Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Двісті сорок сім

Не надто й холодно, але через те, що я стою нерухомо, мої кінцівки і м’язи обличчя почали затвердівати. Чхаю. Щораз боюся, щоб Маттіас не вийшов і не помітив мене.

Нарешті двері церкви відчиняються, і Маттіас виходить на галерею. Оглядається навкруги і сходить на стежку. Даю йому відійти, рахуючи до десяти, і починаю переслідування. Пересуваюся, криючись за поваленими на землю деревами, телефонними стовпами, будинками. Дуже сумніваюся, що Маттіас із тих, хто увесь час оглядається назад, але хтозна.

Для свого віку Маттіас рухається швидко, і я ледве встигаю за ним. Біля арени він зникає з мого поля зору. Стою на місці і дивлюся на будівлю, яку захопив сніг. Тепер це лише купа покрівельного заліза, похована під лавиною тиші. Як веранда, але більша. Це не обвалений неф, а величезний корабель, який наскочив на айсберг.

Знову починається сніг. Сніжинки настільки тоненькі, що, здається, їх розтерли на порох усередині хмар.

Продовжую стеження. Обігнувши арену, бачу, як Маттіас заходить до будинку. Третій будинок ліворуч. На виході з села. Будинок із гаражем. Будинок, у якому виріс Жозеф. Як і все навколо, він виглядає давно закинутим. Обережно наближаюся по мокрому снігу, і раптом відчуваю, що я так далеко від вітальні й каміна. Якщо зайду, і мене побачить Маттіас, то розгнівається, а у мене не стане сил його заспокоїти. Або ж утекти. Обходжу довкола будинку, заглядаючи у вікна, але всередині темно, і мені не вдається розгледіти Маттіаса. Повертаючись власними слідами, помічаю маленьку шибку збоку гаража. Вона частково заметена снігом, і доводиться стати на коліна, щоб заглянути туди.

Видно не надто добре. Маттіас позаду машини. Відкриває багажник і нахиляється. Щось шукає у великій чорній валізі. Я здригаюся. Бачу, як він перекладає шматки пеммікану, консерви, коробки з печивом. Він записує на шматкові паперу і рахує на пальцях. Коли закінчує, то сідає за кермо, дістає в’язку ключів і уважно дивиться на пластикового оленя, підвішеного до одного з кілець. Заводить машину і дає двигуну попрацювати якийсь час. Очі у нього палають, наче одне з його сокровенних бажань ось-ось здійсниться. Тоді вимикає двигуна, кладе на панель управління фото і починає молитися.

Я зітхаю. Усе це було передбачуваним. Не варто було йти аж сюди, щоб зрозуміти. Маттіас готується до від’їзду. Я не можу йому завадити. Я просто заздрю.

Коли підводжуся, то майже не відчуваю ногу. Розтираю її, пробую рухати нею, та нічого не міняється. Коли підтягую ремені на снігоступах, то таке відчуття, що спираюся на фантомну ногу, але після кількох хвилин руху чутливість потроху повертається. Біль – також.

Мої сліди добре видно позаду. Сподіваюсь, що сніг, який падає, обдурить маттіасову увагу. Знову йду повз арену і повз церкву. Переходжу міст і виходжу на головну вулицю. Нога завдає мені страждань. Раптово навалюється втома. Думаю, я маю відпочити, перш ніж почати зворотне сходження. Відпочити й зігрітися.

Я звертаю на одну зі стежок, що веде до будинку, який видається жилим, хоча з димаря й не куриться дим. Поки підходжу, сніг, що зібрався на даху, викликає у мене дивне запаморочення. Знімаю шапку і шарф, щоби зсередини могли розгледіти моє обличчя, і стукаю у двері. Чекаю. На галереї – довгі і рівні ряди дров. Стукаю сильніше. Нічого. Відчиняю.

Агов?

Ніякої відповіді.

Знімаю снігоступи і заходжу у снігові сутінки житла.

Сліди чобіт на долівці. Брудний посуд на столі. Порожні бляшанки з-під консервів. Перевіряю шафи, є рис і борошно. Непогані запаси картоплі, м’яса в горщиках і розчинної кави. Зачарований такими запасами, беру всього потроху і складаю в мішок. Ось так, нічого не видно, а я не дарма сходив у село.

Іду до вітальні й кладу руку на плиту. Метал іще теплий. Хтось розводив тут сьогодні вогонь. Сідаю в одне з крісел у вітальні, кладу мішок на коліна. Розстібаю пальто і протяжно видихаю. Нога болить, і я відчуваю, як моє серце б’ється десь у районі коліна.

В одному з кутків кімнати, біля сходів – стос ковдр. На підлозі великий килим, якась білизна і кілька журналів. Повіки важчають. Я якусь мить опираюся, струшую себе, повторюю, що на мене чекає довгий шлях. Потім засинаю, забуваючи про пульсуючий біль у нозі.

Двісті сорок вісім

Раптово прокидаюся. Я почув, як хтось кашляє. Це не сон. Обертаюсь з відчуттям, що за мною підглядають. Нікого. І більше жодного звуку в кімнаті.

Надворі ще видно, але я не знаю, скільки часу міг проспати. Підводжуся, беру мішок і йду до виходу. Застібаючи пальто, знов щось чую. Якийсь брязкіт. На другому поверсі.

Іду глянути.

Сходи риплять під моєю вагою.

Нагорі коридор і три кімнати. Двері відчинені. Заглядаю до першої кімнати. Двоє людей у ліжку, а третя простягнулася на подушках на підлозі. Вони не рухаються, але я чую їхнє дихання. Вони худі й бліді. Обличчя порожні, а за орбітами очей можна вгадати кості їхніх черепів. Щойно я ступаю ще один крок, як із сусідньої кімнати лунає голос. Настільки слабкий і тремтячий, що я ледве його чую.

Янніку, це ти, Янніку?

Я не відповідаю. Безшумно спускаюся сходами і поспішаю надвір, залишаю мішок із їжею на балконі. Їм вона потрібніша, ніж нам.

Я знову на снігоступах посеред спорожнілого села. Здіймається вітер. Мої сліди вже заносить пороша. Та їх іще видно. Маттіас міг би йти за мною слід у слід, якби захотів. Я затягую тугіше шарф і рушаю в напрямку виходу з села. Сніг падає щільно, і кристали розсікають повітря прямовисно, наче вирізьблені з гострого білого заліза. Я сильно накульгую. Мені важко підіймати ліву ногу, і снігоступ волочиться по снігу. Тепер розумію, чому ні дядьки, ні Жозеф, ані Жюд не взяли мене з собою. Я недостатньо міцний. Не надто моторний. Я помер би при першому ж випробуванні, перш ніж вони змогли би щось вдіяти.

Незабаром на небі не видно нічого, крім сірих відблисків і снігових смерчів. Підводжу очі, щоб зорієнтуватися на місцевості. Все навкруги чорне. Все навкруги біле. Збоку я нарешті бачу темну лінію лісу. Це єдиний знак, що я йду не пустелею.

Починаю підйом додому. Схил крутіший, ніж я вважав. Я задихаюся. Від зусиль ногу зводить судома.

Усе вийде, усе вийде.

Іду, навалюючись на палиці. Просуваюся вперед, ніби снігоочисник у горах, дивлячись поперед себе, щоб не піддатися спокусі провалитися у прірву. Відчуваю, як піт прокладає собі шлях по шкірі й одяг від нього важчає. Розумію, що відтепер я не повинен зупинятися. Тепло мого тіла випарується миттєво, і я не зможу боротися з холодом.

Я десь на півдорозі. Пориви вітру шарпають одежу. Я намагаюся розгледіти обриси будинку на верхівці пагорба. Але вже надто темно, а сніг ріже очі.

Продовжую шлях, концентруючись на холодному повітрі, яке заповнює мої легені. З кожним кроком здається, що рана може відкритися. І тут, між двома кроками, коли я думаю про комфорт нерухомості в шинах, моя ліва нога підгинається, і я падаю.

Двісті п’ятдесят два

Я лежу долілиць. Коли спираюся на руки, вони провалюються у сніг. Вітер стугонить наді мною, крутить, його пориви б’ють в обличчя. Я дивлюся на вершину пагорба. Сніг падає дедалі густіше. Будинок має бути десь там, у пащі зими.

Мені вдається підвестися, але доводиться наново закріпити снігоступ. Холод хапає за пальці й намагається проковтнути долоні. Сніг налипає на одяг, на бороду, на вії. На моїх очах підйом зникає в пітьмі.

Я глибоко вдихаю, збираюся на силах і починаю переставляти одну ногу за другою.

Але нога знову підгинається.

Двісті п’ятдесят три

Я на мить заплющую очі. Коли дійду додому, то роздягнуся й загорнуся у велику шерстяну ковдру. Вогонь палатиме у камінній топці. Маттіас приготував суп. А може, ще й чорний хліб. Я з’їм усе, що він поставить переді мною, а потім засну, захищений світлом і теплом вогню.

Коли я знову розмикаю повіки, то все ще лежу на землі. Падає сніг, від якого я можу занедужати. Я кручуся, борсаюся, намагаюся підвестися. Але натомість дедалі глибше провалююся у сніг. Мене сковує холод. Рухи даються важко, неначе мої кінцівки важать тонни, сили полишають мене. Моя нога вже не завдає мені страждань. Я її більше не відчуваю. Треба було пересидіти з Йонасом у корівнику. Як затишно було б на соломі. Я був би в теплі.

Крига подзенькує на моєму пальті, на шапці, на рукавицях. Не можна зупинятися, треба встати. Я майже дійшов. Я збираюся, і, опираючись на лікті, повзу, кочуся, волочуся по снігу. Трохи просуваюся вперед, але враження таке, ніби я тону. Що мене затягує підземний прибій. Крижаний.

Мої рухи дедалі уповільнюються. А долоні геть заніміли. Можливо, треба було зробити, як Маттіас. І молитися.

Віхола виє. Здається, вона не дочекається, коли поглине мене, задушить у своїх обіймах, зімкнеться наді мною. Вона ніби пускає слинку, перш ніж мене проковтнути. Я зіщулююся, щоб уберегти своє тепло. Я такий, як і всі. Я не здатний прийняти можливість власної смерті. Мені страшно.

Я намагаюся зберігати спокій, але моє дихання стає частішим.

Я не можу тут залишатися. Я повинен іти.

Сніг – ліжко з гострих кристалів.

Слід підвестися, але холод заважає.

Я відмовляюся скінчити свої дні ось так, зіщуленим, обличчям до землі.

Збираю усю мужність і перевертаюся на спину, розкинувши руки в боки, звівши очі до неба.

Навколо тільки всепоглинаючий морок.

Ніч голодна. А сніжинки – вони м’ясоїди.

6. Ікар

Там, угорі, усе буде яснішим, усе буде гарнішим, і я нарешті зможу віддатися світлу. Нарешті я звільнюся від досвіду, стриманості й обов’язків. А в цей час ти, мій сину, ти битимеш крилами в повітрі. А пізніше, набагато пізніше, ти кинеш погляд позад себе. І серце твоє стиснеться в грудях. Куди б ти не глянув, мене вже не знайдеш.

Двісті сімдесят три

Я раптово прокидаюся, ніби хтось мене тягне за комір, як потопельника, якого рятують. Я лежу розпростертий біля каміна. Відчуваю вагу власних ніг на іншому кінці тіла й не наважуюся ними ворухнути.

За вікном – яскравий день. Сонце топить сніг на даху будинку, і струмочки води дзюркочуть з усіх кінців, з усіх піддашків. У повітрі запах смаженої муки. Я повертаю голову вбік. Маттіас стоїть на колінах перед вогнем. На вогні стоїть каструля з супом й алюмінієва миска з галетами чорного хліба.

Я сідаю і торкаюся обличчя. На обморожених місцях утворилася кірка мертвої шкіри, схожої на зміїну луску.

Маттіас обертається до мене. Я здіймаю підборіддя, щоб ковтнути слину. Ми довго дивимося один на одного. Потім він струшує головою, зітхаючи, наче засуджує мою впертість. Або відмовляється вірити у мій спротив. Я здіймаю брови. Він дає мені миску супу й хлібну галету. Востаннє таке було давно. Я їм із апетитом. Після їди Маттіас готує розчинну каву.

В селі на балконі я знайшов мішок із провізією. Гадаю, його там лишили для нас. В будь-якому разі, саме так я подумав, коли побачив, що всередині було всього потроху. Може, люди не такі вже й скупі, як про них думають.

Біля топки лежить цвяходер і купа коротких дощок.

Я почав розбирати паркетну підлогу у спальнях на другому поверсі, – уточнює він, – а паркет добре горить, ось поглянь.

Маттіас кидає кілька шматків у вогонь. Лак плавиться, утворюючи кілька бульок, і випаровуючись, забарвлює вогонь. – Цільне дерево. Добре горить і дає багато тепла.

Прорвемося, – заявляє Маттіас, розмахуючи книжкою, яка до того лежала на нічному столику. – Обрив лінії, твоя аварія, оце село, усе це – лише обхідні шляхи, незавершені історії, випадкові зустрічі. Зимові ночі і подорожні.

Я спостерігаю за шматками дерева, які горять. Цвяхи, забиті у дошки, врешті розжарюються, випадають і зникають у товщі гарячого попелу, на якому мерехтять жарини.

Я нічого собі не зламав. Ноги набрякли, але все владнається. Я точно зможу знову ходити, може завтра, або вже незабаром. Та, мабуть, не зможу повністю на них покладатися. Маттіас дивиться на мене, схиливши голову набік.

Я ж казав, що у тебе не вийде.

Двісті п’ятдесят два

Впродовж тижня, а може й довше, тримається гарна погода. Десь по обіді відчувається, що температура потроху підіймається вище рівня замерзання. А коли сонце заходить, природа занурюється нижче нуля, неначе всі денні ілюзії не мають жодного впливу на світ ночі.

Шкіра обличчя поволі відновлюється. Я пішов поглянути на власне відображення у дзеркалі ванної – вигляд у мене, наче я отримав сонячний удар.

Учора порахували наші запаси. Ми вже деякий час нормуємо харчі, час від часу пропускаючи один прийом їжі. Сьогодні вранці Маттіас пішов до села. Я ж скористався нагодою, щоб робити вправи, яких він навчив мене раніше. Основну увагу приділяв нозі. Щоб вона більше не кидала мене ось так, напризволяще, посеред ніде.

Після полудня я вистромив носа надвір, уперше після того, як Маттіас знайшов мене посеред хурделиці. Я спираюся спиною об одвірки і дивлюся, як світло ніжиться у чорних руках дерев. Завдяки оцій теплині, стає все менше й менше снігу довкола. Стою отак довго, між гарячими пестощами дня і крижаними долонями вітру. Думаю про дядьків і тіток, які, мабуть, винесли стільці на галерею, щоб погрітися на сонці й послухати обіцянки весни. А потім повертаюся подумки до своєї топографічної карти, похованої під уламками веранди. До своєї рогатки і зорової труби.

Побачивши Маттіаса, який дереться вгору по схилу, я виходжу з задуми. Він підіймається до мене на галерею.

Я обнишпорив чимало будинків, та не знайшов нічого, окрім сушених фініків. Ми не одні там усе прочесали. І цього разу ніхто не залишив для нас мішка з харчами. Завтра ще повернуся туди, бо залишилося ще кілька місць, які варто перевірити.

Ми з’їдаємо по кілька фініків. Вони тверді й сухі.

Люди в пустелі, – починає він, – на них живуть тижнями.

Я уважно дивлюся на нього.

А скільки часу в крижаних пустелях?

Їж, побачимо.

Ми довго обсмоктуємо кісточки, спостерігаючи за тим, як сонце заливає довкілля. Я дивлюся на гори вдалині, різні вершини яких насуваються одна на одну.

Раптом народжується думка.

Там, трохи вище, за кілька кілометрів звідси, є озеро.

І що? – обзивається Маттіас.

Можна піти ловити рибу.

Та зараз же зима, – заперечує він відразу.

Авжеж. У підвалі є все, що потрібно. Лопата, бензопила, снасті.

Маттіас зневажливо міряє мене поглядом.

Це далеко?

За кілька кілометрів, у протилежний від села бік.

Ти ніколи туди не дійдеш, – кидає він мені різко.

Мені вже краще, ти добре знаєш. Я ще накульгую, але почуваюся краще. Слід вирушати рано, щоб повернутися до темряви.

Двісті тридцять дев’ять

Ми просуваємося по затверділому від холоду і ночі снігу. Рухаємося повільно, але розміреним кроком. Маттіас тягне санчата з усім необхідним. Він дихає, немов стара шкапа, але не здається. Я бережу свої сили, міцно опираючись на палиці.

Коли ми дістаємося озера, сонце якраз сходить над лісом. Не гаючи часу, ми йдемо на середину крижаного простору, розчищаємо кілька метрів від снігу. Крига під нашими ногами темна й гладенька. Я запускаю бензопилу і вирізаю в ній великий прямокутник. Але лід затовстий, і минає деякий час, перш ніж вода виступає на поверхні, і ми можемо заштовхати прямокутник під лід.

Я чіпляю золотаву блешню на кінчик волосіні наших спінінгів. Не найкраще, що можна зробити, але це все, що я знайшов. Щойно буде перший улов, зможемо використати його як приманку. У риб немає табу.

Ми сидимо на санчатах. Сонце пестить нам спини і потилиці. Наші волосіні пірнули у чорну і холодну глибочінь. Час від часу чути глухі потріскування. Це тріщини, які виникають поміж нашими ногами і розбігаються в усі кінці скутого кригою озера.

День спливає швидко, сонце переміщує наші тіні й видовжує їх. Біла сова беззвучно пролітає над нами. В кігтях вона міцно тримає зайця, якого збирається з’їсти.

Маттіас нахиляється над лункою.

Не клює, – зітхає він. – Треба було, мабуть, поставити сильця на зайця. Знаєш, як їх робити?

Мої дядьки ставили їх, коли я був малим, але сам я ніколи не пробував.

Кажучи це, помічаю будинок, схований поміж дерев на березі озера. Якийсь час дивуюся, що не зауважив його раніше. Звідси не видно, чи там хтось живе і чи є якісь ознаки життя навколо. Як би мені згодилася зорова труба. Одного я певен – дим із комина не йде.

Ти бачив? – кажу я Маттіасу, показуючи на будинок.

Та Маттіас мене не чує. Він зосереджено відкорковує пляшку вина. Я з подивом бачу, як він витягує корок.

Це вино, яке нам дав Жозеф?

Так, мій дорогий.

П’ємо, стежачи за нашими спінінгами, тішачись теплом від сонця. І вина. Поки передаємо один одному пляшку, повітря теплішає. Ні вітерця. Гори випинають груди, і на них мерехтить сніг.

Скажи, – раптом питає Маттіас, – як гадаєш, мені вистачить вісім бідонів пального?

Я поглядаю на будинок над озером. Нічого не змінилося. Та якщо всередині є люди, вони за нами стежать. Може, нічого не відбувається, бо ми ще не спіймали жодної рибини.

Агов! Як гадаєш? – наполягає Маттіас.

Може так, а може й ні.

Він схиляє набік голову, очікуючи продовження.

Залежить від двигуна, залежить від дороги, залежить від багато чого.

Але можливо?

Я зиркаю на сонце, яке вже почало хилитися до обрію.

Так, можливо, якщо трішки пощастить.

Маттіас підскакує з криком.

Клює, там щось клює!

Він змотує волосінь гарячково, якістю дитина, і витягує з темних вод озера прекрасну форель. Однією рукою він міцно тримає вудлище догори. Іншою хапає пляшку вина. Якусь мить він стоїть нерухомо, ніби очікує, що я його фотографуватиму, а потім мовчки сідає, спостерігаючи, як життя залишає риб’яче тіло, що тріпоче.

Дай, – кажу йому.

Я знімаю форель і рубаю на шматки, щоб зробити з неї наживку і нанизати на наші гачки. Тільки-но ми закидаємо наші снасті у воду, Маттіас витягує на поверхню іншу рибину. За дві хвилини я теж ловлю.

Почалося.

І вина ще вдосталь.

Двісті чотири

Три дні ми їли рибу, усю, яку могли з’їсти. Сьогодні ми коптимо ту, що залишилася. У вітальні плаває хмарою дим. В очах щипає. Одяг смердить.

Ми поклали філе на грати над каміном і підживлюємо вогонь малими дозами, щоб він не погас. Таким чином дим залишається густим і щільним. Це нескладно, але забирає купу часу. Не можна, щоб риба підсмажилася, вона має сушитися. Маттіас мені все докладно пояснив.

Якщо у м’ясі залишиться волога, воно зіпсується.

І ми довгими годинами сидимо, одурманені димом, загіпнотизовані тим, червоними відблисками жарин і спокусливою перспективою смачної їжі.

Сто п’ятдесят дев’ять

Уже деякий час нам не потрібно по черзі пильнувати вогонь. Мороз іще тримається, але впродовж дня сонячне тепло допомагає обігрівати будинок. Час від часу крижини зриваються з даху, ковзають униз і розбиваються об землю. Щораз потужне ревіння струшує стіни, і ми підскакуємо, наче на нас сходить лавина. Лід, що падає з даху, збирається під вікном, біля дверей, усюди навколо будинку. Він нас оточує, замуровує нас.

Сьогодні вранці, розплющуючи очі, чую незвичний гуркіт. Якусь мить мені здається, що то падає обледенілий сніг, потім гадаю, що хтось нишком проник до будинку. Та звук іде радше з димаря. Я обережно наближаюся до каміна і встромляю голову в його чорну пащу. Раптом щось вискакує з темряви і б’ється об моє обличчя. Намагаючись захистити себе, я падаю назад. Маттіас підскакує спросоння й бачить мене посеред хмари сажі і попелу.

Над нами об стелю і вікно відчайдушно б’ється пташина. Намагаємося впіймати її, але вона швидка й налякана. Маттіасу вдається знерухомити її, накинувши своє пальто, як ловецьку сітку. Я міцно тримаю її в руках. Вона гарна. Її серце ледь не вискакує з грудей. І водночас вона залишається дуже спокійною. Наче готується померти.

Надворі я поволі послаблюю захват. Птаха якусь мить не рухається. А тоді злітає і зникає.

Ми залишаємося на галереї, ніби чогось чекаємо. На наших очах починається новий день, і снігова лінійка від учора ще більше звільнилася. Нарешті вранішній холод примушує нас повернутися до кімнати.

Я готую каву, оглядаючись навкруги. Нещодавно ми розібрали підлогу у вітальні, влаштували велике прання, полагодили одяг. І запихалися копченою рибою. Щодня, щоразу, як сідали їсти.

Маттіас йде до вікна і задумливо оглядає довкілля.

Ми могли б урізноманітнити наше харчування і з’їсти птаха, якого щойно спіймали, – зауважує він.

Правда, – погоджуюся з ним.

Трохи згодом Маттіас рішучим кроком прямує до села, щоб знайти якесь продовольство. Тільки-но за ним зачиняються двері, як із даху зривається пласт снігу. Я чую, як він прискорюється і глухо й важко розбивається об землю на шматки . Якраз позаду Маттіаса, який іде собі далі, ніби нічого не трапилося.