Текст книги " Чіткість (ЛП)"

Автор книги: Кім Харінгтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Ах, нічого серйозного.

Він посміхнувся.

– Значить так і буде.

– Що? – невинно запитала я.

– Ти пані Настав-час-допомогти-поліції і ти не можеш більше брататися із своїм самотнім другом репортером.

– Впіймав мене. – я підморгнула.

– То як там працюється з офіцером "Ням-ням"  – Саркастично додав він.

– Ти не захочеш знати – Я поворушила бровами.

Нейт несподівано залишив свою звичну безтурботну поведінку і став серйозним.

– Будь обережною з ним Клер.

Я відпустила його руку.

– Що ти маєш на увазі?

– Говорять дещо про нього і його батька...

– Клер. –  пролунав голос позаду мене. Не Нейт, але теж знайомий.

– Я піду. –  сказав Нейт, задкуючи. – Якщо ти побачиш того вилупка, скажи йому, що я сердитий на нього, через те що він мене кинув.

Я розвернулася.

– Вилупка?– запитав Джастін.

– Так, ти не один такий у місті. Хто ж знав?

Він всміхнувся. Кожного разу, коли я намагалася зробити йому боляче, він просто всміхався. Мені треба старатися краще.

– Ти виглядаєш прекрасно сьогодні, – сказав він, оглядаючи мене знизу догори. – Ти одягала цю сукню весною на пікнік. Пам'ятаєш, це був перший теплий день в сезоні...– Його голос стишився.

– Ти любиш віддаватися спогадам, Джастін, але у мене є робота, яку я маю зробити.

Я спробувала піти геть, але він м'яко схопив мене за руку. Закохана пара насупилася на нас, оскільки їм треба було відірватися один від одного, щоб обійти нас.

– Пробач Клер. Я не знаю скільки ще разів мені потрібно сказати це. Скількома різними способами довести це. Але мені шкода.

– Вибачення не змінять минулого.

– Я знаю це, але я сподівався...

– Сподівався на те, що ми будемо знову разом? Повернемося туди звідки починали. На те, що я  зможу дивитися на тебе, і не думати про тебе і Тіфані?

Голосно задзвенів дзвінок, як чоловік змахнув молотком вниз у грі на міцність. Його дівчина несамовито заплескала в долоні. Він простягнув їй свій приз, білого плюшевого ведмедика,  і був винагороджений поцілунком.

Джастін опустив свої очі додолу.

– Ні, я знаю, що це не можливо. На даний момент, я просто сподіваюся, що ти припиниш мене ненавидіти.

Я трішки розм'якла.

– Знаєш, я не ненавиджу тебе, – прошепотіла я.

Вітер здійняв пасмо волосся над моїми очима, і він заправив його за моє вухо, його пальці на мить затрималися на моїй шиї, перш ніж опустилися. Частина мене хотіла пробачити його. Та частина мене, що хотіла повернути усе як було. Я ніколи не була такою щасливою, як з ним. Я подивилася у його глибокі блакитні очі.

– Ось ти де!

Джастін і я відсахнулися один від одного, зачувши гучний голос Гебріела, наче двоє дітлахів упійманих на сексі.

– Як справи? – запитала я, виштовхуючи момент з Джастіном з моїх думок.

– Я писав тобі. Ти не відписала. Я хвилювався.

Хвилювався? Через мене? Я витягнула мобільний з сумки.

– Вибач, я не чула рингтона.

Габріел поглянув на Джастіна.

– Гей.

Джастін кивнув.

– Гей.

– Є який слід Біллі чи Френкі? – я запитала в Гебріела.

– Ні. – Він озирнувся навколо. – Я також сумніваюся, що вони будуть стирчати тут з п'ятирічними. Що ти робиш?

Ох, просто маю напружений, ніяковілий і емоційний момент із своїм колишнім. Нічого особливого.

– Джастін зупинив мене. Я прямую туди. – Я вказала на ділянку пляжу, де хлопці кидалися м'ячем туди-назад. – Цю сторону я ще не перевірила.

– Гаразд, – сказав Гебріел. – Я збираюся перевірити громадську кімнату відпочинку.

Але замість того щоб піти, він чекав, його погляд переміщувався від мене до Джастіна, і назад.

– Я дам вам повернутися до роботи, – сказав  нарешті Джастін, усвідомлюючи натяк.

Ми втрьох вирушили в різних напрямках. Я оглянула натовп навколо невеликого багаття, мої очі сканували обличчя за обличчям, освітлені мерехтливим світлом полум'я. Хлопці, які грали у футбол, перестали і тепер потягували пиво з охолоджувача. Я потихеньку підійшла до них. Тут був глибший пісок, не твердий і упакований, як на карнавальній ділянці. Я скинула свої сандалі і пішла, несучи їх у руці. Натовп хлопців витріщався на, коли я пройшла повз. Я робила усе можливе, щоб вивчити усі їхні обличчя, без того аби вони подумали, що я задивляюся на них. Ні сліду Біллі чи Френкі. Я поквапилася, почувши брязкання пляшок і чоловічий сміх позаду мене.

Я переступила через пару, що лежала на ковдрі, кому дійсно було потрібно зняти номер. Я відвела очі, помітивши як Стівен Клейворт махає мені. З обох боків від нього були його батьки – Сесіль та Далас, сидячи так правильно, як тільки можна на шезлонгах. Стівен жестом показав аби я підійшла, але я прикинулася дурепою і продовжила йти. У мене не було часу на те, що він збирався сказати мені.

– Клер!

Господи. Я зупинилася і обернулася. Не злякавшись мого ігнорування, Стівен поплентався по піску до мене, вдягнений в сорочку і шорти кольору хакі.

– Здоров, – сказав він, як тільки підійшов ближче.

– Мені дуже шкода, Стівен, але я не можу зупинитися, щоб поговорити. Я декого шукаю.

– Коли ми поговоримо, я допоможу тобі. Як щодо цього?

– Ти знаєш Біллі Ровлінсона і Френкі Крідона?

– Звичайно, але навіщо тобі...

Я перервала його:

– Це ті кого я шукаю, тож якщо ти хочеш поговорити, то повинен іти поруч і допомогти мені дивитися.

– Згода, – сказав він, перестрибуючи через якусь ковдру, щоб не відстати від мене. – Слухай, я хотів вибачитися за мою поведінку на тротуарі. Це був не я. Я випив небагато.

Я чула занадто багато виправдань останнім часом.

– Вибачення прийняті.

– Це був важкий рік. – Потім він ткнув себе в лоб. – Б'юся об заклад, я проповідую, як в хорі.

– Що ти маєш на увазі? – запитала я, мружачись на деякі тіні під тротуаром.

– У тебе теж був важкий рік. Це жахливо, те що Джастін зробив з тобою. – Він похитав головою. – Але бути кинутим у той час, коли він збирався зробити тобі такий подарунок, це так уразливо. – Посміхнувся він. –  Хоча він упевнений, що заслужив це.

– Про що ти говориш?

– Про те, що він обманював тебе.

– Ні. "Кинутим у той час, коли він збирався зробити такий подарунок". Що це означає?

Уже засмагле на сонці обличчя Стівена виглядало червоним у місячному сяйві.

– О, я припускаю, що він ніколи не добирався до тієї частини. Я допустив, що ....

Я згадала той вечір, коли я довідалася, що Джастін зрадив мені. Він казав, що в нього є для мене сюрприз. Але потім я доторкнулася до куртки і все інше сталося так швидко.

– Який подарунок? – запитала я.

Він подивився додолу, на пісок, і розкидав його навколо своїми лоферами  (прим. пер. лофери – (у перекладі з англ. «Loafer» – нероба) – це чоловічі або жіночі туфлі без застібок або шнурівки з довгим язичком, круглим носком і перемичкою (або пензликом) на підйомі стопи)

– Стівен, – рішуче сказала я, в моїй найкращій імітації його матері.

– В передвиборчій компанії мого батька був хлопець. Його завданням було крутитися навколо Гаррі Спеллмена в надії, що він облажається, і ми могли б засняти це на відео.

Я роззявила рота.

–  Серйозно? Це гидко.

– Це політика, Клер. Все це справедливо і все таке. Крім того, це була ідея мого батька, а не моя. – Стівен почухав шию. – У всякому разі, наш хлопець слідував за Гаррі і Джастіном до ювелірного магазина. Джастін взяв каблучку для заручин. Ту, що зроблена на замовлення. Він сам розробив дизайн.

Раптом мені стало важко дихати. Я хотіла, щоб пісок поглинув мене, але не могла навіть зігнути коліна. Це так було схоже на Джастіна – самому спроектувати каблучку. Вона, напевно, була в його кишені, коли він зайшов і я потягнула його за піджак. Якби я цього не зробила... якби не дізналась про Тіфані... я би стрибала до неба лише від думки про каблучку. Це б стало однією з найбільш щасливих митей мого життя. Я б зараз носила її.

– Мабуть, мені не варто було нічого казати, – сказав Стівен з тривогою в очах.

– Все нормально, – збрехала я. – Це все в минулому. Зі мною все добре.

Він позадкував, напевно наляканий, що я збираюсь заплакати.

– Я піду назад до батьків, поки феєрверк не почався. Я знову вибачаюсь за мою поведінку вчора.

Я кивнула і помахала йому, рада знову лишитись сама, щоб хоча б віддихатись.

– Це що година милосердя? – налетів на мене Гебріел. – Кожного разу, коли я знаходжу тебе, ти розмовляєш з різними хлопцями. Може попрацюєш? Може замість фліртування з кожним тут ти пошукаєш тих хлопців, заради яких ми тут?

Моя голова повернулась до нього, а в очах, вочевидь, з'явилось що таке, що він зробив крок назад.

– З тобою все добре? – спитав він.

– Це залежить не від мене. Закінчив зі своєю поблажливою доганою? – До того, як він зміг відповісти, я продовжила, показуючи на нього пальцем. – Спеціально для тебе – я говорила зі всіма, питаючи чи вони не бачили Біллі чи Френкі. Я подумала, що багато очей нам знадобляться. Я не зупинялась, щоб побалакати про погоду.

Він підняв руки, захищаючись.

– Вибач! Вибач. Охолонь.

Я відвернулась і моя злість згасла так само швидко, як і загорілась, замість неї знову лишився сум.

Гебріел повільно підійшов до мене і м'яко поклав руку на плече.

– Щось сталось. Що?

– Це особисте, – прошепотіла я і скинула його руку, незважаючи, що якійсь маленькій частині мене це сподобалось.

Він почекав декілька хвилин.

– Я не думаю, що цих хлопців треба шукати тут. Між нами двома – ми повністю оглянули весь пляж. Я закінчую з ніччю і почну все з новими силами зранку. Вони повинні з'явитись.

Я погодилась, попрощалась і дивилась, як Гебріел йде. Але навіть такий хороший знак не покращив мені настрою. Я могла лише думати про обличчя Джастіна, коли він заходив тієї ночі. Він був такий радий мене бачити, з дурною посмішкою і сюрпризом в кишені. І мій дар зруйнував все.

На мить я подумала, а чи не було б краще, якби я не дізналась про його зраду. Це була п'яна помилка. Він жалкував про неї. Цього б не сталось знову. Якби я була звичайною дівчиною, а не екстрасенсорною потворою, я б не отримала видіння. Я б прийняла його каблучку. Ми б все ще були разом. Я була би щасливою. Ні, я просто обманювала себе.

Саме Джастін був винними. Він – зрадник. Якби я не дізналась екстрасенсорно, то Тіфані неодмінно сказала б мені, виплюнувши просто в обличчя. Нічого б не змінилось. Я б все ще була одна і зла.

Я почала прямувати додому, дотримуючись тіней на набережній, сподіваючись, що ніхто більше мене не перепинить, щоб поговорити. Мене дістали розмови, дістали думки. Я просто хотіла спати.

І саме тоді рука схопила мене за шию і потягнула під пірс.

Глава 11

Я вчепилась у волохату руку, навколо моєї шиї і зарилась підборами в пісок, але він був сильнішим за мене і все ще міг тягнути мене в темряву. Я хотіла вдарити його між ніг, але не змогла підняти так  високо ногу назад, тож просто розмахувала нею. Я перестала відтягувати його руку від шиї і двома ліктями дала йому в живіт. Він охнув і відпустив мене.

– Чекай, – сказав він, до того, як я змогла втекти. – Я не збивався кривдити тебе.

Незважаючи на темряву, що оточувала нас, я впізнала цей носовий голос.

– Френкі?

– Це вже вдруге за тиждень, коли твій лікоть врізається в мій живіт. Господи, Клер, я не збирався тебе лякати.

– Чому ж тоді кинувся на мене?

– Я не зробив тобі боляче! Це моя рука кривава від твоїх нігтів.

Я виштовхнула з-під пірсу, щоб могла бачити. Він був неголений, а волосся його розпатлане. Очі постійно оглядались довкола.

– Що відбувається? – вимогливо сказала я.

Моє дихання повернулось до норми, але серце все ще калаталось. Френкі метнувся назад в тінь, достатньо, щоб бути схованим.

– Я чув, що ти шукала мене. Я маю поговорити з тобою, але не хочу, щоб мене бачили.

– Ти – ідіот. Тобі повезло, що в мене немає нічого важкого в руках.

– Я сказав вибач! – його голос тремтів. – Чому ти шукаєш мене?

– Я шукаю Біллі.

Він зробив паузу.

– Я теж.

– Ти не знаєш де він?

– Ні. Я ніде не можу знайти його, тому хвилююсь.

– Коли ти востаннє бачив його? – спитала я.

Не можу повірити, але я стояла біля Френкі і говорила з ним про Біллі, ніби хтось з них був моїм другом. Якби Біллі не був ключем до справи, мене б не турбувало, де він був. А Френкі говорив зі мною, ніби я вперше стала для нього людиною, а не безсовісно знущався, як завжди. Але лише тому, що я була потрібна йому. Він думав, що я можу допомогти.

– Вчора, – сказав він, потираючи сліди моїх нігтів на його руці.

– Лише один день не бачивши його – тут нема про що хвилюватись.

Френкі енергійно захитав головою.

– Щось відбувалось. Коли я бачив його зранку, то він посміхався. Казав, що має великий козир в рукаві. Щось, що може змінити життя. Але коли я зателефонував йому в обід і спитав, що він таке має, то він повністю змінився.

– Як?

– Він був наляканий. А його не так легко злякати. А тепер він зник. Я думаю він втік.

Дідько. Що він бачив, що злякало настільки, щоб втекти? Хтось погрожував йому? Я подумала про Пері, який також зник і ненавиділа, як ці знаки могли бути пов'язаними.

– Хіба він не повинен був сказати тобі ,куди збирається? – спитала я. –  Ви ж, немов брати.

– Не знаю. Він не бере телефон. Я не можу його ніде знайти.

– Чому ж ти ведеш себе так непослідовно і тягнеш мене кудись, що поговорити з тобою?

– Я знаю, що кажуть всі в місті, – він перейшов на тоненький голос. – "У Біллі і Френкі одні мізки на двох".

– І що?

– А те, що той, хто так налякав Біллі, що він втік, міг подумати, що я разом з Біллі в тому, що він скоїв. Я буду ховатись. поки він не повернеться.

– А що як не повернеться? – спитала я, але громовий вибух заглушив мої слова.

Я підскочила і повернулась. Нічне небо осяяли фіолетові і блакитні кола, що супроводжувались оплесками і постійним "ох" і "ах". Я повинна перейти з Френкі в інше місце, щоб продовжити розмову, якщо ми хочемо чути один одного. Я повернулась.

Френкі вже не було. Я заглянула під пірс, але побачила лише темряву. Я більше не збиралась туди лізти. Тому Френкі втік від мене. Але лише тепер.

Я зателефонувала Гебріелю на мобільний і швидко переповіла йому все. Ми домовились зустрітись завтра. А тепер я хотіла лише спати.

Я проклала свій шлях назад через полчища людей, феєрверк вибухав над головою, і до того часу, коли я повернулася додому грандіозний фінал закінчився, і велика частина натовпу також збиралася додому. Я піднялася на ганок, і зупинилася.

Світло на ганку було вимкнене. Це було дивно. Я ніколи не забувала вмикати ліхтарі, і я була останньою хто йшов з дому. Увесь ганок був окутаний темрявою, він здавався інакшим, страшним. Я наказала собі подорослішати і продовжити йти. Мабуть я відволіклася на Гебріела і саме тому забула увімкнути світло при виході.

Я витягнула ключі і пильно вдивилася в темряву, аби не спіткнутися на сходах. Деревина скрипіла під моїми ногами. А потім я почула щось інше. Стійке, глибоке дихання. Я вдивлялася у тіні вздовж ганку. Особливо в одну тінь на веранді. Я ще більш примружилася, відчайдушно бажаючи більше світла, щоб побачити хто чи що там.

Тінь ворухнулася. Ледь-ледь, але достатньо аби зрозуміти, що там була людина. Простягнувши ключ, наче зброю, я закричала:

– Встань і скажи, що ти хочеш?

– Хаха! Що? Га?

Я посвюди впізнаю це бубоніння.

– Пері?

– Клер?

Я швидко вставила ключ в замок, відімкнула двері і ввімкнула зовнішнє світло. Загрозлива тінь перетворилась в знайому картинку брата, який сидів.

– Що відбувається? – спитав він.

– Це я повинна питати в тебе. Я була дуже близькою до того, що виколупати тобі око своїми ключами. Чому ти спиш на ганку?

Він пройшовся руками по волоссю.

– Вибач. Коли я пішов вранці, то не взяв ключів. Нікого не було вдома, тому я приліг, щоб почекати тебе або маму і, мабуть, заснув.

Мій кров'яний тиск піднявся.

– Де ти був весь день і всю ніч? Ти пропустив свої читання. Мама дуже розізлилась.

Пері підібрав фарбу, яка лущилась на ганку.

– Я не хотів, щоб вона чула мої думки. Щоб знала, що я був з Вікі у ніч, коли її вбили.

Я схрестила руки.

– Ти не можеш вічно переховуватись від мами. Вона досить швидко все дізнається. Вона могла вже вихопити це з моїх думок. Хто ж її зна.

– Ти права. – Він похнюпив голову. – Мені зараз важко через це. Я відчуваю себе таким... винним.

Моє серце пришвидшилось.

– Через що?

– Через смерть Вікі. Якби я не залишив її саму, то, можливо, міг би її врятувати.

Вина того, хто вижив – подумала я.

– Або і тебе би вбили – я постаралась бути вдумливою і сказати те, що правильно, в той же час всередині думаючи про те, чи правду він каже. Не могла повірити, що думаю таке про свого брата.

Я подивилась на місяць, який яскраво осяював ганок. Тоді ідея і сформувалась. Підскочив адреналін і моя енергія повернулась

Пері повільно встав.

– У всякому разі, вибач, що налякав. Я піднімаюсь нагору поспати.

– Чекай, – сказала я, хапаючи його руку. – Ти можеш загладити провину.

– Як?

– Ходімо зі мною в "Королівський двір", в кімнату Вікторії, спробуй з нею зв'язатись.

Він зблід.

– Вона може сказати тобі, хто її вбив і тоді це жахіття скінчиться.

Пері погодився примусово піти зі мною. Ми дістались "Королівського двору" незадовго до опівночі.

– До речі, – спитав Пері, керуючи авто, – як ти плануєш потрапити в її кімнату?

Я посміхнулась.

– В мене є свої способи.

Він підрулив до головної будівлі. Я сказала Пері почекати мене в авто. Надіялась, що моторошний чоловік був все ще за своїм столом. Він там був і впізнав мене, коли я зайшла, а дзвіночок продзвенів із закриттям дверей.

– Що я можу зробити для Вас? – спитав він нервово.

Мої сподівання були на те, що він вирішить, що я з копами, адже бачив мене на місці злочину з Гебріелем. Якщо так і буде, то все виявиться простішим, ніж я думала. Мені навіть не доведеться стріляти очима або відкидати волосся.

– Мені знову потрібний ключ від кімнати.

Він засумнівався, ніби щойно допетрав, що в мене може й нема права бути тут.

Я додала:

– Повинна розібратись нарешті з місцем злочину, щоб ви повернули собі кімнату.

Я зблиснула посмішкою, сподіваючись, що він не помітить як я нервувалась. І додала:

– Як Ви і сказали, ті групки смерті заплатять вам багато баксів, щоб лишитись там.

Він цього він пожвавився і кількома хвилинами пізніше я тримала ключ від кімнати 108 у своїй руці. Я повернулась до авто, де Пері пітнів на місці водія.

– Отримала?

Я погойдала ключами перед ним.

– Ніколи не сумнівайся в сестрі.

Ми під'їхали до місця, за декілька дверей від кімнати Вікторії і переконались, що ніхто не бачив, як ми туди прокрались і зайшли. Я хиталась, роблячи кроки, немов випила три чашки кави.

– Мені це не подобається, – прошепотів пері, коли я зачинила за нами двері. Він потягнувся до вимикача і я взяла його за руку.

– Що? – спитав він.

– Якщо ми не хочемо наразитись на підозри, то краще лишити світло вимкненим.

– Але тут темно. І, знаєш привиди.

– Тобі що вісім років? Вдосталь світла проходить крізь жалюзі. І з яких пір ти боїшся привидів? Ти заробляєш на життя розмовами з ними!

– Ага, – сказав він. – Маленькі старі жіночки, що померли від артриту зв'язуюються зі мною, щоб сказати онуками про заховані гроші в їх кошиках з в'язанням. Не вбиті дівчата, з якими я, як ти знаєш, переспав!

– Все буває вперше, – я натиснула йому на плечі, змушуючи сісти на ліжко.

Він підскочив.

– Клер! Не туди! Її тут вбили!

– Циць. Стиш голос. Добре – я показала на стілець в кутку. – Сядь там. Просто сконцентруйся і давай закінчимо до того, як нас упіймають.

Він сів у крісло і заплющив очі. Я бачила цей вираз на його обличчі тисячі разів. Підборіддя біля грудей. Довгі повільні вдихи. Ніякого звуку або руху. Йому потрібна була абсолютна тиша для глибокої концентрації, що потребував його дар для роботи.

Я дивилась довкола у темній кімнаті, повній тіней. Холод пройшов через мене і я потерла плечі. Знову ж я пораділа, що маю свій дар, а не дар Пері.

Але я надіялась, що він зможе покликати її . Можливо, все дійсно так просто. Вона скаже, хто це зробив, і все закінчиться.

Пері рівно сів і його очі різко відкрились.

– Вона тут? – прошепотіла я.

Він підняв палець, щоб втихомирити мене і повільно оглянув кімнату, поки його очі не спинились на кутку. Він встав і підійшов ближче.

– Вибач за... – почав він, а потім спинився, наче його перервали.

Ніби я підслуховувала лише одну сторону телефонної розмови.

Пері знову пройшов вперед, піднявши руки в благальному жесті.

– Чекай. Я просто хочу поставити тобі деякі питання.

Його очі розширились.

– Це неправда! – Він зробив назад декілька кроків. – Прошу, дай мені пояснити.

Температура впала я я могла бачити своє прискорене дихання в повітрі.

– Чекай! – прокричав Пері. А потім, немов відкрутили кран і вся енергія вибігла з кімнати. Пері опустився на підлогу і підтягнув коліна до грудей.

– Вона пішла? – спитала я.

Він кивнув.

– Немає значення. Вона не буде зі мною говорити.

– Чому ні?

Він подивився на мене сумними очима. Так само, як дивився безмежну кількість разів в дитинстві, коли ламав мої іграшки, надто сильно граючись ними. З каяттям, благанням і надто легко, щоб пробачити.

– Чому вона не буде говорити з тобою, Пері?

Він відвернувся.

– Тому що каже, що я вбив її.

Глава 12

Все пройшло добре. Ніщо не змусить вас почуватися так дратівливо і некомфортно, як привид жертви вбивства, що каже, що ваш брат її вбивця. Я привела Пері до мотелю в надії покласти край цій справі, очистити його ім'я, і витягнути його з депресії, в яку він поринув. Замість цього я зробила ще гірше.

Вікторія сказала, що він вбив її. Чудово. Це буде ще одним секретом, який я приховуватиму від Джастіна і Гебріела, і зазвичай стійкий Пері наближався до нервового зриву. Принаймні, я переконала його повернутися зі мною додому, а не сховатися десь від мами.

Наступного дня я рано прокинулася перш, ніж продзвенів будильник. Треба було б сходити в душ, але замість цього я втупилася на стелю, бо мої мізки були заповнені невпевненістю. Що якщо дивна поведінка Пері була спричинена не виною того, хто вижив? Що якщо це було не просто припущення Вікторії, що це Пері її вбив? Що якщо це правда, яка дивилася мені прямо в обличчя, і я дарма захищала його? Захищала вбивцю.

Мого брата.

Я сіпнулася від несподіванки, почувши звук рингтона. Я простягнула руки і схопила його з тумбочки.

– Алло? – прохрипіла я.

– Клер?

– Ага, Джастін.

– Ох, я не впізнав твій голос.

– Саме так він звучить, коли я прокидаюся занадто рано. – Хоча це не телефон розбудив мене.

– Страшно. –  Хихикнув він. – У кожному разі, вставай. Ти повинна прийти в дільницю.

– Навіщо?

– Вони затримали Джоеля Мартеллі.

– Колишнього хлопця Вікторії?

– Саме його.

– Я скоро там буду.

Я сіла і спустила ноги з одної сторони ліжка. Але перш ніж я змогла встати, телефон знову задзвонив у моїй руці.

– А?

– Ще одне. – Джастін зробив паузу. – Тебе підвезе твоя мати? Може візьмеш і її?

Я не буду навіть питати.

– Добре.

Перш ніж заскочити в душ, я проклала шлях по коридору до кімнати мами, аби передати повідомлення щодо її присутності на допиті.  Вона була в захваті. Вона нічого так не любить, як відчувати себе потрібною.

Після душу, я зібрала моє розпатлане волосся у хвіст і вдягла блузку без рукавів та коричневу спідницю. Я хотіла виглядати як напівпрофесіонал, але б точно не вдягнула штанів в таку спеку. Після того, як мама завела машину і помчала в дільницю, мої думки знову повернулися до Пері. Тепер, коли сонячне світло розсіяло темряву ночі, сумніви повернулись в маленький куточок мого мозку і їх місце зайняло сестринське занепокоєння. Я не бачила його вдома цього ранку. Він погано виглядав минулої ночі, після того, як ми повернулися. А хто б виглядав, враховуючи те, що сталося. Цікаво чи він вже встав, але я й не подумала запитати про це маму, щоб знати точно. Якби турбота про своїх дітей була олімпійським видом спорту, вона б отримала золоту медаль. Немає необхідності викликати цю бурю.

Джастін зустрів нас біля входу в дільницю і відвів мене вбік.

– Дякую за те що прийшла і привела свою матір, – прошепотів він.

– Ніяких проблем. Що діється?

– Вони поставили Джоеля Мартелі в лінію на упізнання для свідка.

Я зморщила лоб в замішанні.

– Який свідок?"

– Старла Ферн.

– Моя мама нічого не бачила.

– Ні, але вона може почути, про що він думає.

Мій рот відкрився.

– Я думала, що ти покликав нас сюди для чогось офіційного.

Він знизав плечима.

– Твоя мати може дати їм щось, щоб рухатися далі. Щось для початку. Це варто спробувати. У чому твоя проблема?

– Насправді у мене їх дві. Перша, детектив Тоскано ніколи з цим не погодиться. Друга, тепер коли ти стверджуєш, що ви маєте свідка, моя мати приверне увагу вбивці. Дякую, ти щойно наразив її на смертельну небезпеку.

– Це буде через одностороннє дзеркало. Якщо Джоел – вбивця, він не побачить її обличчя. Не має про що хвилюватися. А детектив Тоскано... ну, давай з цим розбереться мій батько. Це була його ідея.

Мушу визнати, мені цікаво було подивитися чи зможе мама витягнути щось корисне із Джоела.  І якщо вона не була в небезпеці...

– Гаразд. – непевно сказала я

Джастін залишився в холі, доки Гаррі Спелмен вів маму і мене в невелику кімнату із бетонними стінами і великим скляним вікном. Я опустилася на жорсткий стілець і озирнулася навкруги. Я бачила подібні кімнати у фільмах і кримінальних серіалах по ТБ, але ніколи у реальному житті. Я заглянула по ту сторону одностороннього скла, де підозрювані вишиковуються в лінію, і була здивованою невеличким трепетом у грудях. Працювати з поліцією було більш захопливо, ніж проводити читання протягом дня вдома.

Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.

– Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, – сказав Ентоні.

– Та нічого, детективе. – Вона зробила паузу і схилила голову в сторону. – І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.

Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався, наче обдумував знову, потім обернувся до  пана Спелмена.

– Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.

– Якої? – запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.

– Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.

– Ах, тест, – сказала мама.

– Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб. – сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.

– Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.

Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.

– Заводьте їх!

Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду – поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.

Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.

– Я назву номер два.

Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.

– Ви можете виділити лише одного з них? – спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.

Мама кинула на нього льодяний погляд.

– Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" – у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.

– Чому ж Ви обрали номер два?

– Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.

– І? – сказав Ентоні.

Мама зітхнула.

– Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?

– А що інші? Є щось від них? – спитав пан Спелмен.

– Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.

Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.

– Вибач, що не змогла більше допомогти, – сказала мені мама.

Я заспокоїла її.

– Ти багато зробила, мамо.

Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.

Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.

Можливо моє бажання і не таке нездійсненне.

Глава 13

– Я і справді думала, що він винен, – сказала я набурмосившись, коли ми підіймались сходами до вхідних дверей будинку.

– Не переживай, – мама погладила моє плече. – Детектив Тоскано знайде справжнього вбивцю. Він – запальний. Він ніколи не заспокоїться, поки не отримає те, що хоче. О, привіт, милий. – сказала мама.

Пері стояв біля кімнати для читання з блідим обличчям і запавшими очима. Здається, сон таки не порадував його своєю присутністю.

– У нас відвідувач,  – сказав він. – Але я не дуже добре почуваюсь, тому не зміг, – його голос забринів.

– Не хвилюйся, – я підскочила до нього. – Наскільки я знаю, Гебріел мене не потребує сьогодні. Йди нагору, в ліжко. – Я підштовхнула Пері до сходів, щоб він вийшов з зони маминого радару.

– Ти не заперечуєш, сонечко? – спитала мама.

– Зовсім ні, – я ввійшла в кімнату для читання і побачила наших відвідувачів – двох красивих чоловіків середнього віку.

Звичним чином відрекомендувалась і привітала їх у домі родини Ферн. Вони обмінялись поглядами і всміхнулись мені.

– Вибачте, – сказав блондин, – ми не очікували, що Ви виглядатимете такою...

– Молодою, – підхопив темноволосий. – Ми думали, що Ви будете старою каргою.

– О, це моя мати.

Мої очі розширились, коли зайшла моя мама на підборах, а потім ми всі засміялись. Читання легко пройшли. Мама захопила їх телепатичними здібностями, а я здивувала відновленням деталей, про їх минулу поїздку сюди на Мис та про день, коли вони зустрілись. Вони заплатили і пішли радісними і розваженими. Якби лише кожне читання було таким.

Я вже збиралась зробити собі бутерброд на кухні, коли почула дзвін дверного дзвіночка, що сигналізував про наступного відвідувача. Мама була б щасливою і нарешті перестала перейматись Мадам Маслов.

Я поставила тарілку в шафу і повернулась до фойє.

– О, це ти.

– Звучиш розчарованою, – сказав Нейт. Він був вдягнений у широкі шорти і зелену сорочку, що привертала увагу до його очей.

– Я сподівалась на платоспроможного відвідувача, але завжди рада бачити Нейтстера, – я грайливо штовхнула його в руку.