Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

I ми пiшли. Непривiтний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радiсний Террi. Спантеличений я. Я взагалi не мiг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотiла звабити Полонського, а Полонський хотiв звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофiя також не обходило, тобто менi не потрiбно було ставати на захист честi друга, але я втручався та злився. На вулицi Гестапо вiдпустив Террi з повiдка. Я йшов поруч. «Нiчого, якщо палитиму?» «Це вашi легенi». Єви я нiде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.

Я закурив. «Менi здається, чи я вам дiйсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви менi чи нi. В будь-якому разi я вам вдячний, що Емiль може грати, менi є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви менi не подобаєтеся. Просто ми належимо до рiзних вiкових та смакових груп, тому iнколи мене щось дратує, а часом i вас, чи не так?». «З Євою у вас також рiзна вiкова група. Та й смаки не думаю, що збiгаються». «Вона – жiнка. У них немає вiкових груп. А щодо односмаковостi – в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчинi бюстьє та мiнi-штанцi. «Вона з вами флiртувала». «Вродливим жiнкам необхiдно флiртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також флiртували». «Звiсно, iнакше її флiрт не був би повноцiнним, настрiй було б зiпсовано. По можливостi кожен чоловiк повинен возвеличувати жiнку як Богиню. Так менi здається. Крiм того, це – приємно. Особисто менi флiрт додає легкостi. Легкiсть – дуже важлива складова для мого характеру, менi її бракує. А вам, Павле, нi. Вам бракує впевненостi, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненостi». «Я розумiю, що ви iронiзуєте, але менi нiколи не вдається вiднайти щось дотепне в такiй iронiї, гра словами не для мене. Вибачте».

«Та нiчого. До речi, можете менi тикати». «Дякую за пропозицiю. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террi, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Менi дiйсно хотiлося, щоб вiн звертався до мене на ти. Тодi нашi стосунки були б природнiшими, на мiй погляд. «Менi здається, що життя – це натягнутий канат через прiрву. А впевненiсть – це страхувальний трос. Наче вiн є у кожного, але дехто постiйно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це – невпевненiсть. Дехто не смикає нiколи, трос йому не потрiбний, це – самовпевненiсть. Я з тих, хто посмикує, та все одно – йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прiрвою – для романтикiв, Павле. З тросами цi романтики чи без. То ви – романтик, пане Дудник».

За час нашої прогулянки Емiль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти вiдгадав?» Запитує вiн, i я згадав про iталiйський чобiт. «Нi. Зараз сяду працювати. Залишиться час – спробую вiдгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали iнструкцiю з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тодi ви готовi до першої цуценячої ночi», – Гестапо всмiхається. «Я вам просто раджу заздалегiдь зробити молочну сумiш, бо воно прокинеться несподiвано й вимагатиме їжу». «Вiн влаштує тобi манси!» Каже Емiль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: вiн буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не вiзьмеш ти його до себе у лiжко, чи не будеш ти з ним гратися о третiй ночi, i яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справдi хвилює чим iз ним гратися? Вiн знайде чим, не хвилюйся». Емiль тiшиться з мене.

Зiггi тим часом дослiджує миску Террi. Той застережно гарчить. «Ого, зараз вiн його проковтне. Треба…» – кидаюся я на допомогу. «Та нiчого не треба, заспокойся! Вони мiж собою поладнають. Террi – розумний, вiн усвiдомлює, що перед ним – цуценя! Це не Яшка-пляшка. Вiн коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого вiн пляшка? П'яниця, як дядя Алiк, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути – то не почуєш, а iсторiя цiкава, мiж iншим». Бурмоситься Емiль. «Добранiч», – проказав Гестапо. Вiн наливає собi склянку мiнеральної води, додає трохи меду.

«Добре, – кажу я. – Розповiдай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слiвце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.

Зiггi намагається зрозумiти, чого йому бiльше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж менi, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дiтьми у карти…» «Зi своїми дiтьми?» «Своїх у нього немає«. «А хто йому дозволяє грати з чужими дiтьми?» «Та нiкого це не хвилює. От коли вiн грає i програє, вiн наче казиться. Криє всiх матом, говорить, що повбивав би – «та тобi просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалi я прихворiв сьогоднi, очi болять». А коли виграє – зве себе королем. А от коли йому кажеш, що вiн перемiг, бо дорослий, то вiн верещить, що все, вiн не хоче такого чути i бiльше грати нi з ким не буде, i забудьте його адресу!»

«Мда. А скiльки йому рокiв?» «П'ятдесят два». «Зрозумiло. А тобi вiн хто?» «Вiн – небiж старенької Саранської. До речi, вправний ветеринар, я тобi телефони його на холодильник налiплю, про всяк випадок!» «А старенькi Саранськi, до речi, хто такi?» «Як хто? Це мої бабєтта та дiдуссо з боку мамуленцiї, хiба ти не знав?» «А чого ж тодi, мале ти патякало, ти звеш їх старенькi Саранськi, а не дiдусь та бабєтта?» «Тому що в мене є iншi дiдусь та бабуся, Полонськi. Але вони молодшi за Саранських, тому вони не старенькi. Ми їх називаємо ляхами».

«Слухай, я вже втомився, а менi треба працювати, йди спати, бувай!» «Добранiч», – сказав Емiль Чемний. Я зробив собi кави, нарештi – хатня кава, моя кавоварка! – i розкрив лeп-топ. В поштовiй скринi було кiлька листiв, втiм, неважливих. Почекають.

Подумав я. Але сам вирiшив написати одного листа. Ромковi Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привiт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Нi в кого не працюють мобiлки». Насправдi я перевiряв тiльки зв'язкоздатнiсть Сариної мобiлки, i гадки не маючи, чи поїхав вiд Ромка з Сарою хтось iнший. Оскiльки Ромко про нас iз Сарою не знав, доводилося маневрувати.

Потiм я написав листа Тимофiєвi. Сподiваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нiчого жахливого не каже, збирає iграшки хеппi-мiлз, як i ранiше, i буде швачити дощовика для спанiеля родичiв Сари. Потiм я трохи подумав i додав, що в мене тепер є собака. У Тимофiя колись також був собака, фокстер'єр Чарлi. Славетний вiн був тим, що коли їхав у лiфтi, стрибав на дверi, гавкав, як навiжений та клацав зубами, тому нiхто з мешканцiв будинку, поки Тимофiй з ним з'їжджав, лiфт не викликав. А коли вже сталося так, що не почув i викликав, – вiдлiтав у бiк, аби Чарлi не вчепився в чийсь одяг. Особливо обережними були чоловiки, бо Чарлi так натренувався у стрибках, що щелепа його майже торкалася паху. Жахливо. Я почухався. В кишенi джинсiв щось було – вiзитiвка Єви. «Iндивiдуальний пошив одягу для ваших улюбленцiв». Ну, коли вже працює пошта… «Привiт, Єво. Написав про тебе Тимофiєвi. Я не сказав йому, що ти намагалася вчепитися в старого Полонського, але хочу тобi сказати, що виглядало це огидно. Крiм того, йому не подобається стиль твого одягу. А загалом був радий тебе бачити. Дякую за Шикарного Янгола».

Годинник натякав на близьку пiвнiч. I я отримав листа. Вiд Єви. Вiдьма. Вона написала: «Пiткрадiй1. Загалом я також рада». «Що таке пiткрадiй1?» «Пiт – пот, крадiй – вор, 1 – а. ПОТВОРА, гиги». Я вирiшив, що останнє слово має залишитися за мною, тому вiдповiв, що не знав, наскiльки вона вразлива та пришелепкувата, аби потрапити пiд вплив пройдисвiта та недоумка Мiлiка, гиги.

Ромко та Тимофiй або спали, або займалися чимось цiкавiшим за листування. Нiчого, колись вони це отримають. «3.1415926535дар. Цiлую». От, пiткрадiйка1, я не можу змагатися з нею в подiбних ребусах, це вище моїх сил. Але все одно останнiм словом було моє, бо я надiслав їй «цiлую», на яке вона не зреагувала. Кишка затонка! I з цим я впорався. Тепер вiдкриємо файл «Orcinus orca». Подивимось, як там справи в Зiггi? Ворушить носиком, наче спить.

«Сенсацiя: КИТИ та ДЕЛЬФIНИ = Педофiли. Закамуфльоване вiдоме спливає на поверхню!»

Саме так починалася моя стаття для Таллiя.

«Всiм вiдомо, що кити та дельфiни люблять гратися з дiтьми. Контакт з ними використовують в багатьох реабiлiтацiйних програмах. Неодноразово можна бачити, як дельфiни пiдпливають до узбережжя та заграють з дiтьми. Цiкаво, що нiхто досi не поставив просте запитання: навiщо це потрiбно дельфiнам? Дiти люблять все нове i незрозумiле, а от навiщо дельфiнам дiти? Чому дельфiни дозволяють невiдомим тваринам (саме так вони повиннi сприймати дiтей) гратися з ними? Варто сказати, що легковажно до цiєї проблеми ставився i кiнематограф, i мультиплiкацiя. Другом дiтлахiв змальовано кита Вiллi у стрiчках «Врятуйте Вiллi» та «Врятуйте Вiллi-2». Дружба дiвчинки та дельфiна поетично оспiвується в мультиплiкацiйному фильмi «Дiвчинка та дельфiн». Невже нiкому нiколи не видалося це пiдозрiлим? Те саме стосується стрiчок «Озеро на днi моря» та «Пiдводнi берети», а також найвiдомiшого мультфiльму про пригоди китеняти Мобi Дiка. Варто зауважити, що всi цi стрiчки або американського, або радянського виробництва. Чи це не свiдчить про те, що великi держави використовували потяг китiв та дельфiнiв до дiтей з певною метою? Можливо, це один з проектiв, породжений Холодною вiйною. Цiкаво, що вiдомий знавець як тваринного свiту, так i свiту дитини, стариган Кiплiнг, вiддав людське дитинча Мауглi на виховання до вовчої зграї, бо знав: якщо вони його не зжеруть, вiн зростатиме як звичайне вовченятко, тобто це катастрофiчно не позначиться на його психiцi. Якби з китами та дельфiнами було все добре – як нас постiйно запевняють псевдовченi – невже класик не зрозумiв би, що вiддати Мауглi на виховання китам значно природнiше й безпечнiше? Нi, вiн був переконаний, що така дитяча травма як зґвалтування, не минеться, i її не можна буде закамуфлювати жодними побрехеньками. Мауглi стане приреченим. Настали iншi часи i всiм нам слiд замислитися над дивною сутнiстю потягу велетней морiв до наших нащадкiв. Та нарештi оголосити правду!

Я хотiв пiдхопитися, побiгти до своєї спальнi та зробити з Мiлiка другу ковдру. Клаптикову. Але не змiг, бо не вiдчував кiсток. Я на хвилину уявив вираз обличчя Таллiя, що вчитується в цей кито-шедевр. Обличчя Таллiя, який до вчасностi та якостi поданого матерiалу ставиться з таким самим пiдвищеним пiєтетом, як до блиску власного волосся та взуття. Я б там бiльше не працював, мабуть: Таллiй пригадав би менi навiть те, що я спав з його секретаркою. З iншого боку, не думаю, що мiй секретаркогрiх мiг би змiнити нашi з ним стосунки, але у поєднаннi з китами-педофiлами це могло б вибухнути.

Я сидiв та перечитував останнiй абзац свого файлу. Ганяв курсив екраном, i от тодi побачив, що iснує «Orcinus orca»1. Механiчно, нi на що не сподiваючись, я вiдкрив цей клон i уздрiв свiй старий файл. Уффф. Дрiбними зеленими лiтерками в кiнцi було написано: «I не соромно вам за вшанування збоченських монстрiв? За всi цi захопливi словеснi нашарування? Ви отримаєте повчальний урок за свою легковажнiсть. З повагою, жертва китячого групового зґвалтування. PAIX». Я зареготав. Дуже тихо, самим носом. Террi вiдчув коливання та глипнув на мене з фотелю. Потiм вирiшив, що не побачить бiльше нiчого цiкавого, i вклався, тицьнувши фотель вологим носом.

Мала потвора. Пiткрадiй1! Пiткрадiй… Цiкава, певне, iстота, краде пiт. Мабуть, саме з цього нещасного звiрятка роблять дезодоранти… А може, це пiт крадiя? Певно, що так! От гидота. Пiт крадiя – Мiлiк. Про всяк випадок я зберiг свiй файл пiд iншою назвою та надiслав його на двi поштовi адреси. А раптом це огидне дитяче створiння прокрадеться вночi до мого компа та зробить чергову пiдступнiсть? Так. I пароль змiнимо. «Пiткрадiй1». Потiм я пiдiйшов до кватирки та закурив. Я подумав: треба цьому обмилку щось зробити. З чого вiн починає свiй гидотний день? Псувати їжу я не буду. Зрештою, панi Емiлiя не винна. Хоча я б на її мiсцi добряче подумав i перед тим, як зачинати, i перед тим, як народжувати Мiлiка. Але хiба вона знала, бiдна, що вскочить у таку халепу? Бiднi жiнки: їм дароване щастя народжувати (на мiй хлопський розум це все-таки щастя), але з них завжди можна суворо запитати: це ти народила таку от наволоч, вбивцю, гвалтiвника? I немає в них жодної можливостi тицьнути пальцем в чоловiка. «Нi, не я, це все вiн!» Нiчого не вийде. Сама народила – сама й вiдповiдай…

Знайшов! Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я навшпиньки пiдiйшов до родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Господи, як вiн нагадував менi труну! Треба подивитися, хто вигадав пiанiно, може якийсь невiдомий трунар? Я обережно вiдкинув кришку та побачив молоточки, в яких переховувався партизан-хом'як стареньких Саранських. «То ось ви якi», – подумав. З трьох серветок я зробив кляпа. Це буде кляп для родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann», це буде кляп для Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя, це буде суперкляп! Тiльки тепер слiд добряче подумати, куди його вкласти. Сюди чи туди? Шкода, що я не розумiюся на музичнiй грамотi. Покладемо десь у центрi склепу. Стовiдсотково рученята капосного Мiлiка проходитимуться центром, не може такого бути, щоб не проходили. Хай побiгає, понервується, погукає своїх расвєтовiчєй, почувши пригнiчений звук або навiть два. Скалiчений акорд – хо-хо! Здiйснити перевiрку було неможливо: поруч двi собаки, за стiнами Гестапо та Мiлiк – потворнi наглядачi.

Я викурив ще одну цигарку i зрозумiв, що час вкладатися. Завтра менi, як це не дивно, треба на роботу. Треба принести, як порядному, пiдготовлений матерiал. I за гонораром. Це – завтра, а зараз – до лiжечка!

Я прокинувся тому, що хтось вигрiбав яму на моїй шиї.

Це був Террi. «Оооо. Чого тобi, злий собачий вiдьмаче?» Я намагався вiдкинути його руками. Нiчого не виходило. Ще щось вовтузилося на пiдлозi. Я увiмкнув бра. Зiггi. Бiля нього була калюжа та накладена ним купка. Вiн роз'їжджався на лапках, але вперто лiз до порожньої миски Террi. О, Господи, чому, навiщо я послухався Єви? Саме так думав колись i Адам. Але було запiзно думати, як i в моєму випадку.

Я пiдвiвся зробити кашову сумiш. Думав, що намучуся, але впорався на диво швидко. Незабаром Зiггi цямкав, а Террi спокiйно спав у фотелi. Мабуть, каша для цуценяти не цiкавила старого мисливця. «Все, друже. Похарчуєшся – спи». I я вклався знову. Але Зiггi спати не хотiв. Вiн знайшов одну з гумових гидот Террi та вовтузив її по пiдлозi. До мене дiстатися вiн не мiг – зависоко. Хоча намагався. Потiм вiн пiдповз до Террi, проте той на нього загарчав. Тихо, хоча й переконливо. Зiггi задзявкав. «Зараз прийде Гестапо, – сказав я йому. – I ти, маленьке дзявкало, дiстанеш на горiхи. Чи як це зветься у вас, собак? Спи!» Вiн знову наблизився до мого дивану i давай пiдтягуватися на своїх неслухняних коротких лапках i так жалiсно скавулiти, що я взяв його до себе. Яке ж воно приємне на дотик, оксамитове створiння. Вiн вилизав менi обличчя, позiхнув, а потiм влаштувався на шиї, бiля вуха. З розкладеними лапками вiн був схожим на пазлик. I захропiв. Я – теж. Годинник звiтував, що зараз пiв на шосту ранку. А щоб тобi! Подумав в його бiк я. Вiн штрикнув мiй бiк шпажкою-одиничкою. 5:31. Боже мiй…

РОЗДIЛ VIII

Щонайменше про прiзвище генiального футболiста,

помилки сприйняття явищ

та речей, вчительок географiї,

а також про правила листування

з незнайомцями

«Привiт», – гучно привiтався зi мною Террi. Я також привiтався i попросив його трохи посунутися, бо вiн фактично вклався на мене. Террi з мiсця анiруш. Нахабна спанiелина. Я його лiктнув. «Ти чого?» Заверещав Террi голосом, дуже схожим на голос Мiлiка. Я вiдкрив очi. «Це ти?» «А ти що думав, що Боженька iз тобою заговорив? Тобi треба вставати. Я вже твого малого бавлю пiвгодини, а менi час снiдати! I займатися!»

Зiггi перелiз iз колiн Мiлiка менi на груди, розклавшись у позi «морська зiрка». «Снiдати – насамперед». Господи, цей малий будує все своє життя за харчовим розкладом, а ще в нобелiвськi лауреати себе позаписував, лiнько ненажерливий. Пiдводитися я не хотiв. Тiло болiло, серце кололо, голова розколювалася. Гармонiя та єднання! «Слухай, а котра година?» «Майже дев'ята!» Тут вже я пiдхопився, бо статтю про китiв менi треба було принести о 10:00.

«Ти чого?» «Менi треба бiгти на роботу. Де твiй батько?» «Думаю, вже на роботi, а що вiн тобi? Невже вiн вдягнув твою улюблену сорочку?» «Чому нiхто не накрутив будильника?» «Всi все накрутили. Ми що, повиннi знати, коли тобi слiд вставати? Ти нам нiчого такого не казав. А нi сiло нi впало будити людину – дякую, хай це робить хтось iнший. Одного разу я розбудив Едiка. Я розповiдав тобi про нього? Подивися на моє лiве вухо. А зараз на праве. Бачиш рiзницю? Лiве трохи стирчить – це Едiк постарався». «Ну й за що вiн тебе?» Поцiкавився я. Едiка я добре розумiв i миттєво виправдав. Є в Полонських цiлком нормальнi родичi.

«Розумiєш, вiн любить маленьких жiнок. Низеньких та худеньких. Коли вони з ним в одному лiжку – їх просто не помiчаєш, вони мало вiдрiзняються вiд однiєї ноги Едiка, бо вiн – кремезний. От. Едiк склав двi ноги як одну, але я звiдки про це знав? Бачу – двi ноги. От я i гепнувся на одну з його нiг. Виявилося, що це не нога, а його жiнка. Вона заверещала, Едiк прокинувся i схопив мене за вухо». «Зрозумiло. От краще скажи менi, звiдки в тебе така звичка – залiзати у лiжко до фактично чужих тобi чоловiкiв? Ти вважаєш це нормальним? Едiк тобi хто?» «Родич. Я б iз задоволенням залазив у лiжко до жiнок. Але мама мене гiдно виховала, та й взагалi це ще небезпечнiше. В кожному разi, я не винний, що рано прокидаюсь i менi нудно, а ви всi – дорослi – забагато спите».

«То Гестапо вже на роботi. Вiн що, навiть не поснiдав?» Серйозне ставлення Полонських до снiданкiв – це родинна мантра. Цiкаво, що вони думали про Сару з її невпорядкованим харчуванням та дiєтами? «Чого б це вiн не снiдав? Батько прокинувся, поснiдав, навiть подивився твiй телевiзор та почухав твоє бульдоженятко, а ти – спав собi!» «А Сарабанда?» «Що Сарабанда?» «Була Сарабанда?» «Генделя?» «Г.-Ф.» «Була, ти ж бачиш, що я вже на кухнi тусуюся. Вже з пiвгодини як. Крiм того, я встиг Террi вивести, нагодувати, а ти на мене нiяк не реагував. Оце залiз до тебе в лiжко, а ти i далi спиш!» «А Террi де?» «Дрiмає пiд столом. Ти нормально почуваєшся, гей?» Почувався я не дуже нормально. Я складав речi до сумки, натягував футболку, джинси. «Каву менi можеш зварити?» Малий, на диво, погодився. I варто сказати, кава в нього вийшла непогана. Вiн навiть пундика менi пiдсунув. Пундики – невiд'ємна складова єврейської снiданкової традицiї.

«Все, я побiг, дякую за каву. Менi треба роботу здавати».

Тут я загальмував, бо пригадав клятих китiв, точнiше – клятого Мiлiка та моїх несправедливо звинувачених китiв та дельфiнiв. «А! Кити та дельфiни, так?» Малий менi пiдморгнув. Я збирався, було, розрядитися чвертьгодинними поясненнями, що те, що вiн зробив з моїм файлом, зветься пiдступнiстю, але згадав про молоточки родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» i промовчав. Право на моралiзаторство мають люди, що не ховають сокиру за спиною. Якщо ти вже заточив зуба на ближнього свого – чого придивлятися до його щелепи?! Натомiсть я подарував Емiлю Геннадiйовичу Полонському важкий, навiть осуджуючий погляд. Мiлiк, судячи з грайливого виразу його писка, подiбнi погляди легко пiдiймав одним мiзинцем. Чхати вiн на них хотiв. «Коли ти повернешся?» Поцiкавився той. Я сказав, що незабаром буду, можливо, на обiд. «Наглянь за Зiггi, дуже тебе прошу». Вiн пообiцяв. Сподiваюся, що закатованi ноти родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» не стануть на завадi Мiлiкiвського гарного ставлення до мого цуценятка.

Таллiй, як завжди, мовчки читав текст. Я такi моменти ненавидiв. Стоїш як бовдур i не знаєш, подобається йому це чи нi. Треба ж бути настiльки неемоцiйним. «Таллiю…» «Мннн.

Не заважай». «Слухай, можу я попрацювати трохи за компом, поки ти читаєш?» «А чим я тобi заважаю? Працюй собi. Але тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що наколiнна праця, як зветься робота в будь-якому мiсцi з лeп-топом на колiнах, визнана Асоцiацiєю американських психологiв малоефективною та шкiдливою для потенцiї«. Таллiй знову поринув у мiй текст. До китiв та дельфiнiв. Я виразно бачив, як вiн пливе натренованим брасом. Волосся блищить, ласти – також.

Я однаково полiз у лeп-топ. Потенцiя! На даний час моя жвава потенцiя менi якраз заважає. Але про всяк випадок лeп-топ я прилаштував практично на колiнних чашечках. Лист вiд двох замовникiв. А це що таке? Лист вiд якогось злого Володимира, який пише, що моє нищiвне ставлення до ведмедiв тайги свiдчить про те, що я – «огидний хохляцький нацiоналiст», «дивно що тебе не звуть Тарас Шевченко або Петлюра Махно, бендерiвська ти зараза». Я люблю вiдгуки на свою творчiсть, навiть збираю їх до спецiальної теки, – Сара надi мною насмiхається. Цей вiдгук збережу обов'язково. Може, варто на стiнку причепити, чим я гiрший за Мiлiка? Я вiдповiв, що Махна звати Нестор, Петлюру – Симон. Людини на iм'я Петлюра Махно, на жаль, не iснує. Якби iснувала така вправна людина, вона б до вас обов'язково простягнула свої добре озброєнi руки. А от замiсть бендерiвська слiд писати бандерiвська, якщо мається на увазi не Остап Бендер, а Степан Бандера. А от якщо вiн менi не вiрить щодо небезпечностi тайгово-лiсових ведмедiв – хай обмаститься козячим жиром, прикрасить себе вiдкритими бляшанками «снiданку туриста» та «вєтчiни посольськой» i завiтає до тайги. Потiм менi буде про що поговорити з його невтiшними родичами.

Поки я натхненнo дряпав своє послання, прийшла вiдповiдь вiд Аврамовича. «Привiт, Пацюня!» Аврамович дуже любить вигадувати нiжнi iмена. Цим вiн менi нагадував маму Тимофiя. В минулих життях вони, певне, були родичами або близько спiлкувалися. «Мої (Саруся, Вiруся та Денюся) дiйсно в Мексицi без зв'язку. Я спецiально попросив їх поводитися саме так, щоб сприйняття тамтешньої дiйсностi не зiпсували стороннi цивiлiзацiї. Менi важливо, аби цi маршрути були пропрацьованi iз зануренням у традицiї, звичаї мiсцевого населенням. Жерти тiльки в мiсцевих їдальнях. Випорожнюватися, вибач, тiльки в мiсцевих сральнях. I щоб користуватися тiльки мiсцевими телефонами. Жити, дихати виключно Мексикою. Я терпляче чекаю їхнього повернення. А ти чого смикаєшся? Ти їм амулета замовив? Сову якусь шкiряну?»

«Гарна робота! Втiшно, що є такi професiонали, як ти». Почув я Таллiя. «Дякую. Я просто щасливий, що хоча б комусь iсную на втiху. Слухай, а ти нiколи не думав про те, що дельфiни – педофiли?» «Нi», – вiдповiв чесний Таллiй. «Ясно. А от якби ти думав про те, що я замовив собi захисний амулет, ти б подумав, що це має бути сова?» Не вгамовувався я. «Нi». Ще раз вiдповiв Таллiй. «Не треба ставити менi третього запитання, будь-ласка. Проковтни його. Менi вже здається, що в тебе проблеми з головою». Попередив вiн мене. «Це не запитання. Це – повiдомлення. В мене тепер є цуценя». «Не розумiю, як можна заводити собак в хатi. Вони ж псують взуття!» «Для взуття є шафки». «Для собак є вольєри та будки».

От ми i поговорили. Добре, що його втiшає та штука, що я таки професiонал. «Може, вийдемо в кабак? На кавоконьяк?» Коли Таллiй починає говорити вiршами – йому неможливо вiдмовити. I ми кавоконьячнули кiлька разiв.

Так-так. За дверима – тиша. Малий сидить за кухонним столом i щось виписує у стовпчик. «Привiт». «Привiт». «Що робиш?» «Дослiджую одну тему». «Яку саме?» «Пiдґрунтя для Нобелiвки». Мiлiк сьогоднi не дуже говiркий. Я пiдiйшов ближче i прочитав таке:

Валерiй Лобановський

Вiктор Чанов

Михайло Михайлов

Володимир Безсонов

Андрiй Баль

Сергiй Балтача

Олег Кузнєцов

Анатолiй Дем'яненко

Iван Яремчук

Павло Яковенко

Олександр Заваров

Василь Євсєєв

Олексiй Михайличенко

Володимир Горiлий

Василь Рац

Iгор Бєланов

Олег Блохiн

Вадим Євтушенко

Геннадiй Литовченко

Сергiй Юран

Вiктор Леоненко

Анатолiй Бишовець

Андрiй Шевченко.

Поруч були виокремленi купки лiтер. Дуже схоже на щось таке: 15 – «в»; 7 – «б»; 21 – «о»; 3 – «ш»; 14 – «е»; 6 – «ч»; 10 – «л»; 4 – «ш»; 16 – «н»; 13 – «а», 3 – «я»; 10 – «к»; 5 – «р», 1 – «д».

«Що це таке? Реферат «Слава українського футболу» виписуєш?» «Запам'ятай цей день!» Сказав менi Емiль Полонський. «Ти є свiдком початку генiальної наукової розробки, що неодмiнно матиме вплив на розвиток українського, європейського та свiтового футболу!» «Не дiставай мене своїми маразмами, дуже тебе прошу». «Чекай, тобi що, нецiкаво?»

Я гмикнув. «Тобi цi прiзвища, я так бачу, знайомi». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, i знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналiзувати прiзвища всiх видатних українських футболiстiв. I в результатi отримати прiзвище футбольного генiя!» Оскiльки я мовчав, Емiль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рiдко». «А розгадував такi кросворди, у яких ти спочатку отримуєш лiтери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобi ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. I зiбрав всi необхiднi лiтери. Ось в тебе вийшло, ну, скажiмо, ЦВСАРКНИПI». «ЦВСАРКНИПI!» Повторив Мiлiк. «I ти ходиш з цим в головi, розкладаєш по лiтерах, раптом – клац, в тебе склався пазл, i ти розумiєш, що це не прiзвище грузинського князя чи мiфологiчна iстота, а – СПРИНЦIВКА!» «Дуже цiкаво». Сказав я. «От i в мене це буде. Обов'язково вiдбудеться цей «клац»!» «I ти отримаєш спринцiвку? Взагалi, як людинi твого вiку та статi таке слово до голови могло прийти?»

«А що, воно секретне? Спринцiвка? Може, тобi нiяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такi статтi пишеш. Взагалi не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж менi – обрав собi спосiб захисту… От, до речi, географiчка наша, класуха, Енсерпнiя Сергiївна, тобою захоплюється, вирiзки твоїx статей збирає i цитує тебе на уроках. А зараз ти менi що демонструєш? Ой, щодо географiчки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогоднi». «До кого?» «До географiчки!» «I сказати, що я – твiй батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?

На глобусi намалював зайвий континент чи стер Австралiю?» «Я їй нiчого не зробив, i глобусу також. Я не збоченець. I взагалi я гарно вчуся. В якомусь сенсi їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Свiточ географiї, прожектор туристичних маршрутiв, майстeр географiчних опусiв. Вона мрiє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нiчого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти – гарний, що ти мiй дядько i залюбки з нею поспiлкуєшся. Все iнше вона прочитала в тих журналах, якi тебе друкують. Ну… може, вона там щось собi нафантазувала, знаєш, жiнка п'ятдесяти трьох рокiв здатна та-аааа-ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»

«Все! Годi!» «Який ти психований…» «Чекай зi своєю Гарпiєю Сергiївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи нi. Поясни менi про твою кляту СПРИНЦIВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобi пояснити, а ти нiчого не розумiєш!!! I взагалi, ти немов п'яний». «Це – наклеп». «А чого координацiя рухiв така непевна? Ти менe чiпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обiдаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор вiдчутно вiдгонять коньяком».

Спостережлива мала потолоч. Я вирiшив повернути його до футболiстiв зi спринцiвкою. «Краще давай про науку. Нiж про особливостi мого денного харчування. Я не розумiю? Гаразд. Тодi спробуй пояснити ще. Справжнiй «вчений» має бути наполегливим». «Добре. Я намагаюся скласти прiзвище генiального футболiста. Щоб тодi, коли народиться хлопчик з таким прiзвищем, його вiдразу – цоп, i на поле, уперед до перемог!!» «Нiсенiтниця». «А от i нi! Побачиш! Побачите ви всi, скептики!» «Звiсно, що можуть бути похибки, але навiть зараз видно, якi лiтери обов'язково будуть у прiзвищi, бо деяких лiтер нараховується багато, деяких – кiлька, iнших взагалi немає! Але «о», «н», «л», «к», «б», можливо, й «в» обов'язково будуть! Не виключено що «ш» чи «ч». Я постiйно буду це аналiзувати»!

Малий мав напрочуд завзятий i запальний вигляд! Я сказав йому, щоб вiн тримав мене в курсi. «Тобi це цiкаво?» «Дуже». «А паралельно я працюватиму над тим, якого числа та в якому мiсяцi, найiмовiрнiше, народиться цей футбологенiй!» «Супер, Мiлiк! Гол. Тобто – молодець!» «А якщо врахувати теорiю пiдштовхування, взагалi все буде добре!» «Це що за чортiвня?» «Теорiя. Дуже проста. Коли ти чимось сумлiнно займаєшся, ти спонукаєш до появи речi, пов'язанi з твоєю дiльнiстю або навiть з думками. От я вираховуватиму прiзвище генiального футболiста, а вiн буде народжуватися!» «Дiти не вiд цього народжуються, Емiлько!»

«Дуже дотепно. А от ти знаєш, що було з Гарiком?» «Навiть не уявляю. Анi хто такий Гарiк, анi того, що з ним було». «Гарiк… ну, неважливо. Це довго пояснювати». «Невже? Що, нiяк не пов'язаний зi старенькими Саранськими, з Жорiком, Елькою та Яшею?» «Нiяк». «I не є племiнником Вiолончелi? Це ж треба таке». «Не часто, але таке трапляється. I щоб ти знав, iронiя – хвороба слабких! Так от! Не в тiм рiч. Рiч у тiм, що колись на Новий рiк, а за схiдним гороскопом то був рiк Вепра, його дiвчина подарувала йому iграшкове поросятко! Нiкому крiм Гарiка порося не сподобалося. Мати Гарiка нарекла його мухриком, тому що вiн був якийсь брудний, на її погляд. А от Гарiку подарунок дуже подобався, бо був у болотяних плямках. Неординарне порося, камуфляжне, – так Гарiк його звав. Дiвчина Гарiка теж вважала, що порося неординарне, та побажала, щоб рiк у Гарiка видався таким самим неординарним. А бабця йому сказала: Гарiку, дитинко, здихайся цiєї тварюки, бо пiдеш до армiї цього року. Гарiк смiявся, що, мовляв, за забобони, що за дурiсть. Але навеснi вiдбув в армiю». «Маразм». Сказав я. «Звiсно, що маразм. Унiверситет, де вiн вчився, позбавили акредитацiї, прибрали вiйськову кафедру, i бiдного Гарiка – цуп, закамуфляжили. А все через що? Все у Всесвiтi взаємопов'язане».

«Скiльки в твоїй головi смiття – страшне. Але все одно молодець. Я не очiкував, що ти такий… творчий!» «Думав, що я тiльки по клавiшах бумцати вмiю?» Я вирiшив не пiдтримувати тему бумцання по клавiшах. «Помилявся, старий. Кожний має право на помилку». «Ти менi про це кажеш? Пам'ятаєш, я тобi розповiдав про Жорiка та Неонiлку?» «Почалося. Слухай, може припиниш чiпати Жору, хай вже спить спокiйно». «Ця iсторiя не про нього». «А чого ти його згадав?» «Щоб ти його пригадав. Бо ця iсторiя про його сина – Льоню». «Так у нього був син?» «Є. У нього є син». «I що?»

Назад к карточке книги "Сарабанда банди Сари"