Текст книги " Чіткість (ЛП)"

Автор книги: Кім Харінгтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

– Але ми не лишились з пустими руками, – сказала я. – Там був Гебріел Тоскано.

Лоб Джастіна піднявся.

– Він зайшов туди лише на хвилину і вийшов звідти разом з їжею. Не думаю, що це робить його підозрюваним.

– Він був в тому ж місці, що і жертва і ніколи не згадував про це, хоча ми разом працювали над справою протягом тижня.

– І що?

Я не могла повірити, що Джастін захищав його. Я повинна була сказати йому.

– І в нього є тату на біцепсі.

Обличчя Джастіна змінилось. Я знала, що він думав про всі сценарії того, як я могла бачити Гебріела без сорочки. І це йому не подобалось.

– Там написано "Вікторія",– закінчила я.

Джастін швидко закліпав.

– Думаю, мм, це може бути тим, про що я не знаю.

Хтось тихо постукав у двері. Я взяла касету і сховала її за спиною на всякий випадок, поки Джастін відкривав двері. Дякувати Богу, це був його батько.

Мер Спелмен закрив двері за собою і відразу ж повернувся до мене.

– Пері звільнили.

Я видихнула і сіла у найближче крісло.

– У них немає зброї. Немає мотиву. У них є лише доказ того, що Пері був разом з жертвою, що він визнає, і от і все. Викрасти плівку було дурним вчинком, але вони не можуть тримати його лише за те.

– Дякувати Богу,– сказав Джастін.

– Він повинен залишатись у місті,– продовжив пан Спелмен. – І вони не припиняють розслідування. Вони і далі будуть копати під нього.

– Це нормально,– сказала я, піднімаючись. – Вони більше нічого не знайдуть, адже він невинний. – Я зупинились, поглянувши на них. – Я повинна вам подякувати за це.

– Дякуй нашому адвокатові, а не нам,– сказав Джастін.

Я віддала меру касету і знову подякувала. Він пішов, щоб повернути її у відділок.

– Що далі?– спитав Джастін.

– А далі я збираюсь дізнатись, що відбувалось у "Смакоті" тієї ночі.

І я точно знала, хто може допомогти мені.

Дорогою додому я вдихала вологе повітря. Сонце вже майже сіло. Я була голодною і втомленою, але думки мої бігали. Все відбувалось так швидко і було таким неоднозначним. Мої колишні почуття до Джастіна знову оживали. Той, в кого я так і не закохалась, міг бути вбивцею або сином вбивці. Пері випустили, але він все ще був в небезпеці. Я не могла дочекатись, поки буду вдома і побачу його, але не знала чи обняти його чи дати ляпаса.

Але спершу я повинна була зробити дещо інше. Я вийняла телефон з кишені і набрала номер, поки йшла.

Стівен відповів через декілька гудків.

– Привіт, це Клер Ферн.

– Привіт. Що таке?

– Я хотіла зателефонувати тобі і вибачитись.

Пауза.

– За що?

– За те, що не приїхала сьогодні зустрітись з твоїм адвокатом. Хтось порізав шини моєї мами, якщо ти можеш повірити в це. Але я хотіла подякувати тобі за запропоновану допомогу. Я можу пригостити тебе обідом завтра?

– Мм...– Стівен був явно здивований моєю пропозицією, але і не відмовив.

– Я думала, що між нами тепер все гаразд, після тієї розмови. Крім того, це не побачення. Просто один друг віддячить іншому.

– Гаразд,– сказав він. – Звучить чудово.

Він здавався щирим з певним піднесенням в його голосі.

Невеликий проблиск вини промайнув всередині мене за те, що брехала і використовувала його, але моя потреба у відповідях заглушила його.

Глава 22

Календар родини Ферн був пустим на наступний день. Це бувало рідко в липні, але так вже склалось. Це був понеділок і піковий тиждень вже минув. І, знаєте, "тут живе вбивця" – таке не корисно для бізнесу.

Мама справлялась з цим за допомогою прибирання. Вона була рада, що Пері вдома, але наші тривоги ще не скінчились. Для мами це був заклик до нав'язливого очищення підлоги.

В мене не було роботи до зустрічі зі Стівеном, тож я провела день з Пері, безуспішно намагаючись підняти йому настрій. Яким би надокучливим не був Пері-бабій, я хотіла повернути його колишнього. Він був краще за депресивного Пері. Я би краще закотила очі від його постійних дівчат, ніж би сиділа біля нього, хвилюючись за стан його психічного здоров'я.

– Давай, – сказала я, хапаючи його за руку. – Ходімо.

Я намагалась стягнути його з дивану, але він не зрушив.

– Ні,– простогнав він.

– Це прекрасний сонячний день.

– Я не можу ,– він закрив обличчя подушкою.

– Ти що вампір?

– Люди дивитимуться на мене. Вони шепотітимуть за спинами, – пробурмотів він приглушеним голосом.

– Пері, люди завжди дивляться на нас і перешіптуються.

– Але не так.

Я тупнула ногою. Пері поглянув один оком з-під подушки.

– Так, я тупнула ногою. Я твоя маленька сестричка і хочу, щоб ти купив мені піцу. Ти мій боржник, Пері.

Він стогнав і бубнів деякий час, але таки встав. І під нас нашої прогулянки по набережній ніхто не показував пальцем і не спинявся. Я зайняла нам хорошу лаву, з якої добру було видно всіх людей і Пері купив нам декілька шматочків у Монті.

Я вкусила і закрила очі на мить насолоджуючись піцою. Пері також вкусив і видавив весь сир, що повис у нього на підборідді. Він зітхнув і витер його.

– Піца у Монті – лайно. Я знаю, що винен тобі за допомогу в очищенні мого ім'я, але ти повинна була б обрати морозиво.

– Ти мій боржник не лише через це,– я витерла рот паперовою серветкою.

– А за що ще?– спитав Пері, від страху піднявши брови.

– Я дізналась, чому Тіфані Деспозіто полювала на мого хлопця декілька місяців тому. Виявилось, що це була помста, але вона обрала не ту людину.

– Он як?– його брови опустились.

– Маленька пташечка нашепотіла мені про те, що було між вами.

Він пробурчав:

– Нейт.

Я повернула обличчя до свого брата.

– Для тебе все це веселощі та ігри – спати з дівчатами, а потім ігнорувати їх. Ти поводиш себе так, ніби немає ніяких наслідків. Але вони є. Ти зробив їй боляче. – я не могла повірити, що з усіх людей захищаю Тіфані Деспозіто.

– Ти права, – він підняв свої руки вгору, підкорюючись. – Я думав що для неї то був також простий перепих на вечірці, без всякого значення. Але то було не так, я зрозумів це, коли вона перетворилась на навіжену, що "хотіла чогось більшого", – він повільно похитав головою. – Я ніколи не думав, що вона направить свою злість на тебе за те, що зробив я. Те все, що було з Джастіном – негідна поведінка. Я не знав, що вона здатна на таке.

– Ніхто не знає, на що здатні люди, – сумно сказала я.

– Гаразд, тепер я почуваюсь дуже винним, – Пері штовхнув мене легко своїм плечем. – Я куплю тобі також і морозиво.

Я сиділа на лавочці і дивилась на людей, поки Пері ходив за морозивом. Туристи проходили повз, їх сорочки були заляпані морозивом, шкіра обгоріла на сонці, але обличчя були щасливими. Місцеві завжди жалілись на літній наплив, трафік та натовп на пляжі, але все таки круто було рости в туристичному місті. Ціллю міста було зробити приїжджих щасливими і моя родина приймала участь в цьому. Я впевнена, що деякі люди повертались додому, кажучи, що їх поїздка на мис була такою веселою і найкращою її частиною було екстрасенсорне читання, яке проводила родина фріків. Я всміхнулась.

– Торкнись до мене, крихітко!

Я поглянула вгору і застогнала. Коді та Тревор – двоє малявок з нашої школи, друзі Тіфані та її оточення, пройшли повз, сміючись від насолоди.

– Так, – кричав Тревор. – Торкнись мого члена і скажи де він був!

– Легко, – прокричала я у відповідь. – Всередині мами Коді.

– Сука, – пробурмотів Коді.

Дякувати Богу, вони продовжили йти. Занадто для мене, хто любить своє місто і свою роботу. Добре. Я закрила очі і притулила пальці до скронь.

– Знаєш, що я ненавиджу?

А тепер що? Я відкрила очі і побачила, що поряд сидить Мадам Маслов. На ній була біла бавовняна сукня до низу, зашнурована до шиї. Вона була босою і схрестила ноги. Дивилась через моє плече на океан і говорила.

– Люди завжди питають мене про номери. Я не знаю номерів завтрашньої лотереї. Ненавиджу, коли вони просять про це.

Вона намагалась потоваришувати зі мною завдяки професійним негараздам життя екстрасенса?

– Мій дар працює не так,– продовжила вона зі своїм смішним акцентом. – Так само як твій дар не завжди працює, коли ти цього хочеш.

Потім вона поглянула на мене. Її очі були темними, оточеними зморшками, які надавали їм доброго погляду.

– Ти тут, щоб зустрітись зі мною? Ти ж знаєш, що я раніше казала правду.

– Ні, я тут для того, щоб поїсти. І я не вірю в те, що ви сказали. Ви просто хочете щоб ми з родиною покинули місто і ви лишились тут сама.

– Те, що кажеш ти, неправда, – сказала вона, нахиливши голову вбік. – правда ж в тому, що я знаю, що ти в небезпеці. Я вже казала тобі. Я намагаюсь захистити тебе, але ти не чуєш. – для наочності вона показала на своє вухо. – Покинь це місце. Поки не стало пізно.

Я чула кроки Пері, що лунали по набережній, коли він підійшов до лавочки з морозивом в руках.

– Що відбувається?– спитав він.

– Нічого,– сказала я. – Мадам Маслов вже йде.

Я повернулась назад до Маслов, але вона вже не звертала на мене увагу. Вони дивилась на Пері. Вона встала і підійшла до нього, нахиляючи голову вбік.

– Ти здаєшся таким знайомим. Одного разу я зустріла чоловіка, що виглядав так, як ти, але старше.

Пері закам'янів. Моє серце почало битись швидше.

 – Де?– спитала я, намагаючись говорити нормальним голосом.

Маслов махнула рукою, ніби це було не варте згадки.

– Далеко-далеко, у мене на батьківщині, у пустельній місцевості.

Її годинник пропищав і вона поглянула на нього.

– Я повинна повернутись до своєї справи.

Вона витягнула велику зв'язку ключів з сумочки і пішла до свого магазину, кинувши останній погляд на мене. Занепокоєний погляд. Або вона була чудовою актрисою, або і справді вірила, що я в небезпеці.

– Все вже розтануло,– сказав Пері. На його ногах вже була купа морозива.

– Я більше не голодна.

Пері злегка знизав плечима і продовжив гризти морозиво.

– Хочеш пройтись на пляж?

– Ні, дякую. Я вже буду повертатись.

Я дивились, як Пері спускався по сходах на пісок знизу. Я була рада, що таки витягнула його з дому. Місія виконана. Я повернулась, щоб йти додому, коли дехто впав в моє око.

Сесіль Клейворт йшла від магазину Мадам Маслов у строгій чорній сукні та на підборах. Її очі дивились лише на мене, коли вона почала йти до мене. Я зупинилась і зачекала, цікавлячись, чим це може бути.

– Я хочу попросити тебе про щось, – сказала Сесіль, переходячи до суті.

– Гаразд, – я схрестила руки на грудях.

– У тебе побачення з моїм сином сьогодні.

Це було не зовсім побачення, але я кивнула.

– Я хочу, щоб ти скасувала його.

Я не чекала цього. Її тон дратував мене.

– Я не розумію, чому наш обід має стосуватись вас.

Сесіль зняла свої велетенські окуляри.

– Ти принесла моїй родині купу проблем останніми місяцями. Твоя дитяча потреба все розказати директору майже забрала в мого сина місце в Лізі Плюща, що змусило мого чоловіка витратити багато грошей.

Я не дала їй кричати на мене.

– Ви вините не ту людину, – відповіла я. – Якби Стівен не шахраював на тесті, нічого з цього не відбулось би.

Вираз обличчя Сесіль став холодним.

– Ти можеш думати будь-що, що полегшить твою совість, миленька, але насправді саме ти стала каталізатором для цих проблем. Відтоді я була ввічливою і, навіть, сердешною з вашою родиною. Ми повинні ділити це місто, і, незважаючи на те, що ти скоїла, мій син добре відноситься до тебе. Через його бажання я була доброю до вас. Але це скінчиться, якщо ти почнеш переслідувати мого сина. Він заслуговує на більше, ніж на циганку-самозванку.

Я підійшла ближче до неї.

– Ви сноб для когось з таким жалюгідним минулим.

– Що, пробач?

– Не секрет, що ви трейлерне дитя. Ви просто причепились до багатого чувака і повернули все своє життя на 180 градусів. Але не думайте, що ви краще за мене.

– Тримайся якнайдалі від мого сина.

Вона одягнула окуляри і відпустила мене, немов прислугу. Я хотіла збити її з каблуків, але напад на Сесіль Клейворт у найбільш  публічному місці не допомогло б нашій справі. Натомість, я пішла додому і підготувалась до свого не-побачення.

Глава 23

Стівен з'явився біля моїх дверей одягний у блакитну сорочку з ґудзиками і брюки. Трохи більше нарядний, ніж я очікувала, але Стівен завжди так одягався. Що більше мене здивувало, то це троянди у його руках.

Я не достатньо чітко сказала, що це не побачення? Так, я не була досить чесною на рахунок моїх намірів, щоб отримати з нього інформацію. Але я думала, що Стівен знав, що це не стосується романтики, а лише вдячний обід.

– В тебе алергія? – спитав він.

– Що?

– Троянди, – сказав Стівен. – Ти хмуришся на них.

– О, вибач. Вони прекрасні. Я просто намагалась згадати, де наша ваза. – Я взяла їх з його рук і виконала ритуал: понюхати і всміхнутись.

– Дякую. Я зараз повернуся.

Я швидко пішла із квітами на кухню, і попросила маму поставити їх у воду. Вона розмовляла по-телефону. Я могла чути тільки її сторону розмови, але я зрозуміла, що співрозмовник наполягав на зустрічі. Мама намагалася пояснити, що сьогодні ми зачинені, але, напевно, людина  благала. І, зрештою, мама погодилася провести зустріч один-на-один. Я почувалася винною, залишаючи її саму, але я повинна була йти.

Стівен провів мене до свого Лексуса.

– Куди попрямуємо? В "Бістро капітана"?

– Я думала про "Смакоту", – сказала.

– Доообре, – із невеличким розчаруванням, сказав він. – Якщо ти цього хочеш.

Не те, щоб я обожнювала "Смакоту", зовсім ні. Але якщо я хотіла підштовхнути пам'ять Стівена про ніч, коли Вікторію було вбито, то "Смакота" саме те місце.

– Ти вже бувала тут,  – сказав він, після того, як ми сіли в тьмяно освітленій кутовій кабінці.

– Ага, постійно буваю. Як ти взнав?

– Ти не дивилася в меню.

Я посміхнулася і показала пальцем на свою голову.

– Я продивляюся його прямо зараз.

Він засміявся.

– Я гадаю, ти часто сюди приходиш. Що тут смачне?

– Мій брат любить бургери. А я небайдужа до курячих крилець.

– Як там твій брат?

Перш ніж я змогла відповісти, підійшла офіціантка і прийняла замовлення. Після того, як вона пішла, я повернулася обличчям до Стівена, який здавався щиро стурбований через це.

– З Пері не все добре.

– Але я чув, що поліція відпустила його, – сказав Стівен.

– Саме так, але він й досі головний підозрюваний. У них просто не має достатньо доказів, щоб затримати його.

Несподівано я зрозуміла, що борюсь зі слізьми. Увесь день, я носила маску впевненості для моєї матері та Пері, а тепер, коли я була далеко від них і говорила про них, я була близькою до зриву.

– Перепрошую, – сказала я, витираючи сльози навколо очей серветкою. – Це літо дійсно паршиве.

– Все нормально.

– Як у тебе тримає літо? – запитала я, змінюючи тему, щоб я змогла відновити своє самовладання.

Стівен знизав плечима.

– Не дуже чудово. Через передвиборчу кампанію в домі не припиняється балаканина про політику. Включаючи химерні вечері з батьками. Примушують ходити в гості. Останнім часом я був під великим тиском. Мої батьки зараз на ще одному благодійному заході. Я теж мусив піти, але це краща заміна.

Я думала, чи розповісти йому про ті жахливі речі, які сказала його мати мені сьогодні вдень, але вирішила промовчати. Здавалося, в нього достатньо проблем з його батьками, на даний момент.

– Якщо чесно, я не можу дочекатися, щоб поїхати в коледж наступного місяця. Утекти геть від усього цього. Мої батьки дуже... цілеспрямовані. – Він раптово замовк. – Пробач. Мені не треба було про це говорити.

– Я не проти. Це добре, що ти виговорився.

– Ні, це особисте, родинні справи. А це хороший вечір. Пробач. Я зануда. Давай поговоримо про щось веселе.

– Наприклад, про те, що усе містечко вважає мого брата вбивцею?

Стівен тихо засміявся.

– Добре, добре. Твоє життя не набагато краще прямо зараз.

– Ти правий.

Прийшла офіціантка з нашою їжею і Стівен швидко схопив свій бургер.

– Я чув ти працюєш над справою разом з поліцією, – сказав він. – Це правда?

– Це було правдою. Але не тепер.

Він зітхнув з полегшенням.

– Я такий радий.

– Чому?

– Ти наражаєш себе на небезпеку, роблячи це,– він вказав на мене картоплею фрі. – Одна смерть перетворилася на три.

Я цінила стурбованість кожного за моє благополуччя, але мені не потрібна ще одна людина, яка говорила б зупинитися. Я зробила глибокий вдих, відчувши, що це був вдалий момент для моєї місії. Я повинна отримати інформацію, за якою прийшла.

Я відкашлялася.

– Говорячи про той вечір, я хотіла задати тобі питання. Ти не бачив нічого підозрілого, коли був тут?

– Про що ти?

– Ти був тут тієї ночі, коли Вікторія Хаппел і мій брат пішли разом. В ніч, коли її вбили.

– Я був? Як ти знаєш? – Його очі загорілися. – Ой, почекай, ти щойно виловила це в своїй голові?

– Ні, нічого надприродного. Це було на касеті камери безпеки, де є мій брат. Ти був, хм, п'яний і твоя мати забрала тебе додому.

Він закотив очі.

– Я забув, що був тут тієї ночі. Як соромно.

– Усіх у нас є неприємні моменти, – сказала я. – Повір, я теж їх маю. Нагадай мені, розказати тобі, як я кинула содову на Тіфані Деспозіто прямо тут.

Він злегка посміхнувся на це, а потім похитав головою.

– На жаль, я не можу допомогти, я не бачив нічого дивного у ту ніч.

– Може ти бачив, як Вікторія говорила з кимось, окрім мого брата?

Наприклад, з Ентоні Тоскано, вбивцею зі значком, чи його сином, Гебріелем, брехуном з ім'ям жертви, витатуюваним на його тілі?

Стівен похитав головою.

– Чесно кажучи, я насилу пам'ятаю ту ніч. Я провів її решту у ванній, блюючи. Я пам'ятаю як наша економка піднімала мене з підлоги і допомагала лягти спати.

Ай! – сказала я, посміхаючись.

– Це один з тих моментів, якими моя мати буде гордитись. Я впевнений.

Я хихикнула.

Він нахилився вперед, поклавши руки на стіл.

– Тепер про кидання напою. Я мушу почути це.

Решту вечора ми провели обговорюючи шкільні плітки і різні коледжі. На диво, я провела час непогано. Потім настав час розраховуватися і я зрозуміла, що не добула жодної інформації, яка б могла допомогти очистити ім'я Пері, і також ані трохи не наблизилася до викриття того, чи бачив хтось Тоскано з Вікторією або того, що він з нею розмовляв тієї ночі.

Стівен оплатив чек, хоча це я запросила його. Ми прогулялися до його машини і він відкрив двері для мене.

– Що будемо робити тепер?– запитав він, після того як сів місце водія. – Тобі треба повертатися до дому?

У мене з'явилася ідея. Алкогольні пари зробили спогади Стівена про ту ніч туманною.  Але предмети не забули. Я повернулася до нього обличчям.

 – Ми можемо піти до тебе додому? Ти сказав, що твоїх батьків не має.

– Гм...

Я бачила, як він намагається зрозуміти що діється, думаючи, що він не уявляв, що я саме така дівчина.

– Я ніколи не бачила особняк, –  додала я. – Мене не запрошували на жодну вечірку в школи. – Я посміхнулася. – Не достатньо крута, я гадаю.

Стівен скривився.

– Вибач, якщо я коли-небудь ставився до тебе погано.

– Цього не було. Ти ніколи не дражнив мене, як інші. Ти просто ігнорував мене. Але ти можеш виправити це прямо зараз, – сказала я, посміхаючись.

– Тоді гаразд, – сказав він, виїжджаючи з парковки. – Ми їдемо на екскурсію по будинку Клейворт.

Через кілька хвилин, Стівен, припаркувався на круговій дорозі і вів мене до вхідних дверей, які були оточені двома білими колонами. Я бачила його будинок до цього з вулиці, але він був ще більш вражаючим  зблизька. Стівен повернув свій ключ, і я чемно відвернулася, коли він набирав код на системі безпеки.

В передпокої була мармурова підлога, люстра, що звисала зі стелі, і захоплюючі парадні сходи, що вигинались вниз з другого поверху. Мої кроки віддавалися луною, коли я пішла за Стівеном далі по коридору. Він відкрив скляні французькі двері, які привели до офіційної вітальні, потім до офіційної їдальні і кухні, достатньо великої, щоб вмістити все кафе. Весь цей час він говорив, показуючи на картини, скульптури і цікаві деталі інтер'єру. Він махнув рукою на велике вікно, через яке я могла бачити басейн і великий двір, де відбувалися усі вечірки на, які мене не було запрошено.

– Хочеш подивитися мою кімнату? – запитав він несміливо.

Це було саме те, для чого я прийшла, але я не хотіла, щоб він мав невірне уявлення. Я хотіла доказів, а не траху. Зважуючи свої слова, я сказала:

– Звичайно ... на хвилинку.

Я пішла за ним нагору і вниз довгим коридором. Його кімната була величезною, з вікна якої було видно басейн. Свинарника, як в кімнаті Пері, тут не було. Ліжко застелене, комп'ютерний стіл чистий, комод без пилу. Кімната була більш схожа на готельний номер, а не кімнату хлопця-підлітка. Гадаю, це перевага того, хто має в домі економку.

Я дозволила моїй руці легко торкнутися до поверхонь, бродячи по кімнаті. Я заговорила зі Стівеном ні про що, аби він не запідозрив, що я примінюю свої здібності.

– Твоя кімната така приємна, – сказала я.

– Моя мати невротик, щодо порядку і організованості. Якщо я виходжу зі своєї кімнати на кілька хвилин і залишаю книгу на моєму столі, то коли я повертаюся, вона чарівним чином стає на місце.

– Це не так вже й погано, –  сказала я, затримуючи свої пальці на його клавіатурі. – Принаймні, тобі не доведеться  прибирати її самостійно.

Стівен притулився до стіни, схрестивши ноги під щиколотку.

– Ага, але я не можу мати навіть плакати.

– Досить скоро ти зможеш оздобити кімнату в гуртожитку, – сказала я, посміхаючись, хоча в середині я була зовсім не рада.

Цей пошук закінчувався, а в підсумку – нічого. У мене були всплески видінь, але усі вони були недоречними і в основному про прибирання економки. А мені було потрібно видіння з тої ночі з "Смакоти".

Стівен лепетав про те, наскільки він нетерпляче чекає на коледж і від'їзд з Істпорту. Тим часом, я ламала собі голову. Мені потрібно було щось за, що він тримався в ту ніч у ресторані. Я спробувала згадати, у що він був одягнений на відео з камери безпеки, але не змогла. Я не могла прямо запитати Стівена без того, щоб він нічого запідозрив. Раптово я згадала.

Єдине, що я згадала з відео безпеки – це було гарна зелена сукня Сесіль Клейворт. Шафа Сесіль була настільки великою, що не могло бути, аби вона наділа цю сукню знову минулого тижня. І, можливо, її ще не прали.

– На цьому поверсі є ванна кімната? – запиталася я, перериваючи якусь історію з його випускного балу.

– Звісно, по коридору праворуч від тебе.

– Гаразд. Коли я повернуся, ти покажеш мені свої фото з випускного?

Пошуки цих фото, займе його на декілька хвилин. Я мчала по коридору, здогадуючись, що двері в кінці ведуть до спальні господарів. Я заглянула всередину. Бінго. Тепер, де ж її шафа? Я відчинила двері і закрила рот рукою аби не зойкнути . Гардеробна Сесіль Клейворт була як мрія. Одну стіну займали стелажі із взуттям. Інші стіни були з одягом... розвішані за кольором.

Це не зайняло багато часу, щоб знайти смарагдово-зелену сукню, яку я побачила відео з камери безпеки. Я дозволила моїм пальцям ковзати уздовж тканини і відкрила свій розум. Спершу нічого спливло так що я продовжувала йти уздовж тканини, поки не досягла поясу, де рука Стівена обійняла матір.

Потім це прийшло. Як куля. Я побачила Стівена, явно в нетверезому стані, що брів туди, де Вікторія Хаппел сиділа на барному стільці. Було надто шумно і я не могла почути ані слова, але я здогадалася, що він намагався підчепити її. Вікторія закотила очі і поклала руку йому на обличчя, а потім відвернулася. Вже рум'яні щоки Стівена стали яскраво-червоними. Він нахилився ближче і наполегливо щось говорив їй на вухо.

Вид і звуки затуманилися, коли почуття гніву скипіло і взяло під свій контроль видіння. Скажені думки заполонили мій розум. Вона збиралася усе знищити. Мені довелось пройти стільки труднощів, щоб мати те, що маю зараз. Ця маленька повія не зможе в мене це відібрати.

Емоції були настільки сильними, що я відчула, як хапаю ротом повітря.

– Що ти робиш?

Я кинула сукню і обернулася. Стівен стояв у дверях туалету, дивлячись на мене неухильно.

– Нічого, сказала я, перехрещуючи руки. – Це прекрасна сукня.

– Це моєї матері. Що ти робиш у її шафі?

Я щосили намагалась вигадати щось, щось, що хоч трохи мало би сенс.

– Вона сьогодні приходила, щоб побачити мене, – випалила я. – Сказала мені, щоб трималася подалі від тебе. Вона сказала, що я не достатньо хороша, аби зустрічатися з тобою. Я не повірила їй

Я зробив паузу для драматичного ефекту.

– Але тепер я дивлюся на ваш великий будинок з модною гардеробною твоєї матері. Будь-яка з цих суконь коштує більше, ніж увесь мій гардероб. І я думаю, вона може бути права. Я не можу конкурувати з багатими дівчатами. Я не належу цьому світу.

Я заслужила премію Оскар. Я не знаю як я це зробила, але мені вдався образ істеричної дівчини, в якої з очей полилися сльози, і я вибігла з кімнати, а потім вниз парадними сходами.

Він пішов за мною.

– Клер, чекай!

– Я збираюся йти додому! – закричала.

– Це занадто далеко! Зачекай!

Але я була біля дверей, перш ніж він міг мене наздогнати. Замість того, щоб йти по вулиці, де він міг би легко знайти мене, я кинулася до лісу. Я подзвонила Джастіну з мобільного, понад усе сподіваючись, що він відповість, і він це зробив.

– Клер?

– Джастін, у мене проблеми.

Глава 24

У лісі чувся тріск гілля, безперервне дзижчання комах та інші нічні шуми, що мене лякали. Я тулилися за деревом в темряві, не зводячи очей від дороги, де виднілися яскраво освітлені вхідні двері будинку Клейворт. Стівен гукнув мене, а потім знизав плечима і поплентався назад у будинок. Більше він не виходив.

Наскільки холоднокровним вбивцею він може бути, якщо він не пішов за мною? Але видіння ... емоції в ньому були настільки сильні. Стівен був такий злий на Вікторію. Досить злий, аби вбити.

Але щось у видінні гризло мене. Мій інстинкт говорив мені, що я неправа. Що я щось пропускала, розуміючи щось не так.

Чорний автомобіль сповільнився і під'їхав до узбіччя дороги. Я наблизилася ближче, побачила Джастіна на місці водія, і побігла до нього.

Джастін розвернувся назад після того, як я стрибнула на пасажирське сидіння.

– Двічі протягом двох днів я порушував закон заради тебе, – сказав він.

– Я знаю. Мені дуже шкода. Я повинна була подзвонити комусь з правами, але я боялася, і моїм першим інстинктом ...

Я замовкла, тому що я не хотіла закінчити цю фразу вголос.

– Я не проти,–  сказав він. – Я завжди прийду тобі на допомогу. Але я хотів би знати, чому я забираю тебе вночі, з лісу поруч із будинком Клейвортів.

– У мене сьогодні було якби побачення зі Стівеном.

Він зціпив зуби, але промовчав.

– Не реальна побачення, – продовжила я. – Я використала його.

– У тебе виробилася звичка, – пробурмотів він.

Я проігнорувала його зауваження і пояснила:

– Він був у "Смакоті" у ніч убивства Вікторії. Він, можливо, бачив те, що може допомогти Пері.

– Наприклад?

– Я сподівалась довідатися чи Гебріел спілкувався з Вікторією, коли він був там."

– І?

Джастін проїхав на червоне світло, але я була не в тому положенні, щоб скаржитися на його навички водіння, так що я продовжувала:

– Стівен сказав, що він нічого не бачив. Але в мене було видіння, коли була в його будинку.

– Що ти бачила?

– Стівен розмовляв з Вікторією. Я припускаю, що він чіпляв її. Вона відшила його. Потім я відчула сильне приниження і гнів.

Джастін в'їхав на мою дорогу.

– Це нормальні почуття, коли тебе відшиває дівчина.

– Не до такої міри. Я ніколи не відчувала таких сильних емоцій від видіння.

Але Джастін не слухав мене більше. Він втупився на щось за моїм плечем. Я повернулась і подивилась у вікно автомобіля. Гебріел сидів на сходинках ганку,  поклавши лікті на коліна, очевидно, чекаючи на мене.

– Ви зазвичай працюєте так пізно? – запитав Джастін.

– Ми більше не працюємо разом.

Я вийшла з авто і Гебріел піднявся, засовуючи руки в кишені джинсів. Його чорне волосся було скуйовджене, ніби він пальцями розворушив його.

– Твоя мама сказала, що тебе немає,– почав він, прямуючи до мене, – але я вирішив зачекати на тебе. Вибач за вчорашнє непорозуміння. Я хотів поговорити з тобою...

Він спинився, коли побачив як Джастій виходить з авто.

– В тебе з ним було побачення? – спитав Гебріел.

– Ні, – сказав Джастін. – Я був тим першим, кому вона зателефонувала, коли її побачення стало поганим.

Думаю, найкращою назвою для цього було "хто кого доведе", і хоча мене це тішило, але в мене не було на це часу.

– Ви двоє, – сказала я, показуючи на будинок. – Всередину. Негайно.

Мама була на дивані, гортаючи журнал.

– Як твій обід? – спитала вона, а тоді її щелепа впала, коли вона побачила як Джастін і Гебріел заходять.

– Не найкращий,– сказала я.– А як твоє незаплановане читання?

Вона простогнала.

– Після того благання по телефону вона так і не прийшла.

– Ех,– я показала на моїх двох хлопців. – В нас є про що поговорити. Ми йдемо нагору.

Мама не дала мені дозволу, але вона знала, що я не збираюсь влаштовувати оргію абощо у своїй кімнаті. Я повела їх у власну спальню і закрила двері. Я сіла на стілець біля столу, а хлопці сіли на ліжко. Вони виглядали по-дурному, сидячи один біля одного на моїй фіолетовій ковдрі. Я стримала посмішку і розповіла Гебріелу про те, що була з Стівеном Клейвортом і про видіння в його домі. Звичайно я випустила частину про те, що думала, що у видінні буде головним Гебріел. Я все ще цікавилась його тату, але була переконаною, що вбивцею був Стівен, а не Гебріел.

Перша реакція у Гебріела була такою ж як у Джастіна.

– Хто не почуватиметься погано після відмови?

– Це було чимось більшим, ніж звичайна злість. Відчуття було таким... – я дивилась на стелю в пошуках правильних слів. – Як насильство. Його мозок перемкнуло. Він більше не міг витримувати.

Я зупинилась і похитала головою.

– Що? – спитав Гебріел.

– Щось у видінні здається неправильним і я не можу зрозуміти, що. Щось відчувається, я майже можу схопити це, але просто не знаю.

– Можливо у тебе є почуття, що заважають зрозуміти, – сказав Джастін.

Я подумала над цим хвилинку.

– І правда, я не можу уявити, щоб Стівен вбив когось. Або просто не хочу, щоб це було правдою.

– Плюс,– сказав Джастін,– Стівен був п'яним тієї ночі. Ти бачила плівку. Він ледь йшов і аж ніяк не міг тримати зброю прямо.

Це було правдою. Це просто не сходилось. Від відчаю я провела руками крізь волосся.

– Його хоча б треба і викликати і допитати,– додав Джастін.

Гебріел кивнув.

– Я поговорю з батьком вранці.

– Вранці?– відрізав Джастін. – Чому не прямо зараз?

Гебріел перебільшено зітнув.

– По-перше, у нас немає ніяких доказів. Видіння нічого не варті, – він поглянув на мене. – І я навчився не робити поспішних висновків про вину людей.

– Ти говориш про Пері, – сказала я.– Тепер ти віриш, що він цього не робив?

Гебріел нервово витер руки об джинси.

– Є те, що я повинен був розповісти тобі раніше, щоб пояснити чому так поводив себе з тобою. Але про це важко говорити.

Я чекала на продовження. Джастін зіщулився.

– Багато років тому мою сестру викрали, – почав Гебріел. – Її так і не знайшли. Ми думали, що вона померла.