Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменш про неiдеальний ранок,

а також про те, увi що може перетворитися ваша iдеальна квартира та ваше досить

приємне життя за одну добу

Менi снилося, наче моя голова опинилася в смердючiй пащi тварюки, напевне, тигрячiй, а я, вiдповiдно, був вiдчайдухом-дресирувальником. Лячно менi не було, але сморiд був занадто нав'язливим, слина цього звiра зволожувала моє обличчя. Раптом моя нога смикнулася i я вiдчув, як моє колiно торкнулося чогось слизького, – мабуть, то були мої кишки. Я здригнувся й прокинувся. I побачив писок тварюки прямо надi мною. Це був не сон. Це був Террi, який поклав переднi лапи на мої ключицi. Вiн безсоромно вистромив язика. Нiколи в життi бiля мого обличчя не було такого огидного предмету. Вiд нього смердiло перетравленими сосисками. Террi сходив слиною на моє обличчя. «А». Сказав йому я. Вiн ще сильнiше притиснув мене лапами i прошепотiв: «Хавввв!» Я не знав, що робити, аби вiн залишив мене у спокої. Менi здавалося, що зараз собака вкусить мене за нiс або насцить на лiжко. Його намiри були менi невiдомi.

Наскiльки змiг – я оглянув лiжко. Те, увi що втрапило моє колiно, виявилося не моїми кишками, а гумовою качкою. Я мрiяв прокидатися в одному лiжку разом iз Сарою, натомiсть прокинувся з волохатою тварюкою Террi та гумовою качкою. Жах.

Мiж тим Террi набридло мовчки топтатися по моїх ключицях, вiн почав дiяти бiльш активно: гавкав менi в обличчя, стрибав по рiзних частинах тiла, немов тигр по тумбах, i зрештою схопив каченя та поклав менi на пику. «Вiн вмер вiд задухи, яку спричинило гумове каченя». Наче прочитав я в газетi «Факти». Господи, як то було соромно! Я почувався паралiзованим дiдусем, над яким знущається гидкий онук. I тодi я закричав. Террi почав скажено гавкати. «Позатикали свої пащi! Негайно!» Почулося звiдкись. Террi вгамувався i вклався менi на груди, зiтхнувши. Проте я вирiшив не здаватися й заволав: «Приберiть свого собаку!»

Раптом почулося щось неймовiрне. Воно звучало так: «Пiдiймайся, курво! Пiдiймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Бери ноги в руки та прокидайся, курво! То коли ти прокинешся, курво? Тебе чекають великi справи, курво! То ж нумо, пiдiймайся, курво!» Я запам'ятав цей текст, бо прослухав його тричi. Пiсля останньої «курви» моя квартира заворушилася. I на кухню вплив Гестапо. В майцi та спортивних штанцях генеральських кольорiв. «Доброго ранку», – сказав вiн. Террi вiн гладив по головi. Голова Террi наче перетворилася на пiдпорку для руки Гестапо. Я тримав в руках гидке каченя – ним я хотiв прибити курвовигучкувач. Гестапо пильно придивився до мене. «Ви гуляли?» «З каченям?» Здивовано перепитав я. Перехопив каченя за шию та пожбурив. I оскiльки Гестапо мовчки витрiщувався на мене, а Террi захопленно гавкав, я продовжив: «Нi. Я з ним не гуляв. Це – iграшка Террi.

Вiн менi її пiдклав у лiжко, а я хотiв прибити ним курву. Тобто не курву, а цю штуку, яка її кликала весь цей час». «Зрозумiло. Ця штука, як ви невдало дозволили собi висловитися, зветься будильником, – сказав Гестапо. – Мене мало цiкавить, з ким або чим ви бавитесь у власному лiжку. Грайтеся собi качкою, мене це не обходить. Я запитав, чи гуляли ви з Террi? До речi, не могли б ви встати та вдягтися? Зараз прийде Емiль, будемо снiдати, i не дуже зручно, коли ви й далi валятиметесь у лiжку».

«Я маю гуляти з вашим собакою?» Я намотав на себе простирадло. «Слухайте, це простирадло виглядає якось недоречно, ви ж не у банi й не Римський iмператор, у вас є ранковий одяг?» Гестапо вказiвним пальцем вказав на свої генеральськi штанцi. «Нi. В мене немає ранкового одягу. Вечiрнiй – є. Смокiнг. Вдягти? Взагалi вранцi я ходжу голим». В головi щось гурчало. «Голим, принаймнi при менi та дитинi, ви ходити не будете. Доведеться щось вдягти». «Весь мiй одяг у спальнi, – сказав я. – А там спить Емiль». Гестапо дуже елегантно, наче збирався припасти до власної руки з поцiлунками, пiдняв її та подивився на наручний годинник. «Емiль за кiлька хвилин вставатиме. Де саме ваш одяг? Я принесу».

I тут я почув фортепiанну музику. Я її впiзнав, не мiг не впiзнати, бо це був той самий витвiр мистецтва, яким малий мене катував вчора. «Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя», – виголосив я. В очах Гестапо промайнуло куцим хвостом щось подiбне на повагу. «Так, ви маєте цiлковиту рацiю. Це дiйсно Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано. Г.-Ф. Генделя.

Наша з Сонєю методика. Дитина повинна жити твором, який вона розучує, причому протягом всього часу перебування в активному станi. То де ваш одяг?» «В солом'яному кошику. Шорти та майка, пiдiйде?» «Ви в мене запитуєте, чи вам це пiдiйде? Це не ваш одяг? Ви що, купуєте собi одяг рiзного розмiру?» Як з ним спiлкуються люди? Не розумiю. «Там мiй одяг i одяг Сари». Натомiсть прорипiв я. Гестапо виплив з кухнi, а буквально за хвилину в кухню вдерлися Террi з Емiлем. «Привiт!!!» Заверещав Емiль. Вiн пiдбiг до лiжка та поцiлував мене в скроню. Це було настiльки несподiванно, що я знову взяв у руки гидке каченя. Террi вiдразу почав його в мене видирати. «Де чай? Ти гуляв з Террi?»

«Я не гуляв з Террi». Вiдповiв я, намагаючись вдягти шорти та майку пiд простирадлом. Гестапо в цей час дивився у вiкно. Мабуть, спостерiгав за погодою. «Чого я маю гуляти з Террi?» «Тому що тобi не треба вранцi на роботу!» Щиро вiдповiв малий. «Тобто?» Перепитав я. Емiль зiтхнув. «Зараз поясню. У нас в родинi немає нiкого, до кого б так важко доходило, але вже, мабуть, є«. Я злився. «Краще скажи, де чай. Треба снiдати». «Зелений в пакетиках в дерев'янiй коробцi. А чорний у бляшанцi з драконами». «Зелений в пакетиках?» Малий та його батько вирiшили менi продемонструвати, як звучить чоловiчий хор Полонських. «Не можна пити зелений чай в пакетиках. Це те саме, що харчуватися спаленим в крематорiї трупом. Ти був у крематорiї? Я був на минулому тижнi. Ми ховали дядька Георгiя, вiн зраджував Неонiлу. Неонiла – його дружина, тобто зараз вона – вдовиця. Старенька Саранська (ти ж пам'ятаєш про її пiанiнного хом'яка, я тобi вчора розповiдав?), так от, старенька Саранська виграла в старенького Саранського на цiй смертi п'ятдесят баксiв. Вона ставила на те, що Неонiлка по-любому переживе Жорку! Так от, Георгiй дружинi зраджував, тому вона йому не поставила улюблену музику – єврейський шансон, а включила барабанний бiй. Всi дуже здивувалися, особливо тiтка, яка поралася в крематорiї та горлала, кому нести вiнки, i так само, як моя вчителька Тетяна Миколаївна (вона веде в нас iсторiю) вказувала, де кому стояти. Але ж вона не жила з дядьком Георгiєм i не знала, якою вiн був наволоччю, земля йому пухом з китайських пуховикiв». Зауважив Емiль. Пiсля цих слiв я побiг до туалету, бо мене знудило. «Ти, наче вагiтна Елька! Вона теж щоранку блювала натщесерце, коли її зачереватив Мiша. Тодi донька стареньких Саранських навiть припинила готувати курку!» Встиг почути я голос Емiля.

В туалетi трохи попустило. Це був мiй маленький свiт. На полицях стояли фiгурки iграшкових туалетикiв, якi я привозив з рiзних країн свiту. На стiнi висiла кумедна картинка: двi руки розкривають кулiси, за якими проглядається кругленька дупка. Ще тут стояв кутий пюпiтр – пiдставка для преси. Там лежали журнали, де розмiщувалися мої статтi, вчорашня спортивна газета (коли в мене був закрiп, я мав звичку читати спортивну газету та кричати собi «гол, гол» або «шайбу-шайбу», – залежно вiд сезону), книжка-розмальовка про пригоди мишеняти та арабськi народнi казки. Я схопив книжку та знайшов порятунок серед приязних злих духiв – гулiв, джиннiв та маридiв. «Емiль – злий марид, звiздуй у Мадрид…» Ще менi дуже кортiло наримувати слово «жид», але раптом стало соромно. «Емiль – дитина. Емiль – двоюрiдний брат Сари. Сара – моя свята». Почав я сам себе заклинати. I тут побачив, що навпроти моєї туалетної картинки «Залаштункова дупа» висить щось чудернацьке.

Це був стандартний аркуш паперу, на перший погляд, нiчого дивного, якщо не читати, що на ньому написано. Написане нагадувало розклад. Червоним маркером зазначалися дати, блакитним – iмена, а кульковою ручкою – адреси, iмена та коментарi. Ось так: «З 28 жовтня – Карiна, абр. пудель, хлопчик Костя (напiвнормальний), мама Ганна – (злюща тiтка), ц. буд., кв. 34; з 1 листопада – Клеопатра, англ. спанiель (руда, не дуже пород.) Євгенiя Петрiвна (любить пундики з кремом), ц. буд., кв. 4; з 6 листопада – Вазука, акiта-iну (дуж. рiд. яп. пор!!!), дядя, сх. на ММ, ц. буд., кв. 22; з 6 листопада також – Оладка, плям. фр. бульдог, Нона (невиз. вiку, дуж. симп.!), сус. буд., 2 поверх; з 12 листопада – Цунамi (Цуна, Цунi-мунi), нiмкеня, Тамара Антонiвна, старший слiдчий прокуратури мiста, ц. буд., кв. 76. далi – буде з'яс.).

На Тамарi Антонiвнi мiй палець, який досi слухняно ковзав папiрцем, застряг. Справа в тому, що я здогадувався, хто така Тамара Антонiвна. Все сходилося: кв. 76 – то була квартира поруч iз моєю, а Цуна – вiвчарка Тамари Антонiвни. Я просто не знав, що вона – Антонiвна. Зазвичай всi її називали «ментяра Тамара». Себто вона – слiдчий, еге. Маленька, мордата та кудлата Тамара. Якби Тамару закрити парканом так, щоб видними залишалися тiльки її зачiска – рудий начiс, а знизу – ноги в коричневих щiльних колготках, взутi у чорнi черевички-копитця, – нiхто б не засумнiвався в тому, що за парканом – понi, в якого кудись подiлася ще одна пара нiг. Цуна була вихованою нiмецькою вiвчаркою, не можу сказати, що вона мене дуже любила, але я спокiйно мiг їхати разом iз нею у лiфтi й не прикриватися знаним футбольним методом.

«Ц. буд» – судячи з усього, значить – цей будинок. Так-так. Бабця з Кльопочкою в нас живе, бачив. I я знав, що Кльопочка – спанiелиха. Я не дуже розумiюся на породах собак, але як виглядають спанiелi знаю. Бабця якось пiдiймалася до мене з'ясовувати стосунки. Їй здалося, що я спецiально кидаю недопалки так, щоб влучити в її балкон. «Я не встигаю вимiтати! Скiльки можна знущатися? Коли той нiкотин тебе приб'є вже, кiнь ти пiдальний? Неподобство!» Коли я зауважив їй, що це неможливо, бо вона живе на першому поверсi, а я – на десятому, вона вiдрiзала, що це ще гiрше, бо я, бачте, пiдкидаю їй свої недопалки на балкон, коли йду повз. Цю Недопалкову Параноїчку насправдi звуть Євгенiя Петрiвна. Дуже неприємно. А те, хто такi Карiна, Костя, Ганна, Оладка, Нона, дядя ММ i Вазука – я й уявлення не мав.

«Сука-вазука. Вазука-сука», – шепотiв я, коли почув: «Ти застряг? Їсти треба бiльше, в тебе вже дупа в унiтаз провалюється! Прокидайся, курво! Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Треба гуляти з Террi!» «Хто така Вазука?» – запитав я. Емiль, вдягнений так, наче зiбрався на засiдання сигарного клубу, замiсть вiдповiдi передав менi поводок, на iншому кiнцi якого стрибав невгамовний Террi. «Вдягни светр та джинси, йди пройдися, бо Террiк може не витримати!» «А де твiй батько?» «Вже пiшов. Переказав тобi, що сьогоднi вiн чекає у гостi Валентина Юрiйовича, вiдтак просив, щоб за вечерею ти здебiльшого мовчав». «Валентин Юрiйович прийде до нас в гостi?» «Саме так. Йди гуляй з Террi! Через тебе ми всi запiзнимося. Йди вже, йди. Я тебе дочекаюся. Тобi пощастило, що я наголосив на тому, що перший урок у мене фiзкультура, i переконав батька, що тобi потрiбна моя допомога, тож вiн має написати записку, що мене зранку нудило, отже на фiзкультуру я не мiг пiти. Хоча – нудило тебе».

«Хто такi сука-Вазука та Валентин Юрiйович? Я нiкуди не пiду, поки ти менi не розповiси». Я почав загрозливо намотувати поводок з Террi на руку. Террi видав запобiжникове «гав». «Вазука – це дiйсно сука. Хоча ми, собачники, це слово не схвалюємо, ми говоримо – дiвчинка. Хоча, коли був живий Карл Петрович, це сусiда Саранських, вiн завжди говорив про свою Мотю – сука, бо вона постiйно вагiтнiла, а Карл Петрович повторював: «Матiр же вашу, ця сука вагiтнiє не вiд мене, але клопiт це мiй, а не тих кобеляр!» А Валентин Юрiйович – батькiв приятель. Вiн вiолончелiст. Вiд нього поки що нiхто не завагiтнiв. Хоча вiн намагався звабити Сару. Але як може звабити таку дiвчину як Сара, чоловiк, статура якого схожа на вiолончель? От сам побачиш, якi завузькi в нього верхнi плечi i якi заширокi нижнi. Це мама так називає дупу – нижнi плечi! Мама каже, що для чоловiка бути вiолончелiстом не природньо, але так вже у Валентина Юрiйовича склалося з дитинства. Мама його називає музичним збоченцем. Але я тобi цього не говорив. Йди. Повернешся – розповiм ще дещо. I снiданок тобi приготую». «Дякую». Сказав я, вкотре жалкуючи про те, що зважився вимагати вiд малого пояснень. Отже, я вдягнув светр та джинси, кросiвки без шкарпеток, та пiшов гуляти з Батерфляєм.

На вулицi була чудова погода. Щойно я починав думати про погоду – водночас згадував професора-метеоролога, його сина та Валентина Юрiйовича-вiолончель, котрий залицявся до моєї Сари. «В його дружину, Сару Полонську, був закоханий музичний збоченець. Це був чоловiк настiльки схожий на вiолончель, що якби не голова, нiхто б не здогадався, хто на кому грає«. Встиг подумати я, як раптом Террi рвонув до кущiв, а менi надавала ляпасiв вразлива гiлка акацiї. Годi мрiяти та розмiрковувати, можна без ока залишитись. А я дуже любив розмiрковувати та мрiяти. Однiєю з моїх мрiй-мiркувань була така: я складав книжки вiд iменi мого невiдомого бiографа. Я уявляв себе видатним померлим, бiографiю якого дослiджують, тож складав книжковi фрази… «Уууу». Я копнув ногою цеглину.

«Террi – фу!» «Не хвилюйтеся, в мене дiвчинка, i вона не гуляє! Можемо спокiйно спiлкуватися!» Почув я лагiдний голос. На мене дивилася симпатична дiвчина, яка тримала на повiдку кумедне вухасте створiння. Блакитнi очi можуть бути такими сонячними! «Плямка, дивися, кого ми зустрiли! Ай, який красень, якi ж ми поважнi, нюхалка така, справжнiй мужчина!» Собачники – ненормальнi. Нi, точно говорю, вони ненормальнi. Дупу кумедного вухастого створiння продовжувало тiло Террi. «Це вони вiтаються! Ну, годi вже, годi. Зараз я тебе спущу, Оладко! А ви свого спускатимете? Може, хай побiгають?» Дiвчина випромiнювала доброзичливiсть. «Вчора я розмовляла з вашим сином. Такий розумний хлопчик!» Судячи з цих слiв, вона перебувала в станi захоплення вiд Емiля. Не могла ж вона подумати, що мiй син – Гестапо. Це було б занадто. «То ви вiдпустите Террi? Чи вiн у вас ще не какав i вам треба вiдiйти, щоб його нiщо не вiдволiкало?»

Я закляк. Це було чуже, не моє життя. В моєму життi не траплялися люди, яких хвилювало, чи какають собаки, принаймнi, до тих пiр, поки їхнiй черевик не втрапляв у псяче лайно. Я не знав, як звiльнити Террi, хоча залюбки вiдпустив би його пiд три чорти! «Карабiн». Промовила до мене симпатична всмiхнена дiвчина. Маленьке вухасте створiння всiлося на мої кросiвки. «Ой, ви подобаєтеся Плямцi!» Я не зрозумiв, що вона має на увазi. Карабiн. Для iменi – дуже дивно. Хоча називають же дiтлахiв – Емiль. «Павло». Про всяк випадок сказав я. «Ой, дуже приємно. Нона. Давайте я вам допоможу, щось ви нiяк його не вiдчепите, мабуть, син частiше за вас з ним гуляє, так?» Вона нахилилася. Другий розмiр. Подумав я. Викот на її джемперi був для неї виграшним. Не знаю, що вона там нашаманила, але Террi вивiльнився, собаки почали бiгати навколо нас. «Нона i Оладка». Я пригадав напис на туалетному графiку. «Ноно, а ви часом не знаєте, хто такий дядько, схожий на ММ?» «Перепрошую?» «Не звертайте уваги».

Вона почала розповiдати про алергiю в Оладки. А я думав про те, як змiнилося моє життя. Принаймнi, мiй млосно-кавовий ранок. «Господи, я ж iще не випив жодної фiлiжанки кави!» Сказав я вголос. «О». Вiдповiла Нона. Її сонячнi очi наче захмарило. Вона вмiла спiвчувати. «Дивiться, ваш покакав! Тепер ви можете бiгти додому, сподiваюся, встигнете покавувати. Вам, мабуть, теж на роботу? А моя паразитка все не какає. Доведеться йти до парку. Бувайте. Переказуйте нашi вiтання Емiльчику».

«Ти чого його спустив? Як я тепер витру йому лапи?» Террi витягнувся на моєму лiжку iз дуже задоволеним виглядом. «Я не змiг його причепити до поводка. Покажеш менi як то робиться». Буркотнув я. «А чого ти його вiдчiплював? Робити нема що?» «Щоб вiн побiгав iз Оладкою, – пояснив я. – Тобi вiд неї вiтання. I вiд Нони також». «Вiд Нони? Супер! Скажи, вона – Богиня?» Я нiчого не мав проти того, що Нона – Богиня. «Все одно дарма ти його спускав. Добре, що все обiйшлося i Террi не втiк iз сукою». «Террi бiгає за суками?» «Звiсно, бiгає. Вiн не кастрований собака. Хоча мамi пропонували його каструвати. Тiтка Геня. Це мамчина подруга, її звати Генрiєта, але всi її звуть – Геня. Вона так i сказала: «Соню, у тебе вдома три кобелi, каструй хоча б одного – зрозумiєш, яке це задоволення!» Але це вона тому казала, що в неї важко проходив клiмакс. Зараз вiн вже минувся, i тiтка Геня нiкого не хоче каструвати, принаймнi, я такого не чув».

«Тепер повернемося до нашої довигулянкової розмови. Що ти повiсив у моєму туалетi?» «Маєш на увазi картонку?» З цих слiв я зрозумiв, що в туалетi вiн повiсив ще щось. Я попрямував туди. Картонка з написами на мiсцi. Поруч був приклеєний пластиковий гачок. А на ньому – бузкового кольору камiнець на шовковiй червонiй нитцi. «Що за шаманство?» «Це – аметист. Ти щось знаєш про лiкувальнi можливостi дорогоцiнних та напiвдорогоцiнних каменiв? Аметист спроможний лiкувати будь-якi шлунковi розлади, тому вiн тут». «З каменем зрозумiло». «Ну слава Богу! Це ж треба, швидко ти цього разу!» «А це що таке? Перепис собак та сусiдiв?» «Не так банально. Це – графiк сучих мiсячних». «Що?» «Ну, сучi мiсячнi, що незрозумiлого? Тiчка! Террi дуже пристрасний. Якщо якась сука гуляє – морока з ним. Втiкає. Одного разу вiн ледь не зґвалтував кобеля, якого нещодавно зводили з сукою. Вiд нього пахло сукою, от Террi за ним i побiг. А потiм з тиждень вiн думав, що став голубим, ховався за диваном та зiтхав, але попустило». Я мовчав. «У нас вдома висить величезний плакат на дверях до комори. Тут менi важко, бо я ще не знаю всiх сук, тiльки будинком пройшовся, а вчора зустрiв Нону i дiзнався, коли гуляє Оладка, вони з сусiднього будинку».

«Отже, з 28 жовтня, якщо я правильно второпав, гуляє пудель з нашого будинку?» Як це мило, в моєму туалетi висить графiк сучих мiсячних, очевидний доказ проживання в цiй хатi манiяка-зоофiла! «Второпав. Абрикосова пуделiха. Карiна». «Зрозумiло. А хто такi Вазука та дядя, сх. на ММ?» «Тут написано. Вазука – це собака, породи акiта-iну, дуже рiдкiсна японська порода собак, вони схожi на лайок. Знаєш, як виглядають лайки?» «Приблизно. Це така кудлата, велика, руда?» «Можливо, саме така, я ж не знаю, про що ти зараз подумав. Бо тебе збагнути – легше пiвгаю вiдсокирити. Це старенький Саранський так говорить. Вiн сидiв за переконання». «За якi переконання?» «Полiтичнi. Вiн був проти п'ятої графи. За часiв Йосипа Джугашвiлi». «О, Господи». «Господь був би також проти цiєї графи, до речi. Що тебе ще цiкавить?» «Дядя, сх. на ММ. Чекай, дай вгадаю, це дядя, схожий на… на кого схожий цей дядя? Наче нi на кого вiн не схожий. Може, схильний? Але схильний до, а не на. А може це дядя схибнутий на?… На чому вiн може бути схибнутий?… на цукерках М amp;M's? Яке iдiотство».

«Ти краще сiдай, дай мозковi перепочити. Пригощайся. Я тобi зробив снiданок, як i обiцяв». Я поставив варитися каву. «Коли тобi до школи?» «Зараз вже йду. Але ти не хвилюйся, повернуся за чотири години». «Що це?» Я подивився на тарiлку, що стояла передi мною. Вiд тарiлки пахло чимось солодким. Бiло-шоколадна маса. В центр цiєї композицiї «бiлi та негри друзi навiк» Емiль встромив чайну ложку. Вона менi нагадала пам'ятник-стелу. «Що це?» Повторив я. «Солодкi сирки в шоколадi, що ж iще?! Я тобi їх пом'яв, щоб вони виглядали бiльш домашнiми». «Дякую, але я цього не їстиму. Хочеш – запихуйся сам. Мене верне вiд сиркiв!» Я налив собi першу фiлiжанку кави. «Знаєш, постiйно гризти твердий сир, псувати шлунок та судини яєчнею – до добра не доведе.

От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террi також. «Зараз, Террi, дам тобi горошинки!» Емiль насипав собацi сухого корму з пачки «Хiлз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «I що дядько Тарас?»

Я не помiтив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортiло випити. Я полiз до шафи. «Якщо ти полiз по ром, попереджаю, що однiєї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому мiсцi, де вона стояла, я помiтив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорнi обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Вiктора Леонiдовича, тому дозволив собi позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, бiльше нiчого придатного я в квартирi не знайшов. Крiм дивної скульптурної композицiї, де батько наче жбурляється своїми дiтьми. Але оскiльки Вiктор Леонiдович – багатодiтний батько, я вирiшив, що дарувати таку композицiю занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розумiння, пляшку поверну найближчим часом, коли дiстануся до вiдповiдної крамницi. З повагою, Ге. Ста. По».

«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.

Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну – пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»

Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»

Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi – перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.