Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменше про вiолончелiстiв

та спецiальнi напої

В принципi, який образ може вималюватися, коли вам скажуть, що до вас на вечерю завiтає доросла людина, класичний музика, ще й колишнiй (а може, i теперiшнiй) залицяльник вашої коханої? Я уявляв Вiолончель похмурим, огрядним, доволi ординарним суб'єктом. Всi ми помиляємося. Коли ми ввiйшли до коридору, я зустрiв людину-леопарда. Зараз в моїй квартирi розпочнеться карнавал… Вiолончель був високим на зрiст чолов'ягою, вдягненим у леопардове пальто, яке гостинно розходилося на його дiйсно зашироких як для мужчини стегнах. На головi був капелюх-пирiжок. Виглядав цей головний убiр так, наче хтось на ньому сидiв i кректав. Навiть зараз. Такi пирiжки носили партiйнi функцiонери, зокрема, i в Тимофiєвого батька був такий капелюх.

Пам'ятаю, як взимку, сп'янiлим, у старих капцях (ми з Тимофiєм звали їх облiзлими котами, бо мiсцями капцi протерлися, а деякi нитки стирчали, немов котячi вуса), у пальтi та пирiжку батька Тимофiя я вибiг проводити гостей. Коли я їх провiв до метро i зупинився бiля будинку подихати морозяним повiтрям, до мене пiдiйшов бомж i попросив допомоги. Я вивернув кишенi пальта, звiдти випала бiла хустинка. Бомж нахилився, щоб її пiдняти, i побачив мої ноги в облiзлих капцях. «О, то ти з наших? А я прикинув, – якщо ця пiрамiда Хеопса в тебе на головi, то ти цабе якесь, а ти така ж сама злидня як я. Вибач, старий».

Я промимрив «Вiтаю вас», але не мiг вiдiрвати вiд Вiолончелi погляду, хоча Емiль вчепився в мою руку i тяг до кiмнати-кухнi. Вiолончель вирiшив, що привiтання очима у мiй бiк цiлком вистачить. У вiдповiдь вiн менi клiпнув. Наче дав зрозумiти, що почув мене i в принципi до мого привiтання ставиться схвально. Леопардове пальто. Я думав, що в таке примудрявся вдягатися тiльки Сальвадор Далi – я колись готував статтю про нього i чудово пам'ятаю його небайдужiсть до ексцентричного одягу. Ще в майже такому самому пальтi не в дуже затишному районi Нью-Йорка я уздрiв колись величезного негра з тростинкою. Я прикинув, що то – вiдомий репер, i ледь не кинувся брати автограф (навiть не припускав, що зможу кинутися до когось по автограф з вигуком «Oh man», але його вигляд був приголомшливий!). Мене вчасно втримали вiд пориву, бо виявилося, що це мiсцевий сутенер, i пiдкреслена увага могла видатися йому зайвою.

«Ну, я так сподiваюся, хлопчики, що все вже готово i ми можемо вечеряти?» Сказав Гестапо. Оскiльки я мовчки спостерiгав за тим, як Вiолончель розмiщує свого леопарда на моєму вiшаку, за нас обох вiдповiв Емiль. «Так! Павло за спецiальним рецептом приготував унiкальний напiй для вас, я не куштував, але думаю, що це щось незрiвнянне!» «Та невже? Дуже люб'язно», – заохотив мене Гестапо. Добре, що не погладив по голiвцi, бо не знаю, як я це витримав би. «Валентине, я ж тобi розповiдав, що Павло постiйно мандрує, напевне, i цей рецепт вiн звiдкiлясь привiз». Вiолончель нiяк не вiдреагував – вiн прилаштовував на полицю капелюха. «I як вiн зветься, цей напiй, якi компоненти? Хто його вигадав?» На мiй погляд, Гестапо був занадто грайливим. «А! Вiн же пiсля вечiрки, мабуть, вдало накачався моїм ромом».

«Напiй – iспанський». Сказав я. Але для Гестапо цiєї iнформацiї було замало. Вiн продовжував допитливо дивитися на мене. Здається, мистецтвом цього погляду володiють усi власники собак. «Його рецептуру повiдомив менi найдорожчий шеф-кухар свiту Ферран Адрiа, власник ресторану El Bulli. Вiн сказав, що вигадав цей напiй для особливих випадкiв. Зокрема, саме цей напiй виготовляється тодi, коли iспанцi святкують дати створення фантастичних побудов генiального Гаудi». (Думаю, моя промова задовольнила б Таллiя. Це я в нього навчився. Цей стиль Таллiй називав «брехливою пишномовнiстю з використанням iноземних iмен»). Здавалося, Гестапо мало б цього вистачити, але йому не вистачило, i вiн запитав: «А як вiн називається?» «Феррана гауда». Чим частiше ти спiлкуєшся з людьми, тим легше тобi брешеться. Втiм, хiба це брехня? Я справдi вигадав цей клятий напiй, чом би менi не вигадати й назву для нього?

Весь цей час Вiолончель неквапливо займався своїм верхнiм одягом. Нарештi всi його речi було розвiшано-розкладено так, як вiн хотiв.

Без пальта вiн теж мав цiлком сутенерський вигляд. Блискучий гольф кольору мокко, слакси кольору вологого пiску, пасок з блискучою пряжкою у формi поцiлункових губ. На комiрцi гольфа (це було неймовiрно!) уклiнно схилявся золотий пiвник. «Я це вкраду», – оселилася в моїй головi грiшна iдея, миттєво давши про себе знати. – Тимофiй збирає пiвникiв», – пояснила грiшна iдея свiй крадiйський мотив. Цiкаво тiльки, як це зробити? Може, схопити його за горлянку у нападi ревнощiв до Сари та поцупити пiвника?

«То ви, виходить що так, новоспечений наречений Сари?» Такою була перша фраза Вiолончелi пiсля того, як вiн зметелив половину порцiї курки-каррi та випив чотири високих бокали з «Феррана гауда». Я пiдтвердив, що так воно i є. «I займаєтеся ви, виходить що так, географiєю? Мiлiк, налий менi ще склянку цiєї рiдини, любий!» Мiлiк – треба взяти на озброєння. Гидота якась. На мiй погляд, така поведiнка iз заалкоголеним полуничним соком є необачною. «Валентине, я ж тобi говорив, Павло пише статтi на мандрiвнi теми. Його базова освiта – географiя, але впритул вiн нею не займається». «Чого ж так?» Менi здалося, що мiй голос тут зайвий, i я не помилився. «Валентине, ти, як дитина. Хiба можна в наш час заробити географiєю у чистому виглядi?» «Зараз можна заробити тiльки горiлкою у чистому виглядi». Встромився я. «А у вас, виходить що так, є досвiд?» Зневажливо поцiкавився Вiолончель. Вiн викликав в мене подразнення, свербiло в головi, руки також свербiли, i ноги – теж. Вiолончель натомiсть розтинав маленького маринованого патисончика. Маринований патисончик та полуничний сiк – веселе поєднання! У Вiолончелi, мабуть, мiцний шлунок.

Я сказав, що в мене певний досвiд є, бо колись я хотiв бути сомельє. Вийшов вiршик, про що захоплено повiдомив Емiль. Але Валентин моєю римованою творчiстю не захопився, вiн сказав: «А до чого тут горiлка? Який зв'язок мiж сомельє, виходить що так, i горiлкою?» «Я перепрошую, але менi слiд вийти – помолитися». «Кому помолитися?» «Богу, звичайно. Богу або колбi. Ви про колбу знаєте? А ви комусь iншому молитеся?» «Колбi?

Це щось iндiянське? Я взагалi не молюся. Я – творча людина, я звик, що на мене моляться. I моляться! Тисячi! Нi, кiлька тисяч прихильникiв! Юнi дiви присвячують менi свої вiршi, ви тiльки послухайте: «О, твоя музика, о, твої пальцi, що водять тiлом вiолончелi, хай нам наврочено – розлучатися, тiльки без тебе зiстрибну я з скелi». «Щодо мене можете бути спокiйним. Нiяких скель. Можете закладати останню гривню – я молитися на вас не буду. За вас, втiм, також не збираюся». Я втiк до туалету. Сара не вiдповiдала. I це називається – цивiлiзована країна. Де зв'язок? – хотiлося поцiкавитися. З ким вона там зустрiчається? З продавцями наркотикiв? Я сидiв в туалетi з мобiльним телефоном у долонях, чув вiддалене буркотiння фактично незнайомих менi чоловiкiв i нiчого не розумiв про своє життя.

Я схопив книжку-розмальовку про пригоди мишеняти й почав зачервонювати йому вуха. Не допомагало. Треба перехоплювати iнiцiативу в свої руки! Вiд самого початку було зрозумiло, що цей вечiр чарiвним не буде, але ще трохи – i мене знудить. Або станеться щось непоправне. Зрештою, пiдлаштовуватися пiд огидного залицяльника Сари на очах її дядька та «Мiлiка» (Мiлiка – особливо!) менi не хотiлося. Будемо його дiставати. Так, що я про нього знаю? Вiолончелiст. Операцiя буде зватися «Цькування вiолончелiста вiолончелiстами». Бо сам я з ним не впораюся.

Добре. Що я знаю про вiолончелiстiв та вiолончелi? Небагато. Краще б кити, але що поробиш, працюватимемо з тим, що є. Гiтара зi смичком. Скрипка-переросток. Ну i звiсно: Гагарiн вiолончелi – Мстислав Леопольдович Ростропович. Дивно, що Вiолончель не назвали Леопольдом чи Мстиславом. До речi, з цим матерiалом працювати можна… Так, далi. «Вiолончелiст». Амадео Модiльянi, олiя, жовто-ультрамариновi кольори. Вiолончелiст бiльш за все нагадує декабриста, який переховується у вiддаленому поселеннi. Аскет з борiдкою. На вгодовану пику Валентина Юрiйовича це не схоже, але поговорити можна… Як я мiг забути! Коли в мене був роман з однiєю дiвчиною з Великого Новгорода, ми часто зустрiчалися в Москвi. I не тiльки кохалися, а й культурно збагачувалися. Наприклад, ходили до театрiв. От якраз в театрi Маяковського я й бачив цю виставу. Як вона називалася? Щось класичне з сучасним додатком. О! П'єса називалася «Дама з собачкою та iншою живнiстю». Одним з героїв там був самотнiй вiолончелiст Аркадiй, який тримав у себе кроленя Фiлiпа, а якiсть своєї гри перевiряв за iнтенсивнiстю хрумкотiння Фiлiпа морквою. Це вже ближче до теми! З цього могло б вийти кiлька дiставань.

«Ви, звiсно, можете заперечувати, я звик до полемiчних бесiд, але менi здається, що iсторично-аграрнiй країнi абсолютно не пiдходить лiберальна маячня. Конкретикою, виходить що так, треба цю країну брати! Озимi, яровi. Яровi, озимi, сувора послiдовнiсть! А не сюди-туди, туди-сюди, а потiм, виходить що так, взагалi в iнший бiк». Наскiльки я зрозумiв, Вiолончель нав'язував присутнiм своє полiтичне бачення. Коли вiн побачив мене, схопив мою улюбену карафу та почав розмахувати нею. «Органiзуєте?» Вiн вперше менi посмiхнувся. Ну, вперед, Павле. «А у вас є кроленя?» Запитав я у Вiолончелi, обережно вихоплюючи з його рук порцелянову карафу-качку. Як я i розраховував, з вiдповiддю Вiолончель вагався. «Що в мене є?»

«Виходить що так – кроленя. Адже маленький крiль – улюблена тваринка вiолончелiстiв». Я навмисно говорив таким голосом, наче збирався показати хлопчикам та дiвчаткам веселий фокус з повiтряною кулькою! «Хто вам, виходить що так, сказав таку дурницю?» Я вирiшив цього разу додати не одну, а двi склянки словацького горiхового лiкеру до «iспанської«сумiшi. «Прочитав у спогадах Йо Йо Ма». Цiкаво, чим вiн зараз буде крити? «Де? Та звiдки ви взагалi знаєте про Йо Йо Ма?» Про Йо Йо Ма я згадав випадково. Коли я вперше почув цi звуки – «йойома», я подумав, що йдеться або про китайську iграшку, або про репiвсько-гопiвськi приспiви. Йо Йо Ма – як було з'ясовано згодом – був вiдомим вiолончелiстом китайського походження. Втiм, щодо китайського походження – я не помилився. «Вам буде цiкаво дiзнатися, що географiя – така наука, яка охоплює надзвичайно рiзнi сфери життя та розвитку всiх країн свiту, а також суспiльства». Вiн мовчав. «Виходить що так!» Додав я.

«Хлопцi, а давайте подивимося, що в нас є на десерт!» «I покличемо Снiгуроньку», – подумки додав я. Гестапо вирiшив виступити в ролi миротворця. Ну-ну. «На який десерт? Це що, з головними стравами, виходить що так, завершено? Але я голодний! У мене не було можливостi нормально поїсти. Позавчора в мене була репетицiя, вчора ми гуляли на днi народження Карла, а вiн i не думав нас пригощати. Взагалi вiн вкрав у мене iменну партитуру. Я б нiколи не став їсти з його рук! Я вже мовчу про те, як вiн отримав заслуженого! То що, я не можу i зараз попоїсти як слiд? В будинку свого кращого друга?» «Думаю, що трохи домашнiх ковбасок з яблучним конфiтюром не завадить. Зараз Емiль розiгрiє«. Гестапо не хотiв сперечатися з Валентином Юрiйовичем. От чого я не розумiв, то це того, як вiн мiг товаришувати з таким… суб'єктом.

«Валентине, давай вийдемо, я тобi покажу, над чим я зараз працюю. Павло був таким люб'язним, що видiлив менi свiй кабiнет…» Емiль тим часом щось занотовував у траурний записник. «Це що в тебе таке?» «Це – спецiальний записник. Я занотовую туди мертвi години, вечерi, днi». «Що, невесело тобi?» «Виходить що так». Я всмiхнувся малому. Малий, коли не грає i не згадує стареньких Саранських, ну i не виписує собi дипломи про генiальнiсть, доволi непоганий малий.

«Треба розiгрiти ковбаски. Смачна їжа, звiсно, не врятує зiпсованого вечора, але й голодним спати не ляжеш. Шлунковий ельф буде спокiйним i не питиме жовчний сiк. Старенька Саранська завжди казала: якщо ви чекаєте у гостi щось поганське – бiльше уваги придiляйте частуванню, бо коли вже з гостем вам не поталанило, то про їжу ви, слава Творцю, спроможнi потурбуватися власноруч». Емiль повернувся до мене та пiдморгнув: «Ще є японська мультяшка про вiолончелiста Госю. Той також з усiлякими звiрятками товаришував та грав Бетховена!» «Госю… Емiлю, слухай, а в нього дiйсно нiчого не було з Сарою?»

«Одного разу Iраклiй Петрович, цей нечесний фiлателiст (вiн колись сказав старенькому Саранському, що може дуже далеко плюнути, бо в його зубiв така диспозицiя, що слина летить далеко-далеко. Вони потiм довго стояли на балконi й сперечалися, хто далi плюне. Плюнули. I хоча виграв Саранський без диспозицiй, Iраклiй Петрович все одно всiм брехав, що виграв вiн, тому його звали Iраклiй Петрович Брехунець, хоча його прiзвище – Берхшвiлi), запитав у старенької Саранської, чи була вона закохана в перукаря Юрася? Так от, старенька Саранська йому вiдказала, що вiн або дивиться на Юрася iншими, нiж у неї очима, через чарiвнi скельця, де Юрась постає розкiшним шатеном з бiлозубою посмiшкою, а не малим щербенятком, яке весь час має вологi руки та економить на пiнi для голiння для клiєнтiв та зубнiй пастi для себе, або Iраклiй Петрович Брехунець її зневажає. Висновки роби сам, а я пiшов розiгрiти ковбаски!»

Щойно Емiль виклав ковбаски на тацю, до нас завiтав Вiолончель. Я за час Вiолончелевої вiдсутностi так нiчого i не встиг зробити, навiть цигарки не викурив. «То у вас, виходить що так, серйознi намiри щодо Сари?» «Приблизно такi, як в Госю». Вiдповiв я зухвало. Подивимось, як вiн це проковтне. «В Госю?» Першим вiдреагував Гестапо. Я зовсiм забув про його присутнiсть. «Я так розумiю, виходить що так, що в нас невимушена бесiда, тому вiдповiдати в такому стилi, як то робите Ви, менi видається неприпустимим. Чи не так, Геннадiю?» Гестапо пiдтакнув. «А ви дарували Сарi кошики конвалiй?» Запитав я.

Насправдi я думав про те, як непомiтно поцупити в нього пiвника, бо «Феррана гауда» закiнчувався, а лiпшого партнера в цiй справi годi було шукати. «Сара – не хвойда з дешевої англiйської новели, виходить що так, щоб я дарував їй конвалiї. Ще й кошиками. Ви хiба не розумiєте, що це брутально? Цього вас вчать… де там… виходить що так, на географiчному?» Я подумав, що нiчим не ризикую, i дав йому ляпаса. У Гестапо вiд несподiванки почалася гикавка, обличчя стало таке червоне, наче ляпаса отримав саме вiн. Я запропонував Гестапо келих залишкiв «Феррана гауда», а сам з обiймами полiз до Вiолончелi вибачатися. Поки я йому говорив про те, що, захищаючи свою вищу географiчну освiту, iнколи веду себе неадекватно, про що шкодую, i про те, що конвалiї я пригадав через байку про знайомство Ростроповича з Вишневською, я встиг вiдчепити жаданого пiвника. «Ха». Почув я. То був Емiль. Вiн усе бачив.

Я думав, що пiсля мого ляпаса Валентин Юрiйович пiде. Е, нi. Я помилявся. Вiн не пiшов i тодi, коли випив три фiлiжанки кави, двi чашки чаю та з'їв коробку цукерок. «Пожежа в ротi – робiть з яблук фреш, пацани!» Пiд домашнi кругленькi цукерки Емiлевої мами (горiхова сумiш, родзинки, курага, трохи меду, кокосова стружка) вiн попросив «Мiлiка» заграти Сарабанду. На честь Сари, звiсно. Цю iдею я не пiдтримав. I вiн тодi сказав, що це не по-дружньому. А я зауважив, що ми й не друзi, виходить що так. «Тому треба випити чогось на брудершафт, аби подружитися навiки!» Не пам'ятаю, як я уникнув цiєї пропозицiї. Вiн не пiшов i тодi, коли закiнчилися банани, один з яких вiн згодував Террi, примовляючи: «Вчись працювати з мiкрофоном, тварино!» I показував, як треба працювати з мiкрофоном. Соромiтне видовище, мене ледь не вивернуло.

Не пiшов вiн i тодi, коли було випито до останньої краплини словацький лiкер. Коли ж вiн поглинув лiкер горiховий, то пообiцяв менi вигаптувати шкарпетки, бо це його хобi – гаптувати шкарпетки. I наполiг, щоб я негайно пiдвiвся та притяг тi з них, на яких хочу побачити вигаптуване. «Це буде, виходить що так, кро леня з конвалiями – ось що це буде!» Мої шкарпетки вiн поклав у наддуповi кишенi своїх слаксiв.

«А це можна втягувати в нiздрi!» Сказав Вiолончель, угледiвши пакунок з тертим шоколадом. I втягнув. I почав чхати. Купки брунатної рiдини заплямували кухоннi стiни. Емiль теж втягнув, бо йому було цiкаво, i побiг до рукомийника. Гестапо вхопив мене за лiкоть i сказав, щоб ми негайно припинили це неподобство й викликали таксi. Емiль взяв Террi, Гестапо взяв Вiолончель, i вони пiшли на вулицю.

Пiвника я встиг причепити до пирiжка Вiолончелi. Все-таки крадiжки – то не моє. Я термiново закурив. Тиша. Як це добре – цiлковита тиша. Я вирiшив не прибирати зi столу. Завтра приберу. Тому викурив ще одну цигарку. Мої гостi не поверталися i я розклав диван. Коли вмостився спати, вiдчув певний дискомфорт в районi спини. I витяг картонного чобiтка. На картонному чобiтковi були двi чорнi плямки.

Одну було пiдписано «Рим», поруч з iншою причаївся знак питання, який чомусь нагадав менi шахового коника. На зворотi чобота було написано: «I що то за мiсто, га?» Я пiдвiвся з дивана, знайшов в супермаркетовому пакунку три батончики Мiлка (як це Террi їх не згриз?) i поклав їх до шухляди з кухонною дрiбнотою (гачки, присоски, зламанi штопори, термометр i таке iнше). «Нiяких тобi солодощiв, пiдступний Мiлiку! Мiлiк – дитинча молi».