Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменше про чужу дитину, чужого чоловiка, чужого собаку

та сарабанду для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, – дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати – це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», – почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.

Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», – почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще – лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! – зауважив я. – Тут – невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй – то є фу. Чужий – то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.

Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, – мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?

«Ти про обруч? Вiн – мiй». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволi довге. Маленький принц. Я придивився – малий не брехав: скло камiнцiв було iншого кольору. «Добре, твiй – то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо – темно-бурштинного кубинського рому – i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.

«Ого. Ти б обережнiше з цим! – Почув я. I ледь не захлинувся. – У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно – з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти – захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.

«Ну от! Я закiнчив, – повiдомив менi малий. – То давай тепер обiдати». «Що ти грав?» Зi мною таке трапляється. Я, як той собака, що досi вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я нiколи не позбудуся його, поки не з'ясую, що й як. «Ти не хочеш обiдати?» «Хочу. I буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музицi. Це – Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не пiдготованого якiсною музикою. Це тому, що я виконую тiльки партiю фортепiано, всi iншi партiї тут виконувати нема кому. Немає струнникiв. Ти ж не струнник?

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а – звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово – воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти – це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я – великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти – свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi – не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це – ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.

Малий шурхотiв на кухнi. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчикiв, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горiхами. Смакота, тобi таке й не снилося». Вiн витяг глечика. «Солодка риба? Менi, слава Богу, не сниться солодка риба». «Нi, пiкантна!» Я таке їсти не мiг. Емiль насолоджувався. Вiн дудлив мiй сiк. Вранцi соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мiй апетит – це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалi робиш? Бо коли я зустрiв бiля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так i сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цiкаво, чи має це поколiння хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так i сказав. Я не мiг пригадати iм'я твого батька. Я з ним навiть не знайомий». Суворо пробуркотiв я. Собака вiдiрвався вiд очей мого коропа та подивився в мої очi. Собака мене не схвалював. Вiн пустив слину на мою босу ногу. Якщо постiйно притискувати нiгтi до долонi, долонi прикрасять рванi, пунктирнi лiнiї.

«Ну, мiг би обiйтися будь-яким з неперсонiфiкованих звернень». Отакої. Звiдки вони набираються таких слiв? «Я забув неперсонiфiкованi звернення. Окрiм того, це не ввiчливо». «Набагато ввiчливiше, нiж використовувати деякi персонiфiкованi. Можу собi уявити, як зрадiв батько. Гестапо! Це ж треба. I це йому каже людина, яка живе з Сарою. I це йому каже людина, яку можна назвати – дупа!!!» «Промовиш ще одну гидоту на мою адресу – пiдеш геть. Плювати я хотiв на те, що ти – двоюрiдний брат Сари». Зауважив я. «Улюблений двоюрiдний брат! Вона мене дуже любить, бо з мене вийдуть люди, так вважають всi тi, до думки яких я дослухаюся. А чого ти обурюєшся? Я використав твiй метод спiлкування.

Тебе звуть Павло Дудник, правда?» Я був вимушений з цим погодитися, бо дiйсно звався Павлом Дудником. «Павло Дудник. От ми i маємо. Ду-Па. Дудник Павло. Па-ду-па! Гарно. Та сама гра, що й з Гестапо, навiть краще!» Малий почав реготати, морквинка у виглядi зiрки пляцнулася на мої кахлянi стiни. «Треба завжди спочатку примiряти на себе, а потiм цькувати iнших». Вiн неймовiрно тiшився власною дотепнiстю.

«А тебе часом в школi Амелi не кличуть?» Лагiдно запитав я. «Ти що? Я вчуся в математичнiй школi. Бiльшiсть з моїх однокласникiв – євреї, зрозумiло?» «Нi. Що це за пояснення? Ти хочеш сказати, що малi єврейськi математики не дивляться французьких комедiй? I не можуть дражнити хлопчика на iм'я Емiль дiвчачим iм'ям Амелi?» «Єврейськi математики багато чого дивляться i багато чого бачать, дражнитися вони також вмiють. Але вони не витрачають свiй дорогоцiнний час та не використовують свiй розвинутий мозок на такi тупощi». Я хочу вбити Емiля Геннадiйовича Полонського. Про це слiд обов'язково написати на моєму холодильнику. Я витяг мобiльний, щоб зв'язатися з Сарою. «Ти Сару набираєш? Вона не вiдповiдатиме до завтра. Вони пiшли в таку мiсцину, де немає зв'язку. Вона попереджала, щоб ми не хвилювалися». Мене вона не попереджала.

«Ти такий дивний». «Дуже влучний висновок. Це тому, що я не їм солодких коропiв?» «Нi. Це тому, що ти не питаєш, що я тут роблю. Що тут роблю я i Террi, i що тут робитиме мiй батько, коли повернеться з роботи! А слiд про це запитати. Тобто будь-яка нормальна людина обов'язково запитала б». «А вiн також буде тут щось робити, твiй батько?» Поцiкавився я. «Звiсно. Розумiєш, справа в тому, що в нас – ремонт». Я мовчав. «Тому мама придумала, що вона займатиметься ремонтом, а нам треба десь його перечекати. Бо батьковi необхiдно думати та працювати в спокiйнiй обстановцi. А менi – вчитися та грати. Я тобi вже казав про академiчний концерт. Розумiєш? Ну, а Террi – з нами, бо вiн спокiйний собака, хоча ремонтникiв не любить. Крiм того, шкiдливо собацi дихати рiзним лаком».

«А мамi не шкiдливо дихати лаком?» «Шкiдливо. Тому вона буде жити у Настi та Ромка». «Це хто?» «Це – батьки Сари. Ти що, не в курсi? Батько Сари – брат мого батька». Чорти забирай, це в мене вилетiло з голови! «Знаю. Перевiряв, чи ти говориш саме про них. А ви втрьох чому там не житимете?» «Який ти марудний. Я ж тобi говорив про академiчний концерт, про спокiй. Говорив? От. Менi необхiдно пiанiно, а батьковi – спокiй. Тому нам краще перебувати в квартирi, де є пiанiно та вiдносний спокiй. Сара говорила, що пiанiно є в тебе. А Террi завжди там, де батько». «Тiльки не зараз». «Що не зараз?» «Зараз тут батька немає, а Террi – є!» Я намагався зареготати. Вийшло непереконливо. «Дуже смiшно». Зауважив Емiль. «Якщо ти хочеш, щоб Террi тебе слухався, краще зви його Батерфляй, це його повне iм'я». «Ви назвали собаку iменем японської повiї?»

«Деяких людей псує знання класики». Так сказав Емiль. «Але якщо тобi дiйсно цiкаво, то ми назвали Батерфляя на честь метелика. Батерфляй англiйською мовою – це метелик. А метелик вiн через те, що має величезнi вуха: коли вiн бiжить, вони наче летять. Таке трапляється з породистими спрингер-спанiелями. Великi вуха – ознака породи». Я вiдчув, що наблизився час ще раз почастувати себе Барадеро Ан'єхо. Цього разу я пiдготував свiй спецiальний ромовий бокал та витяг яблуко з холодильника. «А ключi у вас звiдки?» «Сара дала. А що тут такого? Ти ж не проти? Ми – фактично одна родина. Слухай, не можна їсти холоднi яблука, шкiдливо для зубiв. Треба грiти їх у гарячiй водi…»

Я вiдверто накачувався Барадеро Ан'єхо, до якого додав трохи Сариного мартiнi. Щоб вiдчувати її пiдтримку. Вийшло не так вже й погано. Я згадував, як вiддавав Сарi ключ вiд своєї квартири. З Сант-Марi-де-ла-мер я привiз ляльку-циганочку. Сару ла Калi. Чорну Сару, святу покровительку всiх циган. Я дiйсно вiрю в те, що нiчого не вiдбувається з нами випадково, кожний випадок ретельно прораховується Богом, тому втрачає свою випадкову сутнiсть. Коли ми з Сарою вирiшили, що будемо жити разом, я отримав завдання вiд одного з туристичних сайтiв та вирушив у цiкавий тур Францiєю, одним з пунктiв якого й було провансальське мiстечко Сант-Марi-де-ла-мер. Двiчi на рiк в цьому мiсцi вiдбувається свято Святих Марiй та їхньої служницi – святої Сари. Двiчi на рiк – двадцять четвертого травня та двадцять другого жовтня, бо якраз у цей день народилася Сара Полонська. Хiба це може бути випадковiстю?

У соборi Сант-Марi-де-ла-мер, бiльше схожим на фортецю, нiж на храм, у напiвтемрявi пiдземної крипти стоїть статуя циганки Сари. У неї чорне обличчя, вона розкiшно вбрана: багатошаровий циганський костюм, кiлька спiдниць, мереживо, шовк; на шиї – разки намиста, що дзеленькають вiд важкого подиху. Щоразу на свята статую святої Сари вбирають в новi яскравi спiдницi, новi намиста, кульчики, браслетки з крихiтними кутасиками, та несуть на спецiальнiй ношi до морського узбережжя. Статую занурюють в море, i щоразу хвилi повертають смагляву Сару на провансальський берег…

Я подарував Сарi ляльку i попросив роздягнутися. Далi я вбрав її в шовковi хустини, якi придбав в Ег-Мортi, навiсив на шию намиста, а на зап'ястки – браслети, схопив на руки та потяг до ванної кiмнати. I звичайна водопровiдна вода повернула Сару менi, а мене – Сарi. Свята Сара не канонiзована католицькою церквою, але це не заважає їй бути справжньою святою для всiх циган та мандрiвникiв. А я канонiзував свою Сару для себе. «Вiдтепер ти – моя свята». Ми смiялися в напiвтемнiй ваннiй. Сара встала i була схожа на статую, її великi груди наче пiдтримували намисто у повiтрi. Мiсяцi, зорi, сонечка та iнша дрiбнота на її браслетках дзеленькали вiд мого важкого дихання. Потiм ми кохалися, пили французькi мускатнi вина, а тодi я сказав, щоб Сара придивилася до ляльки. Я причепив на лялькове намисто свого ключа. «Вiн – твiй». Сказав я i ввiйшов в неї. Соковита моя, моя свята Сара.

I от тепер цей ключ у малого пришелепка. Поки я поринав у спогади, вiн продовжував говорити, поглинаючи пундики з кремом, – його мати потурбувалася й про десерт. «Звiсно, музична освiта – необхiдна, якщо хочеш бути розвинутою особистiстю, а мої батьки прагнули цього стосовно мене. I я не заперечую. Бо вони завжди рахувалися з моєю думкою. Спочатку вони хотiли, щоб я вчився грати на скрипцi. Але я сказав, що грати на скрипцi не буду, бо вона подiбна на жiночий ембрiон, а водити по ембрiону смичком – це, як на мене, огидно. Я нiколи не ходжу на концерти струнних, я не можу на це дивитися, коли ритмiчно рухаються всi цi смички… А от слухати я люблю. Мама боїться, що так само я буду ставитися й до сексу». Я заклякнув. «У сенсi?» Запитав я, безнадiйно намагаючися вiднайти залишки рiдини Барадеро Ан'єхо. Треба вигадати щось таке, щоб Барадеро Ан'єхо множився краплинами, як амебоподiбнi. «Краплини схожi на амеб!» Сказав я. I тодi вирiшив допити мартiнi. «Бери пундик! Треба це заїдати чимось, бо тобi вже щось мариться». Запропонував малий. Вiн спостерiгав за моїми дiями. Я взяв. «До сексу». Сказав я.

Емiль уважно на мене подивився. «Мама мала на увазi, що секс я теж буду сприймати тiльки вухами. Тобто буду слухати, а не дивитися та займатися. От в якому сенсi». Взагалi-то не треба було на це реагувати, але я не стримався i запитав: «То як ти будеш?» Емiль дав менi вiдсiч. «Менi дванадцять рокiв. I всi сексуальнi проблеми я здатний вирiшувати без сторонньої допомоги, власними руками». Пiсля цього цей шмаркач менi пiдморгнув. Я був шокований.

У мене фактично не було досвiду спiлкування з дiтьми. Коли менi випадала нагода з ними спiлкуватись, я почувався не дуже добре. Доводилося вимучувати з себе маруднi запитання: як справи в школi, ким ти мрiєш бути, який твiй улюблений колiр, на кого ти бiльше схожий: на маму чи татка. Втiм, деякi знайомi батькiв i досi залюбки мене про таке запитують! Школа замiнює роботу, замiсть киммрiєшбути – якхочешжити та дехочешпрацювати, типлануєшодружуватися, – то й усi змiни. З Емiлем було ще гiрше, його не треба було нi про що запитувати-розпитувати, вiн страшне скiльки всього верз. Поряд з ним я вiдчував себе бiльярдною лузою. Як луза реагує на бiльярдну кулю? Не знаю. Чекає, але розумiє: скiльки б не мазали, обов'язково хтось влучить! «Виникла якась жiноча асоцiацiя, – подумав я. – Тимофiєвi це б сподобалось, вiн любить аналiзувати». Щось захлюпотiло i я смикнувся. Террi-Батерфляй пив воду з червоної мисочки. Завдяки тому, що мiй погляд зосередився на пiдлозi, я помiтив ще одну миску з водою i ще одну порожню. Друга миска з водою стояла бiля родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Малий за мною стежив.

«Поки тебе не було – приходив Iлля Расвєтович». Я намагався зосередитися на цьому iменi з намiром збагнути, що це може значити на дитячому жаргонi, бо знайомих з таким билинним iм'ям у мене не було. Я витяг цигарку. «Ти i п'єш, i палиш?» «Угу. Крiм того я це вмiю робити одночасно. Зараз побачиш, продемонструю. Як Гай Юлiй Цезар. Думаю, що тобi вiдомо, хто це. А от хто такий… Iлля Ра… ра… як ти кажеш?» «Iлля Расвєтович – генiальний настроювач». «Хто?» Не втримався й перепитав я. «Настроювач. Цiлком зрозумiло, що тобi невiдомо, хто це. Це спецiально навченi люди, музичнi ветеринари, якi наглядають за станом здоров'я пiанiно». «Пiанiнолог! Фортепiанопєд! Пiанiлiст!» Видав я. Емiль нiчого не вiдповiв, хоча припинив розповiдати про Iллю Расвєтовича. Вiн полiз до холодильника, витяг звiдти одну маленьку каструльку, сир та буженину. «Зараз я нагрiю курячий бульйон, зроблю канапки, i ти з'їси все це, бо ти сп'янiв, а незабаром прийде батько. А вiн не любить, коли хтось перебирає зайвого». «Та ну?» «Так. I давай не будемо псувати йому перший день на новому мiсцi». Розсудлива дитина. Бульйон я з'їв. Бульйон виявився смачним. Хоча я не дуже приязно ставлюся до бульйонiв i нiзащо б собi його не завiв.

«Iлля Расвєтович сказав, що пiанiно в жахливому станi. Подiбне вiн бачив тiльки у Саранських. Коли до їхнього пiанiно залiз хом'як, вони про це не знали i подумали, що хом'як десь пропав або кiт його зжер. Саранськi дуже неуважнi, вони вже старенькi, а Елька – їхня онука – нiколи з ними не спiлкується (тiльки привiт, старi, та бувайте, старi), нiколи не допомагає. Принесе лiкiв та базарного сиру – й усе (а вони їй попку витирали аж до третього класу, булочку запарювали в молоцi з цукром, спiвали за Сильву та Едвiна, вдавали iз себе чукчiв, щоб вона не плакала i не почувалася покинутою дитиною. Але дiти – невдячнi тварюки, яких з роками дедалi бiльше хочеться пестити, – так Саранськi кажуть).

Вони прогавили хом'яка, а Елька на таке уваги взагалi не звертала – хом'як набагато менший, нiж старi Саранськi. Вони хоча й старенькi, але разом важать як два бики, куди там до них хом'яку! Елька навiть не знала, що хом'як жив у Саранських. А хом'як не вмер i не зник – вiн жив собi в пiанiно. I жер повстину з молоточкiв, i тодi молоточки почали псувати звук. А Iлля Расвєтович спочатку думав, що то мiль, i наказав Саранським усюди насипати лавандової сумiшi, аж потiм тiльки викрив хом'яка, бо лавандова сумiш не допомагала». «В мене не живуть хом'яки i нiколи не жили. А коли з'являться, боротися з ними за допомогою лавандової сумiшi я не буду». Повiдомив я малого. «В тебе iнша ситуацiя. Я тобi навiв приклад безвiдповiдального ставлення до iнструмента. Ти просто не напоював пiанiно, ось воно й почало зсихатися, ну i грали на ньому не дуже часто. Це я пом'якшую все те, що Iлля Расвєтович з приводу твого ставлення до пiанiно зауважив. Але зараз звук такий як треба. I миску з водою ми поставили. Оно вона. Тому будь обачним, особливо, коли вночi прокинешся». «Дякую за попередження, але я рiдко навiдуюся вночi на кухню. Я не з тих, хто вночi жере». Сказав я. «Ну то зараз будеш навiдуватися частiше. Бо ти тут спатимеш». «Я буду спати на кухнi?» «А де ж iще? В тебе не дуже велика квартира.

Я перетяг свої речi до твоєї спальнi. А батько буде жити в кабiнетi, вiн часто працює ночами. Залишається одне спальне мiсце – цей диван. На кухнi. Вiн – твiй». «А чому це вiн – мiй, а не твiй? Я можу вiддати у розпорядження твого батька мiй кабiнет, в мене лeп-топ, байдуже де на ньому працювати. I я поважаю його вiк i… чим вiн займається?» «Вiн – професор. Дослiджує метеорологiю». «Це пукання чи погода? Я плутаюся. Не розумiю, навiщо йому працювати вночi для того, аби верзти казна-що з приводу погоди або пукання. Кожен може цим займатися. Втiм, неважливо, хай живе в моєму кабiнетi, працює, що завгодно робить, навiть пукає або ворожить на дощ! Звiсно, в мене там залишилися деякi книжки та диски, але я можу вiдiбрати i взяти все, що менi потрiбно. Але чому ти будеш спати в моєму лiжку, а я мушу ночувати на кухнi, га?»

«Перше. Якщо спуститися на твiй рiвень знань – батько займається погодою. Пуканням, як ти висловився (в принципi, серед культурних людей це зветься метеоризмом), займаються лiкарi, якi спецiалiзуються на хронiчних колiтах, запорах, гострих кишечних захворюваннях та дисбактерiозах. I я вважаю, якщо ти й надалi так харчуватимешся, як харчуєшся, обов'язково перетнешся зi згаданими фахiвцями. Друге. Взагалi-то, метеорологiя – наука про атмосферу Землi. Батько ж спецiалiзується на фiзичнiй метеорологiї. Це розробка радiолокацiйних та космiчних методiв дослiдження атмосферних явищ. Та синоптичної метеорологiї: як вiдомо, це наука про закономiрностi погодних змiн. Не треба так працювати лобом, можеш не запам'ятовувати, але як для дипломованого географа, людини з вищою освiтою, в тебе знання вiдсутнi.

Третє. Мама каже, що дитина не повинна спати там, де вона працює. В iдеалi дорослi люди теж не повиннi так робити, але якщо вже так сталося, їм це шкодить менше, нiж дитинi. Якщо даний факт екстраполювати на нашу ситуацiю, це значить, що я не повинен спати там, де вправляюся на фортепiаннiй грi. Вправляюся я на кухнi, отже спати маю в iншому мiсцi. Все дуже просто». Поки я думав про достойну вiдповiдь, залунав дзвоник, i Террi, вправно подолавши бар'єр – мою ногу, вилетiв у коридор. «Батько! Зараз будемо вечеряти. Забув тобi сказати, коли ми сядемо за стiл – не починай з батьком жодних професiйних розмов. Виключно – стороннi теми!» «Такi, примiром, як погода?» «Ну ти i гальмо», – вiдгукнувся Емiль. Вiн бiг вiдчиняти дверi.

Зазвичай, дiтей спантеличують очевиднi дурницi, якi вони чують вiд дорослих, але мiй трюк з пуканням-погодою не вдався. Моя вечеря складалася з трьох цигарок, однiєї чашки чаю, одного пирiжка з грушами та двох келихiв шампанського. Шампанське «Зазнайомство» принiс Гестапо. Не знаю, навiщо я його випив. Можливо, за знайомство, а можливо й для того, щоб краще спалося на новому мiсцi. У кухнi.

Син та батько з'їли курятину, солодкi коропи та багато пирiжкiв з грушами. Террi з'їв двiстi грамiв сосисок та вiвсяну кашу. Я побачив, що бiля Сариної коробки зi «Стартом» поставили iншу коробку. «Хiлз». Це був Террiн «Старт». Тiльки б не переплутати!

Я лише одного разу поцiкавився погодою. Цього цiлком вистачило для того, щоб Геннадiй Станiславович прочитав менi довжелезну лекцiю про адекватну та неадекватну поведiнку пiд час трапез. Емiль подарував менi виразний погляд «Яжтебепопереджавгальмо». За той час, поки тривала лекцiя, будь-яка людина встигла б дiстатися до Борисполя. Шкода, що цiєю людиною був не я. Я не пам'ятаю, як i коли заснув.