Текст книги "Вага снігу"

Автор книги: Крістіан Ґе-Полікен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Сто п’ятдесят один

Я прокидаюся серед ночі з болями у животі. Ми переїли. Поки у мене була сієста, Маттіас приготував качку і виставив на стіл найкращі консерви. Серцевини артишоків, копчені устриці, слимаків, смажені перці. Він розбудив мене, ми сіли за стіл і зжерли все, що змогли. Добра заміна супу й чорному хлібові.

Надворі холодний місяць пробивається крізь хмари. Його промені глибоко проникають у кімнату. Усе по цей і той бік вікна – лише гра тіней. Жозефові підпорки схожі на дерева, які проростають крізь стелю. Чи на чарівну квасолю, що виросла у щілинах підлоги.

Усе завмерло. Час зачепився за ніч. І обоє знерухоміли. Немов мої ноги у шинах. Я силкуюся знову заснути, думаю про життя в селі, про Жозефа і Марію. Думаю про своїх дядьків. Думаю, що було у них сьогодні на столі на вечерю, там, посеред лісу. Коли мої вії потихеньку змикаються, маленька тваринка повертається, щоб згризти мій сон. Я чую, як по той бік вона ходить і підбирає все, що може. Мені хотілось би піти й пошукати її з рогаткою й ліхтариком. Та на милицях це було б важко. Спершись на лікті, я помічаю світло, яке пробивається з іншого боку. Я роздивляюся освітлену місяцем кімнату. Три кедрові піки підтримують небозвід, стіл на місці, крісло-гойдалка, диван. Диван. На дивані лежать ретельно складені Маттіасові ковдри. І ляда до погреба відчинена. Що він робить? Чим займається з того боку в такий час? Я чую, як він ходить, зупиняється, знову йде. Чую, як він перевертає речі, риється, метушиться. Ага, те, що треба. Я знайшов маленьку тваринку, яка цупить ночами наш провіант. Я зрозумів, що вона робить – готується втекти.

На якийсь час шум стишується, біль у животі зникає, і я поступово засинаю.

Вранці, коли я розплющую очі, Маттіас спить на дивані. Він прокидається, щойно чує, як я вовтужуся. Надворі небо палає, хоча сонце ще не вигулькнуло з-за обрію. У плиті, напевне, не залишилося жодної жарини, бо в кімнаті холодно. Я й далі кутаюся у свої ковдри, прислухачись до Маттіасового розміреного дихання. Мені б зараз випити кави.

Мою увагу привертає віддалене дирчання двигуна. Я беру зорову трубу. В ясних морозних сутінках я вирізняю жовтий снігохід, що мчить на повній швидкості. Він рухається паралельно чорній смузі лісу. На ньому дві людини. Водій міцно тримається за ручки і, здається, дивиться вдалину перед собою. Людина, яка його супроводжує, – у червоному пальті. Вона кидає короткі погляди назад і тримається за водія, як за найбільшу свою надію. Видершись на пагорб, вони звертають на лісову дорогу і зникають. Я опускаю зорову трубу і кажу собі, що без Жозефа й Марії життя у селі вже не буде таким, як раніше. А моє – тим паче.

Сто п’ятдесят один

Сонце вже якийсь час як зійшло, та ранкове небо вкрите хмарами. Барометр показує донизу. Повітря важке. Це просто видно. Сніг утратив свій блиск. В селі дим куриться з димарів, підіймається, збирається вгорі і опускається. Немовби не може досягти неба. Дрібки попелу подекуди падають на землю, утворюючи маленькі чорні композиції на безкрайній білизні.

Розвісивши білизну над плитою, Маттіас перевіряє підпори. Навіть якщо вони й дозволяють мені пройти від ліжка до столу без милиць, ці опори занадто масивні. Вони заважають Маттіасу заносити дрова, накривати на стіл, робити свої вправи.

Витримає? – недовірливо питає він мене.

Витримає, – кажу йому, – їх же ставив Жозеф.

Тоді Маттіас підживлює вогонь у плиті, відкриває погріб і дещо звідти дістає. Бачу, як він задоволено потирає руки, перш ніж узятися куховарити. Я питаю його, чи тваринка приходила поживитися нашими припасами.

Ні, – відповідає він, – не думаю. Я нічого не помітив.

Я чув шурхіт вночі, – викладаю я козира.

Неможливо. Я ж нічого не чув. Ні цієї ночі, ні попередньої.

Матіас кладе продукти на стіл і зачиняє льох.

Мабуть, тобі наснилося, – сухо додає він. – Забудь, підіймайся, робитимемо вправи.

Я відступаю і збираюся з силами. Я підводжуся, намагаючись не навантажувати ліву ногу, і ми починаємо. Тягнемо руки догори, крутячи зап’ястками, вдихаємо. Нахиляємося до колін, тримаючи тулуби рівно, і видихаємо. Посеред нашого сеансу починають калатати церковні дзвони. Відлуння довго чується в горах. Це сигнал тривоги. Щось трапилося. Я беру свою зорову трубу і дивлюся на село. Поміж дерев жодного руху. А дзвони все калатають. Потім вони замовкають, і все стає, як і раніше. Маттіас каже, що якщо щось серйозне, то нас повідомлять. Або Жозеф нам розповість.

Трохи згодом чути одночасне гудіння багатьох снігоходів. Ми знову поспішаємо до вікна. Їх троє. Один об’їжджає село, інший іде понад лісом, а останній прямує сюди.

Мабуть Жозеф, – припускає Маттіас і хапає мою зорову трубу.

Або Жан, який їде за мною, – кажу я.

Гуркіт двигуна наближається. Двері відчиняються. Це Жозе. Він іще з одним типом і молодою жінкою. Усі троє озброєні. Маттіас запрошує їх сісти до столу, але ті навіть не зволять відповісти йому.

Туди, Жозе показує на двері, що ведуть на інший бік.

Тип кидається туди. Не кажучи ні слова.

Маттіас намагається допитатися, чому нещодавно дзвонили дзвони.

Шукаємо Марію, – каже Жозе, – ви її, бува, не бачили?

Вона вже давненько до нас не навідувалася, – підраховує Маттіас.

Але біля входу є сліди від снігохода, – зауважує Жозе, змінюючи тон, – і вони ще свіжі.

Жозеф приїздив кілька днів тому.

Він був із Марією? – допитується Жозе.

Ні, чому?

Він був із Марією? – перепитує він, обертаючись до мене.

Ні, – запевняю я.

Молода жінка позаду нього охороняє двері, тримаючи карабін двома руками. Тип повертається з того боку і хитає головою.

Ти добре дивився? – наполягає Жозе.

Так.

Скрізь?

Так, скрізь.

Їх там немає?

Ні, їх там немає.

Гадство, – волає Жозе. – А он там, що там у вас? – допитується він, вказуючи на ляду погреба.

Наші припаси, – відповідає негайно Маттіас з деякою напругою в голосі. – Ми складаємо їх там, щоб уберегти від гризунів.

Жозе підводить голову, уважно вивчаючи підпорки веранди.

Вибачте, що потурбували вас.

Маттіас робить крок до нього і знову питає, що все оце означає.

Дехто відрубав сокирою собі частину щиколотки, – каже він, даючи своїм колегам знак виходити. – Потрібна Марія, а її не можуть знайти. Ви впевнені, що не бачили її?

Цілком, – підтверджує Маттіас.

Жозе зітхає і виходить із колегами так само стрімко, як і зайшов.

Я якусь мить запитую себе, чи можна вижити, якщо вдарити сокирою по щиколотці. Чи Марія могла б урятувати ту людину, як врятувала мене.

Надворі снігоходи залишили синюваті борозни. Та знову почав падати сніг. Він укриває сліди тонким шаром мовчання.

Сто шістдесят сім

Поки я ходжу довкола стола на милицях, Маттіас наливає у миску гарячої води й намилює щоки. Точними рухами він водить бритвою по шкірі. Ополіскує обличчя, витирає й дивиться у дзеркало. Може, він і молодшає після цього на кілька років, та риси його залишаються такими самими. Шкіра на шиї нагадує смужку снігу після дощу наприкінці зими.

Коли оминаю кут, мені на обличчя потрапляє крапля води. Потім іще одна. Я відступаю на крок і дивлюся на стелю. Краплі збираються по всій довжині балки аж до центру кімнати. Вони розтягуються, звисають і падають. Одна по одній, без поспіху, перш ніж розбитися на бризки об підлогу. На хвильку я уявляю товстий шар льоду, який утворився незалежно від нас, просто у нас над головою. Через жар, який іде від плити, сніг, мабуть, злежався, затвердів, сплавився у суцільну масу. І тепер заважає воді стікати з даху. Підпорки, може, і здатні витримувати велике навантаження, та вода завжди проникає туди, куди хоче.

Коли Маттіас обертається, я показую пальцем, де протікає. Він уважно дивиться, розвертається кругом і ставить на підлогу залізне відро.

Ось так, – каже він.

Краплі води щосекунди барабанять у нього, неначе нас ув’язнили у водяному годиннику. І наш час почав свій відлік.

Наприкінці дня відро переповнюється, і невеличка калюжа збирається на підлозі. Стаючи на коліна, щоб витерти воду, Маттіас здушено скрикує, неначе його вдарили. Він спирається на коліна і не рухається кілька хвилин. Коли я хочу йому допомогти, він підіймає руку.

Минеться, – каже він, зігнувшись удвоє, – у мене защемило спину, та минеться. Усе буде добре.

Він наполягає, щоб витерти залишки води. Рухи у нього рвучкі, ніби він бореться з іржею. Морок заполоняє кімнату. Я тягнуся до олійної лампи і якусь мить тримаю її в долонях.

Запали її, – кидає Маттіас, – не чекай, щоб звідти з’явився джин.

Я засовую сірника у скляну колбу, підкручую вогонь. Коли випростуюся на своїх милицях, щоб підійти до столу, Маттіас ступає крок, зігнутий, як викорчуване дерево. Він стає мені поперек дороги. Я кажу йому, щоб посунувся. І відпочив, поки я готуватиму щось поїсти. Він репетує, що ні за що. Що кухня – його простір, тільки його одного. А моє місце у ліжку чи на стільці. І все, крапка. Попри те, що йому не вдається відвести очі від підлоги, він енергійно махає руками у повітрі і грізним і водночас уривчастим голосом наказує мені сісти.

Тож я підкоряюся, слухаючи краплі води, які з упертою наполегливістю бомбардують моє терпіння.

Маттіас бурчить і порпається з приготуванням їжі. Такий собі упертий і грізний старий олень, який б’є копитом за найменшої нагоди. Спостерігаючи за ним краєм ока, я дедалі більше впевнююся, що ця кімната незабаром стане замалою для нас двох.

Сто сімдесят чотири

Ще до того, як розплющити очі, я чую плюскотіння посуду і хлюпотіння мильної води.

Я прокидаюся.

Здивовано зауважую, що Маттіас стоїть, жвавий і випростаний. Він миє і витирає тарілки й кілька каструль, які складає на столі. Дивним чином він, здається, оклигав від свого люмбаго. Він насвистує щось відоме і приносить мені чашку кави з грінкою. Я одним ковтком розправляюся зі сніданком і п’ю каву, споглядаючи місце протікання. Цієї ночі, коли вогонь захлинувся у своєму попелі і холоднеча підкралася, щоб прогнати сни, я раптово прокинувся і зрозумів, що вода більше не просочується. Краплі зупинили свій біг. Та щойно розвели вогонь у плиті, вони відновили свій рух там, де зупинилися.

З приголомшливою завзятістю Маттіас розчищає вхід, носить дрова і місить тісто, щоб пекти чорний хліб.

Гарно починається день, незвичною скоромовкою каже він мені.

Тієї миті, коли я вирішую підвестися, щоб зробити кілька кроків на милицях, перед верандою зупиняється снігохід. Маттіас квапиться відчинити двері, і до кімнати заходить Жан.

Сьогодні, – відразу заявляє він, – ти готовий?

Маттіас дивиться на мене і показує два підняті великі пальці. Він каже, що вечеря буде готова, коли я повернуся.

Бачиш, усе один до одного, – підохочує Жан.

Маттіас допомагає мені зняти шини, одягнути його пальто, теплі штани й чоботи. Я помічаю, що руки у нього тремтять сильніше, ніж зазвичай.

Добре, – каже Маттіас, обмотуючи шарф навкруг моєї шиї, – тепер можеш іти. Милиці, тобі потрібні будуть милиці.

Вони йому не знадобляться, – каже Жан, беручи мене під пахви.

Маттіас, кліпаючи очима і витираючи лоба, спостерігає, як ми виходимо. Проходячи через двері, я помічаю слоїк з пігулками на розі стола. Там були анальгетики, які я приймав, коли біль був нестерпним. І баночка була порожньою, ніби пляшка, з якої випито все, до останньої краплі.

Сто сімдесят чотири

Двері складу зі скрипом відчиняються. Коли заходимо до середини, темрява обступає нас зусібіч. Жан двічі свистить. Склад величезний, і звук відбивається від покритих металевими листами стін. Раптом чути гудіння генератора, і над нашими головами один по одному спалахують неонові ліхтарі.

Переді мною п’ять типів, розглядають мене, ніби я повернувся з того світу. Деякі обличчя я впізнаю, але час потрудився над ними. Я був поїхав надовго, і ми всі стали чужинцями. Один із них приносить мені крісло на колесах, підкреслюючи, що він був там, коли мене знайшли після автомобільної аварії.

Радий бачити, що ти оклигуєш.

Так, – кажу, – але це довго.

Тобі хоч не потрібно робити обходи села, – підпускає він шпильку.

І тобі пощастило лікуватися у найгарнішої жінки села! – додає інший, хихочучи разом зі своїми спільниками.

Дайте йому спокій, – гримає Жан і штовхає моє крісло до інструментів, – маємо братися до праці.

Мікроавтобус піднято на дерев’яні блоки. Спереду, до підвіски прикріплені довгі металеві лижі. Задні колеса знято, і солідні ланцюги гусениць чекають, поки їх установлять. Я розумію, чому Жозеф казав, що це ніколи не спрацює.

Ми дійшли до цього. Непогано, правда?

Я дивлюся на Жана, чухаючи потилицю і обережно простягаюся на землі. Заповзаю під мікроавтобус, ухопившись за вихлопну систему. Я прошу присвітити мені. Перевіряю надійність мостів, стан амортизаторів, гальмівні механізми. Поки я там лежу, один із типів нахиляється до мене.

Я гадав, що ти поїхав звідси, аби не стати механіком, як твій батько.

Я повертаюся до нього, уважно дивлюся, а потім прошу подати розвідний ключ.

Він підкоряється, але, подаючи ключ, знову розпитує.

І де ти був увесь цей час? Десять років, це ж довго. Чим ти займався?

Я відказую, що робив усе від мене залежне, аби змінити життя.

А чому повернувся? Через аварію з електрикою?

Ні, я їхав до батька.

Жан стає на коліна, щоб поглянути чим ми займаємося. Знаком показує своєму колезі не заважати мені працювати. У жовтих променях лампи його обличчя здається особливо суворим. Я запитую себе, як оцей чоловік поводився з малими дітьми ще до аварії, коли він був учителем.

Тож поки я роблю останні перевірки, запах пального, текстура мастила, повстяна чорнота деталей переносять мене далеко у часі. Я не знаю, чи погодився б мій батько прийти сюди. Не думаю, але він, звісно, скористався б ситуацією, щоб домовитися про щось на свою користь.

Коли я закінчив, мені допомогли вибратися і сісти на стільця. Жан разом із іншими очікує на мій вердикт. Їхні руки звисають уздовж тулуба. Я повертаюся до мікроавтобуса. Це безглуздий проект. Скажімо, наївний. Вітрильник. Рятувальний ковчег. Наче небесні шлюзи готові відкритися, щоб усе проковтнути.

Я не розумію, навіщо вам така машина.

Жан відповідає, що це для того, щоб влаштовувати вилазки й поповнювати наші запаси.

Снігоходи – це добре, але потрібне місце для перевезення вантажів і кількох людей. Нам потрібна справжня снігова машина.

Я бачу, – кажу. – Але готовий побитись об заклад, що у вас немає перехідника для гусеничного приводу.

Жан і його люди обмінюються порожніми поглядами.

Всі погоджуються, але ніхто не ворушиться. Я повторюю:

Тож маємо просвердлити дірки у маточині.

Жан дає іншим кілька вказівок. Один із них поспішає дістати дриль, інший підносить до нас ящики з інструментами, а ще один тягне до нас подовжувач. Я вказую пальцем на типа, з яким уже трохи розмовляв, і даю знак підійти.

Слухай уважно, ти просвердлиш дірки точно там, де я казатиму. Обережно, не перевантажуй двигун і не поламай свердло.

Він киває головою, займає місце й починає свердлити метал. Поки я спостерігаю за ним краєм ока, пояснюю Жану, як ми будемо діяти. Він просить дати йому якомога більше деталей про кожен етап, щоб бути впевненим, що все добре розуміє.

Думаєш, ми зробимо усе сьогодні?

Побачимо, можливо.

Жан сяє, кладе мені на плече руку і гордо заявляє, що я – саме та людина, яка потрібна у такій ситуації.

Сто сімдесят чотири

Вже давненько стемніло, коли Жан повіз мене назад. Ми женемо на повній швидкості, а фари розтинають пітьму перед нами. Під снігом угадується старе шахтне устаткування і величезна гора із шахтних відходів. На відміну від Жозефа, Жан керує снігоходом поривчастими рухами, і в мене таке враження, що ми можемо загрузнути на кожному повороті. Ми під’їжджаємо до веранди. Маттіас уже відчинив двері. Не заглушуючи двигуна, Жан робить йому знак підійти й забрати мене. Маттіас прямує до нас і провалюється у сніг.

Сильно дме, – кидає він, його голос частково перекриває ревіння двигуна, – буде снігопад.

Жан відсторонено погоджується. Щойно я сходжу зі снігохода й Маттіас підхоплює мене попід руки, Жан натискає на акселератор і спускається до села.

Ну як? – цікавиться Маттіас, щойно ми заходимо до середини.

Ми не зупинялися увесь день, – кажу я, дивлячись на свої почорнілі від мастила і пороху руки. – Я голодний.

Воно працює?

Повинне.

А на що воно схоже?

На мікроавтобус із лижами й гусеницями. На сніговий ковчег.

Маттіас на мить замислюється.

Масуючи собі ногу, я дивлюся на місце, звідки капає вода, і кажу собі, що треба буде обов’язково закрити його чимось, або знайти засіб, як обеззвучити падіння крапель.

Як твої ноги? Все гаразд?

Так, вони тверді, як каменюки, та біль можна терпіти. А як твоя спина?

Як нова копійка, – відповідає він, під очима у нього кола внаслідок дії анальгетиків.

Маттіас подає мені тарілку пасти.

Ну, то вони сказали, коли вирушить експедиція?

Ні, мікроавтобус іще на складі. А ще треба його випробувати в польових умовах.

Ти будеш їм іще потрібен для цього?

Гадаю, що так.

Тобто, вони не вирушать відразу. Жюд був із вами?

Ні.

Але Жан сказав тобі напевне, що він тримає одне місце для мене? Авжеж?

Ми цілий день працювали, я не пригадую кожне сказане слово. Ти домовляйся з ними сам.

Скоринкою хліба я підбираю соус з тарілки. Маттіас не каже більше ні слова й поринає у споглядання води, яка крапає зі стелі.

Сто дев’яносто два

Сніжить уже майже тиждень. Вітер змінює обриси дерев і здіймає сніг, який потім знову падає. Уже не розбереш, чи падають сніжинки з неба, чи здіймаються з землі.

Останніми днями я майже не підводився з ліжка. Зранку я розтираю ноги, роблю кілька вправ і знову лягаю. Більше робити нічого.

Дах протікає і далі. Ми більше не розтоплюємо сніг на плиті. Просто збираємо воду, яка тече зі стелі. Вона прозора, але присмак у неї дивний. Наче всотала смак дерева, крізь яке просочилася.

Маттіас безупину куховарить. Наче намагається заповнити порожнечу, готуючи щось, чим би набити наші шлунки. Сьогодні він знову пік чорний хліб. Але цього разу додав м’яса, сухофруктів і добру порцію жиру. Усе це стоїть на плиті з самого ранку, і Маттіас постійно підживлює вогонь, щоб не переривати повільного випікання маленьких цеглинок чорного хліба з м’ясом.

Це не чорний хліб, а пеммікан, індіанська їжа, що не одне і те ж, – уточнює він.

Викладаючи оті цеглинки пеммікану на стіл, Маттіас здається особливо задоволеним.

З пемміканом можна довго протриматися, – продовжує він, – кілька шматочків прирівнюються до повноцінної їжі. Саме його брали з собою дослідники, коли рушали вгору по річках.

Надворі виє віхола і дає копняків веранді. Вона крутить у димарі і пушить сніг навкруг. Б’ється об вікна. Завиває. І ми дивимося цю виставу з прорахованою байдужістю. Раптом лунає якийсь голос. Хтось із кимось говорить по той бік дверей. Заінтригований Маттіас відчиняє. Там Йонас. Він заходить, обтрушуючи сніг із плечей, і підтягує крісло-гойдалку, щоб сісти біля плити. Він струшує долонями і простягає їх до тепла. Так він сидить довгенько. Так робили наші предки впродовж тисяч років. Коли Йонас обертається до нас, насилу рухаючи пальцями, крижинки в його бороді поволі тануть, а бірюзове пальто блищить. Він розтуляє рота, щоб щось сказати, та, здається, думка втекла від нього, тож що він ще якусь хвильку мовчить, загіпнотизований краплями води, які падають зі стелі і приземляються у відро.

Холодно, – нарешті каже він. – І сніг, сніг падає безупину. Ви добре зробили, що поставили підпорки, ніколи не знаєш, що може трапитися. Я чув, що трохи вище, у лісі, снігу вдвічі більше. Удвічі більше снігу, уявляєте?

Маттіас піднімає брови я ж силкуюся уявити заїмку моїх дядьків під чотириметровою товщею снігу.

А оце, це що? – питає Йонас, показуючи на пеммікан на столі.

Маттіас запрошує його скуштувати.

Йонас бере цеглинку пеммікана, зважує на долоні і вгризається в нього зубами, які ще залишилися.

Добра завірюха, – продовжує він з набитим ротом, – добра завірюха. Та ми й не такі бачили. Щозими крутить. Ось так. Вона нічому не стає на заваді. Вона нікого не зупиняє, хурделиця. Доказ ось, вони поїхали, коли все почалося.

Хто поїхав? – хутко питає Маттіас.

Йонас на мить перестає жувати.

Жюд, Жан, Жозе, й інші.

На мікроавтобусі?

Атож, на мікроавтобусі, ви б тільки бачили ту машину, вона наче пливла по снігу, немов біблійний корабель.

Обличчя у Маттіаса темніє.

Вони поїхали до міста?

Не знаю. Вони вирушили на пошуки харчів, пального й ліків, передусім для тих, кому не вдається оклигати від грипу. Я зустрів їх якраз перед від’їздом. Через вітер надворі не було нікого, крім нас. Я спитав, чи можу поїхати з ними. Щоб здати свої порожні пляшки. Вони сказали «так, але наступного разу». Я наполягав, бо не боюся віхол. Вони пояснили, що їх уже і так багато, і що вони ненадовго. Тож я повернувся до себе, щоб не замерзнути. В будь-якому разі, вони незабаром повернуться, і я візьму участь у наступній, у наступній експедиції.

Скільки часу минуло, як вони поїхали? – питається приголомшений Маттіас.

Вже не пригадую, – відповідає задумливо Йонас. – Уже днів чотири чи п’ять тому, ага, точно. У будь-якому випадку, на них чекають із дня на день. Всім нетерпиться їх побачити. Без них село здається порожнім. І день роздачі продуктів наближається.

Йонас знову вгризається в свою цеглинку пеммікана.

Смачно, – підтверджує він. – Трохи твердий, але добрий.

Маттіас щось бурмоче, переставши звертати увагу на подальшу розмову.

Я чи маєш вісточку від Жозефа й Марії? – насуплююся вже я.

А, прекрасна Марія, – зітхає Йонас. – Я знав, що це трапиться, я знав, та нікому не казав. Нікому. Вони поїхали. А що ви хотіли? Ось так. Я дуже сумнівався, що погоня за ними хоч щось дасть. Жозеф, Жозеф, він не дурний. Він не дасться. Я тим паче, я не дурень. Хоч мене і вважають порожнім місцем, я сплю у корівнику, займаюся своїми справами, та я все про все знаю. Тепер я, саме я доглядаю корів, даю їм їсти. Треба ж, щоб хтось опікувався бідними тваринами.

Поки Йонас далі просторікує, я кидаю погляд на Маттіаса. Він дивиться у порожнечу перед собою, ніби його спаралізувало. І йому нічого більше не залишається.

Ніхто в цьому не сумнівається, – провадить далі Йонас, – але дні стають довшими. Ранки яснішими. Темрява настає не так швидко. Зазвичай о цій порі року мороз відступає на кілька днів. А ще сніг іноді переходить у дощ. Отак, завжди відлиги, відлиги посеред найлютішої зими. Можна мені ще одного пеммікана?

Так, – неуважно відказує Маттіас, – бери все, що хочеш.

Йонас підводиться і кладе кілька цеглинок пеммікана до кишені.

Це на, це на дорогу, – каже він, перш ніж піти.