Текст книги "Вага снігу"
Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
Вісімдесят один
Барометр показує на небо, й кімнату заливає світло. Я ніжуся у променях сонця, немов холоднокровна тварина.
Відтоді, як йому вдалося змусити мене закричати: «Горю, горю!», Маттіас не вгаває.
Моя сусідка так і не приїхала, твої дядьки й тітки покинули тебе. Ми самі на світі. Але ти хоча б говориш. Я знаю, я чув. Я завжди знав, що ти врешті-решт поступишся своїм принципом.
Раптом удалині пролунало гудіння двигуна. Маттіас завмирає. Неначе почув крик якоїсь тварини, що вимерла мільйони років тому. Я дістаю свою зорову трубу і оглядаю довкілля. На верхівці схилу вигулькує жовтий снігохід. Він тягне за собою причепа з дровами. Водій стоїть, опустивши голову, обидві руки впевнено тримають кермо. Потім він зникає з поля зору за деревами, але клацання поршнів його двигуна наближається. Жовтий снігохід підлітає на повному ходу і зупиняється перед дверима. То Жозеф привіз дрова. Маттіас поспішає йому відчинити.
Тут пахне горілим, – зауважує Жозеф.
Маттіас уникає відповіді, питаючи, як тому вдалося роздобути пальне. Жозеф спирається спиною на одвірки. Його очі палають.
Мені не треба було нікого переконувати, знаєте.
Маттіас допомагає йому розвантажити дрова. Закінчивши, вони заходять до середини, щоб зігрітися і випити кави. Жозеф розраховує, що нам вистачить цього на певний час. Не до весни, але майже. Однак він нас попереджає, що там є сира береза.
Побачите, деякі поліна тріщатимуть більше від інших.
Питаючи про Марію, він дістав металеву баклажку й додав трохи коричневого алкоголю до кави.
Можу побитись об заклад, що вона приходила сюди в супроводі Жозе. Гадю, він піде за нею будь-куди, якщо зможе.
Ми з Маттіасом переглядаємося.
Ми давно вже не бачили Марію, – зауважує Маттіас.
О, – дивується Жозеф, – дивно. В селі усе спокійно. Я зайду до неї, – сказав він на прощання, підіймаючи комір свого пальта. – Якщо Жозе дозволить мені з нею побачитися. Знаєте, ніколи не знаєш, чого чекати від такого типа, як він.
Жозеф одним ковтком допиває каву, прощається з нами й сідлає свого снігохода. Перш ніж він встигає його завести, Маттіас поспішає нагадати, щоб не забув наступного разу привезти молока. На сир. Жозеф киває йому, смикає за стартер і під ревіння двигуна виривається на простори.
Тим часом у плиті сирі дрова шиплять у вогні, неначе проклинають власну долю.
Вісімдесят один
Сьогодні все сіре. Важко розрізнити, де сніг, а де небо. Тільки чорний трикутник ялин дає можливість уявити, де обрій.
Маттіас вийшов. Завдяки своїй зоровій трубі я бачу, як він просувається вперед, борючись зі снігом. Він часто зупиняється, щоб перевести подих, і знову рішуче крокує. Трохи далі, у вигинах природного декору видно ще один силует. На ньому червоне пальто, він швидко рухається, наче ковзає по снігу. Коли Маттіас теж помічає його, то махає рукою. Вони йдуть назустріч один одному й зустрічаються на осонні, біля снігової лінійки. Бачу, як вони перемовляються, перш ніж іти до будинку.
Трохи згодом двері відчиняються, і Маттіас заходить разом із Марією. Поки він струшує сніг зі своїх снігоступів, вона прихиляє лижі до стіни й розстібає пальто. Я намагаюся сіcти на ліжку якомога пристойніше.
Як справи, – питає вона.
Поки я готуюся відповісти, Маттіас мене випереджає.
Він оклигує, – каже, – він оклигує.
Жозеф сказав, що вигляд у тебе кращий, – продовжує Марія, дивлячись мені у вічі, – і він таки мав рацію. Можна тебе оглянути?
Я хитаю головою. Вона наближається, відповідаючи на мою усмішку, й кладе згорток з інструментами. Коли вона нахиляється, щоб покласти свою долоню мені на лоба, я вгадую форму її грудей під светром.
Я хочу подякувати їй. Сказати, що радий її бачити, що я пам’ятаю її, ще зовсім юну, коли ми ходили до школи. Що вона стала прекрасною жінкою, що її кучеряве волосся, тонкі риси обличчя, упевненість її рухів будь-якого мерця поверне до життя. Та щойно я збираюся заговорити, вона засовує термометра мені до рота.
Тримай його під язиком і стисни губи.
Потім вона відкриває мої ноги й знімає шини. Підходить Маттіас і запитує:
А Жозе, він не прийшов із тобою?
Ні, Жозе не прийшов. Дженні має народити з дня на день. Він там із ними, з сім’єю. На той випадок, якщо почнуться пологи.
Поки вона розмотує бинти, я розглядаю тріщини на стелі. Єдиний спосіб зберегти впевненість. І тримати біль на відстані. Я почуваюся смішним зі своїми ранами, своїм мовчанням і своїми білими трусами, скріпленими збоку. Я знаю, мої ноги вкриті гематомами, а стегна й гомілки атрофовані. Знаю, що схожий більше на привида, ніж на чоловіка.
Жозеф заходив до тебе? – питає Маттіас.
Ні. Тобто, так, він заходив, – відповідає Марія і червоніє.
Потім вона промацує мої кістки, згинає коліна й легенько крутить щиколотки. У неї гарячі руки. Відчуваю, як у мені наростає біль. Як і бажання.
Це нормально, що ти страждаєш, – продовжує вона, – через зв’язки. Та нам усе ж доведеться зменшити дози анальгетиків, в будь-якому випадку ти мусиш рано чи пізно звикати до болю. Твоя права нога гоїться добре, а от інша заживає набагато повільніше.
Раптом я згадую, що розказував мені Маттіас на самому початку, щоб мене налякати. І змусити мене прийняти його турботу.
Бачиш оце? – репетував він, показуючи на ручну пилку на стіні, – ось що чекає на тебе. Ми живемо, як жили колись лісоруби, на великій вирубці. Завалена снігом хижа, плита на дровах, деякі припаси. І лікуємося так само, як і вони. Коли сокира вислизала з рук лісоруба через холод, втому або нерозважливість і застрягала у стегні, гомілці чи ступні, було лише одне рішення. Оковита, вогонь і пилка. Інакше – гангрена, лихоманка і жахлива повільна смерть.
Поки я розглядаю пилку на стіні, Марія за допомогою пінцета і ножиць один за одним знімає шви.
Рухи її виважені, та я все ж відчуваю, як вона витягує нитки. Я повертаюся до неї.
Все буде добре, – додає вона, не підводячи очей, – я майже скінчила.
Накладаючи свіжі пов’язки, Марія питає, як я почуваюся. Я видаю кілька булькаючих звуків, вона сміється, вибачається і виймає термометра з мого рота.
Нормально, – кажу їй і дивлюся на свою нову білісіньку пов’язку, – нормально.
Зачувши звук мого голосу, Маттіас підводить голову.
У будь-якому разі, лихоманки у тебе вже немає, – повідомляє Марія.
Коли я зможу ходити?
Терпіння, – відповідає вона, – твої кістки зміцнюються, а от м’язи ще не відновилися. Можеш починати з того, що зніматимеш час від часу шини, почуватимешся краще.
Вона підморгує мені і обертається до Маттіаса, щоб віддати йому свій набір інструментів.
Тримайте. Там нові бинти, тюбик мазі, антибіотики й усе, що потрібно. У дечого термін вжитку вже закінчився, але то не має значення.
Я готую суп, чому би тобі не залишитися поїсти з нами?
Я вам вдячна, – відмовляється вона, – мені справді потрібно йти. На мене чекають там, унизу. Я незабаром навідаюся знову.
Усі так кажуть, – кидає Маттіас.
Марія усміхається, але нічого не каже, бере свої лижі і йде собі, як і прийшла. Червона цятка за вікном віддаляється, осяваючи все довкола.
Маттіас ставить суп на плиту і ворушить кочергою жар. Коли повертає голову до мене, його зіниці палають, як жарини.
Вісімдесят один
Маттіас підсуває стільця до мого ліжка і ставить шахи на столик.
Я усміхаюся до нього, але краще пограв би в карти, могли б зіграти на гроші.
Я завжди знав, що ти врешті решт здасися, – заводить він знову. Якщо не можна змінити обставини, ми змінюємо слова. Я не твій лікар, я не твій друг, я не твій батько, чуєш мене? Ми разом коротаємо зиму, переживаємо її, і все. Я піклуюся про тебе, ми все ділимо, та щойно я поїду, ти мене забудеш. Ти можеш опікуватися собою сам. А я, я повертаюся до міста. Чуєш мене? Моя дружина чекає на мене. Я потрібен їй, а вона потрібна мені. Я потрібен там, там моє життя, а тут мені нічого робити, усе це – збіг обставин, вибрик долі, жахлива помилка.
Кажучи так, він рухає фігуру на шахівниці і пропонує мені прийняти виклик.
Я завжди знав, що ти здасися. Ніхто не може стільки мовчати. Всі раніше чи пізніше повертаються до слів. Навіть ти. І незабаром, кажу тобі, ти звертатимешся й до мене. Ти говоритимеш зі мною, навіть якщо не буде пожежі, навіть якщо я і не молода ветеринар. Ти говоритимеш зі мною, чуєш? І гратимеш зі мною в шахи. Так станеться. Нічого іншого не буде. Давай, тобі ходити.
3. Ікар
Якщо летіти занизько, пір’я стане вологим і ти розіб’єшся об землю. Якщо ж полетиш зависоко, то жар сонця зруйнує крила і ти загубишся в порожнечі. Я повторюватиму тобі цю науку двічі, п’ять, сто разів. Бо в твоєму віці усі вважають себе непереможними. Ти, може, вважаєш, що я старий і зануда, та зваж, що я знаю те, що тобі невідомо. Тільки-но ми злетимо над цим закритим місцем, в якому немає життя, ти здивуєшся глибині горизонту. Ось тоді ми вже будемо не тут. Тоді ми врятуємося.
Вісімдесят чотири
Бурульки, які звисають з карниза, розрізають довкілля вертикальними смугами. Погода гарна, сніг відсвічує небесною синню. Соснові голки змерзли на холоді. Кілька сніжинок блукають між небом і землею. Не знаю, звідки вони з’являються. Їх носить вітром і, здається, їм ніколи не хотілося торкнутися землі. Наче метеори, політ як ми бачили зблизька, але без загрози, що вони впадуть на нас.
Маттіас робить свою гімнастику. Він стрибає на місці. Його кінцівки розслаблені, й немолоде гнучке тіло підлаштовується до стрибків із вражаючою грацією. Час від часу він б’є себе долонею у грудну клітку і змушує звучати порожнинну глибину своїх легенів. Я спостерігаю, як він вправляється й одночасно говорить, що мені краще. Що незабаром я зможу встати з ліжка. Біль ще зовсім поруч, немов хижак який дрімає, але мені вже майже не потрібні пігулки, щоб терпіти його присутність поруч.
Закінчивши вправи, Маттіас підіймає ляду й дістає з погреба деякі харчі.
Я можу тобі допомогти, – пропоную я.
Маттіас зводить на мене очі. Він вагається. Може, гадає, що я хочу позбавити його привілею гайнувати час за куховарством, та все ж погоджується.
Тримай, – каже він і простягає мені ножа і стільничку, – займися поки овочами для супу, а я приготую хліб.
Поки я чищу картоплю, розумію, що це вперше я на щось придався відтоді, як сюди потрапив. Я ще не можу стояти і не надто знаюся на кухарстві, та щось уже роблю. Маттіас тим часом місить тісто і насвистує, точніше, видуває повітря крізь зуби. Можна подумати, що він наслідує шум повноводої через весняне танення снігу річки. Або ж крижаний вітер, що вихориться над верандою.
Поки вариться суп, пара, що підіймається у повітря, осідає на моєму вікні. Від холоду вона утворює тонкий шар паморозі. Щоб виглянути надвір, мені треба зішкрябати її з краєчку вікна. Невеликий ілюмінатор у кришталевому вітражі. Поки я дивлюся назовні, Маттіас розказує, що його батько був кухарем на сплаві лісу. І що сам він допомагав йому кілька років по закінченні війни.
Пригадую, вони відбували, щойно починався льодохід на річках. Їх було багато таких, хто безстрашно боровся з водою, щоб сплавляти ліс. Ніхто з них не вмів плавати, ніхто не мав рятувальних жилетів, та в кожного на шиї висів хрест. З баграми й піснями вони ходили у своїх шипованих чоботях по колодах, що пливли по воді. Коли ж когось із сплавників ковтав сплав і він зникав серед стовбурів дерев, то міг сподіватися лише на свої молитви. Іноді його колегам вдавалося виловити тіло, перш ніж його відносило течією, та зазвичай пороги й холодна вода не пробачали помилок. Тож щовечора, сідаючи за стіл, вони хвильку мовчки молилися, а потім їли приготоване для них, як востаннє.
Поки галети чорного хліба печуться на сковорідці і запах смаженого борошна наповнює кімнату, Маттіас малює розп’яття, яке вішає над вхідними дверима.
Я підіймаю здивовано брови.
Готово, – кидає Маттіас.
Він насипає нам суп і розламує хліб навпіл. Він гарячий. М’якуш парує. Я мочу його в бульйоні і вгризаюся в нього зубами. Поки Маттіас читає таку собі молитву, я продовжую розмову, навіть не дожувавши.
Ми немов ті сплавщики, про яких ти казав. Але нам не розп’яття потрібне, а залізна кінська підкова.
Маттіас дивиться на мене хвильку з таким виразом, наче я нічого не зрозумів. Потім його обличчя поволі проясняється, і він дякує, що я розділив з ним сьогоднішній хліб.
Вісімдесят вісім
Маттіас допомагає мені дійти до крісла-гойдалки. І знову я дивуюся тій силі, з якою він мене підтримує. Думаю, я ніколи досі не був настільки легким, настільки й нудним.
Я влаштовуюся біля плити з ковдрою і з зоровою трубою. Маттіас сидить поруч, за столом. Він всовує нитку в голку.
У мене новий кут зору на довкілля. Я так само бачу ліс, який непохитно височіє над снігом. Але звідси я можу бачити ще й опори та електричні дроти, що з’єднують нас із селом. До цих металевих дротів раніше було прив’язане наше життя. До цих провідників, по яких біг містичний заряд. Цих шнурів, на яких сидять декілька птахів, ніби нічого не змінилося.
Сонце сідає, і холод змушує виблискувати вчорашній сніг. Коли стуляю очі, то бачу кольори, яких не існує. Коли ж їх відкриваю, то в кімнаті стає так ясно, що здається, ніби в мене снігова сліпота.
Штопаючи джинси, Маттіас питає, ким я був до аварії. Та я певен, що він знає.
Я був механіком.
Як твій батько? – уточнює він.
Я на хвилю затримую подих, дивлюся на свої руки і ноги. Після аварії і зникнення електрики здається, що весь час, який я провів під автівками, з руками у мастилі і металевій стружці, – тільки непевний спогад.
Ретельно засилюючи нитку, Маттіас кидає, що для нього нічого не змінилося. Він заробляв на життя, займаючись багато чим, а ще він одружений ось уже п’ятдесят сім років.
Я завжди досягав мети. І ще одна зима мене не зупинить.
Говорячи так, він колеться голкою. Різко підвівшись, він іде до вікна і змінює тему.
Буде сніг, – каже він, – я певен.
Наразі небо чисте, я кидаю погляд на барометр і бачу, що маленька гілочка показує вгору, анітрохи не вагаючись.
Губами Маттіас злизує краплинку крові з кінчика пальця. А я питаю себе, чи він дійсно розуміє, що відбувається. Що ми переживаємо тепер. Що на нас чекає. Може, він не здогадується про масштаби цієї проблеми з електрикою.
Або ж саме я втратив будь-яке розуміння того, що відбувається.
Вісімдесят вісім
Маттіас помилився, снігу немає. Вже майже тиждень. Жодної хмаринки не з’явилося над нашими головами. Вдень сонце заливає веранду, а вночі на небі висипають зорі. Тільки вітер ворушить сніг, і здається, ніби в деяких місця його побільшало.
Ми граємо у шахи і говоримо про те і се. Про зиму, про їжу, про мої ноги. Наші розмови швидкоплинні, бо партії вимагають усієї нашої уваги. Мені поки ще не вдалося виграти у Маттіаса, але я почав розуміти його тактику, його думки, його звички, і він про це знає. Тому він нічого не полишає на волю випадку. Він все ретельно прораховує, навіть якщо потрібно всього-на-всього посунути пішака. Неначе зміна переможця – це щось неймовірне.
Я саме мав ходити, коли раптом постукали у двері. Маттіас схоплюється й показує, щоб я нічого не чіпав.
У дверях, залитих світлом, стоїть чоловік. Це Йонас. Я не бачив його понад десять років, та відразу впізнаю, щойно він ступає до кімнати. Коли я ще працював у батьковому гаражі, то бачив, як він проїжджав повз нас на велосипеді. Здавалося, що він завжди п’яний, хоча він ніколи не пив. Як він наближався, було чутно здалеку. Він насвистував і наспівував, виробляючи зиґзаґи своїм великом. Щодня, як блаженний, він перевіряв канави і сміттєві баки у пошуках пляшок з-під пива. Його нерідко можна було побачити на узбіччі із зібраними пляшками, він говорив на повний голос. Здалеку здавалося, що він спілкується з горизонтом.
На ньому залатані на колінах зимові штани, бірюзового кольору пальто, хутряна шапка і довгий жовтий шарф. В руках у нього милиці. Він заходить і приставляє їх до стіни. Сідає на стілець біля входу, дихає з присвистом. Щоки в нього розчервонілися від напруги й морозу.
Важко, важко ходити по всьому цьому снігу, – каже він захекано. – На снігоступах я завжди боюся впасти й не змогти підвестися. Мені знадобилася, мені знадобилася добра година, а може, й більше, щоб піднятися сюди.
Маттіас, схоже, здивувався цим неочікуваним відвідинам, але Йонас на те геть не зважає. Він роздивляється мене, його обличчя розпливається в широчезній усмішці.
Я пам’ятаю тебе, коли ти ще був отакий завбільшки. Отакий. Ти ганяв по селу з такими ж, як ти сам. Ви намагалися лякати мене. Лякати мене, коли я збирав порожні пляшки.
Йонас постарів, але майже не змінився. Рухи в нього такі ж самі, непевні і рвучкі водночас. Та ж нестримна життєрадісність. Та ж ясна відсутність у погляді. Щоправда, на голові у нього майже не залишилося волосся, а в роті – зубів, та все ж слова вилітають із нього дуже швидко. А речення іноді наскакують одне на одне і змішуються. Немовби він поспішає розказати про щось і боїться, що воно зміниться, перш ніж він про це розповість.
Я не знав, що цього літа під перевернутою автівкою знайшли саме тебе. Якби ж знаття, якби ж знаття, то прийшов би раніше. Щоб висловити співчуття щодо твого батька. Співчуваю. Але йому було погано. У селі багато чого подейкували про нього. Такі от люди. Чи мені, чи мені не знати. Добре його пам’ятаю, я часто приходив до нього в гараж, сідав у кутку, дивився, як він працює, і говорив із ним. Давненько ти не був у селі. Багато води, багато води спливло під мостами. Відтоді моя старенька мати теж померла. Так сталося, що пішла вона трохи раніше, ніж не стало електрики.
Маттіас ставить суп на вогонь. Я шукаю, що сказати. Мій батько, його стара мати, відсутність електрики. Так уже сталося, нічого не можна змінити.
Добре, що прийшов, – нарешті кажу.
То прекрасна Марія повідомила мене, що ти тут, – продовжує він. – Вона дала мені оті милиці для тебе, поглянь. Вона мене попросила занести їх тобі. Це справжні милиці. Справжнісінькі дерев’яні милиці. Я приніс би раніше, та вчора один хлопець із села повернувся з лісу, обличчя все в крові. То був Жакоб. Він захлинався слізьми, і ми не могли зрозуміти ні слова.
Йонас кілька разів кліпає, ковтає слину і говорить далі.
Коли він з’явився, то сильно кровив. Ми обтерли йому лице, але там не було нічого, зовсім нічого. Люди почали панікувати. Оскільки я нічого не робив, то мене відправили по допомогу. Я й пішов. Марії не було вдома. Мені відчинив Жозе. Я йому все розказав, і він відразу ж побіг. Я далі шукав Марію, бо саме вона, саме вона опікується пораненими. Я постукав до Жозефа. Він відкрив мені, напівголий, наче щойно встав з ліжка. Я розповів усе і йому. Я не встиг іще закінчити, як за ним з’явилася Марія, на ходу застібаючи блузку. Вона подякувала мені, взяла пальто і відразу пішла. Я на мить залишився сам на сам із Жозефом біля дверей. Було холодно, але, здавалося, він цього не помічав. Він подивився мені у вічі і змусив пообіцяти нікому не розповідати. Я пообіцяв, бо все здавалося надто серйозним.
Краєм ока я помітив, як посміхнувся Маттіас, неначе виграв парі.
Коли я повернувся до Жакоба, Марія і Жозе накладали пов’язки. Тим часом, тим часом він нарешті зміг пояснити, що сталося. Він загнав горностая у дупло пенька. І коли нахилився, щоб його роздивитися, той стрибнув йому в обличчя. Вони люті, ці тварі. Їм не можна довіряти. Особливо, коли вони почуваються в небезпеці. Вони усі такі біленькі з червоними писками. Вони гарненькі, але ж люті. У Жакоба постраждала щока і брова. Нічого, нічого страшного. Але який ранок! Тому я й не прийшов учора і не приніс милиці. Через Жакоба. І горностая.
Маттіас пропонує Йонасу миску супу. Той вдячно приймає.
За два дні в селі буде вечір танців, – кидає Йонас між двома ковтками. – Це Жюд організовує, у церковному підвалі. Ну, там генератор і все таке. Каже, буде пиво і гарячі закуски. Він давно вже про те говорить, усіх, усіх запросив. І я піду, а як же. Поїсти гарячого, і забрати порожні пляшки. Ніхто більше не хоче їх у мене купувати, та я їх складаю. Колись, колись, я здам їх де-інде і матиму грошенята. Багато грошей.
Йонас з шумом спорожнює миску, піднісши її прямо до губ, і задоволено ставить перед собою.
У наступні кілька днів йтиме сніг, – стверджує він, – хмари, хмари у вигляді кобилячих хвостів. Холодно, та в повітрі уже відчутна вологість Вітер віятиме кілька днів, точно. Та вам тут добре. Із сонцем і плитою, вам краще, краще тут, ніж по той бік, авжеж?
Маттіас погоджується кивком голови, а Йонас одягає пальто, хутряну шапку і шарф.
Потрібно повертатися до села. Я обіцяв, обіцяв сьогодні після обіду допомогти в корівнику. Треба дістати сіно з горища. Треба багато ходити на снігоступах протягом одного дня, а я не люблю ходити з отими штуками на ногах. Але менше з тим, знай, я радий знову тебе бачити, тебе бачити. Хай там як, ти вдома. А милиці, милиці, які знайшла для тебе прекрасна Марія, вони ось. Знаєш, я пам’ятаю, коли ти був ще ось таким. Ти ганяв скрізь по селу з такими ж, як ти сам. Ви пробували лякати мене. Але у вас нічого не виходило. Може ви й чули мене здалеку, та я бачив, як ви підкрадалися. Я завжди бачив, як ви підкрадалися.
Дякую за милиці, мені не терпиться їх спробувати.
Я пам’ятаю, я завжди бачив, як ви підкрадалися, – повторює він і зачиняє за собою двері.
Потім ми чуємо його балачку, що віддаляється. Через вікно видно, як він спускається до села, розмахує руками, у своєму невідповідному одязі. Тим часом Маттіас знову вмощується у кріслі-гойдалці і з новою енергією вдивляється у шахівницю.
Я поглядаю на барометр, який, видається, показує донизу, незважаючи на гарну погоду. Думаю про післязавтрашній вечір танців. Заздрю Йонасу, який може туди піти. Якби тільки міг ходити, то й сам пішов би. Я, звісно, не танцював би, перш ніж напився б, але побачив би багато знайомих обличь, дізнався б більше про те, що сталося у селі, і говорив би з Марією, намагався б її розсмішити.
Давай, твій хід, – нетерпеливиться Маттіасу. – Вперед. Щоб можна було закінчити гру.
