Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Сто тридцять чотири

Маттіас підкочує рукави й кладе зайців на стіл.

Навіть не знаю, чи згадаю, як до них підступитися, – зізнається він, перевертаючи задубілих від холоду і смерті зайців. – Мій батько свого часу готував їх на сплавах. Але то було так давно.

Я ж пам’ятаю. Мої дядьки часто просили мене білувати зайців. Слід обережно надрізати шкіру на гомілках. Тоді, тримаючи однією рукою за задні лапи, достатньо тягнути вниз за вивернуте хутро.

Поки я чищу картоплю, Маттіас силується зняти повністю шкуру, бо тушка ще заледеніла. Опісля він розрубує голову коротким ударом сокири, розрізає черево і виймає з нього нутрощі. У тельбухів гострий запах. Запах крові й лісу після дощу. Повертаючи голову, Маттіас питає, чи буду я у змозі допомогти їм із експедицією.

Побачимо, та дуже сподіваюся. Я навіть ладен робити твої вправи, якщо це допоможе мені швидше відновити сили.

Я не про це, – продовжує він, – а про механіку, приладнати гусениці до мікроавтобуса. Ти здатен таке зробити?

Впродовж останніх десяти років я ремонтував самоскиди, більші за будинок. Перетворити ж мікроавтобус на снігохід, якщо є відповідні деталі, гарний інструмент і електрика, буде дитячою забавкою. Знаєш, я вмію робити й інші речі, а не тільки чистити картоплю.

Маттіас ріже зайчатину на шматки і скидає усе в казан разом із олією й овочами.

В будь-якому випадку, в тебе немає вибору, – раптом обзивається він. – Ти нам це винен, мені й іншим. Все ж тобі врятували життя. І видається, я не один, хто хоче потрапити у місто ще до того, як розтане сніг. Це було б чудово. Я зміг би повернутися до своєї дружини. Чекати весни немає жодного сенсу, сніг усе падає, а в моєму віці, знаєш, коли маєш в розпорядженні увесь свій час, отже, його залишилось не так багато.

Я замислююся. Надворі сонце пірнуло за обрій. Небо ще ясне, але світло гасне.

Поки на вогні готується їжа, ми граємо партію в шахи. Маттіас виграє, як завжди. Задоволений, він не дає мені відігратися і всідається в крісло-гойдалку з книжкою.

За хвилю я питаю його, на що Жак обміняв сир.

Моє питання ніби здивувало його, він кладе книжку собі на коліна, потім каже, що Жак запропонував йому вибрати щось у його магазині.

І що ти взяв?

Маттіас секунду вагається.

Зброю.

Зброю?

Так, щоб захистити себе у разі...

Ти умієш поводитися з нею?

Жак показав мені.

Я мовчу й дивлюсь у вікно. На небі, над горами, залишилася тільки тоненька біла смужка, на яку насувається нічна синь.

Згодом, коли Маттіас ставить страву на стіл, спокусливий запах заповнює кімнату. Я підводжуся, спираючись на милиці й майже без допомоги дістаюся стільця. Не зважаючи на протести, Маттіас наполягає, щоб підтримати мене, поки я всідаюся, щоб упевниться, що я сидячи тримаю рівновагу. Та це не рахується.

Золотисте м’ясо плаває у схожому на сироп сокові. Перш ніж накласти їжу в мою тарілку, Маттіас складає долоні й заплющує очі. Цього разу всього на мить, а потім поспішно занурює ложку в казан.

Будь уважним, у цієї тваринки багато дрібних кісток.

Ми з апетитом їмо. Розриваємо руками м’ясо, сік капає усюди і налипає на наші бороди.

Щоб воно було ніжним і смачним, – каже він з набитим ротом, – його треба довго готувати.

Я коротко сміюся і показую йому покласти ще. Маттіас схиляється до казана, облизуючи пальці. Раптом він завмирає і дивно хрипить. Я підводжу голову. Його очі витріщені, неначе він побачив привида. Він випростовується, перевертаючи стільця, і хапається рукою за горло. Його погляд бігає по кімнаті. Рот відкривається без жодного звука. Він б’є обома руками у груди. З нижньої губи звисають великі каплі слини. Вени на його шиї набрякають. Я намагаюся підійти до нього, наступаючи на праву ногу і тримаючись за стіл. У нього синіє обличчя. Зіниці сильно розширюються й чорніють. Я намагаюся привернути його увагу, наближаючись до нього. Він кидається навсібіч. Я кричу йому не рухатися. Здається, він не чує. Його долоні стискаються і розкриваються, ніби він шукає, за що ухопитися. Він хаотичними рухами б’є себе в груди. Я знаю, що треба робити в таких ситуаціях, потрібно стати позаду людини і надавити на живіт. Та я ще настільки слабкий, тож не впевнений, чи в мене вийде.

Стій переді мною, – кажу я в паніці, – Маттіасе, дивись на мене! Стій там! Не рухайся!

Я з силою б’ю його кулаком у живіт. Від удару він згинається, але нічого не виходить. Щойно він розгинається, як все починається з іще більшою силою. Я відчуваю, як мої кулаки вдавлюються в його худий живіт і прокладають собі шлях до діафрагми. Маленька кісточка вилітає з його рота, як куля, і Маттіас валиться на підлогу, всотуючи в себе повітря.

У наступні дві чи три секунди – повна тиша. Потім він із шумом вдихає. Кашляє, блює і його тіло струшують спазми.

Я з полегкістю зітхаю і розумію, що стою, прямий, як ракета, уперше. Тоді як Маттіас біля моїх ніг схожий на старий паротяг, якому важко зрушити з місця.

Сто тридцять вісім

Сніг видовжує конічні силуети дерев. Він падає прямо й безупинно, легкий і важкий водночас. Сніг уже дістався до мого вікна й тулиться до шибки знизу. Таке враження, ніби в кімнаті безупину прибуває вода.

У зорову трубу я бачу, як якась тварина наближається до будинку. Щось невелике. Лисиця. Може, рись. Зрештою, якийсь звір, що прийшов з’їсти рештки зайців, що Маттіас викинув надвір, після того, як оклигав. Сліди ще свіжі, та незабаром сніг усе засипле. Між деревами бачу кілька хат, через увесь цей сніг здається, що вони меншають. Осідають. Я деякий час розглядаю село. Нічого не рухається. Марія не ходить від хати до хати, щоб лікувати людей, Жозеф нічого не розподіляє й ніхто не йде, щоб забрати мене.

Коли Маттіас прокинувся на світанку, був, як завжди, у добрій формі, ніби нічого не сталося. Він зробив свої вправи, помив посуд і приготував чорний хліб. Але щось затьмарювало його обличчя.

Ми почали партію в шахи більше години тому й досі не закінчили. Щораз, коли його черга ходити, Маттіас подовгу прораховує всі можливі варіанти. Наче ослаблий боєць, який уже не довіряє власному інстинкту.

У кімнаті тихо. Чути тільки, як буркотить плита. Я вивчаю лінії на своїй долоні, знаючи, що ніхто й ніщо не може допомогти нам передбачити нашу долю. Біля мого ліжка шахова партія затамувала подих. Навіть якщо Маттіас і почувається не по собі, він усе ж виграє цю партію. Це єдине, в чому я зараз упевнений.

Сто сорок сім

Впродовж кількох днів я відчуваю, як моє тіло підлаштовується під нову реальність. В руках з’явилася сила. Плечі знову в тонусі. Коли знімаю шини, ноги згинаються дедалі краще. Залишається тільки рана на лівій нозі, яка ще не повністю загоїлася. Біль потроху слабшає, але дискомфорт і оніміння залишаються.

Та все ж за допомогою милиць я можу пересуватися, підтримувати себе, підводитися і тримати рівновагу. Я можу рухатися, наче підбита птаха. Недовго, але хоч трохи. Навіть якщо й шкутильгаю, та можу самостійно піти помочитися. А коли у формі, то можу кілька разів пройтися туди-сюди по кімнаті.

Ми знову граємо в шахи. Маттіас нічого не каже. Я ж стримуюся, щоб не кричати. Мені вдалося його затиснути. Його король застряг між слоном і конем. Це пат.

Щойно помітивши це, він зводить на мене очі. Якусь мить посміхається, а потім його погляд різко закривається, немов двері грюкнули. Він складає фігури, пересуває крісло-гойдалку до плити і накидає в казан снігу, щоб танув.

Я повертаю голову до вікна. Небо непевне. Барометр показує донизу. Кілька сніжинок зависло в повітрі, ніби очікуючи підмоги, щоб упасти на нас.

Маттіас зітхає.

Мені тут вже робити нічого, – каже він, – ти, може, і вибираєшся потроху щодня, а от я дедалі сильніше зав’язаю. Моя дружина чекає на мене, я це знаю, відчуваю. Вона чекає, а я нічого не можу вдіяти, хіба що опікуватися тобою й дивитися, як падає сніг.

Маттіас знімає з плити воду, яка кипить, та тільки-но він підіймає казан, одна з ручок залишається у нього в руці і вся вода вивертається на підлогу в клубах пари. Коли пара розсіюється, Маттіас виглядає, як величезний маяк над рифами. Величезний і старезний маяк. Якусь мить його обличчя й кулаки судомно смикаються, неначе він намагається стриматися. А потім сильно б’є ногою посудину, і та з гуркотом зупиняється у кутку кімнати.

Нічого, – кидає він ще до того, як я зміг зреагувати, – нічого.

Його стегно мокре і ще парує. Маттіас виходить, накульгуючи, спускає штани і кладе сніговий компрес на опік. Повернувшись на веранду, просить мене допомогти перемотати ногу.

Поки я хапаю милиці і добираюся до столу, Маттіас детально розказує, що робити.

Добре, добре, – кажу я, – я знаю, як робити перев’язку, я достатньо бачив, як ти міняєш мої.

Йому поталанило. Опік, здається, поверхневий. Шкіра почервоніла і волога, але пухирів немає. Поки що. Боляче, але за два тижні не залишиться й сліду.

На обід їмо яйця вкруту, мовчки, кожен у своїй шкаралупці. Пізніше Маттіас іде на той бік дому й повертається з валізою з інструментами. Ставить її на стіл поряд з побитою каструлею і просить відремонтувати ручку, яка відламалася. Я підтягую до себе валізу і відкриваю. Шарніри злегка риплять. Всередині виблискують інструменти. Розвідні ключі, молотки, щипці, усі інструменти блищать, як золоті вироби з королівського поховання. Маттіас уважно спостерігає за моєю реакцією.

Ними ти не відремонтуєш самоскида, – зауважує він, – і не переобладнаєш мікроавтобус, але їх достатньо, щоб зрозуміти, чи ти ще любиш свою професію. І, може, це нас і порятує. Ти не залишишся лише надією, а я зможу повернутися до міста.

Я не кажу нічого. Та поки ремонтую ручку каструлі, в мені росте переконання, що незалежно від сенсу наших дій, загалом усі наші рухи і жести просто сміховинні.

Сто п’ятдесят один

Сьогодні ясний день. Небо глибоке. Жодного вітерця.

Маттіас у кріслі-гойдалці. Він тримає книгу, але навіть не розгорнув її. Я ж вправляюся тримати рівновагу на милицях. Раптом лунає натужний звук двигуна. Маттіас підводиться і ми удвох підходимо до вікна. Снігохід вибирається на схил і направляється у наш бік. За якусь мить двері відчиняються, як від пориву вітру, і з’являється Жозеф із мішками і ящиками в руках. Маттіас швидко одягається, щоб допомогти йому все розвантажити.

Я теж хочу допомогти, та з милицями не можу нічого, хіба що швендяти сюди-туди.

Коли вони заходять до середини з останніми пакетами, Жозеф каже, що скидання снігу з даху нічого не дасть. Маттіас здивовано обертається до нього.

Знадобиться днів два, щоб його поскидати, а за якийсь час доведеться скидати знову. Краще поставити підпорки під балки стелі, знаєте. Як роблять щозими у мисливських заїмках. Це найкраще рішення.

Поки він говорить, я помічаю пластир у нього на лобі над бровою, такий, як на моїй лівій нозі, але менший.

Маю знайти дерево для підпорок. І мені знадобиться допомога, – продовжує Жозеф, тицяючи в мене пальцем. – Ти підеш? Упевнений, тобі не буде важко.

Я тремчу на своїх милицях, відчуваючи, як у мені раптово здіймається радість.

Давай, бери моє пальто і чоботи, – пропонує Маттіас, відкриваючи одну з багатьох коробок з харчами.

Дещо поспішно Жозеф допомагає мені одягнути Маттіасові речі. Наприкінці подає милиці, і ми виходимо.

Я вистромляю носа надвір уперше, відколи почалася зима. Сніг просто засліплює.

Кажучи це, я роблю перший крок, милиці відразу грузнуть у снігу. Я падаю перед входом долілиць. Жозеф хвильку підсміюється, потім нахиляється, бере мене на руки і садить позаду себе на жовтий снігохід.

Тримайся міцно, кидає він.

Двигун заводиться з півоберта. І ми поїхали. Я оглядаюся. Ловлю маттіасів погляд. Він дивиться, як ми віддаляємося, перш ніж зачинити двері. Звідси будинок, у порівнянні з закиданою снігом верандою, видається величезним.

Холодне повітря пронизливо-різке. Від нього злипаються вії і ніздрі. Воно обпікає легені. Ми наближаємося до лінії лісу. Він іще величніший, ніж я уявляв. Ми звертаємо на стежку, яка пірнає під крони дерев. Вона безлюдна, гладка і біла. Модрини з кожного боку схиляються аж до землі. На повороті Жозеф натискає на акселератор, щоб не загнати машину глибоко в замет і не вирити самому собі пастку у сипучому, як пісок, снігу. Ми дістаємося невеличкої прогалини. Я впізнаю це місце. Жозеф уповільнює рух і зупиняє снігохід на затверділому від вітру узвишші.

Перед нами мішені, прибиті до стовбурів дерев. Ми в стрілецькому тирі, біля підніжжя гори. За кілька кілометрів від села.

Оглушлива тиша зими.

Жозеф виймає з пальта пляшку, робить великий ковток і пропонує мені.

Знаєш, – починає він, обертаючись до мене, – наші батьки і дядьки щороку, наприкінці літа, приходили сюди пристрілювати свої карабіни. Нас було багато, тих, хто ув’язувався за ними, пригадуєш? Вони ставили автівки при вході, он там, і йшли сюди з чохлами в руках. А тоді відкривали їх і стріляли по мішенях. Ми були тоді не надто дорослими. Та я добре пам’ятаю звук детонації. І вони ніколи не пили тут. Таким було правило. Не потрібно нічого штучного у момент істини, безупину повторювали вони.

Я дивлюся, як кілька птахів сперечаються за місце на сосновій гілці.

Твої дядьки мали рацію, – погоджується Жозеф, дивлячись на ліс, що лежить перед нами, – треба було їхати звідси ще до снігу. Жити в селі не мед, ти знаєш. Після приходу чужинців Жюд наполіг, щоб відновити обходи села. Чув, може?

Так, Жан казав.

Ага, а казав він, що спершу Жюд не погоджувався залишати їх більш, ніж на одну ніч? Навіть Жозе не хотів давати їм ліки. Їх довелося переконувати, що вони не бандити, і що у нас вистачить їжі для трьох додаткових людей.

Ми палимо сигарету. Дим в’ється товстою спіраллю у прозорому холоді. Перед нами стрілецький тир, схожий на вузьке, завалене снігом озеро.

Жюда останнім часом важко зрозуміти. Може, як і кожного з нас. Сніг заважкий для наших маленьких життів. Схоже, з’явився новий проект. Він із Жаном, Жозе і ще деким хоче переобладнати мікроавтобус на снігохід. Уявляєш? Нічого не вийде! А навіть якщо і зможуть, то куди вони доїдуть? Такий транспорт споживає багато пального. Вони заберуть усі резерви села для того, щоб обламатися за сотню кілометрів? Чого вони прагнуть? Знайти допомогу? Вони навіть не хочуть приймати незнайомців, які приходять сюди! Вони не розуміють, що єдине, що там на них чекає, – крижаний холод і вітер на узбережжі. Хіба що вони лаштуються у напрямку міста, грабуючи усіх, кого стрінуть дорогою? Знаєш, можу побитись об заклад, що вони прийдуть просити, щоб ти допоміг приладнати гусениці. Ти ж бо єдиний механік на багато миль навкруг. А я, – бурмоче він, підносячи пляшку до рота, – я посилав їх подалі щораз, як вони хотіли поговорити зі мною.

Я роблю довгу затяжку сигаретою.

Кажу Жозефу, що, мабуть мав би вчинити, як і він – стати столяром.

Хе, – зітхає він, – це нічого не міняє. Та буде все ж краще, якщо ти не вплутуватимешся в цю аферу з мікроавтобусом. Маттіасу теж не варто дуже їм довіряти. Останні збори були бурхливими. Дехто вимагає від Жюда звіту. Інші закинули, що слід голосувати кожне рішення. Я, зі свого боку, намагаюся триматися подалі від усього цього, та врешті-решт події мене наздоганяють. Минулого тижня померла Жюдіт. Вона не змогла оклигати від грипу. У неї були ускладнення. Вона тяжко страждала, Жозе почасти допомагав їй. Сім’я поховала її неподалік села, у снігу. Сумно, у неї залишилося двоє діток. У неї був грип, температура піднялася і так ніколи й не опустилася. І ліки не допомогли. Відтоді всі ставляться з недовірою, коли чують, як хтось кашляє. Дехто боїться навіть Марії, бо вона часто контактує із хворими.

Жозеф викидає свій недопалок і простягає мені пляшку. Користується моментом, щоб трохи направити ланцюг на своїй ланцюговій пилці.

А ще до всього цього, – жаліється він, вказуючи пальцем на свою брову, – Жозе тепер знає, що я сплю з Марією.

У цей момент я прошу у нього ще одну сигарету.

У селі завжди все всім стає відомим, – говорить він далі, простягаючи мені пачку. – Відтоді він ходить за нею по п’ятах. Марія вже сита по горло, він нічого не хоче розуміти, а мені тоскно. Тут можна задихнутися, ми справді задихаємося.

Жозеф підводиться, підходить до дерев і запускає свою ланцюгову пилку.

Візьмемо цей кедр, – перекрикує він вихлопи двигуна.

Коли він схиляється до низу стовбура, пила ревнула й виплюнула синювату хмарку. А потім кедр падає, Жозеф обрізає гілки, розпилює його на три прямі рівні шматки. Я підводжуся, щоб допомогти скласти їх у сани, та він дає зрозуміти, що це не обов’язково.

Коли він знову сідає на снігохода, відчуваю запах свіжої тирси від його пальта.

Знаєш, продовжує він, знаком просячи передати йому пляшку, – Маттіас хоче виїхати звідси. З допомогою чи без. Це не секрет. І він не єдиний. Але Маттіас не протягне в дорозі більше трьох днів. І якщо не через морози, то через міліцію. Буде в нього зброя чи ні, нічого це не змінить. Він хоче добратися до своєї дружини, але, як і решта, не має жодного уявлення, що коїться в інших місцях. А з тими харчами, що я вам привіз, він деякий час має почуватися спокійно.

А ти, що робитимеш ти? – питаюся я.

Не знаю, – відповідає Жозеф і дивиться у бік, – не знаю. А що ти зробив би на моєму місці?

Я здіймаю брови догори, думаючи про свою топографічну карту. Я думаю про шлях, який подолав, щоб побачити батька, але запізнився. Мої дядьки і тітки подалися на мисливську заїмку, й так і не повернулися. Я живу з чужинцем, який хоче якомога швидше поїхати звідси. Не знаю, що іще мене тут утримує, якщо не брати до уваги мої ноги, які ледве мене носять.

Не кажучи більше ні слова, ми спорожнюємо пляшку до самого дна, Жозеф заводить снігохід, і ми рушаємо на повній швидкості.

Сто п’ятдесят один

Коли ми зупиняємося перед веранд, я весь заціпенів від холоду. Не можу навіть підвестись із сидіння снігохода. Жозеф бере мене на руки й заносить до середини. Умостившись у кріслі-гойдалці біля вогню, почуваю себе геть знесиленим. Наче холод не хотів мене відпускати. Сподіваюсь, я не захворію у свою чергу.

Маттіас із якимось особливим запалом і досі розбирає харчі .

Я думав, раціон урізали, – зауважує він. – А тут яловичина, ціла качка, кленовий сироп, дичина, сушені гриби, скільки всього. І навіть кава є.

Маттіас дивується, дістаючи дві пляшки вина.

Звідки усе оце? Чому тепер?

Потроху тепло дає моїй крові можливість знову циркулювати в тілі. При цьому все нестерпно свербить. Мені насилу вдається стежити за розмовою.

Тому що не в одного тільки Жюда є таємні запаси, – кидає Жозеф. – І тому, що я хотів, щоб і вам із того щось перепало. Просто так. Але не кажіть нікому, бо може здійнятися буча. Особливо, якщо врахувати, що Жюд уже зачиняв Жака на два дні.

Що сталося?

Коли все сталося, мене там не було. Хтось каже, що Жак націлив карабін на того, хто йому заборгував пальне. Інші вважають, що це змова. Його випустили, та у мене таке враження, що все скінчиться погано.

Маттіас дякує Жозефу й запевняє, що триматиме язика за зубами, а ще намагається дізнатися більше про Жака.

У нього забрали всю зброю. Жюд каже, що залишати зброю у вільному обігу дуже небезпечно. Бо будуть ускладнення.

Поїздка на снігоході геть виснажила мене. М’язи шиї розслабляються, і я пропускаю більшу частину розмови. Коли я врешті підводжу голову, Жозеф саме підводить кедрові підпорки під центральну балку.

Це їх не вирівняє, – визнає він, вганяючи кількома ударами молотка довгі цвяхи, – але не дасть просісти ще більше. Тепер, навіть якщо випотришити на дах усі хмари, він має витримати.

Поки я борюся зі сном, Жозеф збирає свої речі. Закінчивши, підходить до Маттіаса і простягає йому ключа, прикрашеного маленьким пластиковим оленем.

Що це? – питає Маттіас.

Подарунок. Якщо ти ще будеш тут, коли зійде сніг, у тебе хоча би буде доступ до автівки. Третій будинок ліворуч, у кінці села, ти знаєш, поряд зі спортивним залом. Третій будинок ліворуч, – повторює Жозеф, – у гаражі.

А експедиція?

Гадаю, що Жюд та інші її готують, але не знаю, що у них входить. Ви дізнаєтесь раніше за мене, каже він упівголоса.

Коли Жозеф кладе мені на плече руку, щоб попрощатися, я підскакую, ніби зі сну.

Мені треба йти. Відпочивай, відпочивай і добре їж, не зупиняйся. Ти вже став витривалішим. Можу побитись об заклад, що коли ми побачимося наступного разу, ти вже ходитимеш.

Мене це здивувало б, – реагую я так, неначе він кепкує з мене.

Перш ніж переступити поріг, Жозеф обертається й недовірливо дивиться на нас. За кілька хвили ми почули, як він прогріває двигун, перш ніж рвонути на повній швидкості.

Ще до того, як я думаю перебратися у ліжко, моя голова знову падає на груди, і я поринаю в глибокий і неспокійний сон.