Текст книги " Чіткість (ЛП)"

Автор книги: Кім Харінгтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Глава 1

– Ти не хочеш вбивати мене, – сказала я.

– Звичайно ні, Клер, але повинен.

Якби я не стікала кров'ю у цій кімнаті, що кружляла і хиталась, то дала б собі ляпаса. Я навіть не думала, що колись станеться щось подібне. Почуття повністю затьмарили голос розуму і тепер я дивилась прямо в дуло пістолету.

Ніколи не думала, що закінчу ось так: лежачи на твердій підлозі у власному домі, спираючись на лікті, благаючи за своє життя. З правого боку лежало пом'яте тіло хлопця, всіх почуттів до якого я не пізнала, поки в нього не поцілила куля.

Я знову спробувала. Лише б купити собі хоч одну хвилину життя.

– Це не ти,– сказала я, благаючи.– Ти – не вбивця.

– Декілька тижнів тому я б сказав те ж саме. Але ж ти більше за інших маєш знати, наскільки люди можуть дивувати. Вони можуть чинити такі речі, яких ти від них ніколи не чекала. Тобі здається, що знаєш когось, але все ж....

Мій ось-ось вбивця підвів пістолет.

Світ потемнів.

Глава 2

За дев'ять днів до того

Вона мегачудило! Супер чудило! Вона суперзлидень, є!

Біллі Ровлінсон та Френкі Крідон вискочили з іншого боку 7-ми рівневого проходу, співаючи пісню Ріка Джеймса, їхні голови виглядали з під коробок від пластівців, наче лугові собачки.Я закотила свої очі і вони голосно зареготіли, показуючи усе найкраще зі свого низького IQ, дратуючи мене. Ви б подумали, що ми в початковій школі, з того, як вони дражнили мене. Але ні, мені було 16, і це було літо перед моїм випускним класом. Біллі та Френкі закінчили школу місяць тому, але я й досі не позбулась їх. Вони дражнили мене ще з дитячого садочку і з того часу не надто розширили свій репертуар. Мені присвячували серенаду “Мегачудило” більше десятка разів.

Я пішла центральною дорогою, проігнорувавши їх, і донесла свої покупки до прилавка. На жаль для усіх нас, вони послідували за мною.

– Що ти купуєш Клер? – запитав Біллі.

– Свічки? Кристали?

Насправді лише 0,5л дієтичної коли і пакет солодких пончиків. Сніданок чемпіона. Я продовжувала стояти до них спиною, тихо пакуючи покупки, та витягнула з кишені шортів десятку, простягнувши її касирові.

– Гей, – гнусавим голосом благав Френкі.

– Ми звертаємося до тебе, чудило.

Він тицьнув мене в лопатку. І це було його помилкою. Я готова пропускати його жарти крізь вуха. Але штурхати мене? Нєа. Я підняла лікоть і сильно стукнула його в живіт. Френкі охнув і зігнувся навпіл. Я розвернулася з "солодкою" посмішкою.

– Ох, ні. Ти піймав мій лікоть своїм животом, поки я клала решту в гаманець? Вибач Френкі. Ти повинен запам'ятати, що не можна ставати так близько до людей.

Френкі був зайнятий тим, щоб не вирвати, але Біллі звузив очі на мене і сказав:

– Ти пожалкуєш про це.

Я взяла свій пакунок і покинула крамницю з високо піднятою головою. Це не вперше, коли я маю такі неприємності, і не в останнє. На моїй шафці в школі було надряпано "666". Ви могли б подумати, що моє ім'я "Чудило", так часто воно використовувалося у шкільних коридорах. Хихотіння, шепіт і вказівки пальцем переслідували мене в класах стільки разів, що я навіть не можу злічити.

Я не зробила нічого такого, щоб заслужити це. Всупереч поширеній думці, я не була прихильником диявола або плодом Сатани. Але я відрізнялася. А судячи з усього, бути інакшим погано.

В Істпорті – в туристичному містечку Кейп Коду, живе родина фріків. Моя родина. Я екстрасенс. Мій брат медіум. Моя мати телепат. Туристи люблять нас. Мешканці зневажають нас.

Мене звати Клеріті "Клер" Ферн, а мого брата – Перівінкл "Пері" Ферн. ("ясність" та "барвінок" – прим. пер.) Про що думали наші батьки? Скоріше за все, про те, звідки вони отримають свою кислоту. Мою маму звати Старла, хоча Пері знайшов її свідоцтво про народження, де значилось "Мері". Така знахідка їй не сподобалась, то ж поки ми цінували власне життя, ми не збирались розповідати комусь про цю родзинку.

Ми живемо в великому вікторіанському будинку, в жвавому районі міста, недалеко від тротуару. Мої батьки купили його одразу як одружилися, і покинувши "спіритичну комуну", в якій вони виросли. Це милий старий будинок, без постійних примар, і ми використовуємо перший поверх для нашої сімейної справи: читання. Не такого, як в книгарнях.

Пері чекав на мене на 7 рівні парковки, і прослизнувши на пасажирське сидіння, я зітхнула з полегшенням від того, що його машина була ще на ходу. Це був 8-річний чорний Civic з 120,000 милями (прим. пер. 193,12 км) пробігу. Пері хотів нову машину, але мама ніколи на це не погодиться, поки ця машина на ходу. Отож, кожного ранку він сподівався, що вона не заведеться, але маленька металева коробка відмовлялася вмирати.

Я дивилася в дзеркало, аби переконатися, що ті два коміки не переслідують нас на своєму пікапі, як Пері повернув на головну вулицю.

– Були якісь проблеми? – запитав Пері. – Я бачив, як туди заходили тупий і ще тупіший.

– Нічого, з чим би я не впоралась. – сказала я, а Пері посміхнувся.

Ви б ніколи не здогадались, що ми брат і сестра. В мене мамине руде волосся, веснянки та мініатюрність, у Пері ж чорне волосся, засмагла шкіра ріст більше 6 футів (1,83см прим. пер.). Хоча в нього такі ж небесно блакитні очі, як у мене та мами, плюс невеликий шрам на правій брові, як знак долі. Така комбінація є безпрограшним рецептом для втрати моральних цінностей у майже всіх дівчат.

Перрі витрачає майже весь свій час на полювання на дівчат та затягування їх до ліжка. Життя в туристичному містечку ідеально підходить йому. Кожного тижня новий урожай ціпочок приїжджає, а тиждень потому їде з міста. Йому вісімнадцять і восени він поїде до коледжу. Мені жаль всіх тих бідних жінок у Бостоні.

Одного разу мама обмовилась, що він схожий на нашого батька, хоча ми його не пам'ятаємо. Про батька нічого не чути вже років 15. Аби змусити маму розказати більше про нього можна лише катуванням, отож ми залишили це. Пері і я переконані, що старий добрий тато покинув нас, а мама й досі кохає його, аби говорити про нього щось погане, отож вона не говорить нічого .

Пері включив поворотник і звернув на бічну дорогу, спритно уникаючи парковки, де стояв бампер до бампера, на Трасі 28. Літній рух досить напружений через Хьянніс і Ярмут, але не такий поганий, як коли ви доберетеся до Істпорта, в основному через Рігслейд Роад. Названа на честь пілігріма (тому що, якщо ми щось і любимо на мисі, то це наших пілігрімів), Рігслейд це друга дорога, яка йде паралельно до Траси 28 і на ній є багато крамниць, ресторанів та мотелів.

Ми повернули вправо на Елм і швидко повернули наліво на Рігслейд, та змушені були негайно зупинитися. Рух.

Я зітхнула і поглянула на годинник. 9:55 ранку. Ми відкриваємося о десятій, а оскільки це 4-то липневі вихідні, ми були замовленні для читання на увесь ранок і були зайняті нашими зустрічами увесь день. Мені не треба було просити Пері підвозити мене до крамниці за пончиками. Мама буде мною незадоволена. Як для вільною духом хіппі, вона надто психує через запізнення.  Двома хвилинами пізніше ми не просунулися навіть на дюйм.

Пері простогнав.

– Що там діється?

Я опустила вікно і висунула свою голову з нього, наче пес. За кілька сотень футів вниз по дорозі не було машин взагалі. Що ж там таке відбувається? Аварія? Я засунула голову назад, доки не задихнулася від вологості, і увімкнула кондиціонер.

– Не маю жодного поняття. – сказала я.

Нарешті поліцейська машина-крейсер проїхала вперед дорогою. Попереду простягнувся мотель "Королівський двір", в якому не зупинялись ні королі, ні дворяни, але який був оздоблений в стилі Тюдорів і вартував 79 доларів за ніч. Машина перекрила дорогу аби швидка допомога і ще 3 крейсера змогли виїхати. Тепер це стало цікавим. Я не знала, що в нашому місті є чотири крейсера.

Лише одна швидка допомога мене б не зацікавила. Серцевий напад або передозування наркотиками траплялося кожного літа. Але схоже це щось серйозніше. Хвилювання? В Істпорті? Та, ні! Але я не мала часу аби шпигувати наче Ненсі Дрю. Машини нарешті почали рухатися, а ми офіційно запізнювалися.

– Мама вб'є мене, – сказала я, лише наполовину жартуючи.

– Ага. – неуважно пробурмотів Пері, дивлячись у вікно, коли ми проїжджали повз мотель.

Я очікувала, що він видасть якийсь жарт, аби я стала почуватися краще відносно моєї приреченості, але замість цього він увімкнув радіо. Хоча це спрацювала так само добре. Гучна музика заглушила мої думки і перш ніж я зрозуміла, ми були в дорозі. Наш вікторіанський будинок був пофарбований в колір який я називала"переслідуваний привидами-лавандовий". Оточений старовинними чавунними воротами, з високими, арочними вікнами, фронтонами, обробленим пряниками ганком і однією вежою.  Напис на воротах казав: "ЧИТАННЯ РОДИНОЮ ФЕРН"

Я кинулася до порожнього холу (він же зал очікування), і кинула мій пакунок зі сніданком на підлогу. Мама, мабуть, уже почала читання без нас. Я відкрила двері до вітальні (вона ж кімната читання), яка є довгою і вузькою, з високими стелями і декоративним оздобленням на стінах. Вікна закриті червоними оксамитовими шторами. Одна велика свічка була в центрі столу, а невеличкі – були виставлені над каміном.

Моя мати негайно ж зиркнула на мене так, ніби я плюнула на підлогу.

– Як мило, що ви двоє приєдналися до нас. – сказала вона.

– Вибач за запізнення. – пролепотім Пері і спалахнув яскравою посмішкою.

Я потиснула руки парі п'ятдесят-з-чимось, що сиділа з іншого боку нашого довгого, з червоного дерева, столу. Дружина була високою та худою, вдягнена у жовтий сарафан і великий солом'яний капелюх. Її чоловік носив туристичний смокінг: шорти, кольору хакі, і шовкову сорочку в квітки.

Замість того, щоб сісти поруч з мамою, аби вона була оточена своїми дітьми (як вона і воліє), я сіла біля Пері. Мамі доведеться пройти крізь нього, щоб дістати мене. Він легенько поплескав мене по плечу. Це те в чому Пері найкращий – заспокоювати людей і змушувати їх відчувати, що все зрештою буде добре.

Мама зітхнула і плеснула в долоні.

– У зв'язку з перериванням, мені потрібна ще одна хвилина аби я змогла у війти в зону медитації.

Їй не потрібна була хвилинка. А також їй не потрібно було тьмяне світло свічок та камерна музика, що тихо лунала, а також усе інше лайно. ЇЇ дар спрацьовував тоді, коли вона хотіла, їй потрібно було лише прислухатися. Але клієнти очікували показуху і хотіли показуху, отож вони мали показуху.

Дар моєї мами є надійнішим з усіх наших. Вона не чує голосів увесь час, на щастя, так як це могло б звести її з розуму. Вона мусить лише зосередити свою енергію на іншій людині і може почути їхні думки. Поганим є те, що вона знає лише те про, що вони думають в дану мить. Отож, якщо вони хочуть щось приховати, то це досить легко. Багато разів, якщо у  мене була проблема в школі, і я не хотіла говорити про це, та думала, що мама можливо копошиться в моїх думках, замість цього я зосереджувалася на бридких речах: наприклад, на брудній попільничці або сцені з мого улюбленого фільму жахів. І зрештою вона залишала мене в спокої.

Мама прочистила своє горло і розплющила свої очі.

– Пане Бінгхем, ви не вірите. Ви думаєте, що ми шахраї.

Пан Бінгхем кивнув.

– Ви праві, але це нічого  не доводить. Я впевнений, що вісімдесят відсотків людей, які проходять крізь ваші двері, думають, що ви шахраї. Особливо ті, кого притягли сюди дружини. Чоловіки, як правило, більш ... раціональніші.

Пері подряпав мене по коліну під столом, застерігаючи мене від того, аби я не подряпала цьому придурку обличчя.

Мама повернулась до дружини.

– Пані Бінгхем, а ви вірити, але непокоїтесь про те, що ми скажемо. ви думаєте про те, що ми зробимо, якщо побачимо вашу смерть незабаром. Думаєте про те, чи ми скажемо вам.

Пані Бінгхем видихнула:

– Я і справді думала про це.

Пан Раціональність простогнав:

– Гарно вгадали. Але, знову ж таки, мабуть вісімдесят відсотків людей, що приходять сюди, задумуються про таке.

– А ви знаєте, що дев'яносто вісім відсотків статистики просто вигадані? – не втрималась я.

Пері штурхнув мене під столом. Мама кинула на мене погляд, який міг би заморозити вогонь.

– Ви праві, пане Бінгхем. Це питання, яке нам найчастіше задають. Правда в тому, що ми ніколи не скажемо, що ви повинні померти, бо ми не бачимо майбутнє.

– Та-да! Отож, ви зізнались! – він майже вистрибнув зі свого стільця від збудження. Ви могли б подумати, що він тільки-но знайшов спосіб розщепити атом.

– Ви не зрозуміли, пане Бінгхем, – сказав Пері своїм заспокійливим глибоким голосом. – Ми ніколи і не казали, що бачимо майбутнє. Наші читання не такі.

– А що ж ви тоді робите?– спитав пан Бінгхем.

– Ми троє працюємо, як тандем, – пояснила мама.– Я – телепат, а це значить, що я можу читати ваші думки. Моя дочка – есктрасенс, вона бачить видіння, коли торкається ваших речей. А мій син – медіум і, якщо хтось із духів воліє до вас говорити, він може почути, а іноді і побачити їх. Наші читання просто для розваг.

Пан Бінгхем зареготав.

– Це здається цікавим.

– Можете дати мені якусь річ кожен? – спитала я пару і поклала руки, долонями догори, на стіл.

Мій дар насправді називається ретрокогнітивною психометрією. Сплески енергії та спогадів лишають сліди на об'єктах ,іноді я можу вловлювати ці сліди і бачити, чути або відчувати їх у своїй голові. Найгірше в моєму дарі – його непередбачуваність. Іноді я хапаю предмет, благаючи хоча б чогось, але нічого так і не приходить. І хоча, зазвичай я повинна сильно сконцентруватись, бувають рідкі випадки, коли я не хочу бачити видіння, але, зрештою, воно настигає мене. Я не можу змусити свій дар працювати і не можу позбутись його. Ось так все і відбувається.

Пані Бінгхем взяла одну зі своїх сережок з перлинами і поклала її в мою ліву руку, а її чоловік поклав свій телефон у мою праву. Я закрила очі і сфокусувала увагу. Спалахи з'явились у ту ж саму мить і мені знадобився певний час, щоб розібратись з ними і поставити їх у правильному порядку.

– Ви купили ці сережки у особливому місці. Ви були дуже радісні тоді. – я зробила паузу. – А магазин був ... у чомусь ще.

– Магазин був в чомусь? Що це значить? – спитав чоловік.

– Дайте мені ще секунду.

Я сфокусувалась ще на сильніше, коли нарешті побачила.

– Круїзний корабель. Ви купили ці сережки в магазині на круїзному кораблі, під час вашого медового місяцю. Вони багато значать для вас.

Пані Бінгхем посміхнулась:

– Ви праві.

Потім вона кинула погляд на свого чоловіка.

– Ти навіть не пам'ятав про це.

Він знизав плечима.

– А що до мене? Давайте вгадаю: ви думаєте, що я комусь дзвонив з цього телефону.

Я намагалась не дати йому відволікти мене і зосередила всю енергію на телефоні. Я відразу побачила дещо і підняла свої очі на нього. Він відхилився, виглядаючи наляканим, і почуваючись так само. Але не могла нічого сказати. Мама завжди нагадує нам, що погані новини шкодять справі. Необхідно звертати увагу лише на хороше.

– Нещодавно ви були звільнені і часто користувались цим телефоном для пошуку нової роботи, – сказала я.– Не так давно вам запропонували нову посаду і поїздка якраз для того, щоб відсвяткувати це.

Пані Бінгхем захлопала. А він трохи кивнув мені. Я віддала їм їхні речі.

– А тепер, – сказала мама. – давайте трохи помовчимо, щоб мій син відчув, чи є якісь духи поряд з нами.

Якщо би ви спитали мене, я б сказала, що Пері програв лотерею на роздачу паранормальних дарів. Його здатність була така ж мінлива, як і моя і залежала від багатьох факторів. Він мав сфокусуватись набагато сильніше, ніж мама і я, і часто після того був стомлений. А поряд повинен був бути дух, що прив'язаний до місця, де був пері, або до людини, що була з ним. Іноді в нас були покупці, в яких не було мертвого оточення з повідомленнями, що треба було передати. тоді клієнт лишався невдоволеним. А коли працював дар Пері? Ну, ми повинні були слухати, що говорив мертвяк.

Пері закрив очі і зробив декілька глибоких вдихів носом. Його груди піднялись і опали, а він сам лишався непорушним. Хвилиною по тому, він відкрив очі.

– З нами тут Паула.

Пані Бінгхем завищала:

– Мама? Моя мати тут?

– Так, вона каже, що вона ваша мати.

Пан Бінгхем закотив очі і склав руки на своїх запалих грудях.

– Доведіть.

Пері нахилив свою голову.

– Добре. Вона каже, що ви їй ніколи не подобались, і так лишається і до цих пір.

Його обличчя почервоніло, а дружина його захихотіла.

– Так, точно. Мама ніколи не любила тебе, милий, і ти це знаєш.

Пері продовжив:

– Вона також каже, що їй подобається ваш капелюх. Він нагадує їй той, який постійно носила її бабуся.

Сльози стояли в очах пані Бінгхем.

– Ось чому я купила його. Коли я побачила його в крамниці, то згадала бабуню. – тоді її обличчя піднялось. – А бабуся з тобою?

Пері послухав і передав інформацію.

 – Вона каже, що іноді, але не тепер.

Я почула, як продзвенів дзвіночок, і відкрились і закрились вхідні двері, але замість того, щоб чекати у фойє, як писав відповідний знак, людина зайшла у вітальню і почала стукати.

– Якого чорта?– мама зірвалась до дверей, а її довга чорна спідниця колихалась. Вона ривком відкрила двері.

– Міллі?

Міллі стояла у дверях, вдягнута в одне з своїх прямо-з-прерій плаття, а її шкарпетки звисали навколо худих щиколоток. Міллі живе поряд, в схожому на наш вікторіанському будинку, який оздоблений не так моторошно. Міллі – одна з тих старих жіночок, які живуть плітками більше, ніж їжею. Незважаючи на її великий рот, ми її дуже любимо, переважно за те, що вона приймає нас такими, як ми є  і дає нам багато роботи.

– Дякувати Богу, ви тут. В мене є для вас новини. – Міллі проштовхнулась повз маму прямо до кімнати.

– Ми посеред читання, Міллі, – сказала я.

– Це не може чекати.

– Це має бути питанням життя і смерті, – сказала мама.

Міллі вишкірилась.

– Саме так. – потім вона почухала голову. – Насправді, не двох відразу. Лише смерті.

Я була не надто здивована. Кожного ранку Міллі читає секцію некрологів в першу чергу.

– Продовжуйте тоді, – сказав пан Бінгхем. – Ви забираєте час, за який ми заплатили. Це має бути вартим того.

Міллі розширила очі.

– У "Королівському дворі" сталось вбивство!

Моя рука піднялась до грудей. Я очікувала, що Міллі розкаже чутки, про якогось столітнього, що помер уві сні. Не про вбивство. Це пояснює поліцію та швидку раніше. Моє серце шалено билось під рукою.

Пері опустився в крісло. Це все, без сумніву, перервало його спіритичний зв'язок з мамою пані Бінгхем.

– Звідки ви знаєте?

– У Еда Фармігтона знову вкрали одного з його садових гномів, тому він пішов до поліцейського відділку, що заповнити заяву. Вони навіть відмовились говорити з ним! Сказали прийти завтра, бо вони надто зайняті в цей момент. Тому від лишився там на деякий час, щоб зібрати інформацію.

– Підслуховувати, – сказала я.

– Яка різниця. – Міллі зупинилась на мить, щоб вдихнути, і продовжила. – Молода дівчина була знайдена вбитою у її кімнаті в "Королівському дворі". Застрелена!

Мої нутрощі стисло. Хтось мого віку. Вбитий. Тут. Пері нервово потер свою долоню об коліно.

– Вони знають, хто це зробив, або чому?

– Наскільки я знаю, то ні. Кажуть, її гаманець з всіма грошима лежав поруч, на нічному столику.

– Вона місцева чи туристка? – спитала мама, стурбовано потираючи свій лоб.

– Туристка, – м'яко сказала Міллі.

Пері і я переглянулись. Наслідки стали більшими. Тривога поїдала мене.

– Це просто жахливо, – сказала пані Бінгхем.

А пан Бінгхем промовив:

– А ви ж повинні бути екстрасенсами. Чому ж ви не побачили такого і не попередили дівчину?

– Знову ж таки, ми не бачимо майбутнього, – зітхнула мама.

– Ага. Ви просто купка шахраїв.

Я почула це. І моє невдоволення перейшло всі краї. Я повернулась до пані Бінгхем.

– Ви знаєте Джейн Сазерленд?

Збентеження промайнуло в її тонких рисах.

– Так, вона була секретаркою мого чоловіка на тій роботі, з якої він пішов. А що з нею?

– Він не пішов. Його звільнили. В компанії є правила проти домагання власних секретарок, хоча у вашого чоловіка немає ніяких докорів сумління.

– Клеріті, – крикнула мама.

Мама потягнула мене за руку, а мій брат намагався відтягнути її від мене. Пані Бінгхем вибігла зі сльозами на очах, а пан Бінгхем пішов за нею, волаючи, що ми брехуни та шахраї. Наші наступні клієнти – молода пара – зайшли і з відкритими ротами подивились на весь хаос, що був перед ними, а потім вийшли. Ще навіть не було 11 ранку. Я ще не снідала. але ось таке в мене життя.

Ласкаво прошу на шоу фріків.

Глава 3

Приблизно в той період, коли мами сидять біля дітей і розказують, звідки беруться діти, моя мама сиділа біля мене та мого брата і попереджувала, що нас чекає життя відлюдьків.

– Немає ніякої гарантії, що вас помітять даром, – сказала вона, збуджено потираючи свої руки. – Але, враховуючи те, з якої сім'ї ви походите, думаю, настав час сказати вам, чого очікувати.

Мої мама та тато походять з невеликого містечка в Беркшир Хілс, що в західному Массачусетсі, яке називає себе "спіритичною комуною". Всі жителі міста мають якісь паранормальні здібності, а найбільш обдарованим сім'ям рекомендується схрещуватись між собою, для того, щоб забезпечити сильні гени. Деякі шлюби організовують.

Мої батьки походять з "хорошого запасу", що означає, що дивакуватість розбавилась декілька поколінь тому. Я не можу передбачити, як моя змішана ДНК проявить себе. Єдине, в чому впевнені наші люди – це те, що розвиток здібностей пришвидшується в період статевого дозрівання.

Я завжди знала про дар своєї матері. Я не могла нічого приховати, навіть незначного. Коли я була маленькою, мама завжди знала, коли я брехала. Пері, який був на два роки старший і мудріший, навчив мене деяким блокуючим маму фокусам до того, як я могла потрапити у великі неприємності. Тож, коли мама розповіла мені і Пері, що в нас можуть бути особливі здібності, це не стало чимось дивакуватим для мене. Це був просто факт, як і інші успадковані нами ознаки.

Мама пояснила, що наш дар такий, як і інші таланти. Деякі люди народжуються з надзвичайним голосом або фізичними здібностями, тому їм потрібно лише практикуватись та розвивати ці таланти і вони просто розквітнуть. Так само і нам. Коли наші дари почали з'являтись, моя мама допомогла нам розібратись, навчитись та використовувати їх, так само, як її мати зробила для неї. Ми зрозуміли, яким був дар Пері, коли йому було дванадцять і він передав привіт мамі від бабусі. Те, що бабуся вже померла, стало першою відповіддю.

Коли мені було одинадцять, на батьківських зборах вчителька сказала мамі, що я доволі розсіяна і вона боїться, що я повністю не реалізовую свій потенціал. Більшість матерів були б занепокоєні. Моя ж була в екстазі. Вона повернулась додому і почала розпитувати мене, намагаючись дістатись до кореня проблеми. Я зізналась, що в мене проблеми. Мене постійно затягувало у марення, більшість з яких не мали ніякого сенсу для мене. Я навіть не здогадувалась, що це так проявляла себе моя здібність.

Моє перше видіння відбулось перед всім 6-тим класом. Після того, як Коді Роу повністю завалив легку математичну задачу на дошці, вчитель відпустив його і покликав мене спробувати. Я ненавиділа бути в центрі уваги, але поплелась уперед, як було сказано. Тремтячими пальцями я стерла неправильну відповідь Коді. Я відкрила маркер і зрозуміла, що мене відволікає сильний запах і відчуття двадцяти поглядів на моїй спині. Я закрила очі, сподіваючись заспокоїти нерви, коли зрозуміла, що забула математичну задачу, яку повинна вирішити. Я намагалась згадати її, коли до мене прийшла відповідь. Я написала її на дошці, все ще з закритими очима, а потім відступила, щоб поглянути на свою роботу.

Спершу почулось хихотіння, а потім голосний сміх, коли вчитель сказав мені сісти на місце. Я переписала неправильну відповідь Коді. Я була спантеличеною. Математика завжди давалась мені легко. Сидячи в безпечній зоні, за моєю партою, я знала, якою була правильна відповідь і не розуміла, чому написала щось інше. Я не розуміла, що "відповідь", яку вловив мій мозок, не була моєю, а була тою, що написав Коді декілька хвилин тому цим самим маркером.

Одного разу мама пояснила дар мені, вона допомогла контролювати його і я навчилась розрізняти, де реальність, а де видіння минулого.

Але тепер, стоячи посеред фойє, після того, як пішли Бінгхеми, я бажала, щоб ми були звичайною родиною зі звичайними родинними проблемами.

Мама була схвильованою. Вона була сердита на мене через те, що я вибовтала секрет пана Бінгхема, і порушила нашу політику "ніяких поганих новин". Мене занадто збентежило повідомлення про вбивство, яке сказала Міллі, щоб захистити себе. Я отримала свій нагоняй, перш ніж вона повернулася до Пері.

– Ти пришкандибав вчора додому після опівночі. Я чула тебе, – сказала мама, тикаючи пальцем у його груди.

– Тепер він дорослий чоловік, – сказала я, захищаючи його. – Йому вісімнадцять і він закінчив школу. Він може приходити після дванадцятої, у літню ніч, якщо захоче.

– Ні, якщо він так втомлений на наступний день, що ледь здатний зосередитися на роботі. Можливо це і сімейний бізнес, але це все одно робота! – буянила мама, розмахуючи руками.

Як на мене Пері був не надто втомлений. Мама про це дізналась, напевно, вловивши його думки.  Але я не хотіла переривати її тираду, аби вказати на це.

– Це непрофесійно!, – кричала вона. – Ви обидва повністю непрофесійні!

Мама увірвалася на кухню, випадково розчавивши пакунок з їжею, який я залишила на підлозі, і яким розраховувала пізніше поснідати-пополоднювати. Пері пішов за не, а хвилиною пізніше повернувся, щось пишучи в своєму телефоні. Коли він закінчив, то взяв мене під лікоть і повів до вхідних дверей.

– Мама досягла точки кипіння, – сказав він, відкриваючи двері. – Їй потрібен час, щоб охолонути.

– Ми не можемо просто так піти, – сказала я. – Як же наступні зустрічі?

– Ти про ту, яку ми щойно сполохали? В нас є вільна годинка, дякуючи тобі.

Я простогнала і сховала своє обличчя в долонях. Я неохоче пішла за Пері до авто і сіла на сидіння пасажира. Пері вирулив і приєднався до трафіку на шосе.

– Куди ми їдемо, – спитала я.

– Зустрітись з Нейтом в "Смакоті". Я вмираю з голоду. Плюс це дасть мамі час, щоб охолонути. Ми поїмо, поговоримо, а коли повернемось до наступної зустрічі, мама вже буде спокійною.

Я кивнула, розуміючи, що він правий. Ми їхали в повній тиші повз сувенірні магазини, поля з міні гольфу, піратської тематики, трояндові котеджі і односторонні миси, аж поки не дістались ресторану.

"Смакота" відкрилась років тридцять тому, як їдальня з самими сніданками. Після того, як туди додали велику обідню кімнату, місця на дворі та бар, тепер це був найбільш популярний заклад в Істпорті, де можна було поїсти та попити. Туристи любили суп. Місцеві любили бар. Діти любили гаряче морозиво. А підлітки любили тут тусуватись. Це був наш ПічПіт (згадайте Беверлі-хілс– прим.пер.), хіба що ми не носили дизайнерські речі не водили ферарі. Істпорт був далеко від 90210.

Як тільки ми зайшли, Нейт помахав нам від стенду і ми пройшли туди. Інтер'єр "Смакоти" був дещо аляпуватий. Пастки на омарів, підвішені до стелі. Якорі в кутках. Велетенські рибини на стінах. Фото глибинних уловів, хизувато вбрані в рамки. Ну, і звичайно, яскраві блакитні футболки "Смакота" для продажу. Туристи купувались на таке. Пері посунув Нейта, а я сіла навпроти.

– Як справи, Клер? – спитав Нейт. Його надзвичайно зелені очі зблиснули і він посміхнувся.

– Йдуть помаленьку. – я кивнула на меню. – Що там виглядає добре?

Він підморгнув.

– Офіціантки.

Пері засміявся.

– От придурок.

Нейт Герік був найкращим другом Пері, скільки я себе пам'ятаю. Він жив нижчу вулицею і вони разом проходили крізь все: їх фазу Зоряних війн, фазу скейтбордінгу, пізнання дівчат. Але Нейт не був таким бабієм, як Пері, він був більш інтелектуальним. Нейт писав для шкільної газети і був настільки хорошим, що отримав можливість стажуватись в місцевій газеті цього літа. Він також мав їхати до коледжу восени, вивчати журналістику.

Я вважала, що Нейт такий самий друг мені, як і Пері. Я гуляла з ними ще частіше відтоді, як порвала зі своїм хлопцем. Я не мала власних друзів, але Нейт та Пері ніколи не змушували мене почуватись третім колесом.

Я подивилась меню, хоча до цього часу вже запам'ятала його. "Смакота" спеціалізувалась на свіжих морепродуктах, які я не дуже любила. Так, я живу на мисі і не їм морепродуктів. Це злочин, я знаю. Дякувати Богу, вони також подавали сніданки весь день, тому, коли підійшла офіціантка, я замовила декілька чорничних кексів і надіялась, що хлопці не замовлять нічого надто смердючого. Моя мовчазна молитва "не молюски, не молюски, не молюски", напевно, спрацювала, бо вони обоє замовили бургери і картоплю фрі.

– Ну, що сталось? – спитав Нейт у Пері.– Коли я покликав вас на ранній ланч, ти сказав, що ви були зачитані.

Пері вишкірився.

– У Клер був один з її моментів з-ноги-в-рот і це звільнило нас на годину.

– Мені пощастило, – сказав Нейт.

Я притулилась спиною до стенду.

– Рада, що моя нездатність тримати язика за зубами, звела вас хлопців докупи.

– Ви чули про вбивство? – спитав Нейт.

Я кивнула.

– Міллі ввірвалась посеред читання і розповіла нам. Доречі, а не повинен ти бути там і робити те, що роблять репортери?

– Збирати інформацію для історії?

– Ага.

– Я це і роблю. Ви побачите.

Відчинились двері і зайшов чоловік, якого я не бачила ніколи. Високий, широкоплечий, з засмаглою шкірою і чорним волоссям – він був красивим, як для старшого чоловіка. Як тільки я подумала про це, зайшов його молодий клон. Хода молодшого хлопця просякла впевненістю, а його тіло випромінювало жар. Він був вдягнений в джинси з низькою посадкою і чорну футболку, що облягала його мускулисте тіло. Пройшовши повз стенд, він подивився на мене своїми чорними очима і злегка посміхнувся. Я майже розтанула на власному стільчику.

– Доречі, про смакоту, – прошепотіла я.

– Він – причина, чому я тут. – сказав Нейт.

Я підняла брову.

– Я не знала, що ти один з таких, але в тебе хороший смак, хлопче.

Нейт закотив очі.

– Це – новий детектив Істпорту і його син.

Я кинула погляд над плечем і побачила, що вони сіли неподалік у кутку.

– Це якась шишка із Нью-Йорку, але він переїхав сюди, – сказав Нейт. – Його син у випускному класі цього року.

Новий красунчик в моїй школі. Добре.

– Як його звати, – спитала я.

– Детектива – Ентоні Тоскано. А його сина – Гебріел.

Гебріел Тоскано. Чорт. Навіть його ім'я було сексуальним.

 – Що могло знадобитись шишці з великого міста в невеликому містечку? – спитав Пері.

Нейт знизав плечима.

– Дізнаюсь, коли поговорю з ним.

– Ось чому ти тут, – сказав Пері.