Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Дев’яносто шість

Уже два дні йде сніг. Ми не бачимо ні гір, які височіють за селом, ні лінії лісу. Сніг поспішає лягти на землю, і неозорий краєвид обмежується стінами кімнати.

Маттіас сидить у кріслі-гойдалці і читає книжку, яку нещодавно знайшов з того боку. Так і минає післяобідня пора. Маттіас час від часу перегортає сторінку, я ж поволі розглядаю прихований від нас пейзаж. З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви хилять дерева і вихоряться навколо веранди. Йонас усе передбачив. Спочатку сніг, а потім вітер.

Згодом Маттіас кладе книжку і йде до плити. Він перемішує суп, заглядаючи на дно каструлі.

Історія повторюється, – нарешті вимовляє він. – Ми хотіли втекти від того, що нам було приготовано, і ось нас поглинув плин подій. Проковтнув кит. І тепер, далеко від поверхні, ми сподіваємося, що він виплюне нас на берег. Ми у череві зими, в її нутрощах. І в цій гарячій темряві ми розуміємо, що ніколи не вдасться втекти від того, що має статися.

Вже темно. Сніг так і йде, але стає темнішим. Дивно, але слабенький відблиск світла пробивається знизу. Немовби в селі запалили ліхтар. Я дивлюся на цей жовтуватий ореол у зорову трубу. Справді, непевне світло пробивається над верхівками дерев через снігову завісу, яку здіймає вітер.

Маттіас запалює олійну лампу і насипає суп.

Коли я спорожнив тарілку, то помітив, що світло на небі стало яскравішим. Чутно також, як дзвонять церковні дзвони. Мабуть, щоб відзначити вечір танців. Мені так хотілось би теж бути там, хоч пару годин, повернутися до нормального життя.

Сто дев’ять

Вранці вітер і сніг раптово вщухли. Немов звір, що без видимих причин кидає свою жертву, щоб уполювати іншу. Раптово настала тиша, густа і важка, а нам усе ще здавалося, що пориви вітру зірвуть дах, і нас затягне в порожнечу.

Якщо дивитися у вікно, то складається враження, що ми посеред моря. Вітер усюди підняв снігові леза хвиль, які завмерли тієї миті, коли мали вже налетіти на нас.

Маттіас вирішив скористатися нагодою й погуляти надворі. У безкінечному тунелі моєї зорової труби я бачу, як він віддаляється, ступаючи по затужавілому від морозу снігу. Його силует дедалі зменшується, що ближче він до лісу. Наче один із Трьох царів іде за своєю зіркою.

На столі три консервні бляшанки. Відкриті й порожні. Я дістаю свою рогатку й кілька металевих кульок. Витягую вперед руку, цілюся і натягую резинку. Коли відпускаю її, то кулька зі свистом пронизує повітря, пролітає мимо цілі, б’ється об стіну й губиться у купі дров біля плити. Я починаю знову. Цього разу пересвідчуюся, що зап’ястя на одній лінії з рукою. Примружую одне око й роблю постріл. Одна з бляшанок з гуркотом падає на землю. Не та, в яку я цілив. Та у мене ще залишилися кульки.

Трохи пізніше повертається Маттіас з оберемком дров.

Коли дивитися на будинок здалеку, – кидає він, розстібаючи пальто, – видно увесь той сніг, який зібрався на веранді. Від цього аж голова йде обертом.

Ставши на коліна перед плитою, Маттіас помічає розкидані по підлозі консервні бляшанки. Він обертається до мене. Я показую йому свою рогатку. Він посміхається і повертає бляшанки на стіл.

Давай, – пускає він шпильку, – покажи, на що здатен.

Сто дев’ять

Світанок. Сонце ще не встало, але небо вже посвітлішало. Виблискує сніг. Ми п’ємо каву. Навіть якщо вона і має присмак учорашньої, кожен ревниво тримає свою чашку й насолоджується нею маленькими ковтками.

Веранда підлаштовується під мороз. Дерево стін стає жорсткішим. Фундамент зціплює зуби. Іноді між балками лунає сухий тріск. То цвяхи на даху здають під тиском. Димарі у селі щедро пускають дим. Люди скрізь прокинулися від першого льодяного дотику зими й поспішають розпалити перший вогонь. Березова кора дає білий дим, який здіймається вертикально у нерухомому повітрі. Схоже на мармурові колони, що підтримують небо. Неначе ми живемо в соборі.

Після довгого споглядання Маттіас одним ковтком допиває свою каву, відвертається від вікна і починає вправи. Він стоїть на одній нозі, одна рука витягнута догори, інша лежить на животі. Він крутить плечима, розслабляючи м’язи, а потім багато разів присідає і підіймається. Я дивлюся, як він вправляється, і кажу собі, що попри те, що моє тіло відновлюється що не день, але свіжа кров тече саме в його венах.

Раптом двері відчиняються, й на порозі у клубах пари з’являється Жозеф. З ніздрями, що димляться, і завантаженими санчатами він схожий на тяглову худобину, зморену від зусиль. Його борода вкрита памороззю, а шматочки льоду звисають із вусів. Він звільняється від своєї збруї. Сідає, знімає рукавиці і хукає на долоні. Намагається зняти пальто, та його пальці стали неслухняними від холоду, і йому ніяк не вдається вхопити язичка застібки-блискавки.

Тим часом Маттіас підігріває вівсяну кашу і починає розвантажувати те, що привіз Жозеф.

Сто дев’ять

Знаєте, – починає Жозеф, – Жюд минулого тижня влаштував вечір танців. Він підключив генератор. Усі були там. Музика лунала на все село. Було чудово. Було свято. Як уві сні. Люди їли й танцювали. Коли серед ночі задзвонили церковні дзвони, усі вирішили, що то жарт. Але хтось вимкнув музику і повідомив, що загорівся комин у будинку поруч. Коли ми дісталися туди, було вже пізно. Здійнявся вітер, розбурхав вогонь, який, у свою чергу, перекинувся на дах. Стовпи диму виривалися через вікна. Церковний дзвін і далі калатав, але ми погано його чули через вітер. Ми чекали й дивилися на вогонь. Пориви вітру доносили жар аж до наших обличь. Вогонь закручувався навколо карнизів і балок. Небо над нами стало помаранчевим, наче знову вулиці були освітленими. Сніг довкола танув, і струмки текли нам під ноги. Знаєте, ми думали, що будинок згорить дотла. Та вогонь з’їв лише частину даху і другого поверху. Ніби розважався. Назавтра будинок іще курів, та вже не було на що дивитися. Ні на що, окрім обгорілих латок дерева, які ще шипіли.

А мешканці, – втручається Маттіас і кидає погляд на місце, де димар плити зникає між перекриттями.

Спочатку, – відповідає Жозеф, – ми переживали. На щастя, в будинку не було нікого в той час, коли почалася пожежа. Впродовж кількох наступних днів їх переселили. Та коли вони хотіли забрати речі, усе було чорним і тхнуло димом. Знаєте, дим із сажею дуже липкий. Відтоді ми почистили більшість димарів у селі. З настанням сильних холодів останніми днями люди палять усе, що можуть. Іноді втрачають контроль, і плити загораються.

Жозеф робить паузу і повільно проводить долонею по чолі й очах.

Коли був останній снігопад, – продовжує він, – хтось украв снігохід у Жюда. Спочатку Жозе звинуватив мене, та, знаєте, у тому не було жодного сенсу. Потім довідалися, що зник Жеремі. Зі своїм дев’ятирічним сином. Усі хотіли йти на його пошуки, та сніг уже давно замів сліди. Потім намагалися заспокоїти дружину Жеремі, але вона невтішна. Жозе дав їй пігулки, щоб вона могла спати. Зі свого боку, я лише сподіваюся, що Жеремі узяв достатньо пального, щоб кудись доїхати. Бо якщо він повернеться сюди, ніхто не може уявити реакцію Жюда.

Маттіас підходить до Жозефа і пропонує миску вівсяної каші, яку той охоче приймає.

До того ж багато-хто захворів останнім часом. Дехто вже одужав, а інші ніяк не можуть вилікуватися. Серед них і Жюдіт, яка взялася проводити шкільні заняття з дітьми, відколи Жан відмовився. Зрештою, Марія робить усе, що може, щоб її вилікувати, але ж вона не чаклунка.

Маттіас береться за кашу. Кілька вівсяних пластівців застрягають у вусах.

Вам тут добре, – нарешті мовить він, жуючи. – Подалі від усього цього.

Маттіас перебиває його, питаючи, чи вдалося йому добути молока. Жозеф усміхається.

Так, сьогодні вранці я ходив до корівника. Перш, ніж усі повстають. Там немає опалення, і щоразу я з подивом відзначаю, настільки там добре. Знаєте, корови завжди виробляють стільки тепла, скільки їм потрібно. Я міг би влягтися просто там і ще поспати. Але на сіні спав Йонас. Він прокинувся, коли я набирав молоко. Він здивувався, побачивши мене, а я звелів йому вдавати, ніби мене тут не було, і він знову заснув.

Маттіас зазирає у мішки із провізією й дістає дві великі ємності з молоком. Він відкриває одну і робить ковток.

Воно справді свіже, – каже він, витираючи рота, – прекрасно. Дякую.

По-перше, – продовжує Жозеф, – сім’ї, які тепер мешкають у колишньому будинку нотаря, приготували печеню і рибні пироги, багато чого ще. Я вам теж приніс. Треба користуватися, знаєте. Хоча в селі ще вдосталь запасів, раціон стає дедалі обмеженішим. Жюд наполягає, щоб ми були розважливішими. Пішла чутка, що мешканці одного з берегових сіл зуміли підключитися до вітряної станції. Кожен вважає за потрібне сказати щось із цього приводу. Таке можливо. У нас немає електрики, але вітряк на схилі гори й далі крутиться. Дехто каже, що варто туди піти і спробувати. Та якщо вірити всьому, що кажуть, то аварію на лінії давно вже мали ліквідувати, і ми могли би дивитися телевізор, пити холодне пиво і їсти розігріті у мікрохвильовці страви швидкого приготування.

Жозеф зітхає, дістаючи свій кисет. Він скручує цигарку, запалює її і робить довгу затяжку. Він щось говорить і далі, та я вже не слухаю. Дивлюся на кільця диму, які поволі випливають із його рота.

Хочеш цигарку? – питає він.

З задоволенням, – швидко кажу.

Жозеф здивовано хитає головою у мій бік.

Ти тепер говориш? Яка гарна новина!

Я усміхаюсь у відповідь.

І ми палимо, поки Маттіас захоплений сортуванням продуктів.

Є новини про моїх дядьків? – нарешті я спромігся спитати, в голові паморочиться від тютюну.

Я ходив глянути, що там у них удома, – відповідає Жозеф. – У гаражі не було автівок, не було гвинтівок, а всі кімнати порожні. Твої дядьки й тітки все завбачливо забрали з собою. Продукти, інструменти, одяг. Все, що може знадобитися. Та я все ж дещо знайшов, – уточнює він і дістає щось схоже на брошурку із внутрішньої кишені пальта. – Карта регіону. Нею можна завжди скористатися.

Я беру її і дякую. Водночас питаю себе, чи мої дядьки і тітки справді мали намір повернутися до села. Можливо, вони просто пішли, і все. Якщо тільки з ними нічого не сталося.

Я забув про добру новину, – раптово додає Жозеф. – У селі були уродини. Хоча дехто побоювався, але все пройшло добре. Марія була там. Вона не чаклунка, знаєте, та їй вдається робити дива. Вона допомогла народитися маленькій дівчинці: Жоель. Першій дитині періоду аварії. Ми не знаємо, хто батько, але мати, Женні, живе тепер у будинку на лісопильні, він великий, і їх там багато, у неї там гарне оточення.

Жозеф підводиться і застібає пальто.

Наступного разу я поскидаю сніг із даху, – заявляє він. – З тим, що випало за останні дні, його стало забагато.

Так, – погоджується Маттіас, – я саме хотів поговорити з тобою про це.

Нагадайте мені, коли я прийду наступного разу. А тепер маю повертатися. Марія чекає на мене. Я обіцяв повезти її на зимову риболовлю, і ми домовилися якраз на сьогодні.

Жозеф прощається, і двері за ним зачиняються, неначе ними грюкнув вітер.

Сто дев’ять

Маттіас продовжує сортувати принесені Жозефом харчі. Прискіпливо перевіряє готові страви. Він бурчить і бубонить, що тут саме він готує, але складає все ретельненько.

Справді, – підраховує він, – раціон урізали.

Потім виливає молоко в казан, у якому ми топимо сніг, ставить його на плиту.

Потрібно підігріти. Підігріти, але не кип’ятити, – уточнює він, додаючи сичугу.

Трохи помішує і знімає з вогню.

Тепер слід зачекати. Ми граємо кілька партій у шахи і їмо вівсяну кашу. Маттіас усі партії виграє. Я жартую, кажучи, що даю йому фору. Він підводить голову, мружиться, але нічого не каже.

Він іде до плити і помішує ложкою в казані. Пахне молоком, яке згорнулося. Потім виливає вміст у фільтр, зроблений з металевої вішалки і шматка тканини. І біляста рідина починає поволі крапати.

Я наполягаю.

Я даю тобі виграти щоразу. Сам знаєш.

Маттіас не піддається. Він ледь кривить рота, зауважує, що я кажу казна-що і що у мене, мабуть, знову почалася лихоманка. Я посміхаюся в свою чергу і дістаю карту, яку мені дав Жозеф.

Неквапно розглядаю схили, гірські плато, русла річок. Знаходжу прибережні села вгорі карти, а потім і наше, трохи нижче, оточене долинами. Ще далі – озеро, куди ми дітьми ходили ловити рибу. Добре видно дві основні дороги. Одна йде берегом, а інша перетинає сушу. Видно також і лісові дороги, позначені пунктиром, які проникають у глибокі долини. Тут і там значки високої трави, які позначають заболочені місцини. А все решта – ліс.

Кидаю погляд на легенду на полях.

Вона величезна.

Певні ділянки річки позначені вручну. Пригадую, деякі назви я чув раніше, але я в них не тямлю. Мисливське обійстя моїх дядьків не повинне бути далеко, у глибині лабіринту, посеред столітніх кедрів. Я добре пам’ятаю його, та не можу знайти на карті.

Тут, – раптом кажу я, тицяючи вказівним пальцем у невеличкий хрестик, зроблений простим олівцем, – це тут.

Коли підводжу голову, Маттіас усе ще перевіряє вміст своєї конструкції.

Текстура гарна, – заявляє він задоволено. – Воно вже починає нагадувати сир.

Сто тринадцять

Цієї ночі я знову чув маленьке звірятко. Я впізнав його стриману ходу, його виважені рухи і його зацікавлення їжею у погребі. Іноді воно зупинялося, щоб прислухатися, потім знову рушало, можливо, в інший бік, від того, де зберігається частина наших припасів. Можна сказати, що воно ретельно збирає власні запаси у передчутті прийдешніх часів.

З першими променями Маттіас знімає свою конструкцію. Віджимає білу речовину, щоб позбавитися від залишків води, додає солі, потім робить шість куль завбільшки з кулак, з яких обережно робить кружала. На плиті, у старій каструлі, розтоплює залишки свічок. Слідкує за шматками, які плавляться, і виловлює шматочки ґноту й обгорілі сірники. Потім виливає розтоплений віск на свої сири, стежачи, щоб той повністю їх вкрив.

Один із найкращих способів консервації, – зауважує він, обертаючись до мене.

Я киваю головою, не кажучи нічого, і показую на шахівницю.

Немає часу, – відповідає Маттіас, – я повинен спуститися до села.

Потім він ретельно складає облитий воском сир у полотняну торбину, дає мені консервовану квасолю у смальці зі шматком чорного хліба, підкидає у плиту дров і поквапом одягається.

Побачимося пізніше, – кидає він, одягаючи свої снігоступи.

І поспішно виходить.

Надворі пишний сніг квапиться досягти землі.

Сто сімнадцять

Мабуть, уже майже полудень. Здається, що холод послабив свої обійми лише для того, щоб здавити з новою силою. Тим часом сніг і далі падає і, здається, ніщо не може його зупинити. Сніжинки великі й тендітні. Немовби вирізані з паперу.

У плиті гаснуть останні жарини. Я відчуваю, як холод ковзає по моєму вікні. У протягів довгі руки, і вони ворушаться біля мене, наче тіні, які хочуть залізти до мене під ковдри.

Марія сказала, що незабаром я зможу стояти. Хоча моя ліва нога ще слабка, та за допомогою милиць зможу пересуватися самостійно. Саме я відчиню їй двері, коли вона прийде наступного разу.

Мені вдається випростатися, а потім і сісти на краю ліжка. Ноги висять у порожнечі. Я думаю про наступний етап, дивлячись у прірву перед собою. Сила тяжіння тягне мене донизу. Здається, що мої стегна і литки під шинами відмерли за час нерухомості. А мої м’язи тримаються на кістках, наче м’ясо, яким знехтували навіть стерв’ятники.

Ти худий і висохлий. Ти нічого не важиш. У тебе вийде зробити кілька кроків. У тебе все вийде, – кажу я собі вголос, – ти ще живий, у тебе немає вибору. Ти маєш ходити.

Я міг би дійти до стільця. Чи до дивана. Стілець ближче, але милиці за диваном. У мене має вийти, навіть якщо доведеться стрибати на правій нозі, замість того, щоб переставляти ногу за ногою.

Потрібно лише встати з ліжка і спробувати спертися на стіл. Усе просто. Треба тільки стежити, щоб не втратити рівновагу. Це було б так по-дурному – згоріти на плиті.

На якусь мить усе це видається мені неможливим, і я думаю про те, щоби знову лягти. Потім збираю волю, затягую тугіше шини і сповзаю на підлогу. Повільно. Дуже повільно – як у крижану воду озера на початку літа.

Пальці ніг торкаються підлоги. Я міцно чіпляюся за постіль, але вона сповзає разом зі мною. Я відчуваю, як калатає моє серце. Ноги дерев’яніють, і електричний розряд пронизує кістковий мозок. Кров важко циркулює по венах, з натугою робить коло від ступень до голови і назад. Нарешті, я стою. Мені вдається дістатися ступнями до підлоги. Відчуваю, як скроні вкриваються рясним потом. Стіл зовсім поруч. Потрібно лише втримати власне тіло, поки зміню опору. Я наважуюся перенести більше ваги на ліву ногу. Простягаю руку до столу. Майже дістаю. Тягнуся більше. Боляче, але терплю. Нічого, нічого. Напружуюся. Рука тремтить перед очима, ніби я намагаюся пересунути меблі силою думки. Тіло німіє. Стілець здається ніби за кілометри від стола. Перед очима розпливаються чорні кола. І коліна підгинаються.

Сто сімнадцять

Підлога брудна й холодна. Бруд, пил, кілька шматочків кори, лушпиння з цибулі. Дошки підлоги під облупленим лаком сірі. Не знаю, скільки я так лежу. Кілька хвилин. Кілька годин. Надворі все ще день, а Маттіас іще не повернувся.

Я не можу лежати отак, долі. Озираюся довкола. Спираюся на лікті й повзу до дивана. Ноги волочаться за мною, наче довге важке пальто, просякнуте мулом. Рухаюся повільно. Таке враження, що я більше закопуюся, ніж просуваюся вперед. Дивлюся на двері, мов нажахана дика тварина, заскочена зненацька у непідходящий момент.

Я би не хотів, щоб Марія побачила мене в такому стані.

Майже добираюся до дивана, залишається якийсь фут. Дихання уривчасте і плечі ниють. З натугою видираюся на старенькі диванні подушки. Кладу ноги перед собою. Помічаю, що пов’язки під шинами на лівій нозі просякнуті кров’ю. Беру Маттіасову ковдру і вкриваю ноги.

Почуваюся геть спустошеним. Ніби частина мене залишилася внизу. Мабуть, треба чогось з’їсти, але консервована квасоля зі смальцем залишилася далеко.

На хвильку стуляю повіки.

І все.

Сто двадцять шість

Я раптово прокидаюся. Темно. Маттіас ставить на стіл свій мішок, струшує з плечей сніг і запалює олійну лампу.

Коли обертається, то бачить, що моє ліжко порожнє. Він стискає щелепи, на чолі надувається вена. Та, щойно побачивши, що я лежу на дивані, він підводить очі і йде до мене. Одна його рука ковзає мені за спину, інша – під коліна, і він несе мене до ліжка, як носять заснулих дітей. Чи тих, хто при смерті. Я намагаюся сховати просякнуту кров’ю пов’язку, та Маттіас відразу її помічає. Він нічого не каже, але він її побачив. Він накриває мене ковдрами, радить поспати, а потім зникає з іншого боку зі свічкою й мішком, який перед тим поклав на стіл.

Я вдивляюся в стелю, наче в безодню. Біль, мов хижий птах, стискає мене у своїх пазурах.

Враження таке, що я зробив один крок уперед. І два – назад.

Сто тридцять чотири

Біля дверей хтось є. Я випростуюся на ліжку. Поглядаю на диван, на крісло-гойдалку – Маттіаса ніде немає. Чую, як клацає ручка, і в отворі дверей з’являється Марія. Вона усміхається і ступає кілька кроків до мене. Ранок, сонце заповнює кімнату, час ніби зупинився. Я скидаю ковдри, знімаю шини й підводжуся одним ривком. Її очі променіють. Я прямую до неї, знімаю з неї червоне пальто і обхоплюю її за талію. Ми цілуємося. У неї гарячі губи. Ми тулимося один до одного лобами, наші тіла обвивають одне одного. Я обережно підіймаю її, вона чіпляється за мене, а потім лягає на кухонний стіл. Наш одяг спадає без усякого спротиву. Вона бере мої руки і кладе собі на стегна, дозволяє їм блукати своїм тілом. Я цілую її шию, її шкіра ніжна і солонувата. Я стою між її ногами, нетерплячий, енергійний і сповнений бажання. У нас спраглі погляди. Я беру її, вона вигинається, і нічого більше не існує навколо.

Коли приходжу до тями, чую, як щось булькає в казані на плиті. Пахне м’ясом і вареними овочами. Щойно Маттіас помічає, шо я розплющив очі, він підсуває табуретку й сідає напроти мене, неначе ми збираємося грати партію в шахи. Та цього разу він збирається змінити пов’язки.

Я приховую свою ерекцію під ковдрою. Мій сон так близько і так далеко від мене. Ліва нога серйозно постраждала.

Він знімає бинти, змиває засохлу кров, дезінфікує рану і знову накладає пов’язку.

На щастя, шина утримала кістки на місці, – кидає Маттіас.

Надворі сонце пряжить сніг на повну силу . Небо ясне, і барометр показує вгору, на нього. Перед моїм вікном звисають грізні бурульки, а шар снігу безупинно зростає. Це нагадує рот, що поступово закривається.

Я геть знесилений. Таке враження, що я ніколи вже не зможу підвестися. Якби зима не брала наді мною гору, все було б інакше. Я вже ні на що не здатен. Хіба що обмінятися кількома словами, дивитись у вікно і сподіватися. Не так і багато, щоб триматися.

Маттіас дістає милиці з-за дивана і цим змушує мене випростатися.

Ти їх хотів? Ну, треба відновлювати сили.

Я дивлюся на ці два шматки дерева, скріплені металевими стяжками.

Давай, будемо вправлятися.

Маттіас підіймає мене за пахви.

Давай, трішки бажання. Щоб пересуватися на милицях, треба мати сильні руки. Тримайся прямо. І роби, як я.

Маттіас починає описувати широкі кола головою, кладе руки на боки і глибоко дихає. Я наслідую його, як можу, сидячи на краю ліжка. Він згинає лікті, з’єднує долоні за спиною і нахиляє тулуб уперед.

Потрібно тримати рівновагу, – пояснює він мені. – Треба її утримувати і намагатися нахилитися якомога далі. Ти маєш відчувати власне тіло, слід зосередитися на ньому і продовжувати, навіть якщо боляче.

Ми кілька разів повторюємо рухи, та ось у двері постукали. Маттіас обертається. Знову стукають.

Ми не закінчили, – попереджає він, перш ніж відчинити.

Якусь мить я сподіваюся, що це Марія, і відчуваю розчарування, коли Маттіас запрошує гостя увійти. Він переступає поріг, ставить до стіни карабін і кладе на стіл двох зайців. Ми з Маттіасом переглядаємося. Ні він, ні я не знаємо цього чоловіка.

Це вам, – кидає гість, показуючи на зайців.

Маттіас дивиться на трупи, наче боїться, що вони зараз побіжать.

Дякую, – белькоче Маттіас, – дуже дякую. Хочете кави?

Гість киває головою на знак згоди і, щойно Маттіас відвертається, спрямовує усю свою увагу на мене.

У нього волосся з сивиною і рудувата борода. Шкіра обличчя видублена сонцем і холодом. Кремезний на вигляд, років п’ятидесяти. Або трохи більше. За спиною поблискує карабін.

Мене звати Жаном, – каже гість. – Ми бачилися кілька разів, але вже давно. Тоді я працював у школі разом із твоєю матір’ю.

Справді, хоча його ім’я мені нічого не каже, обличчя видається знайомим.

Маттіас заварює каву.

Я знав і твого батька, – стверджує чоловік. – Усі його знали. Я дуже засмутився через те, що з ним сталося. Його рідко бачили останніми роками. В його гаражі панував жахливий безлад, і він більше не пропонував послуг із автозаправки. Дехто казав, що він втратив глузд, та я вважаю, що він почувався самотнім.

Маттіас обперся спиною об стіл і стримано слухає.

Усі здивувалися, коли дізналися, що ти повернувся, – далі говорить Жан іншим тоном. – І я радий, що ти одужуєш. Марія сказала нам, що ти скоро стоятимеш на власних ногах.

Жан робить великий ковток кави і дивиться на годинник.

Ось що, я прийшов, щоб попросити тебе про дещо конкретне, – кидає він, – нам знадобиться механік.

Мене приголомшило те, що я щойно почув від нього.

Спочатку ми подумали про Жозефа. Він уміє всього потроху. Та дехто його не дуже може терпіти і ніколи не знаєш, де він є і в якій хаті ночує. Він собі на умі. І в нього немає твого досвіду. Раніше був твій батько, а тепер єдиний механік тут – ти.

Серце у мене закалатало. Я уважно дивлюся на Жана.

А що треба робити?

Хочемо встановити гусениці на мікроавтобус, щоб міг їздити по снігу. Ми незабаром зберемо все необхідне, деталі, інструменти, зварювальний апарат. Ми облаштувалися в одному зі складів шахти. Коли вмикаємо генератор, там стає ясно, як удень. Гарне місце для роботи. І там потрібен такий, як ти.

Не знаю, чи буду у формі, – кажу після того, як прочистив горло.

Знайдемо для тебе інвалідне крісло на колесах, якщо потрібно. Тобі треба лише показувати, як із тим управлятися, і керувати роботами. Щойно ти зможеш підвестися і ступити пару кроків, цього буде достатньо. Я приїду по тебе. Що скажеш?

Мене на хвилю вразила перспектива знову працювати механіком. Здивований, що я їм потрібен, я погоджуюся, не замислюючись.

Маттіас сідає на стіл, шукаючи Жанів погляд. Його трусить.

А для чого він, той мікроавтобус? Ви готуєте експедицію? Ви думаєте їхати ще до настання весни?

Жан потирає бороду.

Точно, готуємося, та ще далекі від того, щоб сказати, коли зможемо виїхати.

Якщо я можу чимось допомогти, кажіть, – негайно пропонує Маттіас. – Мені обіцяли місце у тій експедиції, і я хочу долучитися до підготовки.

Так, але тепер головне для вас – опікуватися ним, – відповідає Жан і вказує підборіддям на мене.

Я маю повернутися до міста, – наполягає Маттіас, – там моя дружина.

Якусь мить я бачу міські вулиці, вщерть забиті покинутими автівками.

Так, я розумію, – повторює Жан, вочевидь роздратований. – Чули останні новини? – продовжує він, наче хоче змінити тему.

Ми з Маттіасом зразу виказуємо своє зацікавлення.

Кілька днів тому, вночі, троє людей прийшли до села. Ніхто з нас їх не знав. Вони були голодними і обмороженими. Їх нагодували й полікували. Вони розказали нам, що жили у селі на узбережжі. Там усе було добре організовано, та сталися крадіжки, і ситуація загострилася. Їм довелося втікати. Їхній снігохід зламався за три дні ходьби звідси. Казали, спочатку їх було четверо, один дорогою помер від холоду. Жюд виділив їм хату, але хоче, щоб із них не спускали ока. Він їм дещо не довіряє, бо їхня говірка не схожа на тутешню.

Що ще вони казали? – допитується Маттіас заінтриговано. – Чи вони знають, що коїться в інших місцях? У місті? Чи їм відомо про електропостачання, чи відновили його хоч десь?

Вони переказували кілька разів свою історію, коли прийшли, але потім стали не дуже балакучими.

І це нормально, – вставляю і я.

Жан погоджується кивком голови.

Поміж тим, – продовжує він, – припаси у селі почали зменшуватися. Жюд вимагає від усіх докласти зусиль, а потім домовилися знов урізати раціон. Декому не подобається, але так вирішили. У будь-якому випадку, нікому не забороняється робити, як я, ставити сильця на зайця.

Жан підводиться, закидає ременя зброї на плече і заохочує мене відпочивати й набиратися сил.

Маю ще сказати, що по селу ходить поганий грип. Ви живете на виселках, та все ж будьте обачними. Ліків теж не вистачає, що погіршує ситуацію.

Поки Жан крок до дверей, Маттіас дякує йому за зайців. Жан відповідає, що це йому в радість. Що принесе ще. І, кидаючи останній погляд у мій бік, повторює, що прийде по мене, щойно вони зберуть усе необхідне.

Не хвилюйтеся, – додає Маттіас, – він стоятиме на власних ногах.