Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Двісті п’ять

Я кладу Маттіаса на дивані у вітальні й накриваю кількома ковдрами, які знайшов на поверсі. Думаю прив’язати його за руки, але не роблю цього. Я знову й знову прокручую події й не можу збагнути. Людина, яка нещодавно була червоною від гніву, тепер здається блідою і немічною.

У кімнаті немає дров. Щоб розпалити вогонь в каміні, я ламаю два стільці. Але дрова швидко згорають, і тепло вилітає через кам’яний димар.

Я силкуюся заснути, скоцюрбившись на невеликій софі, але мені холодно і я відчуваю біль у ногах. Я підводжусь, ламаю ще одного стільця і сідаю біля каміна, розтираючи ноги.

Ніч поволі спливає. А я розглядаю кімнату у мерехтливих відблисках вогню. Напівпорожні книжкові шафи, відкриті шухляди меблів, скалки посуду, гармидер. Усе це нагадує мені картини землетрусу, цунамі.

Я підходжу до вікна й відсмикую штору. Сіре півсвітло гонить ніч і відблискує на шарі ожеледиці. З вікна звідси вигляд майже той самий, що і з веранди. З лісом, прогалинами і сніговою лінійкою. Бракує лише дерев’яного барометра. Кілька сніжинок усе намагаються дістатися землі, та їх постійно здуває вітром. Усе довкола хилиться до низу, закуте у кригу. Навіть величезні ялини дивляться в землю. А там далі, легко уявити, як опори високовольтних ліній цілують землю на знак покори.

Маттіас навіть не ворухнувся. Я перевіряю його пульс. Усе здається в нормі. Не знаю, чи спить він, а чи непритомний. Швидко оглядаю його ноги. Кілька подряпин і невеликих синців, нічого особливого. Була ще небезпека, що балка могла розтрощити гомілкові кістки.

Перш, ніж сонце засяяло яскравіше серед хмар, я сходив на веранду, щоб зібрати необхідне, перш ніж усім заволодіє сніг. Відчиняючи двері, я оглядаю те, що залишилося від хисткої конструкції даху. Кілька балок, які утримують тонни снігу. Зірвані листи покрівельного заліза. Розколоті вздовж дошки. Зігнуті цвяхи. Уважно все оглянувши, я глибоко вдихаю і, ризикуючи, заходжу в цей неф, який загрожує завалитися щосекунди.

Перше, що бачу, обходячи купу криги і сміття посеред кімнати – одну зі своїх милиць, ту, яку Маттіас пошкодив, гатячи нею по підпорі. Не відволікаючись більше, я беру все, що залишалося на столі. Знімаю пилку, каструлі і, накульгуючи, несу свої знахідки на той бік.

Повернувшись, я намагаюся розгребти сніг, брили криги і рештки даху. Для цього знадобиться більше часу. І лопата. Та я знаходжу кілька бляшанок консервів, одну з моїх шин, сокиру, Маттіасові снігоступи. Насправді небагато. Снігова лавина знесла все на своєму шляху.

Стоячи на колінах на підлозі, змушений визнати очевидне. Копати більше немає сенсу. Веранда – лише розпотрошений сніговою навалою дах. Фортеця, захоплена ворогом.

В проломі даху над головою видно шматок синього неба. Балки стелі починають тріщати. Я поспішаю дістатися на той бік. Тільки-но я зачиняю двері, простінки починають здригатись, і решта даху обвалюється у завершальному крикові. Я пробую відчинити двері, штовхаю їх, б’юся в них плечем, але їх не зрушити.

Все, решту наших речей поховано під снігом і льодом. Наші продукти, дрова, моя топографічна карта, все.

Коли заходжу до вітальні, щоб порахувати наші запаси, бачу Маттіаса з широко розплющеними очима.

Що воно таке, отой гуркіт? Що відбувається? Де ми? Де моя дружина? Як вона?

Стули рота! – кидаю я йому, геть збитий із пантелику.

Двісті шістнадцять

Уже кілька днів, як ми облаштувалися на іншому боці. Великі морози повернулися. Дні сліпучі, а ночі – довгі. Ми з Маттіасом спимо по кілька годин по черзі, щоб підживлювати вогонь. Камін, напевне, декоративний, бо якщо ми даємо згаснути вогню, то треба цілий день, щоби знову нагріти кімнату.

Маттіас швидко відновлює форму. Ніби нічого з ним і не трапилося. Невеличка ранка на лобі, кілька подряпин на ногах, от і все. Він ніколи не повертався до того, що трапилося на веранді. Можливо, йому соромно. А може, й глузує з усього. Врешті-решт, він говорить зі мною тільки про книжку, яку щойно закінчив читати, у ній чоловік, що заблукав у темному лісі, знаходить двері, що ведуть до пекла.

Я слухаю його, кажучи собі, що, може, було би краще самому дбати про себе. Облаштуватися десь у селі. Та сумніваюся, що зможу туди дістатися. Як два варнаки, приставлені до одної каторжної роботи, ми з Маттіасом маємо змиритися з долею.

От сьогодні ми облаштували вітальню, залишили в ній лише кілька меблів, і навели лад у дорогоцінній провізії. А ще винесли з вітальні телевізор. Через відображення на екрані. Увечері він відбивав вогні свічок і каміна, це було гарно. А от удень він показував нам наші відображення. Наші схудлі обличчя, наше жирне волосся, наші бороди, як у потопельників, і наш брудний дірявий одяг.

Робимо перерву, щоб розділити бляшанку консервованої кукурудзи. Маттіас каже, що піде по обіді до села, може, поталанить роздобути якоїсь провізії.

Щойно він піде, – радію я, – понишпорю в його таємній схованці на сходах до підвалу. Щойно він піде.

Ти щось сказав? – питає Маттіас, перевіряючи, чи не залишилося чогось на дні бляшанки.

Ні, чому питаєш?

Так просто.

Пізніше, коли дрімаю, даючи перепочинок нозі, здається, я знову чую маленьку тваринку. Вона просувається попід стіною, проникає у напіввідчинені двері і перевіряє, чи її запаси на місці.

Я раптово прокидаюся. Маттіаса немає. Шалена завірюха замітає все довкола. Я помічаю повільну тінь, що йде в напрямку села, тягнучи за собою валізу.

Двісті сімнадцять

Я так і знав.

Валізи при вході до підвалу немає. Переді мною лише сходи, що зникають у його безодні. Я на хвильку згадую героя маттіасової книжки і починаю спускатися в морок. Може, вдасться знайти щось таке, що Маттіас проґавив.

Враховуючи навантаження останніх днів, у мене таке враження, що моя ліва нога може відмовити будь-якої миті. Так, я ходжу, але поки заслабкий, а ще треба знайти іншу пару милиць, чи паличку, хоч щось, на що міг би зіпертися.

Однією рукою я, як можу, притримуюся за стіну, а в іншій тримаю свічку, вона як освітлює сходи, так і засліплює мене. Спуск крутий і сходи риплять при кожному кроці. Здається, кріплення можуть зірватися без попередження. Тільки-но ставлю ногу на долівку, відчуваю запліснявілий подих вогкої землі.

Я обходжу підвал зігнувшись, аби не вдаритись головою об перехрестя балок чи об блискучу мідь водопроводу. Скидається на те, що ніхто сюди не заходив від початку аварії. Але ж це неможливо, б’юсь об заклад, що Маттіас знає це місце як свою долоню. І що й інші побували тут ще до нього.

Посередині височіє опалювальний котел. Він поринув у глибокий сон. Очі його закриті під маскою з чавуну і кіптяви. От його й слід розбудити, щоб справно опалювати будинок. Але довкола немає нічого, що я міг би кинути в його черево, щоб оживити. На долівці валяються шматки березової кори і трохи скіпок для розпалювання. І все.

Обертаючись, помічаю верстак, на якому поміж цвяхів, шурупів і болтів лежать інструменти. Уздовж стіни – високі полиці з баками, шинами, мотками мотузки й риболовними снастями. Мою увагу привертають пара снігоступів і лижні палиці.

Чудово, – кажу сам до себе, – знайшов саме те, що треба.

Я методично оглядаю підвал до найдальших закутків. Перевіряю кілька баків, час у мене є. Під сходами знаходжу механічну пилку, майже порожній бідон з-під пального й пінту олії. На стіні знаходжу електричний щиток. Відкриваю його і з надією умикаю всі вимикачі. Нічого не відбувається. Моя свічка скоро догорить, і я маю загасити її, поки вона не обпекла мені пальці. Мене обступає темрява підземелля. Мої очі по-троху звикають до неї, і я починаю вирізняти блакитний відблиск нагорі над сходами. Хоч я й міцно спираюся на обидві лижні палиці, усе ж боюся, щоб моя нога не посковзнулася й не застрягла між двох східців. Або щоб ніякий монстр не схопив мене за п’яти і не затягнув назад у морок, аби мною поживитися.

Коли підводжу голову, то бачу тінь при вході до підвалу. Це Маттіас.

Я здивувався, побачивши його. Я не чув, як він увійшов, і, правду кажучи, сподівався, що він вже й не повернеться.

Він бере мої снігоступи й палиці, а потім допомагає мені подолати останні сходинки.

Там унизу темно, правда?

Еге ж, – кажу я, входячи до вітальні.

Скидається на те, що ожеледь зруйнувала село, – починає Маттіас позаду мене. – Дерева й ліхтарі повивертало серед дороги. Деякі будинки цілком скувало кригою. Як закам’янілі. І ніде нікогісінько. Я постукав у ті двері, де в каміні був вогонь. Мене впустили. Люди, які зустріли мене, були худими і з колами під очима. Але люб’язними. Спитали, хто я такий. Я все їм пояснив, і вони дали мені трьох куріпок із тих, що впіймали сьогодні. Їжі все менше і менше, попередили вони. Все, що залишалося, вони доїли днів десять тому, і відтоді, щоб знайти щось, потрібно шукати скрізь. І полювати. Здається, ще одна група покинула село, якраз перед ожеледицею. Вони хотіли скористатися з потепління, щоб дістатися узбережжя. Казали, що там відновили електропостачання. Що там удалося перенаправити енергію вітряних станцій. Їх було близько п’ятнадцяти, на снігоступах, на лижах, з дітьми, їжу й речі повантажили на сани. Жак пішов із ними. Я й не знав, що він був неподалік.

Слухаючи його, я беру одну куріпку. Вона жирна й руда. Я наступаю ногами на крила й тягну за ноги. Усе пір’я залишається на підлозі, а ціла грудинка – у мене в руках. Підкидаю дверцята від шафи у вогонь і нарізаю м’ясо тонкими смужками. Коли жарини стали червоними, я кидаю ті смужки на пательню, яку ставлю просто на вогонь.

Маттіас спостерігає за мною, пускаючи слинку.

Після їди він простягається на дивані, неуважно розглядаючи підвішений до стелі світильник.

Куди поділася чорна валіза, що стояла при вході до підвалу?

Маттіас поволі повертає до мене голову.

Твої запаси, – продовжую я, – куди вони поділися?

Не знаю, про що ти кажеш, – белькоче він. – Наші запаси залишилися в погребі на веранді, під тонами мотлоху.

Я бачив валізу за дверима підвалу, чорну, а тепер її там немає.

Можливо, але ми тільки-но з’їли смачну куріпку. Тобі треба лягти і трохи поспати, тоді почуватимешся краще.

Я серджуся і кидаю кілька уламків стільців у вогонь. Кімната довкола нас з’являється і зникає у ритмі танцю вогню і тіні.

У нас іще є дещо з їжі. І дві куріпки. Вистачить на кілька днів, – веде далі Маттіас. – Ми багато чого втратили на веранді, та за якийсь час ми знайдемо щось іще. Не хвилюйся. Спи, – радить він мені, – я простежу за вогнем.

Я згортаюся клубочком, подалі від Маттіаса і поближче до вогню. Немов безпритульний пес, який більше нікому не довіряє. Цього вечора я знову думаю про своїх дядьків і тіток. Уявляю, як вони сміються на зимовій заїмці, і кажу собі, що впертість врешті-решт усе перемагає. Хай навіть у мене вже немає топографічної карти, яку дав мені Жозеф, я пам’ятаю отой «Х» на місці їхнього мисливського табору на березі річки. А ще пам’ятаю легенду внизу мапи, яка свідчить, що я – лише малюсінька крапка супроти нищівної величі лісу.

Двісті сорок два

Уже п’ять днів, як сніг не вщухає. Ожеледиця залишилася в минулому, закутана у сніг, як скелясте урвище у відклади.

Щоб зігрітися, ми спалили майже всі меблі з будинку, а ще полиці, перила зі сходів і кімнатні двері.

Наші запаси їжі підходять до кінця. Ми їмо однаково, але Маттіас з’їдає усе, що я йому даю, і не додає нічого до нашого раціону. Неначе відмовляється готувати. Я неодноразово запитую про його таємну провізію. Він щоразу заперечує, відкидає мої твердження і переводить усе на жарт.

А от учора моя впертість його розлютила. Він жбурнув книжку об землю, схопив одну з моїх лижних палиць і з криком погрожував мені. Погляд його затвердів і пломенів, ніби кварцова жила. Хоч я й відчував, як страх пробирав мене до самісіньких кісток, та я дивився на нього впевнено, не реагував. Тоді він глибоко вдихнув, заспокоївся і знову сів. За якусь мить він усміхнувся до мене, бо зумів вчергове уникнути відповіді на питання.

Вечір спадає на довкілля. Гори багряніють у вечірньому світлі. Це перші сонячні промені, ми вже давно їх не бачили. Та ніч стирає їх за якусь мить.

Маттіас читає при світлі свічки. Час від часу схиляє голову і грається з гарячим воском, перш ніж знову повернутися до читання. Полум’я освітлює його обличчя знизу, так що тінь від його носа зливається з тінню від надбрівних дуг, прокладаючи глибоку чорну складку на чолі. Здається, ніби він у масці.

Пізніше, коли я чищу кілька картоплин, Маттіас сідає біля мене, задумливо торсаючи пластикового оленя, який прикрашає в’язку ключів.

Хочу розказати тобі одну історію, – заявляє він, – я щойно її прочитав. Давним-давно жив один смиренний селянин. Він був незграбою, а його поля – такими ж бідними, як він сам. Та якось восени, на його превелике здивування, земля вродила стільки, скільки він ніколи навіть уявити не наважувався. Відтоді врожаї ставали з року в рік дедалі щедрішими. Та оскільки він не міг пояснити таке диво, то нікому нічого й не казав. Він побудував величезне зерносховище і складав туди все, що міг. Коли ж воно заповнилося, то збудував іще одне, більше. Отак, розбалуваний провидінням, він був по-своєму в щасливим. Ніяке нещастя не могло віднині його спіткати. Його майбутнє було певним, відтепер він міг лише відпочивати, їсти й пити. Якось до нього прийшов сусіда позичити косу, бо його власна зламалася, а статки його сім’ї залежали від урожаю. Але селянина ніде не було, ані в полі, ані в хаті. Стривожений, він почав обходити ферму. Коли побачив переповнені зерносховища, просто сторопів. Та здивувався ще більше, коли спіткнувся об тіло селянина, розпростерте на землі. Наче з нього раптово вийняли душу, без будь-якого попередження, коли той мирно гуляв своїм обійстям.

Я дістаю картоплю з води. Даємо їй вистигнути, спостерігаючи, як поступово розсіюється пара.

Бачиш, – продовжує Маттіас, – саме тому я нічого не ховаю. Якби мав запаси, то поділився б із тобою.

Я здіймаю брови.

Нам потрібні харчі, а ще свічки чи олійна лампа, – стверджує він. Нам потрібно ще багато чого, але зосередьмося на найнеобхіднішому.

Я не кажу нічого. Радше питаю себе, що Маттіас зробив зі своїм револьвером. Можливо, він похований під уламками даху на веранді? Або схований у валізі, наповненій харчами? Чи він і далі тримає його за поясом?

Завтра я піду до села, – провадить він далі, – спитати, чи можуть вони нас якось підтримати. Якщо нічого не вийде, то пошукаю в закинутих будинках. Повинна ж десь лишитися якась провізія.

Я повертаюся до нього.

Я піду з тобою.

І мови не може бути, – сухо відповідає він. – Завтра я піду до села, і піду один. Ти мене гальмуватимеш. А якщо тебе побачать на своїх двох, то скажуть, що ми можемо й самі справитися, й нічого не дадуть.

Я допоможу тобі оглядати порожні будинки.

Подивись на свої ноги, – відказує він, – вони гояться, але витривалість іще не та. Ти накульгуєш, як волоцюга. А я, ти бачив мене? У мене нізащо не вистачить сил дотягнути тебе, якщо ти звалишся на півдорозі. Може, за кілька тижнів ти й зможеш, а поки що забудь.

Побачимо, – кажу я йому.

Отож, побачимо, – повторює він зітхаючи.

Двісті сорок сім

Коли прокидаюся вранці, Маттіаса вже немає, вогонь помер і тут холодно. Чую тільки власне дихання і глухі удари свого серця. Хутко вдягаюсь і підіймаюся якомога швидше нагору, наче ноги ніколи й не боліли.

Переходячи від одного вікна до іншого, вдивляюся в околиці. Он на галявині снігова лінійка, засипана по саму шию. Вдалині ліс так і стоїть скутий ожеледдю. Вниз по схилу – три хирляві стовпи диму простягають руки до хмар. А он і Маттіасові сліди, що ведуть до села, наче накреслена пунктиром стріла.

На мить замислююся. Село близько й далеко водночас. Я знаю, що мені краще. Відчуваю. Та може Маттіас має рацію? Може, мені не вдасться дійти до села. Може, я ще заслабий. Занадто нетерплячий.

Відкриваю кватирку і вистромляю голову надвір. Повітря свіже, а холод поволі обтікає тіло, перш ніж проникнути до кімнати. Я глибоко вдихаю й кладу долоню на ліву ногу.

Час, – кажу я собі, – піти глянути, що там затіває Маттіас. Я піду до села. Накульгуючи, я скочуюся сходами, тепло вдягаюся, беру лижні палиці й снігоступи, й відчиняю двері.

Сніг відразу засліплює мене. Знаю, якщо впаду, то вже не зможу підвестися. Якщо впаду, то зникну під поверхнею і, в кращому разі, може колись знайдуть останки безіменного предка, який дивним чином зберігся завдяки кризі.

Я опановую себе, стискаю руками лижні палиці й роблю кілька кроків. Відразу виникає враження, що я віднайшов те відчуття свободи, яке, як гадав, втратив назавжди, під автівкою, серед понівеченого брухту і осколків скла.

Двісті сорок сім

Спуск до села забрав більше часу, ніж я думав, але все проходить добре. Я йду прокладеною Маттіасом борозною. Мої кроки вивірені, і я міцно спираюся на палиці.

Усе спокійно. На такому холоді зазвичай чути, як гудуть електричні дроти, наче сотні птахів літають туди-сюди в тісній трубі. А сьогодні я чую лише рипіння снігу під своїми снігоступами і завивання вітру у дротах, які обвисають тут і там. Деякі так низько, що, здається, міг би їх дістати, якби здійняв руку догори. І не боятися, що вдарить струмом.

Я добираюся до села. Перший будинок – праворуч від мене, оповитий снігом і мовчазний. Я зупиняюся на мить і розглядаюсь навколо. Ніколи ще не бачив стільки снігу. Аж не віриться. Йду врівень із дахами, слуховими вікнами й димарями. За нормальних умов, по обидва боки вулиці були б височенні стіни зі снігу, і я би йшов між ними, як у траншеї.

Головна вулиця тягнеться прямо переді мною, але доводиться обходити гілки дерев і повалені ліхтарі, що перегороджують дорогу. Деякі будинки важко помітити через сніг, що назбирався довкола них. Трохи далі впізнаю гараж свого батька. Оголошення з цінами на пальне вирізняється на фасаді, як рука потопельника над хвилями. Я думаю про цей світ, похований під моїми ногами. Питаю себе, чого мені коштувало сюди повернутися. І чому у мене не вийшло дати минулому зотліти серед таємниць власної пам’яті. Я хотів побачити батька, хотів змінити перебіг речей, і зазнав невдачі на всіх напрямках. Батько помер до того, як я зміг поговорити з ним, і, щоб я не робив, що би зі мною не відбувалося, я назавжди залишуся, як і він, механіком. Найголовніший вибір мого життя давно зроблено, і я маю з ним рахуватися.

Я йду по маттіасових слідах. Вони вливаються у невелику мережу стежок, що ведуть від одного будинку до іншого. Над селом – крижаний спокій, і я бачу, що дим підіймається лише з димарів трьох будинків.

Перед собою, в кінці вулиці помічаю силует. Навряд, щоб то був Маттіас, але краще буде впевнитися. Жалкую, що в мене більше немає зорової труби. Людина зникає за рогом на перетині вулиць. Здається, вона мене не помітила. Або ж вдала, що не помітила.

Далі впізнаю будинок, дах якого був пошкоджений полум’ям. Обгорілі латки, контрастуючи з білим снігом і кригою, чорні й блискучі, виглядають дивовижно. Здається, зима розважається з приреченим скелетом, якого ніколи не поховають.

Проходжу мостом, що веде до центру села. З’являється сонячний промінчик, і на якусь мить видається, шо погода пом’якшала. Біля будинку мерії у золотавому світлі бачу чоловіка, який зіперся спиною об дерево. Я примружуюся. Це Йонас. Впізнаю його бірюзове пальто. Прямую до нього. Нога починає боліти не на жарт. Треба буде трохи відпочити. Коли підходжу ближче, Йонас глузливо дивиться на мене.

Я бачив, як ти йдеш, – каже він, жуючи щось. – Ти настільки повільно ходиш, що є вдосталь часу, вдосталь часу побачити, що ти наближаєшся.

Що їси? – питаю, сідаючи просто у сніг.

Пеммікан, – відповідає Йонас і гордо показує шматок, який тримає в долонях, – його дав мені Маттіас. Смачно, він смачний, цей пеммікан. У селі залишилося мало м’яса. Ніхто не може піти на полювання. Жодного ствола не лишилося. Ніде. Шукали скрізь. Жюд зі своїми людьми все забрав. І невідомо, коли вони повернуться. А поки чекаємо, то я не хочу, щоб вони забили й інших корів. Я їх доглядаю. Даю їм їсти, прибираю і намагаюся, щоб у корівнику було тепло. Мені добре спиться на соломі.

Куди він пішов?

Хто?

Маттіас, – кажу я, шукаючи його погляд, – Маттіас.

Він прийшов звідти. Ми трохи побалакали. Пообіцяв дати мені ще пеммікана, якщо я допоможу знайти пальне. Я сказав, що подивлюся, що зможу зробити. Але то нескладно, у Жюда ще залишилося. Вісім бідонів. І я єдиний, єдиний, хто знає, де вони. У мене буде багато пеммікану.

Куди він пішов?

Не знаю, здається, до арени. Але ж не можна, не можна близько підходити до арени. Сніг, дах завалився, і каркаси стін здають один за одним, без попередження.

Йонас нахиляє голову й розглядає мене, чухаючи голову.

Ти змерзнеш, якщо сидітимеш на землі, – попереджає він.

Він допомагає мені підвестися й подає лижні палиці.

Хай там як, зима, зима закінчується. Крига на річці почала тріскатися. Поки не видно, але чутно. Якщо добре прислухатися.

Якийсь час ми не кажемо ні слова. Панує цілковита тиша.

Волого. Минулої ночі навколо місяця було гало. Незабаром піде сніг. Сильний снігопад. Іще один, а потім усе почне танути. А далі, після снігу, коли дороги стануть проїзними, я нарешті зможу поїхати здати свої пляшки.

І де ж? – підхоплюю я, усміхаючись.

Десь на узбережжі, в продовольчому магазині.

Йонас аж світиться, а потім трішки насуплюється.

У мене багато пляшок. Вони важелезні. Потрібен автомобіль. А я не вмію, не вмію ним керувати. Та й прав у мене немає. Маттіас обіцяв, обіцяв довезти мене туди, якщо знайду для нього пальне. Думаєш, йому можна вірити?

Я прочищаю горло.

Безперечно, – кажу я, дивлячись на церкву поблизу. – Маттіас – людина слова.

Йонасове обличчя знову проясняється. Він усміхається до мене, кладе шматок свого пеммікана до кишені й іде.

Я перевіряю, як там моя ліва нога. Відпочинок допоміг. Біль стабільний. Можу прямувати далі.

Поки простую до арени, хмари змикаються над селом і довкола тьмянішає. Перед церквою помічаю сліди снігоступів на снігу. Підводжу голову. Одні з дверей прочинені. Підіймаюся на галерею з колонами і безшумно просовую голову у двері.

Всередині темно, та денна сірість усе ж просочується кількома промінчиками світла крізь вітражі. На одній із лавок, ближче до вівтаря, я впізнаю квадратні обриси маттіасових кістлявих плечей. Він стоїть на колінах. Гадаю, молиться.

Я відступаю і швидко відходжу від церкви. Ховаюся за будинком пастора. Так він не зможе мене побачити. А я знатиму, куди він іде.