Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменше про iнший погляд

на дельфiнiв та китiв.

Iнший погляд на Гестапо.

Численнi погляди на Єву

«Це хто так вправно шпарить?» «Емiль». «Напевне, щось нiмецьке», – дослухалася Єва. От, спасибi. «Це – Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя», – поiнформував я Єву, передавши їй Шикарного Янгола. В мене воно куняло, а потрапивши до Євиних рук, схопило її за пальця, потiм вiдсахнулося вiд нього i стало роздивлятися. Сам я намагався вiдшукати ключi. I думав про те, що якби Г.-Ф. Гендель користувався не нотами, а лiтерами-словами, я вже мiг би його дослiвно цитувати й набути в певних колах репутацiї iнтелектуала. Думаю, що така людина як Г.-Ф. Гендель вiдвертої дурнi не писала. Таллiй точно був би вражений.

«Привiт», – сказав я голосно. Я ж бо ввiчлива людина, готую iнших до своєї появи, тим паче до раптової появи чужих. I полоскотав Батерфляя за вухом. Вiн до мене принюхувався, потiм подивився на Єву. «Террi, це – Єва з Янголом, Єво, це – Батерфляй, Террi», – оголосив я. Спанiель був заiнтригований. «Скажи йому, щоб не надумав стрибати. У мене – дорогi панчохи!» «Террi, фу! Свої«, – видав я арсенал, на мiй погляд, досвiченого собакаря. Єва сказала, що Янгол може злякатися, тут затемно, незнайомий дорослий собака, треба випустити його на пiдлогу там, де вiн буде жити, i щоб було свiтло.

Ми почовгали до кухнi, Террi скавучав та цокотiв кiгтиками. Емiль припинив грати й пiдвiвся. Було очевидно, що Єва справила на нього неабияке враження. «Незабаром iм'я Богинi полюцiй змiниться, – зловтiшався я. – Емiль, це – Єва, Єва, це – Емiль». Настрiй у мене був чудовий. Я почувався королевою з керолiвського Задзеркалля. «Пудинг, це – Алiса, Алiса, це – Пудинг». «Ой», – зойкнув малий. «Яке ж воно шикарнюче!!!» I доволi неввiчливо вихопив з рук потенцiйної Богинi потенцiйних полюцiй Шикарного Янгола. «Це – твоє?» Террi фактично затяг весь запах малечi собi до носа. Але не гавкав i не ображав його. Фух. Я трохи цього боявся, хоча всi цi самовпевненi собачi швачки, собачi лiкарi та заводчики чемпiонiв переконували, що знайомство вiдбудеться без проблем. А раптом нас зустрiв би Батерфляй, перейнятий мисливськими iнстинктами? «Нi, це – Павлове», – посмiхнулася Єва. «Клас!» Малий сяяв.

Тим часом до кухнi завiтав Геннадiй Станiславович власною поважною персоною. Чи вiн був так одягнутий увесь день, чи почув жiночий голос та перевдягнувся, але вигляд вiн мав майже такий шикарний, як у Янгола. Бiлий светр, м'якi штани, засмаглий брюнет, забране хвилясте волосся. Елегантний мачо. Я вiдчув, що Єва ним зацiкавилася. Взагалi я вперше подивився на Гестапо не як на нахабного нальотника, дивакуватого професора та батька виплодка пекла (читай – Мiлiка), а просто як на чоловiка. Очима сторонньої людини. Краще частiше дивитися на нього очима сторонньої людини, бо ставлення змiнюється кардинально.

«Доброго вечора», – приязно пророкотав вiн. «Геннадiй, батько Емiля, дядько Сари. Бачте, змушенi були просити тимчасового притулку у чоловiка моєї племiнницi». «Єва». «О», – вимовив Гестапо. То було не просте «о», то була висока шана Євчиному iменi. Вид – Гестапо, пiдвид – Гестапо Сексуальний. Цього менi ще бракувало, вони ж не збираються флiртувати, чи збираються?

«Батьку, дивися!» Мiлiк! Славiмо його! «Так, i що це в нас таке? Террi, не заважай, без ревнощiв, старий, без ревнощiв! Французьке бульдоженя». Навколо мене скупчилися люди, яким вгадати породу собаки – раз чхнути. Гестапо подивився на Єву. А от зараз на тебе чекає сюрприз! «Це мiй, Геннадiю Станiславовичу». «Е». Вичавив з себе Гестапо. Звiсно, я не сподiвався отримати таке саме «о», як Євине, але мiг би розщедритися на iнший звук нiж «е».

«Е… не знав, Павле, що ти маєш намiр завести собаку». «Якби знати, якби знати – не поїхали б в Карпати, – гигикнув я. – Це була моя пiдсвiдома мрiя, яка зимовим морем спала собi i спала, i от нарештi вийшла сьогоднi з берегiв, i бабац – маю Шикарного Янгола». «Я завжди говорила Павловi, що собака йому необхiдний», – зауважила Єва i почала озиратися навколо. Це був спецiальний погляд. Наприклад, я вiдразу збагнув, що вона шукає мiсцину, де б всiстися. Гестапо, також не бовдур в таких речах, зрозумiв це i пiдхопився, парубок моторний. «Нема нам чого стояти, думаю, можна вдатися до аперитиву за знайомство! Емiлю, влаштовуй собi годинну перерву i знайди щось до кави! Єво, якому напою надаєте перевагу?» Гестапо так всмiхнувся, що якби вiн так всмiхнувся менi, я б уже шукав, чим би менi захистити честь власної дупи. Єва йому також всмiхнулася, стриманiше, але…

Щоб до голови не лiзли усiлякi пiдозри, я полiз шукати напої. Яким же було моє здивування, коли я побачив на полицi три пляшки Барадеро Ан'єхо, Кьянтi, Мартiнi Екстра-Драй i кiлька пляшок бiлого французького сухого вина для формування ностальгiйного настрою. «Оце так!» Вигукнув я i схвально подивився на Гестапо. Втiм, вiн на мене не дивився. Вони з Євою сервiрували стiл. Малий, як то кажуть, шамрав по квартирi. Нарiзав яблука (яблука зеленi, що приємно, ще один бал Геннадiю Станiславовичу, старому ловеласу. Виявляється, всi цi легенди про неуважних професорiв-ментелеп – брехня); розрiзав навпiл кiвi, а в кожну половинку встромляв кавову ложечку, щоб зручно було виколупувати м'якуш. Лимон, банани (куди ж подiтися вiд бананово-лимонного Сiнгапуру в нашi часи?), горiшки, галети i…? Маленькi канапки з анчоусами, мигдалем та кропом. Хочу зауважити, що я так i не наважився їх скуштувати, тож i вам не раджу, хоча нiхто з тих, хто їв, не потруївся.

Коли ми всiлися i чарки було наповнено, я вирiшив прояснити статус Єви. Власне, Гестапо мiг надумати чого завгодно, вiн зумiє. «За знайомство!» Проголосив вiн. «Це, як я сказав, Єва, вона – дружина мого кращого друга Тимофiя! Можливо, Сара вам про нього розповiдала». «Шатен у дiвчачих светрах, який вiдповiдає на листи психiв i спiває, як Вертинський?» – вiдгукнувся Емiль. Єва зареготала, – Гестапо так не неї подивився, що, мабуть, уже знає, чи видаляли їй гланди.

Коли вона заспокоїлась (це сталося не дуже швидко: Шикарний Янгол, наприклад, за цей час встиг прокинутися та зробити калюжу), вона сказала: «Я – фактично померла дружина». «Це в якому сенсi?» – схаменувся Гестапо пiсля розгубленої мовчанки. «В сенсi мого чоловiка», – вiдповiла вона. Старому це сподобалося. Мiлiку теж. Вiн сказав, що це може бути дуже зручним. Єва повернула до нього свою голiвку, волосся ковзнуло по шиї i я знову здивувався, як воно не рiже їй шкiри. «Тобто?» Запитала вона.

«Взяти, наприклад, Жорiка. Павле, пам'ятаєш, я тобi розповiдав, як бачив, що вiн горить?» Я приречено хитнув головою. Почалося. «Так от, вiн постiйно зраджував Неонiлку, це його дружина», – пояснив вiн Євi. «Старенька Саранська її попереджала, коли Нiла виходила за нього замiж, що в нього мiж нiг не член, а шлагбаум: тiльки якась жiнка пiдходить – ласкаво просимо, хутко пiдiймається!» Бачити вираз Євиного обличчя було суцiльним задоволенням, хай усвiдомить, з ким менi доводиться по-християнськи дiлити помешкання. Гестапо розливав напої. «Жорiк всiм своїм лiвим бабам казав, що Неонiлка померла. Правда, вiн боявся, що вона дiйсно помре, коли вiн часто її ховатиме, тому називав її рiзними iменами. Галина, Катруся, Лора, Клеопатра. Й одного разу ускочив!

Вiн познайомився з однiєю панi, звалася вона Марго, вiн в неї закохався, а вона все йому не давала, бо була порядною дiвчиною». «Емiлю!» Застерiг Емiля батько. Перший раз чую, щоб старий хоча б якось вiдреагував на Емiльчинi побрехеньки.

«Та батьку, що я такого сказав? Це ж правда життя!» Заперечив малий та продовжив. «А Жорiк, щоб її звабити, почав скаржитися на те, яке важке життя у вдiвця, а вона почала плакати.

А вiн побачив, що дiвка вразлива, от-от все спрацює, i сам зарюмсав. Жорiк мiг заплакати за будь-яких умов. Так от, вiн плаче, примовляючи: «Бiдна моя Людмилка, як менi без тебе жити, скажи?!» I тут йому каже (не Людмилка, а Марго): «Як? Яка Людмила? Вашу ж дружину, Георгiю, звати Неонiла!» Жорiк почав брехати, вщент забрехався, сказав, що дiйсно, колись в нього була дружина Неонiла, а потiм – Людмила, а зараз вiн – птах вiльний, бо всi його кинули. Виявляється, ця Марго була донькою Неонiльчиної колеги, якось в дитинствi вона бачила Жорiка. Вiн на неї уваги не звернув. Жорiк на бабiв звертає увагу тодi, коли… ну…» Малий невпевнено подивився на Єву. «Що?» Запитала вона. «Ну коли «мiж нiг ллється, дiвча смiється, дяка, небо блакитне, що я не вагiтна». Розумiєте?»

Навiть я вiдчув погляд Гестапо. Емiль також, тому й почав викручуватися. «Це примовка така, просто примовка! Це не я вигадав! Мене навчила Сара!» Гестапо дивиться на мене, наче я винний в тому, що Сара навчила вульгарних примовок його дитину. Мабуть, думає, що то я її навчив. Але говорить вiн не до мене. «Емiлю, або ти зараз, по-перше, вибачишся перед Євою, а по-друге, завершиш цю iсторiю пристойно. Або пiдеш до своєї кiмнати. Я чекаю». Батькiвський гнiв.

Приборканий Емiль щось нерозбiрливе буркотить, аж потiм продовжує звичайним голосом: «Того вечора Жорiку щодо давання не пощастило. Марго розповiла своїй мамi про те, на кого вона натрапила. «Уявляєш, що в Жори, який Неонiлин Жора, нова дружина, вона померла, Людмила зветься!» А її мати каже: «Марго, розумною будь, не верзи дурниць!» Потiм вони довго з'ясовували, хто з них верзе дурницi, а вже потiм мама Марго потелефонувала Неонiлi. Жорiк втiк тодi ночувати до нас, скиглив, що всi його неприємностi через бабiв, бiдкався мамi, що це ж треба так спалитися. Вiн кiлька разiв сам себе спалював, а от нещодавно вже й Неонiла спалила його. Остаточно». Я чекав, що на це скаже Єва. Єва сказала, що час годувати Шикарного Янгола. «До речi, Павле, а ти його вже назвав?» Озвався Гестапо. «Зараз», – сказав я i вийшов. «Ти куди?» Почулися голоси. Єва годувала цуценятко. Я принiс родовiд i прочитав: «Зiгфрiд Данiель Гiйом Лорд Фаунтлерой де Шато».

«А ти вже думав, як будеш його скорочувати? Себто не його, а його iм'я», – поцiкавився Гестапо. Я про це не думав, тому сказав перше, що прийшло до голови: «Зiг!» «Хайль!», – вiдгукнулася Єва. Мовчання зустрiло нашi поодинокi голоси. «Це, звiсно, жарт?» Запитав Гестапо. «Чому жарт? Це – нормальне скорочення», – вдався я до пояснень. «Павле! Вибачте, Єво, що я вимушений про це говорити у Вашiй присутностi. Павле, ви, мабуть, помiтили, що наша родина, як би вам це сказати, ну… трохи єврейкувата, чи не так?» Емiль висловився простiше: «Ти б його ще Адольфом назвав!» Я мовчав, бо про таке не думав. «Павле, оскiльки ви певною мiрою є частиною нашої родини, принаймнi поки що, i найближчим часом я змiн вашого статусу не бачу, менi здається, варто було б утриматися вiд подiбних вчинкiв». «Вибачте. Це просто скорочення». Вигляд зараз у мене був такий самий, як в Емiля пiд час виправдовування щодо «просто примовки». «Я переконана, що Павло не мав на увазi нiчого поганого», – впевнено втрутилася Єва. Вона тримала мале пузенятко на руках. Воно поїло i клiпало очима.

«Давай назвемо його Зiзi!» «Зiзi? Це iм'я французької повiї. Не буде вiн нiяким Зiзi! Зiзi, Зузу, Фруфру, Жужу. Тьфу. Сам ти, Емiлю, Зiзi». Єва торкнулася рукою скронi. Жест її означав: «Хлопчиська!» Звiсно, що Гестапо цей жест не стосувався, тому вiн iз задоволенням зробив їй коктейль з вермуту. «А як щодо Зi?» – запропонувала вона. «Що це за iм'я – Зi?» «Нормальне iм'я». Я сказав, що це мiй собака, i я сам дам йому iм'я, подобається це комусь чи нi. Деякий час ми пили мовчки. Щоправда, Гестапо час вiд часу щось тихо мимрив на вухо Євi. «Слухайте, – сказала вона, – а Террi не потрiбен комбiнезончик чи дощовик? Я вмiю шити зручний одяг для собак!» «Конче необхiдний!» Гестапо – спритний хлоп. «Тодi тримайте янголя, i поки Павло думає, ми знiмемо мiрки з Террi». I почала знiмати мiрки. Коли вона присiла, то ледь не розквецяла колiнами свого лоба, – такi вже в Єви були довжелезнi ноги. Полонськi не вiрили власним очам.

Потiм Єва сказала, що мусить йти. I подякувала за гостиннiсть. Полонськi сказали «якжекава?» I вона залишилася на каву, яку варив я. «Його зватимуть Зiггi. Це вас не образить?» Полонський, який розповiдав Євi про змiни клiмату в країнах Захiдної Європи i вплив цього процесу на шкiру, не вiдреагував, а Емiль сказав, що iм'я Зiггi подiбне до iменi собаки, який нiколи не здається. Питання вирiшено. Я обережно забрав Зiггi з колiн Геннадiя Станiславовича, не без задоволення помiтивши кашо-молочну пляму на його стиляжних штанцях. Емiль притяг подушку з пуфiка i ми влаштували малечi лiжко. Тут я помiтив, що Емiлю теж не до вподоби той факт, що Гестапо пiдгортає квiточку Єву. «Перепрошую, – голосно заявив вiн. – Менi треба займатися!» «Синку, можеш сьогоднi трiшечки порушити режим, дозволяю», – прорiк великодух Гестапо. «Нi!» I залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

«Ще за дверима я упiзнала в цiй музицi нiмецькiсть», – тихо промовила Єва. Вона наче причарувалася музикою, i вiд того настiльки вiдкинулась у фотелi, що її плечi ледь не торкалися Гестапо. Цього «ледь» було цiлком достатньо для того, щоб вiн поплив. А я потроху скаженiв. Тому взяв мобiлку (вони однаково патякали про Генделя та нiмецькiсть його музики, а також про те, як важливо сприймати музику, кому це дано, а кому – нi), i спокiйно набрав sms до Таллiя. Коротку. «Г.-Ф. Гендель». Я сподiвався на те, що Таллiй виявиться не настiльки змученим бардами, що чхне на все та нап'ється. Тиририньк. А от i Таллiй, малята. «Коли говориш про Генделя, то перше, що варто пригадати: музикувати вiн почав у сiм рокiв, а вже в дев'ять був композитором. В двадцять написав першу оперу «Амелiя», пiсля цього помандрував до Iталiї навчатися. Як не дивно, майже все своє життя композитор мешкав в Англiї, там його поховано з великою шаною. Спадщина Генделя – п'ятдесят опер, двадцять три ораторiї, безлiч хоралiв, органних концертiв та розважальних творiв. Як ти, певне, розумiєш, сухi цифри не можуть передати величi його здобуткiв. P. S. До китiв та дельфiнiв Гендель Г.-Ф. не має жодного стосунку. Тож я сподiваюся, що ти його до них не втулиш». Таллiй нагадував менi про термiни моєї роботи, дуже по-таллiєвськи, вiн – неперевершений.

Про китiв я допишу вночi або завтра вранцi, а зараз менi треба зробити все, щоб з Гестапо та Єви не вийшла смачненька канапка. «Нiмецькiсть?» Я виразно проговорив це слово. Не можу сказати, що вони жваво вiдгукнулися на мою реплiку, тому я набрав повiтря у легенi та почав: «Не знаю, про яку нiмецькiсть можна говорити, якщо Гендель, фактично, був британцем. Вiн носа в Нiмеччину не показав, i похований, як велике цабе, у Вестмiнстерському абатствi». Це справило враження. Ще б пак! Гестапо не очiкував, що я настiльки обiзнаний в музицi. Хоча вчора на прикладi Вiолончелi я намагався донести до нього iнформацiю, що не такий вже я музиконуль. Хiба всi знають про iснування Йо Йо Ма? Сумнiваюся. «То й що?» Це – Єва. «Єво, ну сама подумай. От ти народилася i кiлька рокiв мешкала в Нiмеччинi, дiставши на все життя насичення нiмецьким духом. Те саме трапилося з Генделем. Британськiсть, от що можна почути в його музицi». «Почути? Можливо. А от вiдчути – нiмецькiсть. Ти ж не думаєш, що моє перебування в Нiмеччинi зробило з мене нiмкеню?» Емiль знай собi грав. Мiцнi нерви.

Я сказав, що, на мiй погляд, Єва має щось вiд нiмкенi. Навiть багато чого! Гестапо почав заперечувати. Тодi я обрав краще, що може бути в нiмкенях (звiсно, що на мiй погляд), i приписав цi риси та звички Євi. Яка вона практична, охайна, якi в неї правильнi риси обличчя, вроджене почуття стилю, якi в неї гарнi ноги, i як вона спритно бiгає. I головне – спина. Який у неї твердий вираз спини! Подивимося. «До чого це ти хилиш?» Запитала вона. Це було не найкраще запитання. Я хилив до того, щоб вона хиляла додому. Але вона туди не збиралася, а такi люди як я не можуть нiкому вiдверто вказати на дверi. Тим бiльше, дружинам своїх кращих друзiв. Навiть майже померлим дружинам з Тернополя. Розмова втрачала заданий напрям та сенс, тому, щоб не створювати пауз, я запитав у Гестапо, чи не на честь опери Генделя «Амелiя» вони нарекли Емiля. Емiль спромiгся, не припиняючи грати, покрутити пальцем бiля скронi i рипнути в мiй бiк «придурок».

Цим запитанням менi дечого вдалося досягти. Я не можу сказати, що вдалося вiдволiкти Гестапо вiд Єви, але вiн згадав про дружину. Вiн сказав, що анi вiн, анi Мiла (то матiр Емiля звати Мiла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча вiн вважає, що це – високоякiсна музика. Здалося, Євi не сподобалося, як цей суб'єкт лагiдно вимовив iм'я дружини. Мила Мiла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», – почув я Емiля.

«Бо мамчине повне iм'я – Емiлiя». На мiй погляд, називати дiтей своїми iменами є майже збоченством. Люди, якi так роблять, мають у собi велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловiкам, i зазвичай, вони називають своїм iменем хлопцiв. Хоча цiлком ймовiрно, що через чоловiчий егоїзм з'явилися такi iмена як Євгенiя, Валерiя, Валентина, Вiкторiя, Олександра, Слава, Iванна, Богдана… I це далеко не повний перелiк! Наше «Я» сильнiше за «я» середньостатистичної жiнки. Але мати Емiля не з таких (хоча я стовiдсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дiдуся Емiля). Не з таких була бiзнесова партнерка Iнни – домамиЕмiляподiбна Лариса, яка назвала свого сина Iлларiоном. Пiдступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм iменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мiй. Нiзащо. Чи це я зараз так думаю, а потiм почну наполягати з пiною бiля рота – тiльки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.

«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що iм'я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба вiддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повiдомила, що навряд чи. Оскiльки її батько був вiйськовим, – серед євреїв професiя не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалi було неможливим для євреїв наприкiнцi шiстдесятих рокiв. З усiєї родини умовно-єврейське iм'я тiльки в неї, Єви, у решти – умовно-українськi. «Це якi?» Доcкiпливий малий. «Микола, Iван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобi достатньо?» «Нормальна вибiрка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достаньо i Євi, тому вона вдруге попрощалася, пообiцяла зателефонувати й пiшла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позицiї не бажав.

Щойно я закрив за Євою дверi, як Геннадiй Станiславович пiдхопився. «Що ж, панове. Пiду гуляти з Террi». Гестапо почав збиратися.

А я подумав, що вони з Євою змовилися i зараз здибаються. Е, нi. «Пройдуся з вами, Зiггi також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хiба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам'ятку». «То сiдайте та читайте. Собака – вiдповiдальнiсть». Упiзнаю Гестапо, старий маруда. «Тодi вийду з вами покурю, – не здавався я. – Щоб не закурювати тут малого». Я не хотiв пригадувати те, що Євi тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Мiлiка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Нi. Я звик або вдома, або на вулицi». «Ну, ходiмо».