Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменше про iдеальний ранок, неiдеальнi шлюби, колишнiх

однокурсниць та родинний склеп

«R. Yors amp; Kallmann»

Коли я вранцi дивлюся на свою кавоварку, менi здається, що я – нафтовий магнат. Ось воно – моє чорне золото, спочатку повiльно, а потiм дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цiкаво, новоспеченi нафтовi магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартiсть? Менi – смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потiм роблю перший ковток i ставлю фiлiжанку на стiл. Трохи вiдчиняю величезне, вiд пiдлоги до стелi вiкно, запалюю цигарку, а тодi повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. I тiльки потiм можу зробити собi кiлька канапок. Коли мiй ранок починається iнакше, це означає тiльки одне: в мене серйознi життєвi змiни або проблеми.

На своїй кухнi я перебуваю щоранку близько години, iнодi й бiльше. За цей час я встигаю випити кiлька фiлiжанок кави, прочитати газету чи роздiл якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з'їсти кiлька канапок з сиром, а якщо є натхнення – зробити та з'їсти яєчню.

Часто я вмикаю телевiзор з метою почути щось цiкаве або корисне, але таке трапляється вкрай рiдко. Тобто телевiзор я вмикаю майже щоранку, але цiкаве чи корисне чув три мiсяцi тому, – про це зазначено на лiпучцi мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповiдали про те, як люди вигодували мале китеня. Менi подобаються кити. Вони менi так подобаються, що, певне, я б не вiдмовився тримати китеня вдома, але оскiльки це неможливо, в мене немає хатнiх тварин. Ймовiрно, кити менi подобаються тому, що вони схожi на фонтани, а менi дуже подобаються фонтани. Колись я навiть збирав їхнi зображення, потiм щось сталося, i я припинив їх збирати.

Моя кухня не є кухнею – так думає моя мама з огляду на кухню тiєї квартири, в якiй промайнуло моє дитинство i у якiй зараз мешкає старiсть моїх батькiв. На моїй кухнi цiлком можна влаштовувати вечiрку для десятьох людей, це кухня-кiмната. Крiм звичайних кухонних меблiв, тут є диван, два зручнi широкi фотелi, стiл, i навiть старовинне нiмецьке пiанiно «R. Yors amp; Kallmann». Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами.

Воно менi нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вiчний спокiй його честь суддя R. Yors та вiдомий автор оперет Kallmann. На цьому склепi є навiть родинний герб, який схожий на: слона, iндiйського раджу, що дивиться в небо, НЛО, радянський супутник. Пiанiно – спадок моєї колишньої дружини. Нi я, нi вона не вмiємо на ньому грати. Зазвичай, на ньому грав (частiше за все – собачий вальс) хтось з наших спiльних знайомих. А ще майже всi сперечалися, навiщо цьому пiанiно третя педаль. Я в цих суперечках нiколи не брав участi, оскiльки не знав, навiщо пiанiно перша та друга педаль, що вже казати про третю.

Батько моєї дружини передав менi це пiанiно фактично з рук у руки. До моєї дружини вiн ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за пiанiно й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб пiанiно поки що постояло в мене. Я категорично заперечував, але воно таки залишилося. Моя дружина була адвокатом, а адвокатiв, як вiдомо, неможливо налякати запереченнями.

Менi виповнився двадцять один рiк, коли ми побралися. З дружиною ми були однолiтками та колишнiми однокласниками. Мiж тим, що ти сидиш за однiєю партою, та тим, що засинаєш в одному лiжку, – невелика рiзниця. Так менi тодi здавалося. Думаю, я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людинi, тепло руки якої вiдчував усi десять рокiв навчання. Дитинi ближче фiзичне тепло, нiж душевне. Потреба в душевному формується згодом.

У школi я був вправнiшим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не мiг впоратися. Вона вчилася задовiльно, але була дуже активною. Вже в сьомому класi їй довiряли проводити уроки миру, виступати на всiх шкiльних та позашкiльних представницьких заходах та роздавати доручення iншим. Я бачу її на сценi – цiлеспрямовану, впевнену в собi бiлявку з гладко прибраним волоссям, жодного зайвого кiлограма, жодного сумнiву. Сiра пряма спiдниця, кремова блузка, тiлеснi панчохи, чорнi туфлi-лодочки, на шиї рiчковi перли.

Цiкаво, що ще в школi я зрозумiв, що Iнна, так її звуть, цiлком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнiшим. Я не мiг спокiйно визначитися навiть щодо простих речей – коливався, виснажував себе сумнiвами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, вiд якого мiй шлунок, руки та очi ставали вологими: «А раптом нiчого не вийде?» Iнна завжди знала, що треба робити i в якiй послiдовностi. На кожне моє запитання «А раптом нiчого не вийде?» вона настiльки щиро вiдповiдала: «Чого б це?», що я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмiнням вона зачаровувала навiть моїх батькiв, людей доволi усамiтнених й iнфантильних.

Звiсно, що пiсля закiнчення школи в мене почалося своє, без-Iнкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона бiльше не сидiла поруч зi мною. Вона пiшла вчитися на юридичний, я – на географiчний факультет унiверситету. Траплялося, що ми прокидалися в одному лiжку, – так хотiла вона. Але це мало вiдрiзнялося вiд процесу списування домашнього завдання. Та сама шкiльна допомога. Я – давав, вона – приймала як належне. Пiзнiше один мiй друг скаже, що в такий спосiб «в тебе сформувалася типова бабська психологiя». Втiм, то менi здавалося, що моє пiсляшкiльне життя було без-Iнкове. Насправдi всi важливi життєвi ситуацiї не вирiшувалися без консультацiй iз нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розумiємо одне одного i стiльки часу спiлкуємося? Я сприйняв це її запитання як невiдворотне рiшення.

Наш шлюб був бездiтним. Iнна хотiла дитину, але нiяк не вагiтнiла. Поки не було результатiв наших аналiзiв, вона в усьому звинувачувала мене. «Активнi сперматозоїди несуться назустрiч яйцеклiтинам,

як життєрадiснi собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди – сомнамбулiчнi собаки, що не метелять хвостами, вони – хворi».

Пiсля цього її зауваження я довго не мiг кiнчити. Не мiг випустити назовнi ненажерливу зграю кволих псiв. Потiм виявилося, що в бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», – сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.

На вiдмiну вiд постiйних шкiльних та унiверситетських успiхiв, якi не додавали впевненостi у собi, кар'єрнi та творчi перемоги додали в моє тiсто якийсь невiдомий iнгредiєнт. З мене почала вилiплюватися iнша людина. Непомiтно для себе я навчився приймати рiшення. Я продав однокiмнатну квартиру в центрi мiста, що дiсталася менi вiд бабцi, оформив кредит та придбав сучасне трикiмнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Iнчиного батька. Вiн дивився на мене, як на Ахiлла, який зробив зi своєї п'яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Iнну це дратувало. Ймовiрно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потiм з карети вистрибує пан, що нiжився там на подушках, i прибирає вiжки до своїх рук. Яка вiроломнiсть! Я все розумiв, але нiчого не мiг вдiяти – її наполеглива активнiсть i надмiрний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвiйнi лiтери iменi додають людинi цiлеспрямованостi вiд народження. Це як стукiт клювака – допоки не приб'є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансiв». Так казав про Iнну мiй друг Тимофiй. Вiн не був психологом, але завжди висловлювався з розумiнням справи.

Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» – тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, – тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб – це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося – жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.

Сара була у ваннiй кiмнатi. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щiткою. Мигдалевою олiєю. Гребiнцем та феном. Я вiдкрив мигдалеву олiю, забруднив нею нiс, посмiхнувся. Так пахне моє теперiшнє щастя. В моїй спальнi Сара була нiчною шовковою сорочкою, залишеною на прилiжковому стiльцi; срiбною рамкою з родинною фотокарткою на пiдвiконнi у товариствi азалiй, подiбних на збiговисько американських пiвденок у рiзнобарвних капелюшках; солом'яним кошиком, де вiдтепер мешкали мої та її чистi шкарпетки, нашi спортивнi шорти, її панчохи, трикотажнi майки; тонким обручем з золотими камiнцями, який перетворював Сару на схiдну принцесу, а нинi золотозубою посмiшкою лежав на прилiжковiй тумбi. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомитi вiдчував його.

Коли я побачив Сару (а сталося це пiд час групової поїздки менеджерiв з туризму та авторiв мандрiвних репортажiв до Праги), я її не впiзнав. Щоправда, я взагалi не встиг нiчого подумати про струнку жiнку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упiзнала. «Привiт, Пiддупнику, – привiталася вона. I посмiхнулася своєю жахливою посмiшкою. – Ото вже не думала, що буду зустрiчати тебе майже на всiх гео-тур-сайтах. Ах ти ж розбещена, зманiжена дупа, тобi все-таки вдалося всiстися на кiлька стiльцiв! Привiт, старий, скiльки ж ми не бачились!?»

Тiльки слово «пiддупник» допомогло менi збагнути, хто ця незнайомка. Бо «пiддупником» мене називала тiльки одна пiдступна iстота – Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вiвцю. А називала вона мене так тому, що пiд час навчання в унiверситетi я займався плаванням i часто пiдсовував рушника собi пiд дупу, сидячи на лекцiях. Я був худий i так менi було зручно: кiстцi боляче впиратися у дерево, якщо, звiсно, це жива кiстка. Першою мою звичку помiтила Сара, яка сидiла лiворуч, через прохiд. Вона поцiкавилася, що це я пiдкладаю? Не знаю, навiщо я тодi сказав правду. Пiсля того я збагатiв на кiлька прiзвиськ: «розбещена дупа», «пiддупник», «i-на-тiм-рушничко-оо-вi».

Я терпiти не мiг Сари Полонської. Навiть у допiддупниковий перiод вона мене дратувала. Таке зi мною траплялося час вiд часу. Наприклад, я ненавидiв мамину плойку. Навiть двiчi намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався i мав би бути до неї байдужим або принаймнi бiльш терплячим. Але – нi. Я хотiв, щоб вона зникла, в мене псувався настрiй щоразу, коли я бачив її у ваннiй кiмнатi, де вона звисала на кокетливому провiдковому завитку. Одного разу я сказав плойцi «я з тобою розберуся, зараза чортова», досi про це пам'ятаю.

Сарою Полонською я теж не користувався, але хотiв, аби вона зникла. Цi її вiчнi широкi вельветовi штанцi. Обов'язково яскравих кольорiв, вiд чого сiдницi здавалися ще бiльшими. Цi її кудлатi пасма. Широке обличчя, а на ньому маленький нiс, наче вона його в когось вкрала. Такi густi вiї, начебто хтось нарiзав папiр, щоб зробити бороду паперовому дiдусевi. А ще вона була надзвичайно цицьката. Одного разу в жiночому туалетi вона спробувала поставити двi фiлiжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школi мене також цiкавило: чи можна на ерeгованому членi утримати чарку? Але перевiряти цього я не став, досi не знаю – можна чи нi. Хай це зробить хтось iнший. От якби Полонська була Полонським, може, вона б тодi й перевiрила. Здавалося, доросла жiнка, майже дипломований фахiвець, а дурепа дурепою.

Особисто я був переконаний, що то була просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по двi фiлiжанки з водою на кожнiй, а на її дупi чудово вмостився б дволiтровий жбан. Ще я пам'ятаю її чорне пальто-накидку. Воно звалося «летюча миша». Пiд цим пальто могли б спокiйно переховуватися вiд твердої руки закону з десяток китайцiв. А ще вона так рiзко посмiхалась, що здавалося: зараз вона розчавить тебе цiєю посмiшкою, як чобiт – дощового черв'яка. А ще на однiй вечiрцi, присвяченiй дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собi пiд ноги шматки пiцци та салату, пiсля чого спокiйно продовжувала в тому блювотиннi танцювати. Як тiльки я усвiдомив, що саме вилiтає з-пiд її активних мiцних нiг, я побiг до туалету робити те, що зробила вона, не припиняючи танцю.

А ще я пам'ятаю, що вона була замiжня, i чоловiк у неї був вiйськовим. Пригадую, як iнодi вiн чекав на неї пiд унiверситетом – сувора постать у формi бiля автомобiля «Москвич» червоного кольору. Мабуть, через колiр його машини та форму, ми назвали його «Пожежник». Взагалi-то я багато чого пам'ятав про ту Сару Полонську.

Вiд тiєї Сари Полонської нинiшня Сара взяла тiльки бюст (цього разу вiн не налякав мене виразнiстю та розмiром, а навпаки, притягував погляд) та манеру посмiхатися, – але зараз менi здалося, наче з цiєю рiзкою посмiшкою до мене наближається не чобiт-черв'якодав, а приятель з подарунком в руках. Взагалi я дуже не любив, коли хтось постiйно та рiзко посмiхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посмiхалася. Для мене посмiшка означала клiнiчний iдiотизм або знущання, але аж нiяк не гарний настрiй, вдачу та доброзичливе ставлення. Припускаю, що з Iнною я прожив так довго, тому що вона не посмiхалася менi в спину. Але повертаюся до Сари Полонської – вона схудла на десять кiлограмiв. Сказала, що не хоче про це говорити. I посмiхнулася. Про свого колишнього чоловiка теж не любила говорити, тiльки зауважила, що обов'язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадiв цiй перспективi. Волосся її залишилося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонцi та причаровувало. На нiй був простий бiлий сарафан та бiлi шкiрянi капцi. В цю Сару Полонську з невiдомих менi причин я закохався до нестями.

Сара теж була здивована нашими почуттями. «Пiддупнику, як таке взагалi могло статися? Ти мiг би подумати про таке?» На це я вiдповiв, що якщо вона продовжуватиме називати мене «Пiддупником», я кликатиму її «Пiдцицьницею», бо її ледь видно з-пiд цицьок. Ми реготали, адже пара створювалася чудова: Пiдцицьниця та Пiддупник. Герої чеських мультиплiкацiйних стрiчок: або гриби, або птахи.

Нашi колеги мандрували Прагою, а ми – одне одним. «Менi здавалося, що коли ми вчилися, ти мене на дух не зносив, чи не так?» Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара поставила його, коли лежала в лiжку, гралася своїм волоссям, пiдтягувала до себе та цiлувала свої округлi колiна – вона любила нацiловувати свої колiна – а я шукав у готельному телефонному довiднику номер, щоб замовити снiданок. Я був голим та щасливим. I я не знав, що менi слiд вiдповiдати: правду, напiвправду, напiвбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настiльки, аби я зiзнався. Менi важко сказати жiнцi, з якою менi так добре в лiжку, що я вважав її потворною. «Я тодi був одружений», – почув я свiй голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається вiднайти дiрку у протимоскитнiй сiтцi. Я дiйсно був тодi одружений. Сара хотiла ще щось запитати, але вiдволiклася на телефонний дзвiнок – їй телефонувала мама. Потiм до цiєї розмови вона не поверталася.

Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжнiй моряк, схожий на фальшивого моряка. Подiбний на безробiтного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у виглядi якiрця на золотому канатi. Вiн пив пиво. Його обличчя кольору дубової кори проорали дивнi зiбганi зморшки. Здавалося, що кожного разу вiн зiбгує їх iнакше. «Я – моряк, коханчики, – привiтався вiн. – Я – моряк, i менi необхiдно бачити пiну». «Якщо бажаєте, можете пригостити його пивом. Вiн дiйсно моряк», – сказав бармен. До того я думав, що вiн нiчого не помiчає за серiалом про вiдчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дiйсноморяка пивом – в той час нашi серця були сповненi любов'ю до ближнього. «Якщо ви замовите йому ще – вiн вам поворожить», – поiнформував нас бармен. Цi двiйко дiяли злагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас грошi. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної пiни на нашi лiвi долонi, забуркотiв щось, а потiм сказав: «Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злизати цю пiну – тодi пророцтво справдиться». Я не знаю, чому ми так i зробили. Принаймнi я був доволi бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж ранiше почав це робити: я чи Сара? Не пам'ятаю. Iнколи менi здається, що я обов'язково повинен це пригадати…

Знайомство з батьками Сари вiдбулося в кiнотеатрi. Ми переглядали «Матч-поiнт», там теж частково йшлося про знайомство з батьками. Я говорив Сарi, що бачив цю стрiчку i, на мiй погляд, це не найкраще кiно, пiсля перегляду якого слiд знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять-убивця. Якому, до того ж, вбивство жiнки, з якою вiн зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно менi треба? Сара смiялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. «Йому це сподобається, от побачиш!» Я почувався не дуже впевнено. Перед цiєю зустрiччю я довго думав, яку обрати тактику – бути балакучим чи стриманим? У мене не було досвiду знайомства з батьками дiвчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинствi, вони були для мене просто черговими дорослими. Коли я сказав про це Сарi, вона тiльки посмiялася. «Ну от i сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде».

Батько Сари нагадував менi життєрадiсних персонажiв зi стрiчок Емiра Кустурiци. Вiн час вiд часу щось наспiвував (навiть переглядаючи стрiчку. На нього шипiли, вiн чемно вибачався та знову наспiвував), а його пальцi танцювали або в повiтрi, або на якiйсь поверхнi. Цигарка, яку вiн крутив мiж вказiвним та середнiм пальцями, нагадувала гiпертрофовано-великий пенiс iндiйських божкiв. Я уявив обличчя Сариного батька та обличчя власного батька двома портретами з одним й тим самим пiдписом: «Батько». Мiй батько виглядав бiльш переконливо-батькiвськи. Пiд портретом батька Сари хотiлося написати: «волоцюга», «заслужений артист Молдови Вiорел Нега», або навiть «Барток». Я б повiрив. На тлi рухливого батька Сарина мати виглядала дiвчинкою на гойдалцi: її так швидко розгойдують, що неможливо розгледiти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо Сарина мати була крупною жiнкою. Але я встигав сприймати її тiльки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профiль її зачiска нагадувала чорний мiсяць. Я помiтив, що спiдниця в неї була закоротка як для таких форм та вiку. А погляд – звабливий. Вона любила жоржини та родиннi свята. В будь-якому випадку з батьками Сари менi було легше, нiж iз власними. Здавалося,

вони були цiлком мною задоволенi. Але, найпевнiше, вони були просто цiлком задоволенi одне одним та життям.

Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зi своїми батьками, я знiтився. «Слухай, а тобi дуже цього хочеться?» Запитав тодi я. Вона сказала, що їй щонайменше цiкаво, якi вони, але якщо це проблематично для мене чи для батькiв, вона не збирається наполягати. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, проте в нашiй родинi нiхто нiкого нi з ким не знайомив. Розумiю, це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзiв батька та подружок мами. Можливо, моя пам'ять тримала на довгих повiдках їхнi iмена, але то були iмена без наповнення. Як кiнострiчки, якi тебе не зацiкавили: за назвою ти розумiєш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає – пригадати неможливо. Батьки, звiсно, були знайомi з Iнною та її батьками, а також з Тимофiєм та його матiр'ю – цьому сприяли шкiльнi батькiвськi збори – але стосунки нi з Iнною, нi з Тiмом, а тим паче з їхнiми батьками, не пiдтримували.

«Якщо уявити собi родину, наприклад, столовим сервiзом, то мiй родинний сервiз складається з випадкових предметiв. Може, нас i з'єднує подiбний вiзерунок чи колiр, але то й усе». «Та все нормально! Я ж усвiдомлюю, що в усiх рiзнi традицiї. Не всi родини такi, як наша. Ми ж викапана циркова династiя! Кожний передає щось iншому. Якби ми дресирували левiв, то й леви товклися б у нашiй вiтальнi! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цiкавеньке». Сара смiялася та пiдморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвiдомлював: її родина сприйматиме мене як атракцiон.

З Сарою взагалi було дуже легко. Попервах я постiйно чекав: от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось зробить i ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад, постiйно вивертала фiльтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпiти не мiг. «Саро, хiба важко викидати це у смiтник чи туалет?» «Зваж на те, що я могла б пiдкладати це в твої азалiї та вирощувати дрозофiлiв, або розкладати цю казкову сумiш по твоїх шкарпетках, або навiть робити три купки i в якусь iз них ховати твiй iдiотський перстеник. Тодi б ти побiгав! Натомiсть я просто забиваю рукомийник пресованою кавою. Велике дiло – його завжди можна прочистити». Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто смiялася та говорила «Е-еех, Пiддупник». Коли вона щось робила не так, я цiлував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень пiсля повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивнiй пiнi чеського моряка.

Вже третiй день вона перебувала в Мексицi, куди поїхала перевiрити кiлька турiв, i я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тижнi. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я мiг би поїхати з нею, але через термiновi замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закiнчив свiй звичайний довгий снiданок у п'ять фiлiжанок кави i почав збиратися – слiд було вирушати в мiсто на зустрiч. Я набрав її номер. «Абонент тимчасово недоступний». «Саро, йди геть». Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш'ю. Саринi солодощi, щоб не їсти тiстечок та не гладшати. Я посмiхнувся та вгриз горiшок.

Повертався додому у пiднесеному настрої, незважаючи на те, що абонент Сара i далi був недосяжним. Менi замовили великий матерiал про китiв. А я ж обожнював китiв та дельфiнiв, дельфiнiв та китiв. Хоча насправдi дельфiни це i є кити! «Чудовий день, який чудовий день», – крутилася в моїй головi платiвка. Я вже витяг ключа, аж почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дiйсно чув музику, i то була не просто музика – музика телевiзора, якого забули вимкнути, або сi-дi. Нi. Хтось в моїй квартирi грав на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Помилявся та перегравав.

Говорять, що коли ти зустрiчаєш привида, ти холонеш. Я не холонув – у мене було таке враження, що хтось починає пiдсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як менi було. Саме так я почувався, коли менi робили наркоз. Я колись насмiхався над Iнною у вiдповiдь на її розповiдь про привида Маяковського. У дiвоцтвi Iнна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кiлька запитань щодо їхнього майбутнього. Дiвчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. I вiн прийшов, наговорив їм грубощiв, а потiм довго не хотiв вилiтати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомiсть взяв та зробив так, що стiлець пiд однiєю з подруг Iнни зламався, а подруга впала. У вiдповiдь на моє зауваження, що той стiлець давно був зламаний i аби-як склеєний Iнниним батьком, Iнна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лiзь в це, ти на цьому нiц не розумiєшся». Говорила вона. «Пiсля цього вночi я чула, як хтось натискує на одну чи двi клавiши пiанiно. А одного разу хтось зiграв маленьку п'єску. Це був вiн. Маяковський. Наше пiанiно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов'язане з Лiлею Брiк».

Я в це не вiрив. Крiм того, коли пiанiно потрапило до мене, на ньому нiхто потойбiчний не грав. «Маяковський, Iнно, – заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну iнформацiю в Iнтернетi, – не вмiв грати на пiанiно». «Вмiв». Вперто стверджувала вона. «Звiдки ти знаєш, що вiн не вмiв грати?» «Бо нiде про це не говориться». «А навiщо про це говорити окремо? Тодi всi освiченi люди вмiли грати на музичних iнструментах, – впевнено доводила Iнна. – Майже всi його жiнки вмiли грати на пiанiно, от вiн i навчився! Вiн грав для Лiлi Брiк». «Нiсенiтницi«, – невпевненно озивався я, починаючи сумнiватися. Я завжди сумнiвався.

«Нi, це не нiсенiтницi!» Наполягала Iнна Безсумнiвна.

Як навчитися такої впевненостi? Якби я був державою, то, певне, мене б розiрвали на частини власнi мiжусобицi. Iнна була абсолютною монархiєю. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися пiдступних родичiв, якi пнуться щомитi вкинути отруту в твiй яблучний сiк або в запечену качку, та не забувати про юних терористiв, що майструють вибухiвку по пiдвалах. В собi, своїй коронi та монарших правах вона була цiлковито впевненою.

I от тепер я стою за своїми дверима, а вiн, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирi на родинному склепi «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогоднi? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночi. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усiма своїми нутрощами. Але дверi вiдкрилися. Менi здається, що я зарипiв. На мене розгублено глипав кремезний чоловiк з кучерявим волоссям. Я вiдразу впiзнав його – то був рiдний дядько Сари, брат її батька. Вiн був серед тих, чий портрет наразi мешкав у срiбнiй рамочцi на моєму пiдвiконнi. Як же ж його звати?

«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там – Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн – «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?

Я пiшов на кухню. Немов пацюк – на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».