Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Тридцять

Сьогодні зранку у вітальні холодно. Маттіас іще спить. Його сиве волосся приклеїлося до чола. Борода брудна, а заплющені очі здаються ніби позападали в очницях.

Ворушачи попіл, щоб добратися до жару, помічаю там клаптики паперу, на яких іще можна прочитати кілька слів, уривки речень. Неначе маттіасове повернення налякало полум’я.

Я виходжу ковтнути свіжого повітря. Падає сніг. Та сніжинки малюсінькі, конфетті якесь. Думаючи про маттіасову впертість і його негаразди, спостерігаю за птахами, які клюють залишки риби. Деякі підходять і відходять, а деякі управляються з одним цілим шматком, але всі вони стривожені, насторожені. Коли я підводжуся, щоб піти по рогатку, вони розлітаються врозтіч. А коли повертаюся на галерею, вони впродовж кількох хвилин теж одна по одній повертаються.

Невпевнений, запитую себе, що може бути доброго в тому, щоб дожити до маттіасового віку. Розділити усе життя з єдиною жінкою. Боятися більше не побачити її. Бути приреченим на самотню смерть. Як та пані в будинку на березі озера.

З задуми мене виводить туркотіння. Повертаю голову й помічаю кількох більш вгодованих птахів, що примостилися на електричних дротах. Один з них злітає, минає будинок і всідається на сніг за пару кроків від галереї. Він оглядає все довкола своїми круглими нерухомими очима, а потім, хитаючи головою, підбирається до риби. Я поволі підіймаю зброю, натягую гуму і цілюся. Стріляю. Кулька пролітає над птахом і тихо пірнає в сніг. Птах підводить голову, але не рухається. Трохи чекаю і стріляю знову. Цього разу він падає на спину. Коли підходжу, щоб підібрати, його крила ще тріпочуть, підкоряючись нервовим імпульсам. Повертаюся на місце й очікую, поки інший птах такого ж розміру сяде переді мною. Його теж вестиме поклик шлунку і весняне світло.

Тридцять

Маттіас прокидається, коли я вже готую їсти. Здається, йому краще. Сон повернув йому його апломб. Відпиваючи трішки кип’ятку, він бере єдину книжку, яку носив із собою в кишені пальта.

Це цінна книжка, – пояснює він, – я тобі вже переказував кілька уривків.

Кажу собі, що він правильно зробив, тримаючи її при собі, бо інакше я міг би кинути її у вогонь разом із іншими, щоб приготувати їжу.

Слухай, – починає він, кладучи її собі на коліна, – слухай уважно. У одного чоловіка було двоє синів. Якось молодший прийшов до батька і сказав йому, що він іде у світ. «Добре, – відповів батько, – я даю тобі половину моїх статків, бо друга половина буде твоєму братові». Трохи згодом, забравши все йому належне, цей син помандрував у далеку країну і розтринькав в оргіях усе, що мав. Протринькавши усе, став жити у злиднях і змушений був годувати свиней одного великого хазяїна. Щоб утамувати голод, він ладен був їсти навіть корм для тварин, та це було заборонено. Зневірившись, він утікає. Хоч він більше і не вважав себе достойним сином свого батька, однак повернувся туди, де виріс. Коли він, зганьблений і спустошений, підійшов до будинку, батько побачив його й кинувся йому на шию. «Я не достойний більше називатися твоїм сином», – мовив молодий чоловік. Але батько наказав зарізати жирне теля й приготувати великий банкет на честь дивовижного повернення свого сина. «Нумо їсти і радіти, – примовляв він, – бо мій син був мертвим, і ось повернувся живим, він був загубився, і ось знайшовся». Під час святкування з поля повернувся старший син. Він спитав кількох гостей, що сталося, і довідався, що зарізали жирне теля, щоб відсвяткувати повернення його брата. Побачивши батька, старший син розізлився. «Я стільки років працюю на тебе і не скаржуся, а ти ніколи не дав мені навіть козеняти, щоб я міг повеселитися з друзями. А коли твій молодший син повертається після того, як розтринькав половину твоїх статків, ти ріжеш жирне теля». Батько подивився на свого сина. «Сину мій, ти завжди поряд і все, що в мене є, належить тобі. Але ми маємо святкувати і радіти, тому що твій брат був мертвим, і ось повернувся до життя, він був загубився, і ось знайшовся».

Я запрошую Маттіаса сісти ближче. Він сідає біля вогню, якусь мить розглядає свою тарілку і підводить голову.

Що це?

Святкуємо.

Ми починаємо їсти. М’ясо жорстке. Кожен шматок доводиться довго жувати.

Маттіас бере шматок і піднімає його, щоб привернути увагу.

Воно досить тверде як для м’яса, то що це?

Засмучена голубка.

Ага, – кидає він, повертаючись до купи книг, яку я склав біля каміна.

І ми закінчуємо трапезу, не сказавши більше ні слова.

Двадцять дев’ять

Після їди я пропоную Маттіасу одягнутися і йти зі мною.

Він не реагує.

Я наполягаю.

Ходи, мені потрібна твоя допомога. Візьми все, що потрібно, ми сюди не повернемося.

Маттіас підводиться, і ми прямуємо до будинку на березі озера. Коли підходимо до повітки, я прошу Маттіаса зачекати. Він залишається знадвору, не рухаючись, поки я йду за лопатами.

Потім ідемо до узлісся, і я починаю копати яму в снігу біля підніжжя дерева. Спочатку Маттіас дивиться, як я рию, а потім береться за лопату й сам. Коли дориваємося до землі, намагаємося копати далі, але земля мерзла.

Гаразд, – кажу я, роблячи Маттіасу знака йти за мною.

Кидаємо лопати і йдемо до будинку. Коли проходимо повз кухню, щоб дістатися сходів, Маттіас помічає порядок, який там панує.

Усе таке чисте, – бурмоче він, здивований, – і все на своїх місцях.

Ми на другому поверсі і входимо до кімнати пані.

Підійшовши до гардероба, Маттіас здригається. Він сам схожий на привида.

Ти візьмеш за ноги, а я за руки.

Добре, – каже він після того, як закриває їй очі, – ходімо.

Холод на диво добре зберіг труп пані. Вона холодна і тверда, мов камінь. Нам не вдається розігнути їй кінцівки. Щоб нести, маємо загорнути її в тканину. Вона така тверда і така легка, що, здається, нічого не важить. Ми несемо її аж до узлісся майже без зусиль, і обережно кладемо у викопану нами яму.

Це могла б бути моя дружина, – кидає Маттіас, дивлячись на силует у позі ембріона.

Потім ми беремося за лопати і вкриваємо тіло товстим шаром снігу.

Маттіас іде до будинку й повертається з олійною лампою, яка стояла на кухонному столі. Запалює її і встановлює, мов лампадку, біля підніжжя дерева.

Ходімо, – кажу знову до нього, – ще не все.

Зачекай, – шепоче він, дивлячись на полум’я, яке мерехтить у колбі.

Потім хреститься, цілує сніговий горбик і слідує за мною.

Двадцять вісім

Ми стоїмо перед повіткою. Поки я відчиняю двері, Маттіас помічає мої сліди, які ведуть до озера і зникають у воді.

О, ти зумів вибратися, – зауважує він.

Ага, вода крижана.

Ми входимо до невеликої будівлі. Квод на місці, навантажений і готовий до від’їзду. Я знімаю скриньку, яку закріпив спереду, і запрошую Маттіаса сісти за кермо. Він відразу відмовляється, кажучи, що ніколи не керував такою технікою, та я наполягаю, і він врешті погоджується.

На ньому ти проїдеш скрізь.

Він запитально дивиться на мене.

На ньому ти зможеш виїхати із села без проблем. Тобі потрібно лише забрати свої речі з машини.

В його очах з’являється проблиск надії.

І побачиш, цей агрегат майже не їсть пального. Ти зможеш запросто дістатися до міста з тим пальним, що в тебе є.

Маттіас дивиться на мене з вдячністю, від якої стає ніяково.

Дякую, тисячу раз дякую.

Ти будеш уважним на дорозі, еге ж? Не жени швидко, але й не затримуйся подовгу на одному місці. Особливо уникай дорожніх завалів.

Усе буде добре, – запевняє він, показуючи револьвера на поясі.

Я показую йому шнур стартера. Маттіас смикає за нього, і з восьмої чи десятої спроби двигун починає дирчати. Перекрикуючи його, пояснюю Маттіасу, як працюють зчеплення, лебідка, гальма.

За кілька хвилин він пригортає мене до своїх грудей, цілує в лоба і рушає, залишаючи за собою глибокі борозни. Я махаю йому услід рукою, але думаю, він мене не бачить.

Теплий вітер віє над лісом. Сонце припікає. Всюди дзюрчать струмки, і сніг скидається на великі кристали солі, які наїжачилися сосновими голками, мертвим гіллям і листям.

Перш ніж остаточно зникнути з очей, Маттіас обертається, швидко махає рукою в повітрі і нервово хапається за кермо. Немов осідлав дикого скакуна.

Я важко сідаю у сніг. Відчуваю радість і неспокій водночас. За Маттіаса і за себе.

7. Сонце

Серце твоє стиснеться в грудях. Куди би ти не глянув, мене вже не знайдеш. Тільки побачиш кілька пір’їн, що кружляють у сонячних променях. Тоді, і тільки тоді, ти станеш вільним, ти зможеш продовжити свій шлях, не відволікаючись на мене.

Одинадцять

Молодий місяць. Ніч, зорі пронизують темряву із запаморочливою точністю. Час від часу крайнебо запалює зеленкувате північне сяйво.

Іноді небо захмарюється, і вдалині чути грім. Немов сама весна намагається докричатися. Коли придивитися до дерев, то можна помітити наповнені соками бруньки, які вже готові луснути.

З ногою все гаразд. Я так і накульгую, але вона не болить. Тепер, спираючись на лижні палки, я можу ходити скільки заманеться. Марія була би задоволена, якби побачила мене таким.

Відколи поїхав Маттіас, я ночую то тут, то там по закинутих сільських будинках. Харчуюся тим, що захопив від пані, а ще тим, що неочікувано знаходжу.

Тепер, коли залишилося всього кілька брудних і обледенілих кучугур снігу, скрізь помітною зимову руйнацію. Скрізь покинуті автомобілі – на вулицях, на подвір’ях, біля поля. Розвалені будівлі, зігнуті вуличні ліхтарі й вивернуті з землі дерева.

Село годі впізнати. Воно майже безлюдне. Залишилося кілька невеликих груп, які переходять з місця на місце у пошуках пального і харчів. Зграї худих недовірливих койотів.

Одного ранку я зустрічаю Йонаса.

Гарна погода, – кидає він, розмахуючи руками, – тепло, ведмеді, ведмеді от-от вийдуть із барлогів. Ти бачив? Ти бачив рівень і колір води у річці? Там довжелезні дерева, майже як дзвіниця завдовжки, і їх змила течія. Деякі навіть застрягли під мостом. А ще, якщо про мене, то я не знаю, що, що робити зі своїми коровами. Знаю, що дехто хоче їх забити, забити не сьогодні-завтра, я знаю, усі голодні, усі тепер постійно голодні. Тож я їх відв’язав, щоб вони могли врятуватися, щоб могли втекти. Вони вийшли з корівника, але не відійшли так уже й далеко. Я намагався, намагався їх налякати. Але на них це не подіяло. Вони не хочуть нікуди йти. А поки, якщо побачиш Маттіаса, скажи, скажи йому, що я готовий їхати здавати свої пляшки. У мене їх багато, зможу заробити багато, багато копійчин.

Йонас уважно дивиться на мене, засовує руку під своє бірюзове пальто і виймає шматок пеммікана.

Тримай, побачиш, трохи зачерствів, але дуже смачний. Побачиш.

І йде, перед тим порадивши мені сховатися, бо буде дощ.

І справді, дощ пішов невдовзі після зустрічі з ним. Я користуюся нагодою, щоб перевірити маршрут по карті. Припускаю, мені знадобиться днів із п’ятнадцять, беручи до уваги мою ногу. Якщо все пройде добре. Востаннє я перевіряю те, що беру з собою, рахую харчі і пакую рюкзак. А потім засинаю, думаючи про сюрприз, який чекає на моїх дядьків і тіток, коли я прийду до них у мисливський табір.

Сім

Дощ перестав уночі. Ранок тільки-тільки зажеврів на горизонті.

Я швидко йду селом. Коли підходжу до гаража, на мить зупиняюся. Я так ще й не побував у ньому. Таке відчуття, що якщо відчиню двері, то побачу свого батька, який лежить під машиною. Я оглядаюся довкола і, не наважившись зайти, прямую далі.

Нагорі зупиняюся біля будинку, я якому ми з Маттіасом провели зиму. Ноги йдуть добре, та рюкзак заважкий, я маю перевести подих. Веранда нагадує поле бою. А далі, на прогалині, повалена снігова лінійка.

Біля моїх ніг земля немов губка, а паростки папороті живляться мертвою осінньою травою. Я підводжу голову. Переді мною великі ялини, прямі і чорні. Вони позначають кінець села, і початок лісу.