Текст книги " Чіткість (ЛП)"

Автор книги: Кім Харінгтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– Посунь мене в ту позу, в якій її знайшли. Настільки, наскільки зможеш.

Він похитав головою.

– Це бридко.

– Просто допоможи мені і будеш вільним весь день.

– Я не бачу, як це може допомогти. Більше того, я починаю думати, що ти просто марнуєш мій час.

Я припинила слухати його. Щось тут було не так. Я зосередилась на маленькій, ідеально круглій темній плямі на білій, як поп-корн стелі. Я примружилась.

– Що це? – спитала я, майже у себе.

– Що? – Гебріел прослідкував за моїми очима на стелю. – Я не бачу нічого.

Я піднялась на ліжку і встала навшпиньки. Тепер коли я була в декількох дюймах, я могла бачити все ясно. Я засунула палець туди.

– Тут дірка в стелі, – сказала я.

Гебріел заскочив на ліжко і дослідив відкриття.

– Точно зроблена людиною, мабуть з допомогою свердла.

– Вона дала б комусь згори повну картину ліжка, – сказала я.

Він кивнув.

– Ми повинні дізнатись, хто зупинявся в тій кімнаті, – він похитав головою. – Як мій тато пропустив це?

– Твій тато лягав на ліжко і дивився з позиції жертви?

– НІ.

– Тоді я, мабуть, не просто марную твій час, – сказала я гірко.

Він почервонів.

– Вибач. Це хороша зачіпка. Дякую тобі.

Я злегка зіштовхнула його з ліжка і повернулась в свою попередню горизонтальну позицію.

– Я ще не закінчила. Ти пересунеш мене в позу, в якій знайшли її?

Він знизав плечима.

– Звичайно.

Він нахилився і поклав руки на мої плечі. Тут же через мене пройшла хвиля тепла. Я була рада, що він не вміє читати думок, адже все, про що я думала було те, наскільки надзвичайно привабливим він був. І про те наскільки спантеличеною я була думаючи про таке у подібному місці, у подібний час. Але я не могла боротись з цим. Я не могла змусити думки зупинитись.

Я подивилась в його темні очі, на його злегка прочинені губи, які були так близько до мене.

А потім він перевернув мене, як млинець.

– Гей! – сказала я, приглушеним через ліжко голосом.

– Вона була знайдена на животі, – сказав він.

– Ти міг би зробити це трохи ніжніше.

– Добре, більше ніяких рук. Я буду тебе направляти. Поверни голову вправо.

Я виконала і зробила глибокий вдих.

– Поклади ліву руку під тіло.

Це було незручно. Вона б так не лежала уві сні. Можливо вона намагалась піднятись, а після пострілу впала на власну руку.

– Розсунь трохи ноги.

Дякувати Богу він припинив користуватись руками.

– Поклади праву руку на нічний столик.

– Біля телефону? – спитала я.

– Не так далеко. Навіть не на столику, а скоріше на його краєчку.

Я дотягнулась пальцями і злегка поклала їх на дерево. Тоді я трошки прикрила очі і зосередилась. Кімната зненацька поринула в темряву. Але Гебріел не вимикав світла.

Я бачила минуле. Тиха темрява. Повільне дихання. Я втомлена. Задоволена і втомлена. Ніч все таки була не така й погана. Звук натискання на дверну ручку. Я підняла голову і сказала:

– Повернувся, щоб отримати ще?

Я почала підніматись на лікті, а потім почула голосний звук. Мене прошив раптовий біль, а потім нічого.

Я різко відкрила очі. Швидко дихаючи я сказала:

– Я бачила це.

– Бачила що? – спитав Гебріел.

– Вбивство. – я сіла, тримаючи руки на серці, намагаючись його вповільнити. – Я побачила, як це сталось. Вона лежала на животі, майже заснувши. А потім почула, як хтось зайшов. Вона почала підніматись і сказала: "Повернувся, щоб отримати ще?" і потім її застрелили.

– Хто це зробив? Хто застрелив її?

Я постаралась пригадати ще деталі з видіння.

– Була тінь зліва.

– Так, саме там стояв вбивця, коли застрелив її, – підганяв Гебріел. – Продовжуй.

Я притиснула пальці до скроні.

– В кімнаті було абсолютно темно. Я вдивилась лише тінь. І то нечітку.

Гебріел простогнав від розчарування.

– Це дуже зручно, правда?

Я скотилась з ліжка і поглянула на нього.

– Вважай мене шахрайкою, як хочеш. Які мотиви в мене були, щоб придумати це?

Він почав рахувати на пальцях.

– Розкрутити сімейну справу. Гроші. Власне шоу на телебаченні. Хто зна?

– Що мені зробити, щоб переконати тебе, що це не просто так?

Він поглянув на мене похмуро.

– Розкрий справу.

Глава 9

Мій сон був наповнений нічними страхіттями. Я продовжувала повторювати сцену вбивства Вікторії в моїй голові раз за разом. Я вертілась в ліжку. Повернувся отримати ще? Повернувся отримати ще? Повернувся отримати ще?

Ось що я знала. Вікторія Хаппел була мертва. Вона була застрелена в голову після сексу з моїм братом. Коли він пішов, хтось зайшов до кімнати. Вікторія вирішила, що це був Пері. Але це був не він, просто не міг бути.

Тому що Пері не вбивця.

Я мовчки повторювала це як мантру в темній кімнаті, поки намагалась змусити себе піти спати.

В наступному моєму сні я заблукала в лісах, не розуміючи куди йти, втомлена настільки, що мене засмоктало в лісову підстилку. Я не рухалась, коли комахи кусали мене. Я не кричала. Не прокидалась. Тому що в сні я знала, що просто сплю, і маленькі тваринки, які кусали та гризли мене просто були відображенням сумнівів, які їли мене. Сумнівів щодо Пері.

Я дивлюсь новини. Читаю статті. В більшості випадків останнім, кого бачать з жертвою є вбивця. Але Пері був моїм братом. І в мене не було причин думати про це. Крім того, він клявся мені, що коли лишав Вікторію, вона була ще живою. А Пері ж ніколи не бреше? Хор комах сміявся над моєю наївністю.

Я думала про всі ті історії, які він говорив дівчатам, про шрам та інше. Брехня звичайно, але невинна, лише щоб привабити. Він бреше дівчатам, які неважливі для нього. Він не бреше мені, відповіла я. Ти ж сама сказала це. Дівчата йому неважливі – скандували сумніви. Він закінчує з однією і переходить до іншої. Вони одноразові. Їх життя не важливі. Замовкніть! Мій голос настільки голосно пролунав в лісі, що я прокинулась і підскочила в ліжку.

Я прокричала слова вголос.

Мама ввірвалась і двері відскочили до стінки.

– Все гаразд? – вона спантеличено оглянула кімнату. – Що ти ще робиш в ліжку?

Я поглянула на будильник. Була десята ранку.

– Вибач, мамо. – я потерла очі– Я вже встаю.

– Ти бачила брата сьогодні?

– Ні, а що?

Мама зітхнула і стиснула руки.

– Він знає, що ти зайнята в поліцейському управлінні і пообіцяв, що працюватиме весь день. Це буде напружений день. Буде феєрверк вночі на пляжі. В нас багато замовлень, багато бізнесу. Перший замовник вже чекає, а Пері підвів мене.

Я виштовхнула з голові всі жахи, пов'язані з Пері. Я не могла думати про це зараз. Я відкинула ковдру і спустила ноги з одного боку ліжка.

– Я можу побути на читаннях з тобою.

Мамине обличчя посвітліло.

– Справді? Ти не проти? Я знаю, що ти зайнята.

– Без проблем. Гебріел мені ще не телефонував. – Я встала і потягнулась. – Дай мені п'ять хвилин.

В мене не було часу прийняти душ, тому я сполоснула обличчя холодною водою і зібрала волосся у хвостик. Натягнула сіру футболку і темні шорти та додала трохи блиску на свої губи.

Я поспішила сходами вниз, загальмувавши лише тоді, коли побачила ранкову газету. Вона була складена на кавовому столику і майоріла заголовком "Декілька зачіпок в смерті підлітка". Я підняла її і поглянула на фото Вікторії Хаппел. Хоча я бачила її смерть у своїй голові, але я ніколи не бачила її обличчя. Мої видіння йдуть з точки зору самої людини.

Вікторія не виглядала як звичайна вісімнадцятирічна дівчина. Вона була по-модельному гарна, з довгим темним волоссям, добре сформованим тілом, карими очима, які виглядали старшими, більш зрілими з приманливим поглядом у них. У кутику її рота був натяк на посмішку, а я була наповнена жалем через неї. Вона більше не посміхнеться.

Мама покашляла з кімнати для читань. Я поклала газету і поспішила. Оздоблення вже було встановлено: приглушене світло, м'яка музика, запалені свічки. Клієнт – дівчина трохи старша за мене – сиділа прямо, коли я ввійшла. Вона виглядала так, ніби потребувала душу і цілого нічного сну. В неї могла бути ніч гірша, ніж моя.

– Я не змогла знайти сина, – сказала мама, – але моя дочка приєднається до нас.

Дівчина повільно кивнула, її очі спостерігали.

– Як тебе звати? – спитала мама.

– Джоні. – сказала вона, ледь прошепотівши. Її довге коричневе волосся звисало, закривши, немов завіса, половину її обличчя. Вона взялась за надкушений ніготь. Всі решта були обкусані до шкіри.

– Як ти дізналась про нас? – спитала я.

– Я бачила ваші флайєри в місті. Нещодавно я втратила подругу. – Вона пожувала губу, вирішуючи скільки сказати нам. – Я тут тому що хочу знати чи вона ненавидить мене.

Від фрази "втратила подругу" я покрилась гусячою шкірою.

– Ви посварились, – сказала мама.

Очі Джоні поглянули на маму.

– Як ви дізнались? – а потім вона почервоніла. – А, екстрасенси, точно. Вибачте. Я просто... думаю, я не очікувала, що це правда.

– Чому ж ти прийшла? – спитала я.

Вона знизала плечима.

– За невеликим шансом, що це правда, я думаю. А якщо ні, тоді, напевно, це допомогло б поговорити.

Я могла зрозуміти таке.

– Мій дар працює таким чином, що я повинна тримати об'єкт.

Вона енергійно закивала, вийняла щось зі своїх кишень і передала це мені. Я піднесла це до свічки. Це було намисто з підвіскою, що звисала знизу. Половина серця і декілька літер, що сформували б "кращі друзі", якщо їх з'єднати з рештою. Мої очі метнулись до шиї Джоні і знайшли іншу частину.

Я поклала підвіску в долоню і відкрила свій розум почуттям та вібраціям, які йшли від неї. найбільш недавніми бути сум та злість.

– Ти зрадила подругу, – сказала я, відкривши очі. – А тепер вона мертва.

Одинока сльоза прокотилась щокою Джоні.

 – Це моя вина. Вікі померла через мене.

Вікі. Ми з мамою обмінялись поглядами, які говорили "Ага, та сама Вікі". Мій пульс зріс. У цієї дівчини могли бути всі відповіді, які ми шукали.

– Я не бачу яким чином це твоя вина. – сказала я Джоні.

Дівчина навіть не піднімала очей, коли швидко почала говорити.

– Якби не я, то вона навіть не була б тут. Вона... віддалилась або щось в тому роді. Думаю, вона приїхала сюди, щоб втекти. Втекти від мене і від того, що я зробила, – слова виходили плутаними. – Якби всього цього не сталось... вона б була жива тепер.

– Почни спочатку. – Я потерла пальцем підвіску і ім'я прийшло до мене. – Почни з Джоеля.

Очі Джоні наповнились чимось схожим на страх.

– Ви отримали це від намиста?

Я повільно кивнула. Джоні сіла далі у своєму кріслі.

– Джоел був хлопцем Вікі. Ми всі ходили в школу разом, і випустились цього року. Але він... зрадив її. Зі мною.

Класика. А для чого ще потрібні найкращі друзі? Але хоча б видіння, яке в мене було, коли я тримала мобільник Вікторії, набуло сенсу. Я згадала злі слова, які сказала Вікторія: Ну, він не хоче тебе більше. Йому потрібна я.

– Я почувалась винною за це, – продовжила Джоні. – Сказала йому, що збираюсь розповісти їй.

Вона зупинилась і мама вловила те, чого вона не хотіла казати.

– Він розізлився.

Джоні кивнула.

– Він штовхнув мене до стінки. Пошкодив мені руку. Сказав, щоб я нічого не говорила. А правда в тому, що я не мала наміру казати Вікі про те, що ми зробили. Я не хотіла зробити їй боляче або втратити нашу дружбу.

– Тоді чому ти погрожувала розбазікати? – спитала я.

– Щоб налякати його. Може він би сказав їй сам або просто кинув її.

– Ти хотіла, щоб вона знала, але була надто безвольною, щоб самій сказати, – сказала я.

         Мама стисла моє коліно під столом і я зрозуміла, що була близькою до правди. Ми ніколи не хотіли завдати шкоди клієнтам, якими б мерзенними вони не здавались

– Ви праві, – сказала Джоні. – Вона найкраща подружка, яка в мене була і погляньте, що я зробила з нею. Вона заслуговувала на краще, ніж були ми з Джоелем.

Плечі Джоні затряслись, а лице закрили руки.

– Але ти набралась сміливості, щоб сказати їй, – сказала мама. Джоні шморгнула носом і підняла обличчі до нас.

– Я хотіла, щоб Джоел пішов з її життя після такого. Якщо він штовхнув мене, то хто зна, що б він зробив з нею, якби вона порвала з ним.

Мої думки дуже швидко змінювались. Може Джоел бачив Вікторію з Пері того вечора і вбив її через ревність. Раптово мене огорнуло полегшення. Тому що Пері не робив цього і тому, що Джоел не вбив мого брата також, а не лише одну Вікторію.

В кімнаті на декілька митей запанувала тиша. А тоді Джоні продовжила:

– Я хотіла, щоб вони порвали. Вікі зрозуміла, що він зраджує їй і в ніч, перед тим, як вона поїхала, вони сильно посварились. Вона сказала, що все скінчено. Я повинна була тримати рот на замку. Але я зрозуміла, що це все надто довго продовжувалось і світ повинен знати. Я сказала, що Джоел гуляв саме зі мною.

– Як вона сприйняла новини? – спитала я.

– Вона збожеволіла. – Джоні провела пальцями по намисту на шиї. – Саме тоді вона віддала мені назад половинку намиста. Сказала, що ми більше не друзі, і не будемо більше ніколи. – Плечі Джоні важко опустилися. – Вікі покинула місто. Я вважала, що можливо після довгих вихідних, вона трохи заспокоїться, а коли вона повернеться ми знову поговоримо. Можливо налагодимо стосунки. Тепер ми ніколи не зможемо поговорити.

– Вона дійсно приїхала сама? – запитала я.

– Я так думаю. – Джоні знизила плечима. – Хоча, це дійсно не схоже на неї.

Вона когось знала тут? – запитала мама.

– Нікого про кого я б знала, але...

Я нахилилася вперед.

– Але що?

– За тиждень до того як усе зруйнувалося, я відчула, що Вікі щось приховує від мене. Я була параноїком, так що я припустила, що вона склала два і два, і здогадалася про мене і Джоела. Але вона дійсно не знала про це. Отож... можливо вона приховувала від мене щось інше.

–  Джоел знав, що вона приїде сюди? – запитала я.

– Ні, але про це було неважко дізнатися. Її мама сказала мені куди вона поїхала.

– Може він приїхав сюди і ...

– Вбив її? – закінчила за мене Джоні. – Ймовірно. Я не знаю більш нікого, хто міг би. У неї не було ніяких проблем з кимось іншим. Просто найгірша у світі удача і недалекоглядність. Подивіться, кого вона вибрала собі хлопцем і найкращою подругою.

Вона витріщилася у стіл.

– Дурепа.

– Тобі потрібно поговорити з поліцією, – сказала я. – Розказати про все, що ти знаєш.

Вона відштовхнулася на спинку стільця.

– Ні. Я не хочу бути втягнутою в це.

Я гадала, чи зможу її умовити, але один погляд мами сказав мені все, що мусила знати. Мама читала її думки прямо зараз і усі вони були про рейс на літак.

Хоча Джоні не могла кинути все. Їй треба було поговорити з поліцією стосовно Джоеля. Перш ніж вони дізнаються про Пері і спрямують свою уваги на нього.

Я раділа тому, що Гебріел і я обмінялися номерами телефонів для роботи. Я прослизнула своєю рукою під стіл і почала набирати йому повідомлення.

СКАЖИ КОПАМ ПРИБУТИ ДО МОГО ДОМУ. НЕГАЙНО!

Мама запропонувала Джоні склянку води, яку та проковтнула за хвилину. Я затримувала її трошки довшим і приємнішим видінням, яке стосувалося намиста.

– Я бачу тебе і Вікі. Ви одягнені однаково, в білі сорочки і чорні краватки-метелики. Ви шепочете і смієтеся.

– Ми офіціантки, – сказала Джоні, й досі використовуючи теперішній час для своєї загиблої подруги. – Ми працюємо на модних вечірках та тому подібному в місті. Платять непогано, до того ж ми добре проводимо час.

Здавалося Джоні була задоволена чути такі спогади, але виглядала й досі неспокійною. Вона підвелася щоб йти.

– Повертайся знову, якщо захочеш інше читання, або якщо тобі треба буде просто поговорити, – сказала мама, проводжаючи її до фойє.

А потім відчинилися двері і Ентоні та Гебріел Тоскано увійшли в двері. Темні очі Гебріела були сповнені занепокоєнням, і я зрозуміла, що моє повідомлення було занадто туманним. Він напевно подумав, що я потребую допомоги.

І він рвонув сюди сам, а не прислав когось.

Я змусила не думати себе про це, або як гаряче він виглядав у цю мить, і  зосередилася на головному – на Джоні.

– Детектив Тоскано, – сказала я до батька Габірела. – Дякую, що прийшли.

Джоні зробила гігантський крок назад.

– Джоні  тут, – сказала я до Гебріела, – щойно закінчила читання. Вона була найкращою подругою Вікторії Хаппел. Вона хотіла аби я зателефонувала Вам, і вона могла розповісти те, що вона знає. Особливо про колишнього хлопця Вікторії.

Джоні втупилась на мене, явно у люті, через те, що я обдурила її. Я почувалася трошки винуватою. Але вона зрадила свою найкращу подругу. Принаймні, це вона могла зробити. Повідомити важливу інформацію поліції займе декілька хвилин. Потім Пері буде очищеним і все на цьому закінчиться. Джоні теж зрадіє, що я змусила її робити правильні речі.

Детектив Тоскано м'ягко взяв Джоні за руку.

– Ми швиденько поговоримо у дільниці, і тоді Ви підете у своїх справах.

– Ага, звичайно, – пробурмотіла вона.

Перш ніж вони пішли Гебріел обернувся до мене.

– Ти можеш зі мною пообідати в "Смакоті" через годину? Я поговорити про деякі речі.

– Немає проблем, – відповіла я, дивуючи, що то за "речі", і сподіваючись, що то не стосується Пері.

Мама зачинила двері після того, як вони пішли, і опустилася на диван, важко зітхнувши.

– Я ж правильно зробила, що покликала Гебріела і його батька сюди, так? – запитала я. – Я маю на увазі, Джоні не збиралася розкривати усе те, що вона знала. Вона збиралася зникнути, тому що дуже егоїстична для того, щоб приділити час.

– Вона збиралася зникнути, – сказала мама киваючи. – Безумовно вона не хоче вплутуватися в розслідування. Вона не хоче розмовляти з поліцією. Безумовно вона не хоче розповідати їм про Джоела, але не через те що вона егоїстка.

– Тоді ж чому?

– Тому що вона боїться.

Глава 10

Першим, що я зробила, коли зайшла в "Смакоту", це просканувала місце на предмет знаходження злих офіціанток, але дякувати Богу Дешева Хвойдочка не працювала. Я знайшла Гебріела на його звичайному місці. Його очі спершу засяяли, коли він побачив мене, а потім він знову змусив себе нахмуритись. Я сіла навпроти нього.

– Про що ти хотів поговорити зі мною?

Цього разу він нахмурився щиро.

– Ніякого "привіт" або "як пройшов твій день"?

Я зрозуміла, що він хотів пропустити цю недовгу розмову, адже, вочевидь, не міг витримати мене. Я знизала плечима і взяла меню.

Після декількох хвилин мовчання Гебріел прочистив горло.

– Вчора в офісі мера я помітив, що ти знайома з його сином, Джастіном. Ви двоє близькі?

– Ні.

Я точно не збиралась розповідати цю історію Гебріелу.

– У вас є історія?

Що це було? Спершу він поводив себе так, ніби зацікавився мною. Потім дізнався, що я екстрасенс і ставився до мене, як до злочинця. Тепер же ревнував до Джастіна. Непослідовні почуття? Я опустила меню.

– Чому твій батько не захотів працювати зі мною над справою? Чому він змусив тебе? І чому ти так не любиш екстрасенсів?

Він стиснув губи.

– Це особисте.

– Так само, як і моя історія з Джастіном.

Я знову підняла меню.

Ми сиділи в тиші, поки офіціантка не взяла замовлення, закривши обличчя меню. Я дістала телефон з кишені шортів і написала Пері. Де він був? Не те щоб я була невдоволена роботою – те читання дало нам найбільшу зачіпку. Але на Пері не було схоже так підставити маму, не сказавши і слова. Особливо враховуючи те, що відбувалось з ним.

Офіціантка принесла наші напої і я зробила великий ковток своєї содової.

– Як там справи з Джоні? – спитала я через мить.– Вона розповіла твоєму батьку про Джоела, хлопця?

– Так, він тепер головний підозрюваний. Як тільки його знайдуть, йому поставлять запитання.

Я повинна була сказати очевидне.

– Ти маєш подякувати мені та моїй мамі за те, що поговорив з нею. Джоні вже збиралась тікати. Вона не хоче брати в цьому участі.

Він потер підборіддя.

– Я думав про це. Ти б подумала, що кращий друг, особливо з почуттям вини, захотів би допомогти.

Я збовтала напій соломинкою, кубики льоду дзвякнули об скло.

– Мама сказала, що Джоні боїться Джоела.

– Вона сказала це твоїй мамі?

Сказала? Не зовсім те слово, яке б я використала, але якщо ми хотіли провести обід без сварок, я не збиралась казати йому, що мама вловила це з думок Джоні. Дякувати Богу я була врятована прибуттям нашої їжі. Гебріел вкусив свій сендвіч, а я полила соусом з маленької пластикової чашки свій салат і продовжила розмову.

– Що ще нового в справі?

Він зробив паузу на хвильку, дожовуючи.

– Виявилось, що в "Смакоті" є камера спостереження, розміщена в кутку будівлі напроти автостоянки.

Я майже вдавилась власним салатом. Ця плівка показала б Пері, який йшов поряд з Вікторією.

– Правда?

– Вони встановили її роки тому, коли мали проблему з неправомірним використанням сміттєвого бачка. І ніколи не оновлювали її. Вона доісторична. Вони все ще використовують відеокасети. – Він похитав головою на таку лажу з технологічним оновленням. – Менеджер міняє плівку кожен день і зберігає її протягом місяця. Звичайно в них немає плівки з тієї ночі. І, враховуючи що офіс не замикається, не захищається і неприбраний, вони навіть не знають чи її викрали, чи просто не туди поклали.

– Це дуже погано, – сказала я мляво.

Він кивнув, знову жуючи.

– Але ми дізнались, хто був у кімнаті над жертвою. Колись чула про хлопця на ім'я Вільям Ровлінсон?

– Біллі?

Чому я не здивувалась? Я поклала свою виделку. Я не думала про Біллі з того моменту, як ми зустрілись біля магазину, але саме ім'я цього придурка позбавляло мене апетиту.

Гебріел кивнув.

– Я вирішив, що ти знаєш його. Менеджер мотелю сказав, що він місцевий і забіяка.

– Біллі і його кращий друг – ідіоти. Я здивована, що вони змогли закінчити школу цього року. Що ще сказав менеджер про нього?

– Він зняв цю кімнату на ціле літо і нещодавно почав працювати як робочий персонал в мотелі.

– Рада чути, що він хоча б не паразитує на своїх батьках. Думала він буде жити вдома до сорока років.

– Ти його не любиш.

Я знов побовтала соломинкою.

– Давай не будемо про це. Я не шокована тим, що він продірявив підлогу, щоб дивитись за тим, що відбувається в ліжку знизу.

– Ти думаєш він тому зробив цю дірку?

– Він – збоченець. Навіщо тоді ще? – Я зробила паузу. – Чекай, ти підозрюєш його?

– А ти не думаєш, що він може вбити когось?

Я задумалась на мить. Я знала цього хлопця ще з дитячого садку. Я його ненавиділа, але все ж таки.

– Не знаю. Він звісно забіяка. Але вбивство? Думаю, все може бути.

А тоді я зрозуміла, що якщо поліція затримала Біллі, а Біллі міг бачити Пері в мотелі тієї ночі... і міг розказати це копам.

– Що він сказав про дірку, коли ви затримали його? Він був в кімнаті тієї ночі? Він бачив когось там з жертвою? – нервово спитала я.

Темні очі Гебріела вивчали моє обличчя.

– Є щось, чого ти не кажеш мені?

– Звичайно ні.

Я поклала руки на стегна.

Гебріел дивився на мене ще мить.

– Поліція була б рада запитати в Біллі ці питання, але, на жаль, ніхто не може знайти його. Менеджер мотелю не бачив його від суботнього ранку, коли він працював над несправною вентиляцією.

– А вбивство сталось ввечері в суботу. То його ніхто не бачив відтоді?

– Поліція питала в мотелі і його батьків вдома. Ніхто не бачив його.

– Знайдіть хлопця на ім'я Френкі Крідон і ви знайдете Біллі. В них одні мізки на двох. Вони не можуть жити один без одного.

Гебріел засунув руку в кишеню і вийняв звідти складений папірець.

– А що на рахунок цього сьогодні?

Він підсунув його через стіл і я розгорнула. Це був флайєр про феєрверки сьогодні.

30-тий Істпортський фестиваль феєрверків на міському пляжі! Ніч музичних розваг, ігор, їжі, феєрверків та святкування.

– Ти хотіла б піти? – спитав Гебріел.

– Більшість місцевих годять туди кожного року.

– То є шанс, що ці двоє будуть там?

Я знизала плечима.

– Є.

– Давай підемо туди.

Я засумнівалась.

– Разом?

– Якісь проблеми з цим?

Він потеплів у відношенні до мене? Може він змінював власну думку, повертаючись до першого враження? Або просто потребував, щоб я впізнала Френкі. Так, мабуть останнє, Клер. Перевір своє его.

Я всміхнулась.

– Ніяких проблем. Давай зустрінемось в мене вдома. Ми можемо піти звідти.

Коли Гебріел знову занурився у свою їжу, я нишком перевірила власний телефон. Ніякої відповіді від Пері. Де він міг бути? Він ніколи не відлинював від роботи, від домашнього заробітку.

Ще одне пояснення з'явилось в моєму мозку. Я похитала головою. Він би не втік. Нізащо. Лише з почуття провини.

За п'ять хвилин до зустрічі я стояла у бюстгальтері та трусиках. Три версії одягу були розкиданими по спальні. Я відкинула чорний топ і шорти-хакі як занадто простий варіант. Кинула світлий сарафан на ліжко – не підходить. Відкинула тісну мінісукню – розпусно. Що, до біса, я робила? Я перепробувала купу вбрання? Я намагалась вразити хлопця, який вважав мене скаженою білкою?

Я зітхнула і взяла сарафан. Мені не можна носити червоне, але блідий рожевий таки йде до мого волосся. Він був не дуже красивим, але зручним. Я працювала сьогодні, а не чіпляла хлопців. Особливо нікого конкретного.

Дякувати Богу, Гебріел запізнився на п'ять хвилин, і до того часу, як він постукав у двері я закінчила з помадою і всунула ноги у сандалі. Я відкрила двері.

– Надіюсь я не змусив тебе чекати... – його голос стих, коли він відверто розглядав мене.

– Що? – Спитала я, поклавши руку на стегно.

Він блиснув диявольською посмішкою.

– Маленька рожева сукня. Ти виглядаєш мило.

Що мені здавалось огидним, для нього було милим. Цікаво, що б він сказав про тісні сукні. Мої очі також оглянули його. Він вдягнув джинси і сорочку Yankees. Він не виділявся на фоні місцевих, але змушена визнати, він сміховинно добре підібрав сорочку. Його коротке темне волосся було вологим, ніби він щойно прийняв душ. Я відчула, що моє обличчя зашарілось, тому відвернулась.

– Заходь.

Він зупинився і роздивився фойє.

– Я був тут лише хвилинку, коли ми прийшли за Джоні. В мене не було часу оцінити це місце. – Він зробив паузу. – Не те, на що я очікував.

– А чого ти чекав? Що ляльки вуду будуть звисати з стелі?

Він посміхнувся.

– Мабуть, одна маленька для мене.

– Вона схована під моїм ліжком.

Він м'яко засміявся і пішов до великого переднього вікна.

– Мабуть добре жити так близько до набережної та пляжу.

– Зазвичай так. Хоча ночі, подібні до цієї, можуть бути голосними. Тисячі людей якраз перед твоїм двором.

– І в тебе не має вибору, крім як піти туди кожного року, так?

– Так, але в мене ніколи не було місії. – Я потерла руки одна об одну. – Може підемо?

– Ага. Бери свій телефон. Я вважаю, що нам варто прогулятися і пошукати цього хлопця або його друзів.Той, хто знайде його першим може зателефонувати або написати повідомлення іншому.

Я дала Гебріелові фото Біллі і Френкі, яке я роздрукувала, взявши з чиєїсь сторінки на Фейсбуці, отож тепер він мав уявлення кого шукатиме. Мама вже пішла дивитися на феєрверки, а Пері був й досі поза зоною досяжності, тож я зачинила двері, після того як ми вийшли.

На пляжі було галасливо. Усюди були сім'ї, хихикаючі групки підлітків, парочки на ковдрах, бродячі групи чоловіків і жінок, що придивлялися один до одного. Багато було місцевих, але й добра половина туристів. Гебріел і я пройшли повз кіоски із дражливими запахами: бургерами на грилі і хот-догами, італійськими ковбасками, піццою, солодким льодом, морозивом, кренделиками.

Гебріел сказав:

– Я міг би витратити всю ніч на їжу.

– Не зараз. Після того, як я відстежу Біллі Ревілсона, ти зможеш винагородити чимось смаженим.

Він застогнав.

– Будь ти проклятий, голос розуму. Добре, давай розділимося і розширимо територію пошуку.

Я кивнула і повернула вліво, проходячи повз велику трибуну, де грав шкільний гурт. Я намагалася виглядати розслабленою, і в той же час шукати Біллі та Френкі у цьому морі облич. Я протиснулася крізь групку, жуючих гумку дівчат, я упізнала в них старших дівчат з моєї школи.

– Він такого не сказав!

– Так, сказав! І ти не повіриш, що сказала вона!

Будь ласка, хто-небудь скажіть мені, що я не буду такою ж докучливою, якщо матиму подруг.

– Звичайно будеш.

Я розвернулася навкруги і ледь не вляпалася обличчям в солодку вату. Я посунула фіолетову хмаринку цукру і поглянула на матір. Вона була одягнена в білу, з короткими рукавами селянську блузку і клаптеву спідницю.

– Ти повинна припинити слухати мої думки без мого дозволу, мамо. Це не круто.

Вона відірвала клаптик солодкої вати і вклала його мені до рота, аби я замовкла.

– Я зробила це ненавмисно, Клеріті. Я прогулювалася уздовж, слухаючи натовп.

– Нарила щось цікаве?

– Насправді, так. Той синок детектива, не може припинити зиркати на твої ноги. Він у захваті від маленької рожевої сукні, що на тобі. Настільки, що через це злий на себе. – Вона похитала головою.

Я почервоніла.

– А часом ти не нарила щось важливе?

– Щось на зразок людини, яка йде і думає: "Я убивця Вікторії Хаппел"?

– Саме так.

– Ні, так мені не пощастило. Але дорогенька, люди не прогулюються, думаючи про свої найбільші секрети увесь час. Вбивця може стояти поруч мене і усе, що я змогла б почути від нього це те, що він хоче купити курку-гриль.

– Ти бачила Біллі Ровлінсона чи Френкі Крідона? – запитала я.

Відраза скривила її рот.

– Ні. Чому ти розшукуєш цих негідників?

– Можливо, Біллі свідок у нашій справі. Або ж підозрюваний.

– Я буду тримати свої очі і мозок відкритими.

– Дякую. – сказала я. – Продовжуй насолоджуватися вторгненням у конфіденційність людей.

Мама поцілувала мене у щоку і попрямувала далі. Люди почали займати місця на пляжі, щоб подивитися феєрверки. Я протиснулася через масу ковдр і шезлонгів, бурмочучи вибачення, коли я наступала на край ковдри або чиїсь ноги. Я почула, як хтось викрикнув моє ім'я, кинула погляд убік і побачила Нейта, що йшов до мене. Він був похмурим, зовсім не схожий на звичного себе.

– Де твій брат?

– Ти теж його не бачив сьогодні? – запитала я, відчуваючи укол страху.

– Ні, і він повинен був зустрітися зі мною, щоб ми могли прийти сюди разом, але він не прийшов. Він мій звідник. Як такий сором'язливий хлопець як я, без допомоги звідника, зможе познайомитися з гарною дівчиною?

Нейт посміхнувся, але я спохмурніла. Мало того, що Пері підставив маму, так тепер ще й Нейта. Це не мій брат. Не той Пері якого я знала.

Я не хотіла вірити своїм відчуттям, що щось негаразд, отож начепила фальшиву посмішку на лице і запропонувала Нейту руку.

– Я буду твоєю звіднею на декілька хвилин. Давай пройдемося.

Він засміявся і обгорнув мою руку навколо своєї. Ми наблизилися до секції більш орієнтованої на родини. Гігантський місяць, що хитався, здавалося був найпопулярнішим атракціоном, на додаток там були ігри у карнавальному стилі, де діти могли витрачати 20 батьківських доларів, щоб виграти м'яку тваринку, яка коштує лише долар.

– Ти бачив Біллі Ровлінсона чи Френкі Крідона сьогодні ввечері? – запитала я Нейта.

Нейт почухав голову.

– Можливо я бачив Френкі. Я не певен.

Я випросталася.

– Ти пам'ятаєш де?

– Ні, вибач. Здається це важливо. У чому справа?

Я розмірковувала, як багато я можу йому розповісти.