Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Сто п’ятдесят три

Маттіас повертається з села надвечір. Ще здалеку бачу, як він наближається. Крокує з похнюпленою головою, важко переставляючи ноги. З кожним кроком його снігоступи провалюються в мокрий сніг. Зайшовши до середини, валиться на диван, навіть не знявши чобіт.

Одяг перемазаний кров’ю.

Я знайшов їжу, – пояснює він, – але сталося не так, як гадалося.

Я нічого не роблю. Нічого не кажу. І не можу відірвати очей від крові на його пальті, його штанях.

Нагрій води, – просить він, ледь підводячи голову, – зробиш? Треба буде це випрати.

Я роздмухую вогонь і наповнюю дві каструлі снігом. Маттіас скидає одежу на підлогу і замотується у ковдру. Нічого не питаючи, я збираю його білизну й кидаю у миску для прання. На підлогу падає револьвер. Маттіас негайно розмотується, підбирає його і ховає між диванних подушок, подалі від моїх очей.

Я знайшов будинок, до якого, здавалося, вже давно ніхто не навідувався. Відразу за церквою. Може, там можна щось знайти. Якісь приправи. Люди завжди залишають щось після себе. Я пробував зламати двері, коли нагодився Йонас і давай наводити паніку. Спочатку я думав, що він хоче ще пеммікана, та він сказав, що йому потрібна допомога, бо йому погрожують. Вказуючи на житло, до якого збирався проникнути, я сказав, що йому краще сховатися, але він не вгавав. Я мав іти з ним. Тож я пішов за ним до корівника. Там у дверях стояли п’ятеро. Чотири типи і жінка.

Вони хочуть убити, хочуть убити одну з моїх корів, —пояснив мені Йонас, ледве стримуючись. – Хочуть убити одну з моїх корів. Залишилось усього три, усього три.

Я підійшов до тої групки, і ми поговорили. Усе було просто. Вони голодували. А в корівнику було ще три корови.

Йонас пашів ненавистю, але знав, що нічого не може вдіяти. Я запитав, чому він прибіг по мене.

Запала мовчанка.

Здається, у тебе є зброя? – нарешті відповів один із тих типів.

Я заперечив.

Втім, Йонас нам цього не казав, – продовжив він. – Послухайте, тут ні в кого більше немає зброї. Жюд і його люди забрали все. Ми шукали скрізь.

Я трохи позадкував.

Ми тільки хочемо, щоб ти застрелив корову, – сказала благально жінка. – А м’ясо потім поділимо.

Так і є, – додав Йонас. – Тому я й пішов за тобою. Раніше, раніше, коли ти рився у своїх речах, щоб дати мені шматок пеммікана, я бачив револьвера, я бачив револьвера у тебе за поясом.

Чому б вам не взяти ножа? – запитав я.

Вони усі знизали плечима.

Це мої корови, – скаржився Йонас, – мої корови. Я не хочу, щоб вони страждали. Не хочу, щоб вони боялися. Останнього разу, останнього разу все пройшло погано. Я, я їм сказав зачекати, коли побачив тебе здалеку.

Я кивнув.

Дякую, – промимрив Йонас полегшено, – дякую.

А далі все сталося дуже швидко.

Ми зайшли до корівника. Мені вказали на корову. Вона була прив’язана до стовпа. Я дістав револьвер. Корова була гарною і спокійною. Я підійшов до неї впритул, підніс ствол револьвера до її вуха й вистрілив. Не думав, що постріл пролунає так швидко. І що звук пострілу буде таким гучним. Корова ще якусь мить стояла, а потім поволі осіла на землю. Не знаю чому, але мені схотілося затримати її падіння. Та вона була заважка. Я ледь не зламав собі спину. За кілька хвилин команда вже готувалася білувати тварину. Я залишив їх робити їхню невдячну справу і, чекаючи, поки вони дадуть мені мою частку, вийшов надвір, до Йонаса.

Коли він побачив мене, він широко розкрив очі й відвернувся.

Що таке?

Кров, кров на твоїй одежі, – відповів він.

Коли подивився на своє пальто, у мене запаморочилося в голові.

Маттіас замовкає. Я дивлюся на нього. Його плечі обвисають. Обличчя видовжується, а риси прорізають кола зморщок. Раптом Маттіас стає ні на що не схожим. Ні на що інше, просто на тіло, зморене роками й обставинами.

Під час великої війни, – веде далі Маттіас, – коли армія безладно втікала, солдати їли коней. А тут, наприкінці зими, ми їмо корів.

Я дістаю принесений ним шматок м’яса. Це гарний шмат. Я відрізаю кілька скибочок і кидаю на сковорідку. Коли воно готове, запрошую Маттіаса пригощатися.

Ні, дякую, – відмовляється він, – я не голодний.

Сто одинадцять

Хмари нависають низько. Ніби пришиті до снігу. Вже днів із десять іде дощ. Іноді сильніший, іноді слабший. Наче небо задалося пришвидшити процеси і розтопити все довкола.

Ми зносимо простінки між спальнями і розбираємо гардероби на другому поверсі, щоб топити камін і проганяти вогкість. Коли ми зриваємо гіпс, пил заповнює кімнати, і міріади часточок плавають у сірому світлі дня. Молотом ми розбиваємо вертикальні балки, перемички і перегородки. Від кожного удару будинок гуде, як велика порожня діжа. Опісля ми розпилюємо все на шматки. Багато роботи як для такої невеликої кількості дров. Але таким чином ми маємо чим зайнятися.

Нам часто доводиться перерізати електричні дроти, які тягнуться від однієї стіни до іншої, перш ніж розбирати деякі ділянки. Тоді я згадую обігрівачі, вимикачі, підвішені до стель лампи. А ще про червоні й зелені вогники електроприладів. Та усе це віддалене на світлові роки.

Впродовж дня ми робимо довгі перерви і спостерігаємо у вікно, як поволі змінюється краєвид.

Зима добігає кінця, – неодноразово замріяно проголошував Маттіас. – Незабаром дороги звільняться від снігу.

Щораз, коли він заговорює про свій від’їзд, я питаю себе, у якому стані може бути місто у даний час. Може, електропостачання вже відновили, і життя починає налагоджуватися. А може, усі повтікали, залишивши старих, хворих і найслабших. Як тут.

Вісімдесят дев’ять

Сьогодні температура опустилася нижче нуля. Сніг затужавів від холоду, і по ньому можна легко ходити. Ми користуємося нагодою, щоб вирушити на пошуки харчів.

Щоб підвищити наші шанси, кожен з нас іде у свій бік. Маттіас, звісно ж, до села, а я – до будинку на березі озера.

Підходячи, я спостерігаю за схилами гір. Всюди відчувається, що дерева хочуть звільнитися від снігу. Навколо будинку жодних слідів. Місце видається безлюдним. Лопата жодного разу не торкнулася снігу біля входу. Не знати чому, але мою увагу привертає стара повітка. Немовби місця праці і складування завжди були звичнішими для мене, ніж порядок і комфорт житла.

Я хочу зайти в неї, та двері застрягли у снігу і кризі. Тож я розбиваю шибку збоку. Старанно викидаю всі осколки і прослизаю всередину.

У повітці пахне пилом, старим мастилом, затхлістю. Мої зіниці розширяються, і темрява поволі починає відкривати свої таємниці. Стоси дров, інструменти, горщики з-під тютюну, наповнені гвинтами, цвяхами і гайками. Під стіною – великий верстак. В глибині, біля купи лопат і грабель, помічаю два бідони з пальним. Тут є навіть човен, перевернутий, підвішений вгорі.

По центру – нерухома маса, накрита брезентом. Я знімаю його. Це квод, чотириколісний мотоцикл-всюдихід. Стара модель. Я сідаю на сидіння і кладу долоні на руків’я. Користуюся нагодою, щоб дати відпочинок нозі й уявити, що я мчу на повним ходом по лісовій дорозі.

Ключ у стартері. Повертаю його. Нічого. Сів акумулятор. Смикаю за ремінь стартера. Так само нічого. Заглядаю під квод, щоб перевірити проводку стартера. Усе, здається, в доброму стані. Знімаю свічки і карбюратор, чищу і ставлю на місце.

Коли випростуюся, квод, здається, от-от зареве. Я знову смикаю за ремінь стартера. Двигун заводиться без жодного зволікання. Натискаю на акселератор, щоб прогріти двигун. По повітці розходиться запах від згорання пального. Коли обертом ключа вимикаю двигун і знову накидаю брезент, то думаю про Маттіаса і його автівку, і кажу собі, що вже немає жодної причини йому заздрити.

Коли йду, затуляю вікно шматком фанери. Надворі ще видно, але день уже хилиться до вечора. Якщо хочу повернутися ще засвітла, то заглянути до будинку вже не встигну. Не цього разу.

Дорогою додому я багато разів занепокоєно обертаюся. Повітка – справжній скарб, навіть якщо сніг і твердий, мої сліди добре видно на ньому. Будь-хто зможе пройти ними. На снігу нічого не приховаєш.

П’ятдесят три

За якихось кілька днів половина снігу розтанула. Чи майже половина. Та все ж достатньо, щоб здогадатися, де проходять вени струмочків, ще схованих під залишками снігу і криги. Якщо вийти на галерею і прислухатися, то можна почути їхнє перешіптування. Подекуди крізь сніг проглядають клаптики землі. Острівці жовтої трави, розчавленої зимою. Якщо дивитися у бік села, помічаєш шматки дороги, яка з’являється там, де припікає сонце.

Вечір. Сидячи один навпроти одного, ми їмо консервовану касуле, тушковане гусяче м’ясо з квасолею, яке Маттіас надибав у свій останній похід до села. Ми занурюємо в нього ложки строго по черзі. Коли закінчили їсти, Маттіас кидає бляшанку у вогонь. Етикетка відразу спалахує, а метал спершу червоніє, а потім повністю чорніє.

Я нічого не сказав про свою знахідку Маттіасу. Зі свого боку, він нічого мені не говорить про свою підготовку, але часто звертається до книжки, яку саме читає – у ній мешканці села посеред джунґлів є в’язнями власної самотності впродовж сотні років.

Маттіас задуває свічку, і ми лаштуємося спати. Дивимося на стелю, злегка підсвічену мерехтливими відблисками вогню. За якийсь час Маттіас звертається до мене, кажучи, що залюбки зіграв би партію в шахи. Я попереджаю, що виграю у нього. Ми сміємося. Я додаю, що випив би ще одну пляшку вина. Як там на озері.

Майже нечутним голосом він визнає, що то була одна з найкращих миттєвостей зими.

У каміні попіл врешті бере гору над жаринами. Повна темрява і панування тиші.

Сорок вісім

Я розплющую очі й чую, як зачиняються двері. Надворі видно, але сонце ще не зійшло. Вогонь розведено і кава готова. Я йду до вікна з ковдрою на плечах. Маттіас спускається схилом.

Якийсь дзвіночок лунає всередині. Чому він іде до села о такій годині? Мене огортає тривога. Помічаю записку на столику біля ліжка. Навіть не читаючи її, я одягаюсь і поспішаю надвір. Почувши мій крик позаду, Маттіас зупиняється й обертається. Я наближаюся до нього, накульгуючи, задиханий.

Що сталося?

Куди ти йдеш?

До села, а що таке?

Поки ще забагато снігу, – кидаю я.

Маттіас зітхає й уважно дивиться на мене. Наче все йде не так, як він гадав.

Поглянь на мене, поглянь довкола, – відповідає розлючено Маттіас, – я старий, я чекав усю зиму, і ось приходить весна. Я не хочу більше чекати. Я вже чекав надто довго. Дороги проїзні, сніг тане на очах. Глянь, на вулицях села уже видно асфальт.

Забагато снігу, кажу тобі, ти не проїдеш.

У мене є авто, пальне, шини з ланцюгами і харчі. Навіть револьвера маю.

Не про це мова. Зачекай ще кілька днів. Поки трохи більше розтане.

Це я тану, я більше не можу. Я виходив тебе, тепер усе гаразд, тож дай мені поїхати. Я маю їхати до своєї дружини, можеш ти це зрозуміти? Я повинен знайти її.

Я наближаюсь до нього, щоб спробувати переконати. Маттіас відступає на крок.

Зачекай, дозволь хоча б провести тебе до села.

Ні, – волає він, – ти зараз зробиш півоберта і даси мені спокій.

Я підходжу ближче.

Забагато снігу, – кажу знову, – дорога в горах має бути ще заблокована, тобі не вдасться навіть дістатися села на узбережжі.

Тієї миті, коли я хотів покласти рук на його плече, він відштовхує мене і дістає револьвер.

Я завмираю. Рука у нього труситься.

Над нами по небу з криком пролітає гусячий клин.

Ти розвернешся. І даси мені піти.

Він відходить, обережно задкуючи, не зводячи з мене зброї. Сонце сходить. Гуси пролетіли. Їх іще чутно, але вже не видно. Маттіас розвертається і зникає, йдучи схилом, який спускається до села. Я знаю, що він би не вистрілив, але не наважуюся більше наполягати.

Сорок шість

По поверненні додому я якийсь час не знаю, де приткнутися. Гепаюся на диван і заплющую очі, але сон не йде. У кімнаті стоїть запах зіпсованої риби. Від вологості останні шматки копченої риби почали псуватися. Я поспішаю викинути її надвір. Вийшовши надвір, обходжу будинок, шукаючи, чим би зайнятися. Зупиняюся перед жалюгідними рештками веранди, які проступають дедалі більше, бо сніг тане. Мені здається, що час від часу я чую вдалині автомобільний двигун, там, внизу.

Я прокладаю собі шлях поміж уламками і заледенілим снігом. Мені не вдається дістатися до ляди погребу, та все ж, підіймаючи уламки дошок і покрівельного заліза, знаходжу кілька зім’ятих консервних бляшанок, розірваний пакет пасти і кілька відсирілих пакетиків розчинного супу. Усе в такому жалюгідному стані, що навіть не знаю, чи буде воно на щось придатне.

Використовуючи дошку як важіль, мені вдається підняти край даху, що обвалився. Обережно заповзаю на череві в щілину, яку сам тільки-но зробив. Почуваюся, як у гроті, у підземеллі, яке захистив від снігу. Поволі просуваюся, знаходжу навпомацки свою рогатку, а трохи далі – зорову трубу. Підводячись, посковзуюся на вологому папері. Це топографічна карта, яку дав мені Жозеф. Беру її, знову стаю навколішки, виповзаю з руїн і повертаюся до вітальні.

Карта сушиться біля вогню. Вода її трохи пошкодила, та патьоки нічого не розмили. Я за допомогою вказівного пальця неодноразово проходив шлях, що веде до мисливської заїмки моїх дядьків.

Вогонь пригасає. Коли підкидаю кілька дощок, полум’я знову освітлює вітальню, і я довго розглядаю знахідки, що викладені переді мною, немов яка святиня, а також купу дерева, консерви. Нарешті беру залишену Маттіасом записку. Три рядки, написані чорним чорнилом.

Ми пережили зиму. Я ніколи її не забуду. Тепер настав час іти. Прийдешнє не може більше чекати, ти ж знаєш. Прощавай.

Я кладу папірця до кишені й раптово почуваюся самотнім. Маттіас таки має рацію. Зима добігає кінця. Тут робити більше нічого.

Тридцять дев’ять

Вночі мені не спиться. Думаю про Маттіаса, що прямує до міста, зі своїми запасами й револьвером. Думаю про Жозефа і Марію, які щасливі десь далеко від села. Про своїх дядьків і тіток, які спостерігають за повінню на річці, граючи в карти. Думаю про квод, який чекає на мене в повітці.

Я підводжуся, щойно помічаю, що за вікном починає розвиднятися. Кладу свою зорову трубу, рогатку, карту Жозефа й рештки провізії до кишень пальта й виходжу, щільно зачиняючи за собою двері.

Прийдешнє не може більше чекати. Це правда. Настала моя черга йти звідси.

Надворі небо сіре й гладеньке. Наче накинута на довкілля ковдра. Сніг важкий і липучий. За кожним кроком доводиться оббивати палицями снігоступи, щоб рухатися вперед.

Підходжу до будинку на березі озера. Жодних нових слідів. Я поки що єдиний, хто знає таємниці цього місця. Одним зі снігоступів відкидаю сніг і кригу перед дверима повітки. На клямці висить замок, але не замкнений. Відчиняю двері, квод на місці, під брезентом.

Перевіряю безладно скидані у повітці речі й інструменти, збираю все необхідне в коробку, яку закріплюю спереду на кводі. Спальний мішок, пальто, складаний ніж, шматок мотузки, брезент. Усього потроху. Поки риюся у тому всьому, знаходжу стару пачку сигарет. В ній залишилося ще шість штук. Насамкінець, закріплюю на багажнику бідони з пальним і ступаю кілька кроків у напрямку озера з сигаретою в зубах.

Товстий шар води вкриває кригу. Вона от-от скресне. Озеро сіре й одноманітне. Як і небо. Не ясно навіть, де закінчується берег і починається озеро.

Проходжу трішки вперед і запалюю сигарету.

Гори оточують озеро і змикаються одна з одною. Примружуючись, помічаю стежку, яка йде вгору. Білий слід на білому тлі. По ній і маю їхати, здається мені. Наприкінці зими в лісі ще багато снігу. Якщо навіть застрягну, то зможу скористатися лебідкою квода, щоб себе витягти. Ці машини створені для того, щоб пройти скрізь.

Сигарета добра, і я допалюю її аж до фільтра. Кидаю бичок у напрямку озера і розвертаюся, щоб повернутися до повітки. Та щойно я ворухнувся, сніг під ногами провалюється, і я занурююсь у воду аж по стегна. Чоботи й одяг промокають умить. Я намагаюся вибратися з води, але не маю за що вхопитися, а крига ламається, коли на неї спираюся. Врешті мені вдається вибратися на сніг і простягтися на повен зріст. Та коли починаю повзти, поверхня озера знову провалюється, і я пірнаю в крижану воду. Коли насилу дістаюся берега, то увесь задубів. Насилу підводжуся. Одяг важить тонну, а рухи мої непевні, нескоординовані, і я маю зосередитися, щоб переставляти одну ногу за іншою. Зупиняюся біля повітки. Я увесь тремчу, зуби клацають і таке враження, що ще один вдих, і я знепритомнію. Мені потрібна одежа. Суха одежа. Тут. Тепер.

Я поспішаю до будинку. Серце б’ється, аж вискакує, але таке відчуття, що воно не в змозі качати кров до моїх кінцівок. Я б’юсь об двері. Зачинені на ключ. Вікна першого поверху забиті зсередини. А до вікон другого поверху не дістатися. Холод поволі охоплює мене. Уже не можу розкрити і стиснути кулаки.

Уважно дивлюся на двері і намагаюся глибоко вдихнути. Удар плечем. Удар тазом. Удар стегном. Удар ступнею. Одвірки тріскають, і двері нарешті піддаються. Я падаю досередини навзнак і, звиваючись на підлозі, відразу стягую одяг. Шрами на моїх ногах темно-синього кольору. Трусячись, підіймаюся на другий поверх, відкриваю шухляду першого-ліпшого комода і натягую на себе все, що можу. Труси, комбінації, штани, шерстяні светри, – усе на мене трохи затісне, та це не страшно. Я довго сиджу на краю ліжка, розтираючи собі ноги.

Поки мої кінцівки зігріваються, я оглядаю кімнату, в якій знаходжуся. Заглядаю до гардероб з надією знайти пару чобіт. Відчиняю двері, й мені стає моторошно. Під скинутою на підлогу білизною – принишкла тінь. Вона не рухається. Я схиляюсь до неї. То жінка. Худа літня пані. З яскраво-білим волоссям, прозорою шкірою і широко розплющеними очима. Мені паморочиться в голові, я виходжу з кімнати і спускаюся сходами, намагаючись не занадто шуміти, неначе потривоживши спокій надто втомленої людини.

На кухні усе бездоганно. Підлога чиста, посуд складено по шафках, а олійна лампа красується посеред столу. Домашня консервація дбайливо виставлена у шафі поряд із кількома корзинками часнику, цибулі й картоплі. Удавану гармонію кімнати порушують лише холод і засохлі рослини на підвіконні.

На якусь мить я замислююся, чому не навідався сюди раніше. У нас із Маттіасом було б що їсти, а пані, можливо, була б не самотня.

Біля входу знаходжу картату куртку і гумові чоботи. Згодиться. Беру трохи їжі з того, що потрапило під руку, збираю свою мокру одежу й виходжу, намагаючись якнайкраще зачинити за собою вибиті двері. І поволі, дуже поволі повертаюся власними слідами, розчарований тим, що маю відкласти свій від’їзд на пізніше. Крокуючи, я вже не думаю про своїх дядьків і тіток у їхньому мисливському таборі. А більше про трагедію тієї пані з гардеробу.

Тридцять три

Діставшись додому пополудні, помічаю, що птахи пожирають залишки протухлої риби. Зупиняюсь на мить, щоб подивитися на них, і йду до вітальні. Я, той, хто думав, що нога його тут більше не буде. Роздмухую, як можу, вогонь, але дров більше не залишилося, а у мене немає сил трощити стіни кухні. Ані йти надвір збирати мокрі вологі гілки.

В кутку вітальні лежать книги, які ми склали туди, коли палили книжкові шафи. Книги, в яких Маттіас знаходив історії для читання. Я нагинаюсь і беру кілька томиків, які першими потрапили під руку. Повертаюся до вогнища й без зволікань кидаю одну книжку на жарини, які ще потріскують. Обкладинка майже відразу займається. Кінчики закручуються, а картон вигинається у вогні. Перші сторінки розгортаються. Книжка роздувається, мов акордеон. Пашить жаром, але книжка дуже швидко перетворюється на оранжево-чорну безформну масу. Наче гарячий пухкий камінець. Тож я кидаю другу книгу, і вогонь жвавішає, доходить до комина, а по кімнаті розливається тепле світло. Я повністю роздягаюся, щоб насолодитися теплом книг, і їм кілька бурячків в оцті, які взяв у пані. Дивлячись на сторінки, що зникають, питаю себе, куди на цей час зміг доїхати Маттіас. Подалі, ніж я, поза усяким сумнівом.

Раптом чую, як скриплять двері. Хтось увійшов до будинку. Рефлекторно обмотую покривало довкола талії й хапаю кочергу. Чути кроки, які наближаються по коридору. Я притискаюся до стіни. Мені здається, що то може бути фантом тієї пані, який прийшов відібрати бурячки. Тінь зупиняється біля дверної рами. Я не рухаюсь, обидві долоні міцно стискають ручку кочерги. Напевне, зломник теж остерігається. Я затамовую подих. І тут у вітальні з’являється Маттіас. Коли він помічає мене в кутку, моє вбрання змушує його брови поповзти вгору. Ми розглядаємо один одного якусь мить, а потім він згинається від нападу сильного кашлю.

Я втратив контроль над автівкою, пояснює він, розгублено і панічно водночас. На повороті перед крутим підйомом, за кілька кілометрів від виїзду з села. Я їхав не швидко, але вискочив на узбіччя. Сніг, сніг забрав мою машину. Я нічого не міг вдіяти. Я змушений був повертатися пішки. Тепер усе пропало. Усе пропало.

Я простягаю йому бляшанку з бурячками. Він з’їдає кілька штук. Погляд у нього згаслий.

Я все кинув там, – продовжує він тремтячим голосом, – свої речі, провізію, пальне.

Ти виснажений, – кажу йому, підкидаючи кілька книжок у вогонь, – поспи, тобі треба поспати, завтра побачимо, що можна зробити.

Я боюся, боюся застрягти тут, – схлипує він, витягуючись на дивані.