Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Сорок п’ять

Цього ранку, як і щодня, Маттіас робить вправи. Із зосередженістю відьмака він виконує серії дивних поз, довгі розтяжки, раптові стискання. Іноді, він завмирає в одній позі протягом довгих хвилин. Його нерухомість могутня, підземна. Та зазвичай він чергує рухи і робить глибокі вдихи. Нагинається, розгинається, робить повороти. Рухи в нього м’які й широкі. Коли він видихає, чутно, як з силою скорочується його діафрагма. Таке враження, наче він надзвичайно повільно бореться, з невідомим, з ведмедем, з монстром. А потім, зовсім неочікувано, він зупиняється, з переможним виглядом випрямляється й починає свій день.

Дещо розвиднілося, та сонце зависає над лісом. Тут і там промені пронизують гострокіл дерев. Я беру зорову трубу й розглядаю околиці. Жодного сліду на снігу, за винятком слідів від важких кроків Маттіаса і від легких стрибків білок. Інші тварини пішли глибоко в ліс. Так вони виживають, захищені від чиїхось поглядів.

Маттіас готує каву. Оскільки кави залишається мало, він змішує дві ложки гущі з однією ложкою свіжої кави.

Саме цим він і займався, коли мене сюди принесли. Дивно, але я добре пам’ятаю той запах, який панував у кімнаті. Коли він відчинив двері, ветеринар постала перед Маттіасом під дощем. Позаду неї спаситель і аптекар тримали мене на ношах. Він запросив усіх увійти і запропонував кави.

Лихоманка й антибіотики занурили мене у летаргійний стан, який не мав нічого спільного зі сном. Я був у своєрідному стані пасивного яву, на півдорозі між комою й чистим сном. Я не рухався, не говорив, однак усе чув.

Хто це? – найперше запитав Маттіас, схиляючись наді мною.

Це син механіка, – відповіла ветеринар, – він потрапив у автомобільну аварію.

Спаситель обійшов кімнату. Тут була плитка на дровах, крісло-гойдалка, стіл і диван. Було й односпальне ліжко біля вікна.

Ви добре влаштувалися, – зауважив він.

Будинок стояв покинутим, коли я прийшов. Я облаштувався у цій кімнаті в очікуванні.

В очікуванні чого?

Маттіас якусь мить вагався.

В очікуванні моєї сусідки, – врешті мовив він. – Вона спізнюється, та все ж приїде за мною. Напевне приїде. Вона знає, що я маю повернутися до міста. Вона розуміє.

Спаситель потер підборіддя. – Ви вже давно про це говорите, хіба ні? Чому ви так прагнете повернутися до міста? За нормальних обставин – це вісім годин дороги, і ви ж знаєте, що через аварію неможливо подорожувати, як хотілось би. Всюди перекриті дороги, міліція, розбійники. Схоже, в місті – суцільний хаос, аварії на кожному перехресті, магазини розграбовані, люди втікають. Може, вашій сусідці щось стало на заваді, – підсумував спаситель, зважуючи кожне слово.

Вона приїде, – запевнив Маттіас, – вона приїде.

А якщо не приїде? Що ви робитимете? Викрадете машину?

Очі Маттіаса тонули на дні чашки з кавою.

Пального немає зовсім, ви ж знаєте.

Я маю повернутися до міста, – повторив Маттіас.

Потім, гадаю, вони помовчали якусь хвилю, неначе розмова підійшла до завершення. А тоді спаситель взяв слово.

Нам пощастило, наше село сховане у лісових нетрях. Знеструмлення створює певні труднощі, але хоча б усе під контролем. Ми пильнуємо за входом до села, порахували наші запаси, допомагаємо один одному.

Маттіас ні на кого не дивився. Він чекав продовження.

Знаєте, дехто каже, що слід спорядити експедицію, якщо знеструмлення й далі триватиме. Потрібно сконтактувати з рештою світу. Спочатку підемо до сіл, що стоять на березі, а потім до міста. Багато хто хоче відшукати там рідних. Що, знаєте, природно, коли вони тривалий час не дають про себе знати.

Спаситель зробив паузу і кинув погляд у мій бік. У цей момент, добре пригадую, туман від ліків змушував мене зосереджуватися, щоб стежити за тим, що діється довкола.

Хочу зробити вам пропозицію, – вів далі спаситель, – ви піклуєтеся про нього, а ми включимо вас до експедиції, яка відбуде до міста. Від сьогодні й до від’їзду у вас буде право на їжу на двох. Це дасть вам змогу пережити труднощі. І вам не доведеться спускатися у село, я приноситиму все сюди.

Маттіас дивився у вікно.

Я маю повернутися до міста до зими.

Розумію, та для організації такого походу потрібен час. Потрібно знайти пальне, їжу, спорядження. Треба подбати про безпеку, прокласти маршрут. І, знаєте, ніхто не хоче, щоб зима застала його в дорозі, особливо, якщо дороги не чистять від снігу.

То коли ви плануєте вирушити?

На весну.

На весну? – розчаровано перепитав Маттіас.

Так, цієї весни. Щойно по дорогах можна буте проїхати.

Занадто пізно, – забідкався Маттіас, – що ж робити?

Чекатимете і піклуватиметеся про нього. Це й буде вашим внеском. Ну, а вас включать до експедиції.

Стан у нього кепський, – пробурчав Маттіас, – оглядаючи мої шини.

Так, але він оклигає.

Ви так гадаєте? – кинув Маттіас, здіймаючи догори брови.

Ветеринар хотіла щось додати, та аптекар зробив їй знак зачекати. Маттіас ходив туди-сюди по кімнаті.

А дрова для опалення?

Я займуся цим, – запевнив спаситель, – принесу вам усе, що потрібно.

Маттіас роздумував.

Я приходитиму щотижня, – нарешті заговорила ветеринар, – щоб допомагати вам і стежити, як він одужує.

Маттіас хитнув головою.

Покладіть його он там, – злетіло з його губ, він показав на ліжко біля вікна. – Я спатиму на дивані.

Спаситель і ветеринар так і зробили.

Давайте я перев’яжу його разом із вами, таки ви знатимете, як і що робити.

Аптекар вийняв моток бинтів, аптечку першої допомоги й баночки з пігулками. Тим часом спаситель сів на табурет біля входу і запалив сигарету.

Він не говорить? – запитав Маттіас.

Майже ні, – відповів спаситель, – знаєте, після такої аварії й ліків це цілком нормально. А ще, гадаю, його сильно вразила смерть батька. Дайте йому трохи часу.

Коли ветеринар зрозуміла, що Маттіас добре запам’ятав її поради, вони знову закріпили шини і кинули вологі бинти у гирло топки.

Якщо не вистачить мазі, то можна присипати рани цукром. Він частково поглине інфекцію. Та передусім не забувайте давати йому антибіотики.

Є ще знеболювальні порошки, – зауважив аптекар, – вони мають його заспокоїти, якщо дуже кричатиме.

Спаситель подякував Маттіасу і запросив обох своїх товаришів до виходу. І коли він останнім переступав поріг, Маттіас поклав руку на його плече.

А якщо він не оклигає?

Ви покличете нас якнайшвидше. Але не забувайте, його життя – у ваших руках.

Зроблю все, що зможу, збентежено пробурчав Маттіас.

Усе буде добре, – відказав спаситель, виходячи за двері, – я прийду за кілька днів, з дровами й харчами.

А як вас звати? – спитав Маттіас, – скажіть своє ім’я.

Жозеф. Вона – Марія, а отой – її чоловік Жозе, – сказав він, показуючи на ветеринара і аптекара.

Після того, як Жозеф пішов, Маттіас ще довго стояв перед відкритими дверима.

Марія, так, саме так, її звати Марія, – подумав я, перш ніж мене знову поглинув туман.

Сорок п’ять

Я в кімнаті сам-один. Маттіас пішов робити обхід на снігоступах. Я підтягую стареньку ковдру, якою вкриті мої ноги. На іншому кінці ліжка, на кілометровій відстані, пальці моїх ніг фіолетові, але вони ворушаться. Через шини це єдине, чим я можу ворушити.

Я досі відчуваю, як мене стискають лещата болю, але лихоманка минула. Я вже не прокидаюся раптово, задихаючись, шукаючи хоч якісь орієнтири. Тепер я впізнаю кімнату, вікно поряд із ліжком і обличчя Маттіаса. Коли розплющую очі, то знаю, де я, хто я і що чекає на мене.

Невдовзі після того, як мене перенесли сюди, у мене підскочила температура, і я почав цокотіти зубами. Маттіас увесь час залишався біля мого узголів’я. Він міняв пов’язки й простирадла, просякнуті потом. Витирав моє обличчя, шию, і клав холодні компреси. А ще говорив. Не пам’ятаю вже, що він казав, та він розповідав купу речей, історії, пригоди, скажімо, одіссею чоловіка, переслідуваного жорстоким богом, коли він захотів повернутися додому після двадцяти років блукань. Вранці він переривав свою розповідь і йшов спати на диван. Згодом, коли він прокидався, підіймав мені голову, давав мені пити й ліки. Пігулки були різних кольорів. Вдень я боровся з невидимою безоднею. Вночі спав з розплющеними очима. Як сплять мерці.

Найчастіше мені снилося, що я бігаю. Бігаю щодуху по вигинах лабіринта. Скрізь, куди б я не йшов, долі була червона нитка. І я біг, наче якесь чудовисько переслідувало мене. Я не бачив його, але воно було там, позаду мене. Я явно чув його гучне дихання й стукіт його копит позаду. Воно наступало мені на п’яти. Його ікла проштрикували повітря у намаганні відірвати мені ноги. А я, я продовжував бігти. Я спав і уві сні не озирався.

У розпал лихоманка я, напевне, втратив свідомість, бо пригадую, коли оговтався, мене, задиханого, міцно тримав Маттіас. Ми були надворі під зливою. Моє тіло палало, й холодна вода допомогла мені прийти до тями, неначе мене занурили в крижану купіль. Коли я опритомнів, Маттіас звів голову до неба, наче він сам щойно врятувався. Дощ струменів по його обличчю й волоссю, що злиплося на лобі. Потім він підняв мене й заніс до середини. З натугою. Бо ми промокли, й мені ледве міг триматися за його шию. Коли він поклав мене на ліжко, я був настільки слабкий, що, здавалося, провалююся в простирадла. Маттіас сперся руками об коліна, щоб перевести подих.

Впродовж наступних днів моя лихоманка спала і стан стабілізувався. Тоді я відчував тільки легке поколювання. А ще нещадний біль, пронизливий, який захопив мене повністю. Неначе тисячі цвяхів пронизували мою шкіру з середини, проштрикували хребет, застрягали в легенях, у ступнях, пришпилювали мене до ліжка. Чорний крижаний біль, що змушував мене розплющувати очі серед ночі й боятися, що вже ніколи не зможу ходити.

Анальгетики, якими годував мене Маттіас, зменшували мої страждання, але діяли вони якихось кілька годин. Тож час від часу він розтирав мені ноги. Він сідав на ліжко, знімав намоклі бинти й розминав мої стегна, гомілки, ступні. Мені не подобалося, що він місить мене, неначе свій чорний хліб. Та робив він усе дуже обережно, щоб не зачепити ран. З кожним сеансом набряк меншав, і мене менше морозило.

Я можу рухати пальцями ніг десь на іншому кінці свого тіла. Гадаю, мої кістки потроху зростаються, рани гояться, і пеніцилін робить свою справу. Проте чіпкий, невідступний, невгамовний біль залишається. Одним рухом я розкриваю свої ноги. Мої шини було зроблено поспіхом із дерев’яних дощок, до яких цвяхами прибили пояски замість ременів. На одній шині видно сліди пилки. На іншій – слід від вибитого молотком шарніра. Я схожий на монстра зі шматків дерева, болтів і змотаних докупи частин тіла. Та краще так, ніж ніяк.

До лікарень далеко. Як у просторі, так і в часі.

Сорок сім

День хилився до вечора. Маттіас щойно повернувся з прогулянки, роздмухав вогонь і пішов на той бік узяти якусь книжку. Маттіас багато читає і, оскільки я не виказую ніякої зацікавленості опусами, які він залишає біля ліжка, він іноді їх мені переповідає. Як от про двох волоцюг, які сперечалися під деревом, в очікуванні когось, хто так і не прийшов.

Щораз, як він іде на той бік, через напівпрочинені двері віє протяг. Щоразу цей потік холодного повітря вириває мене з заціпеніння, і я витягую шию, щоб побачити, що ж там усередині цього просторого будинку, з якого пішло життя. Та я не бачу нічого, окрім темного коридора й світла в іншому його кінці.

Ми мешкаємо у прибудові до великого дому, у літній кухні. На веранді з плитою і великим вікном на південь. Коли небо безхмарне, сюди потрапляє багато сонця, яке нагріває кімнату. А коли воно ховається за обрій, у плиту треба підкидати дрова. Хоча й помітно деякі сліди втоми конструкції, як-от кілька темних кіл від води, що просочилася, проте видно, що флігель старанно опоряджували. Карнизи прикрашені розетками, паркетна підлога. На стінах ще й досі можна вгадати місця, де висіли картини.

По центру веранди видно ляду. Вона веде до порожнього підвалу. Маттіас використовує як погріб. Він складає там м’ясо, овочі й усе, що потрібно тримати в холоді або вберегти від морозу.

Злегка похилу стелю перетинають широкі дерев’яні балки. Гадаю, влітку дощ тарабанить по вкритому листовим залізом даху, як по барабану. Таке собі турготіння, що нагадувало б надійну кабіну автівки й легкість далеких відстаней. Та зараз сніг збирається там безшумно. Якщо прислухатися, можна почути тільки слабке рипіння балок над головою.

Маттіас з’являється у рамці дверей. Схожий на першовідкривача, що стоїть на носі корабля.

Угадай, що я знайшов, – мовить він запально.

Якусь мить двері за ним залишаються відчиненими. Коридор потопає у темряві і, схоже, веде до просторої зали. Я уявляю помешкання з високою стелею, просторими кімнатами і численними переходами. Такий собі лабіринт, в якому одні кімнати з’єднані між собою, а інші не мають виходу. Широкі сходи ведуть на інший поверх, а ще там висить люстра над обіднім столом, є солідна бібліотека й викладений каменем камін у вітальні. Єдине, у чому я впевнений —цей будинок для нас завеликий. Будинок, який неможливо обігріти, не спаливши усі наші запаси дров за якихось кілька тижнів. А тоді померти від холоду, після того, як спалимо всі меблі.

Ну, здогадаєшся? – наполягає Маттіас.

Він дивиться на мене і сподівається на відповідь, якої так і не отримує.

Це шахи, – каже він і зітхає, – думав, ти зрадієш.

Одним порухом стегна він зачиняє двері. І потойбічні лабіринти зникають так, як і з’явилися, і стіни веранди обступають нас.

П’ятдесят шість

З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви струшують веранду. Падає сніг. Я чую, як сніжинки б’ються об шибки, наче обдурені відблисками пташки.

По цей бік темного вікна я бачу власне обличчя. Широка пляма тіні, запалі очі, масне волосся, кошлата борода. А під ковдрою обриси мого простертого тіла, худого, ні на що не придатного.

Матіас сидить у кріслі-гойдалці. Він ремонтує ремінець на одному зі своїх снігоступів. Олійна лампа блимає. Кіптява поволі збирається на скляній колбі. Треба підрізати гніт, та Маттіас не бачить, поринувши в своє заняття.

Ми поїли. Посуд чистий, мітла пройшлася, де потрібно, дрова занесені. Усе в порядку. Не знаю, як йому вдається. Години плутаються, дні повторюються, а Маттіас, він оживає. Він ніколи не зупиняється. Справді, ніколи, хіба іноді для того, щоб почитати. Від темна до темна він гарує, він прибирає, він куховарить Він поспішає поволі, без метушні. Він завжди має рацію, як сніг, що падає надворі. Постійно щось вимагає уваги. Зима стугонить, відсутність електрики відкинула нас далеко у часі, а найбільшою небезпекою залишається безцільність.

Навіть якщо я не зможу змиритися зі своїм станом, та можу вважати, мені пощастило, що я потрапив сюди. Може, я ніколи й не зможу знову ходити, я втратив смак до розмов, але я не помер. Принаймні, поки що.

Маттіас закріплює шкіряного ременя і впівока спостерігає за мною.

Знаєш, коли була велика війна, багато призовників відмовлялися йти до війська, – кидає він. – Дехто поспішно одружувався, інші, як мій батько, воліли сховатися в лісі, щоб про них забули. Але вибір іти до лісу був не з легких. Зими тоді були суворішими. А мисливці за винагородами терпляче спостерігали за сільськими околицями у пошуках найменшої ознаки життя. Рушничний постріл, стовп диму, незвична прокладена у снігу стежка. Військова поліція давала добру винагороду за донос або хоча б за інформацію, яка дозволяла відшукати і вистежити дезертирів. Та переважно громади їх таємно підтримували. Залишали продукти у стратегічних місцях. Нещасні чоловіки забирали їх уночі, не привертаючи нічиєї уваги, й поверталися в гори, щоб і далі виживати. Навіть серед зими вони розводили вогонь лише тоді, коли спадала темрява, і тільки ясними ночами, були обережними і не розпалювали вогнище там, де й учора. У своїх схованках ці молоді чоловіки займали себе, як могли, і спостерігали, як ліс поволі змикається довкола них. Вони ремонтували одяг, грали в карти й чистили мисливську зброю. Іноді між ними виникала напруга і, коли змінювалися вартові, вони кидали недовірливі погляди на побратимів. Не зважаючи ні на що вони знали, що ніхто нікому не загрожує. Щоб вижити, вони мали разом боротися з холодом, голодом і нудьгою. Таким чином вони швидко зрозуміли, що, безперечно, найважливішим завданням було розповідати історії.

Дме сильний вітер. Його пориви вриваються у розповідь Маттіаса і змушують скрипіти стіни веранди.

Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, – продовжує Маттіас, – мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.

П’ятдесят шість

Я прокидаюся. Сонце вже високо, і сніговий саван виблискує на морозі. Засліплює. Я погано спав цієї ночі, ноги не давали спокою, біль стискав кістки, і мені не вдалося склепити очей.

Маттіас пере, стоячи на колінах перед пластиковою балією. Він хвацько тре нашу одіж із пральним засобом і розвішує її на мотузці для білизни, що над плитою.

Матіас мене дратує. Він не тільки невтомний, але й навдивовижу спритний. Він нахиляється, підводиться і крутиться довкола себе, наче його вік – тільки маска. Коли щось падає у нього з рук, то він часто ловить його ще до того, як воно упаде на землю. Рухи в нього м’які й енергійні. Іноді повільні, та завжди м’які й енергійні.

Часто він гарує мовчки, а буває, що стає занадто говірким. Коли міняє мені пов’язки, коли підкидає у вогонь дрова, коли варить суп, коли миє посуд він базікає, він патякає, він теревенить. І якщо я ніколи не відповідаю йому, то мабуть тому, що він проводить час у роздумах вголос.

Він виріс у світі, схибнутому на роботі і на днях, як сам часто говорить. Перед самим початком великої війни. Усі вулиці в його селі були ґрунтовими. Хати були наповнені дітьми, які доношували чоботи, порвані старшими. Усе життя крутилося довкола роботи й кількох молитов.

То були інші часи, говорить він далі цього разу, я втікав від сімейного гармидеру до коваля навпроти, щоб подивитися, як він орудує молотом і говорить до коней. Якщо напружитися, то я й зараз почую його хрипкий голос і запах смалених копит, вогню, заліза. Єдине місце, де можна було мріяти про щось інше. Наче кожна щойно підкована тварина могла віднести мене кудись далеко. Мої батьки померли молодими і забрали свою епоху із собою, я успадкував будинок, і минуле потроху конало. У серці кузні вже не було вогню. Газети кричали про майбутнє, і нові обіцянки прискорювали ходу. За кілька кілометрів видно було кістляві конструкції міста. Мрії проступали зусібіч у струменях диму, говорили про те, щоб освітлювати вулиці, щоб рити тунелі, зводити будинки, вищі за дзвіниці. У мене народилися діти, поля сховали під асфальтом, церква зникла за баштами офісів. Родинне гніздо розчинилось у плетиві перехресть, швидкісних доріг і рекламних щитів. Довкола підйомні крани наступали на обрій, висів важкий запах бітуму, який давив на дахи, на вулицях без кінця відкривали й закривали міські нутрощі. Зі свого балкона я чув спів сирен. Іноді бачив проблискові маячки, які продиралися через затори, іноді не бачив. То були страждання далекі, безіменні. А потім діти роз’їхались, і будинок став завеликим і занадто порожнім. Кімнати перетворилися у годинникові башти. Нам самим, моїй дружині й мені, доводилося споглядати безкінечне будівництво, черговий фронт робітників і скрегіт механічних лопат, які орудували, неначе могутні і слухняні тварини. Пригадую пил, який плавав у променях сонця. Поява у нашому домі онуків стала для нас святом. Моя дружина випромінювала щастя. Навіть попри п’ятдесят років спільного життя мені не набридла її краса, її шарм, її благородство. Але час підступний. І моя дружина почала трішки більше чіплятися за якісь власні орієнтири. Пам’ять почала її підводити, а голос губився у нескінченних фразах. Збентежена, вона часто роздратовано мовчала. Рухи її стали незграбними. Її погляд був сповнений сумнівів. Я вже й не знав, хто з нас двох не впізнає іншого. А тоді вона упала у ванній кімнаті. І я відчув швидкий кінець. Потім телефонний дзвінок, очікування швидкої. Її відвезли за кілька кварталів, до будівлі, зробленої з ліфтів і коридорів. Я ходив до неї щодня. Її зіниці раптово вицвіли, і, здавалося, вже нічого не мало для неї значення. Вона знову почала посміхатися і не виявляла жодного наміру повертатися з того свого зачарованого острова. Вона знала, що я щодня буду там, біля неї. Щодня. З віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули. Мені був потрібний перепочинок. Більше простору й повітря. Тож я поїхав на тиждень на своєму старому авті. Кермувати і й роздивлятися довкола. Роздивлятися довкола й кермувати. Зробити велике коло і зі свіжою головою повернутися до дружини. Кілька днів по тому я обламався посеред лісу. Я дійшов аж сюди, щоб знайти механіка. А потім не стало електрики. Спочатку я думав, що моя сусідки приїде по мене. Так вона сказала, коли я говорив із нею по телефону. Гаразд, я виїжджаю сьогодні увечері і завтра буду там. Минуло кілька днів, вона так і не приїхала. А телефонні лінії вийшли з ладу. Я ще чекав на неї деякий час. Не розумію, вона жінка, гідна довіри. У відчаї я хотів викрасти машину, але не знав, із чого почати. Хай там як, люди спорожнили усі баки і ревниво оберігають залишки пального. Виходу не було. І я облаштувався тут. А одного вечора пастка замкнулася. Мені принесли скаліченого молодого чоловіка, якого лихоманило. Тебе.

Маттіас все ще стоїть на колінах перед балією, між купою одягу й відром води. Над ним на мотузці для білизни штани, сорочки, шкарпетки і нижня білизна нагадують ретельно розвішене ганчір’я.

Моя дружина чекає на мене, – пояснює він, припиняючи терти, – вона чекає, коли я прийду. Щодня вона чекає, що я прийду. Я їй обіцяв. Мені потрібно повернутися до міста. Мені потрібно повернутися, щоб бути поруч із нею. Я обіцяв їй. Я обіцяв, що ніколи її не кину. Обіцяв померти разом із нею.

Маттіасів голос тремтить. Таке враження, що він от-от розридається.

Поглянь, – каже він, дістаючи з кишені фото, – це вона.

Я не знаю, як реагувати, тож беру зорову трубу і роздивляюся нерухомий краєвид. Снігова лінійка показує те саме, що й учора.