Текст книги "Вага снігу"
Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)
Двісті шість
Через сніг, що набрався протягом останніх днів, моє вікно дедалі більше нагадує бійницю. Ніби ми живемо в бункері, збудованому у передчутті засідки. Чи в підземному укритті з обмеженим доступом назовні.
Ранок тільки-тільки починається. Маттіас уп’явся очима у кавоварку, наче усю ніч не спав. Обличчя в нього жорстке і серйозне. Я оглядаю обрій у зорову трубу. Вдивляюсь у підніжжя схилу, у напрямку села. Усе спокійно. Усього з трьох димарів іде дим. Зима, люди впали у сплячку.
До тих відлиг, про які говорив Йонас, іще далеко. Бо мороз загнав довкілля у мовчання й нерухомість. Гілка барометра, здається, завмерла у горизонтальному положенні, дерева піддалися снігу, білки сидять у дуплах своїх пеньків. Навіть вода зі стелі мовчить довше, ніж зазвичай. Щоб потім знову почати крапати, щораз трохи швидше, ніж учора. І справді, таке враження, що краплі води приваблює наша присутність. Наш запах, наше тепло – як великих хижаків, яким насправді ніколи не вдається позбутися хижацьких інстинктів. В чиїх жилах циркулює незнищенна пам’ять їхніх предків, які планомірно оточували свої жертви, перш ніж їх загризти.
Раптом Маттіас гупає по столу. Його чашка з кавою перевертається і розбивається об підлогу.
Такого не може бути, – волає він, – це неможливо!
Він зникає з того боку і з’являється за мить, щось ховаючи у себе за спиною, під сорочкою.
Маю піти до села.
Я пильно дивлюся на нього.
Маю піти до села, – роздратовано повторює він, – може, Жюд та інші вже повернулися. Може вони тепер готуються їхати до міста, після того, як випробували мікроавтобус. Потрібно сказати їм, щоб тримали місце для мене. Ми домовлялися. Я маю отримати місце в мікроавтобусі.
Маттіас вдягає пальто, хапає снігоступи й вискакує.
Я допиваю каву, дивлячись, як він торує собі шлях по снігу. Зненацька веранда видається мені просторою і спокійною. Чути лише потріскування вогню і розмірене падіння крапель води. Я міг би скористатися нагодою і змінити пов’язки, зробити вправи чи підрівняти бороду. Та замість цього я думаю про пляшки вина, які дав нам Жозеф. Якийсь час мій погляд ковзає по кімнаті. Промайнула думка знову лягти. Аж поки мій погляд не зупиняється на дверях, які ведуть на той бік.
Я стискаю милиці, підводжуся і йду до дверей. Завіси провертаються беззвучно. На мене дихнуло холодним застояним повітрям. Я глибоко вдихаю й переходжу на той бік.
4. Крила
Щойно ми злетимо на цим закритим місцем, в якому немає життя, ти здивуєшся глибині горизонту. Ось тоді ми вже будемо не тут. Тоді ми врятуємося. Ти сумлінно дотримуватимешся моїх вказівок Ти летітимеш посередині між небом і землею. Ти летітимеш, ти мчатимеш просто вперед, з розведеними руками, схожий на хрест, ти дозволиш повітрю нести себе.
Двісті шість
Я зачиняю за собою двері. В кінці коридора видно промінь світла, та довкола панує темрява, і стіни з кожного боку простягаються у безкінечність.
Є тут хтось?
Жодної відповіді. Будинок порожній. Безлюдний. Тільки наше з Маттіасом фантомне існування наповнює це місце. Я з силою вчіпляюся у свої милиці й ступаю кілька кроків. Вологість відразу пробирає до кісток і сковує рухи. Не знаю, скільки часу зможу протриматися.
Вітальня знаходиться праворуч від мене. Біля широкої книжкової шафи на підлозі валяються книги. Наче купа вугілля, яку збираються кинути у топку. У стіні у глибині – кам’яний камін, він панує в кімнаті. Всередині – обгорілі коробки з-під консервів і кілька напівзгорілих полін. Покривало прикриває частину старого дивана. І порожня пляшка з-під джину вінчає низенький столик. Вікна затягнуті шторами. Холод знерухомив речі. З кутка кімнати за моїми рухами шпигує телевізор, і відображаючи чоловіка невизначеного віку, який насилу пересувається, повиснувши на двох палицях. Вітальня переходить у їдальню. Туди ледь проникає денне світло, синювате від снігу, що набрався біля вікон.
Далі, в кухні, протяги ковзають між дошками, якими забарикадоване вікно. Протяги й трохи снігу. Шафи над кухонним столом не можуть запропонувати нічого, окрім брудного різнобарвного паперу. У раковині – ганчірки й масні консервні бляшанки. Плитка вкрита осколками скла й слідами важких брудних чобіт.
Я кидаю погляд у ванну кімнату. Вона брудна, і нею неможливо користуватися, я зачиняю двері і мене трохи млоїть. Я повертаюся до коридора і проходжу повз центральний вхід. З цікавості зазираю у вічко, але нічого не бачу. З ним щось не так. Може, сніг вводить в оману? Підсвідомо перевіряю, чи замкнені двері. Потім зупиняюся перед сходами, що ведуть на другий поверх. Вони широкі й масивні. Дерев’яні перила зроблені з майстерністю, яка належить іншій епосі. Я міцно чіпляюся за них, випускаючи одну милицю, і, накульгуючи, долаю сходинку за сходинкою. Нагорі три спальні, залиті світлом. Через горішні вікна денне світло падає на розібрану постіль, напіввідчинені гардероби, поспіхом випорожнені комоди і розкиданий по підлозі одяг. Я підходжу до одного з вікон.
Вигляд дивовижний. Обриси гір ніби вималювані з дивовижною впевненістю. Лісова широчінь збігає аж до прогалини, на якій встановлена снігова лінійка. Таке враження, що я знаходжуся на марсі корабля. Й зауважую грізну велич обрію, який замикається на нас.
Нижче ясно бачу початок села. А ще – кілька завалених снігом дахів, чотири стовпи диму і вузькі стежки, що ведуть від одного житла до іншого, хирляві проходи, яким загрожує негода.
Я міг би довго споглядати цей пустельний і чарівний краєвид. Але починаю потроху замерзати. Коли видихаю, хмаринка пари випливає з рота, наче палю сигарету. Я з натугою нахиляюся, підіймаю з підлоги жилетку, накидаю її на плечі й потираю руки.
Я повертаюся до коридора. Зауважую, що є ще двері під сходами. Мабуть, вони ведуть до погребу. По спині пробігають дрижаки. Мені не хочеться замерзнути, та це – сильніше за мене, я відчиняю двері до льоху. Тільки щоб подивитися.
Я розрізняю лише перші сходинки перед собою, а далі сходи губляться у чорній зяючій пащі. Я нахиляюся, спираючись на костур, і просовую голову в двері. Мої зіниці розширюються і мало-помалу починають розрізняти в пітьмі. Щось на долівці перегородило прохід. Я стаю на коліна, щоб розгледіти, що то. Це велика чорна валіза. Важка. Я маю обпертися спиною об одвірок, щоб витягти її на коридорне світло.
В одному з відділів знаходжу спальний мішок, пару чобіт, жовтий плащ і чистий одяг. В іншому – дбайливо складені різні продукти. Консерви, слоїк варення, печиво, плитки шоколаду, сушені фініки. Окрім цього, я зауважую дві пляшки вина від Жозефа і цеглинку пеммікана.
Я щойно знайшов маттіасові припаси. Саме туди він складає все, що може, потайки, вночі, як маленька вперта жадібна тваринка.
Шукаю далі і знаходжу різної форми батарейки, два ліхтарики, ножі різних розмірів, мотузку, бусоль. Усе, що знадобиться в раптовій експедиції. Знаходжу навіть годинник, його стрілки й далі рухаються. І розумію, що вже давно мої дні не розбиті на години. Час перетворився на таку собі в’язку магму між пробудженням і сном. Коли я кладу годинника собі в кишеню жилетки, він показує десять хвилин по другій.
Кладучи все на місце, зауважую кишеню на боці валізи. Відкриваю і натикаюся на маленьку картонну коробку. Набої до револьвера. Тепер розумію, що Маттіас запхав собі за пояс сьогодні вранці.
Я обережно кладу валізу назад біля входу до погребу й поспішаю на веранду, щоб відігрітися біля плити.
Двісті вісім
Важкі сірі хмари затягують краєвид. Вони сунуть низько над лісом, чіпляються за верховіття дерев, гублячи кілька сніжинок.
Маттіас уже деякий час тому як повернувся, але не сказав ще ні слова. Ми поїли білого рису з сардинами. Після їди він повалився на диван, очі широко розплющені, як у мертвої тварини. І навіть не поворухнувся відтоді. Світло надворі тьмяніє. Ніч зачаїлася на краю лісу і неквапом суне до нас.
Таке враження, що в селі усе завмерло, – нарешті промовляє зневірений Маттіас. – Жюд та інші так і не повернулися, більшість відсиджується по хатах. Дехто вважає, що у них щось трапилося з мікроавтобусом.
Гадаєш, вони повернуться?
Маттіас зітхає й дістає з кишені в’язку ключів, що їх йому дав Жозеф.
Мені сказали, що вони забрали пальне, зброю і більшу частину припасів.
Зморшки в кутиках очей і на лобі роблять його схожим на сонце, яке заходить перед бурею. Я повертаюся до вікна й помічаю, що сніжинки тануть, налітаючи на скло. Здається, сніг переходить у дощ.
Маттіас грається ключами й довго дивиться на маленького пластикового оленя.
Вони втекли, сухим тоном каже він. Вони набрехали Йонасу, вони не повернуться. Я мав би здогадатися.
Темрява розливається по веранді, та жоден з нас не готовий докласти зусиль, щоб запалити олійну лампу. Мені здається, що Маттіас робить те, що і я – рахує краплі, що падають, у намаганні заснути.
Зараз у нас іще вдосталь запасів, – каже він за мить, – але нам слід по-іншому організувати харчування. У нас немає вибору.
Я вдаю, що нічого не чув, і думаю про валізу, сховану на тому боці. І про годинника в кишені моєї жилетки.
Двісті два
Ранок без світла. Тьмяне сонце блукає за хмарами. Вперше від початку зими надворі вище нуля. Йде дощ, і навколишній сніг поглинає його, стискається й просідає.
Сьогодні, опираючись на костури, спробував навантажити ліву ногу. Легенько, без напруги. Жодного кроку зробити не вдалося, та я вірю, що у мене колись вийде. Незабаром.
Дах протікає дедалі сильніше. Краплини зблизилися і зриваються, навіть не дочекавшись, поки попередня долетить до низу. Маттіасу доводиться постійно спорожняти відро, щоб з нього не переливалося. Здається, що все пришвидшується, але розмірене цокання годинника нагадує, що хвилини спливають неквапно, як і раніше.
Я кличу Маттіаса і допитуюся, яка, на його думку, має бути година.
Навіщо тобі? – відказує він стривожено. – Яка тобі різниця?
Щоб знати, – кажу, аби підколоти його.
І дістаю годинник із жилетки.
Цього тільки бракувало, – бурчить він, – тепер, коли костури дозволяють тобі пересуватися, де заманеться, ти дозволяєш собі порпатися в моїх речах, еге ж?
Розлючений, він вихоплює годинника з моїх рук і ставить його на стіл. Стрілки показують одинадцяту двадцять чотири.
Об одинадцятій двадцять вісім Маттіас бере відро і виходить надвір, щоб вилити воду. Проте, коли він збирається вихлюпнути воду поперед себе, його нога ковзає, і він падає навзнаки. Я хапаю милиці й поспішаю до порога. Маттіас перевертається на бік, видаючи довгий стогін. Стає навкарачки, а потім підводиться, спираючись на коліна. Кладе руку на поперек і нахиляється, щоб підняти відро. Обережно ступає кілька кроків до дверей.
Надворі й досі ллє дощ, і все вкрито шаром криги. Біля входу ковзанка, сніг блищить, гілки на деревах згинаються і виблискують.
Посунься, – кидає мені Маттіас, з перекошеним від болю обличчям, – дай пройти.
Коли я зачиняю двері й розвертаюся, Маттіас з силою шваркає відром об стіну.
Вони попрямували до міста! Ти зрозумів? А куди їм іще їхати? Взяли все, що змогли, і залишили мене тут. Ось що сталося, всього-на-всього!
Маттіас кидається навсібіч, як ведмідь, що втрапив у пастку. Я намагаюся дістатися свого ліжка, не привертаючи його уваги, простягаюся на ньому, ворушусь якомога менше і вдаю мертвого.
Вони насміялися з мене! – волає він і лупить ногою по відру, яке підкотилося до нього. – А я нічого не бачив. Розумієш? І це у моєму віці! Молоді нікчеми, ви всі молоді нікчеми! Ви нічого не розумієте. Ви нічого не поважаєте! Я хочу побачити свою дружину! Просто, авжеж? Мій час спливає. Можу скільки завгодно молитися, та для мене усе вже в минулому. Я хочу знову бачити її, бути біля неї. Єдине, що важить для мене. На все інше мені начхати.
Двісті п’ять
На годиннику четверта п’ятдесят. Попри піднятий Маттіасом гармидер, я задрімав. Я ворушу ногами й сідаю на ліжку. Погнуте відро під столом, а вода крапає просто на підлогу. По кімнаті тече маленька річечка, яка шукає виходу до моря.
Маттіас спить на стільці, з відкритим ротом, відкинувши голову назад. Може здатися, що його серце зупинилося. На столі перед ним – в’язка ключів, книжка і пляшка вина. Порожня.
Дощ усе ще йде, і все довкола ув’язнене під товстим шаром льоду. Деякі дерева впали на землю. Інші втратили безліч гілок. Електричні стовпи похилилися до снігу під вагою дротів. Ожеледиця вкрила все довкола склом, кришталем. Навіть снігова лінійка закам’яніла на місці.
Щойно я тягнуся за костурами, Маттіас воскресає, наче від ляпаса.
Куди ти так зібрався? – бурчить він крізь зведені щелепи. Зуби в нього поцятковані вином, язик дещо заплітається. Виглянь надвір, давай, підійди, – наполягає він, вказуючи десь у напрямку вікна. – Ну, то куди зібрався? Іти нікуди. Нас кинули. Поглянь, кажу! Дивися скільки влізе! Все одно нічого не побачиш. Ми потрапили в пастку серед снігового моря. Двадцять тисяч льє під зимою.
Його засклілі очі мерехтять, а потім гаснуть. Він хапає пляшку за горло і висмоктує останні краплі вина.
Нам ніколи не вирватися звідси, – додає він, із гуркотом ставлячи пляшку на стіл. – Зима не залишить нам жоднісінького шансу.
Маттіас зригує, крутиться на стільці й дивиться на годинник. П’ята година три хвилини.
Це сталося понад два століття тому, – розказує Маттіас, вказуючи на книжку перед собою, – у місті благочестивому і чарівному, відомому своїми церквами, базиліками й соборами. Був тихий ранок, навіть хвилі заходили в порт навшпиньки. У цей час усі зібралися на месу. Як раптом води відступили від берегів міста. Птахи відлетіли. Собаки почали вити, шукаючи господарів. І земля затрусилася. По каменю поповзли тріщини, заповнені будівельним розчином отвори розкрилися і на землю посипався пил. Викладені арки, верхівки дзвіниць, розписані собори, – нічого з того не лишилося. Склепіння валилися на людей, які молилися. Ховали живих у церквах. А коли вони вибігали на вулиці, то бачили спустошення, – наполягає Маттіас, кидаючи погляд на розп’яття над дверима, – уцілілих змило цунамі.
Ніч поволі заковтує довкілля. Змія, що перетравлює здобич. Маттіас, схиливши голову, морочиться з олійною лампою. Його пальці ламають чимало сірників , перш ніж до вузької колби вривається полум’я. Я ж слухаю, як годинник відлічує секунди, наче намагається наздогнати час.
Скажи-но мені, що ж ми тут робимо? – скиглить Маттіас, трясучи руками над головою. – Ми в западні. Ми застрягли тут. Усіма забуті. Поглянь на годинник, подивись, як рухаються стрілки, послухай його цокання. Це не сніг і не холод, не пітьма й не голод. Нас здолає час. Зараз п’ята сімнадцять, і жодна молитва не витягне нас звідси. Чуєш?
Маттіас підводиться, тицяючи в мене пальцем і, хитнувшись, сідає.
Жодна молитва, – повторює він хрипко.
П’ята двадцять. Маттіас заспокоївся. Його повіки потроху важчають, наче дозволяє гіпнотизувати себе тиші, яка порушується щосекунди.
Може, варто лягти на диван, – кажу йому тихо.
Його очі розплющуються й палають, як жарини в ковальському горні, коли працюють міхи.
Це ти тепер кажеш мені, що робити? Тепер ти мною опікуєшся? Відтепер ти командуєш? Хоч ти ще й накульгуєш, але рани добре загоїлися. Я тобі більше не потрібний, ага? Моя присутність тебе обтяжує, я тобі заважаю, і ти намагаєшся дати мені це зрозуміти. Звісно, тобі краще, але що ти хочеш робити тепер? Тобі є куди піти? Хочеш залишитися тут? Снігу дедалі більше, їжі дедалі менше, і люди втікають із села. Не можу повірити, що я застряг тут, – цідить він крізь зуби, – в цьому немає жодного сенсу.
Його зіниці тримають мене в полі зору, ніби крізь приціл.
Ти винен, в усьому винен ти!
А потім хапає годинника і жбурляє в мене з усієї сили. Я ледь устигаю пригнутись, як він розлітається на друзки, ударившись об віконну раму. Щойно я підводжу очі, як помічаю пляшку з-під вина, яка обертається в повітрі й розбивається просто над моєю головою. Маттіас схоплюється на ноги, перевертаючи стільця, оминає стіл і важко крокує у мій бік. Мені хотілося ворухнутися, відреагувати, та я залишаюся прикутим до місця. Маттіас нависає наді мною, неначе хмара у формі ковадла. Чую, як повітря втягується в його легені, нуртує в грудях і виходить через ніздрі. Він хапає мене за підборіддя і змушує дивитися йому в вічі. Я відчуваю, як його пальці стискають мені рота, вдавлюються в щоки. Я більше не розумію, хто цей старий чоловік із виряченими очима, твердий і чорний. Не розумію, чого він хоче і що збирається робити.
Жозефа вже немає, щоб тебе захистити, – цідить він. Ніхто нікому нічим не допоможе. Ясно? Тобі краще. Ти говориш і рухаєшся. Але нічого не змінилося. Тут вирішую я. Тобі ясно? Ти робитимеш те, що скажу я. Відповідай! Тобі ясно?
Краплі слини розбиваються об моє обличчя, міцно стиснене його кістлявою рукою. Я простягаю руку, щоб схопити милицю. Маттіас угадує мій намір і нависає наді мною. Однією рукою відштовхує подалі костури, так, щоб я не міг до них дотягнутися, а іншою натискає щосили, вдавлюючи мою голову в пружини матраца.
Дивись на мене, – гримить він, – я удвічі старший за тебе! Я не дам обвести себе навколо пальця. Ні тобі. Ні Жюду. Нікому тут!
Ми дихаємо коротко й уривчасто. Наші погляди злилися воєдино. І на якусь мить мені здалося, що м’язи його обличчя розслабляються.
Усе відбувається миттєво. Я голосно скрикую. Маттіас здригається. Я відштовхую його і звільняюся від захвату. Я падаю з ліжка додолу і повзу до дверей, не звертаючи уваги на розкидані по підлозі скляні скалки. Маттіас хапає мене за щиколотку. Я пручаюся, відбиваюся другою ногою. Хоча біль засліплює мене, мені вдається вдарити його ногою у низ живота. Маттіасу перехоплює подих, і він втрачає рівновагу. Він заточується назад, налітає на підпорку, і вони разом падають навзнаки.
Коли він підводиться між перекинутих стільців, його ніздрі роздуваються, а очі не кліпають. Він пильно дивиться на мене, хапає одну з моїх милиць і розмахує нею в повітрі, як дрюком. Першого удару я уникаю, втиснувшись у стіну. А другий відбиваю табуретом, що стоїть біля входу. А ще від кількох атак ухиляюся, шукаючи вихід. Якщо вдасться підвестися, він зіб’є мене з ніг. Якщо ж відчиню двері, щоб утекти, то здолаю всього кілька метрів. Я жбурляю табурет, та мені бракує сили, і він падає, не досягши цілі. Маттіас продовжує бити, я кручуся з боку на бік, милиця з силою огріває підпорку, і та розлітається від удару. Маттіас червоніє, віддача в руки має бути добрячою.
Маттіас переводить подих, а я тим часом намагаюся вхопити кочергу. Раптом якийсь глухий звук примушує нас здригнутися. Маттіас завмирає на місці, а я так і залишаюся скорченим у своєму кутку, не зводячи з нього погляду. Чути, як дзюрчить по підлозі вода. Здається, Маттіас повертається до тями. Я підводжу голову і кидаю стрімкий погляд на стелю. Вода протікає вже в чотирьох чи п’яти місцях. А вікном, що біля мого ліжка, побігла тріщина.
Веранду струшує гуркіт. За секунду віконне скло розлітається на друзки. Бурульки зриваються з карнизу, і холод сторчголов уривається до кімнати.
Маттіас стоїть нерухомо, немов пам’ятник минулим часам. Надворі дощ знову перейшов у сніг, і вітер поспішає завіяти його до середини, на підлогу, на ліжко, довкола плити. Балки загрозливо скриплять. Маттіас повертає голову до мене. Зима ступає по наших головах. А потім частина стелі провисає і збиває Маттіаса на підлогу, ховаючи його під тонною уламків стелі, покрівлі і шматками криги.
5. Дедал
Ти летітимеш, ти нестимешся просто вперед, з розведеними руками, схожий на хрест, ти дозволиш повітрю нести себе. Я ж стежитиму за тобою краєм ока і набиратиму висоту. Ненав’язливо, не привертаючи твоєї уваги. І, як член команди, що нехтує правилами гри, я увесь віддамся лету. Там, угорі, все буде яснішим, все буде гарнішим, і я нарешті зможу віддатися волі світла.
Двісті п’ять
Замість веранди – купа засніжених уламків, над нами видно величезний шматок неба. Уникнувши обвалу, я зауважую, що олійна лампа впала додолу й розбилась, а олія витекла і продовжує горіти. Я підводжуся і поспішаю закидати вогонь снігом. Раптово стало темно, а через дірку в стелі проникає нічне світло. Я підходжу до Маттіаса. Він без свідомості, але, здається, ще дихає. Його ноги притиснуло розколотою балкою, зім’ятим покрівельним залізом і снігом. Я намагаюся звільнити його, тягнучи за руки. Безуспішно. Стаю навколішки поряд і відкопую його зі снігу руками. Відкидаю брили криги, знімаю шматки заліза і дровинякою не даю балці повністю впасти і розчавити йому ноги. Хоча холод дедалі сильніше сковує мої рухи, у мене виходить ухопити його під пахви і волочити по долівці. Він важкий. Наче труп, який потрібно сховати. Я перепочиваю, звівши на мить очі до хмарного неба. Не зважаючи ні на що, нам поталанило, бо частина даху втрималася.
Усе могло би скінчитися, – кажу я, здригаючись, – усе могло б скінчитися в одну мить. Але вийшло інакше.
Я збираюсь із силами, вчіпляюсь у Маттіаса і зникаю на тому боці.
