Текст книги " Чіткість (ЛП)"

Автор книги: Кім Харінгтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Він вишкірився.

– Ось, що я люблю чути. Пері вдома? Я хочу витягнути його на ланч.

– Він спить. Не надто добре себе почуває. – обличчя Нейта наповнилось тривогою, тож я швидко додала – Я збиралась зробити бутерброд, але буду рада супроводжувати тебе до п'ятизіркового закладу, відомого як "Смакота". Якщо ти візьмеш мене. – Він посвітлів лицем. – Пері краще частіше хворіти! Поїхали.

Через півгодини мій шлунок отримав першу картоплю фрі і я відхилилась та посміхнулась. Я навіть не переймалась тим, що ми опинились не за окремим столиком.

– Це чудово. Я потребувала цього сьогодні.

– Важко працювати з детективом "Ням-ням"? – він вишкірився.

– На майбутнього детектива добре лише дивитись. Але працювати доволі погано. – Я зупинилась, щоб взяти ще картоплі. – Я переймаюсь справою. Думала, що ми схопили хлопця, але виявилось, що це не він. А як ти? чув щось новеньке?

Він похитав головою.

– Нічого вартого. Лише чутки та балачки.

– Які балачки?

Він зробив паузу.

– Ті, які ти не захочеш почути.

Я нахилилась вперед.

– Нейт Гаррік, ти знаєш мене ще змалку. Ти знаєш, що мене не можна так дражнити. Колись давай.

Він говорив м'яко, майже соромлячись власних слів.

– Я чув, що декілька людей підозрюють мера.

– Пана Спелмена? – прокричала я. Тата Джастіна? Я подумала. Не може бути.

– Цить. Не так голосно.

Я відхилилась і схрестила руки.

– Які мотиви були в нього, щоб вбивати звичайного туриста?

– Щоб стати для міста героєм. Вбити якого безрідного туриста, когось одинокого, без дітей. Арештувати когось за вбивство, врятувавши місто та його жителів, що будуть такими вдячними, що переоберуть його рекордною кількістю голосів у день голосування.

– Мер Мюнхаузен? Це смішно.

– Більш божевільніші речі траплялися. Крім того, хіба не збіг, що він привів цього важливого детектива за тиждень до вбивства?

Ідея була настільки безглуздою, що я навіть не знала, що сказати.

– Це... це... просто божевільні балачки!

Нейт знизав плечима.

– Може тоді детектив Тоскано замішаний в цьому. В нього темне минуле.

– Що ти маєш на увазі? – Я вкусила свій сендвіч.

– Мій бос назначив мені ласий шматочок. Представлення нового детектива маленькому містечку. Ну, знаєш, легка справа. Але я покопався у його минулому і воно не таке пухнасте. Він не поїхав з Нью-Йорку за власним бажанням.

Я зробила останній ковток своєї содової, осушивши склянку.

– Його вислали?

– Це те, що я чув.

– Знову ж таки, Нейт, це просто балачки, без вартих доказів. Краще б ця літня робота не перетворила тебе на пліткаря.

Він закотив очі.

– Так, я збираюсь бути Істпортськи Перезом Хілтоном. От так і робиться справа, Клер. Повір мені. Один з наших репортерів слідує за можливою коханкою мера Спелмена, а інший – за можливою коханкою Далласа Клейворта. Іноді чутки це просто чутки, а іноді вони ведуть до правди.

Я нахмурилась.

– Це все так застаріло.

Він грався з підставкою для склянок.

– Просто будь обережною, Клер. Не вір Тоскано. Вони щось приховують, я знаю. Не підпускай їх надто близько. Принаймні до того часу, поки я не отримаю деякі відповіді.

Я знала, що Нейт амбітний, але здавалось, що він сприймає цю історію надто особисто. Але до того, як і могла йому задати ще питання, мій телефон задзвенів. Я подивилась на ім'я того, хто телефонував. Гебріел.

– Що сталось? – спитала я, відповідаючи.

– Де ти? – спитав він.

– В "Смакоті", обідаю.

– Я підберу тебе назовні через п'ять хвилин.

– Добре, але куди ми їдемо?

– На Беркшир драйв, 26. В дім батьків Біллі Ровлінсона.

– Добре, побачимось через п'ять хвилин.

Уникаючи дивитись Нейту в очі, сказала я:

– Це був Гебріел. Я маю з ним зустрітись.

Нейт кивнув і потягнувся за гаманцем. Я дістала декілька купюр з кишені і поклала їх на стіл.

– Це за мене. Ти платиш наступного разу.

У Нейта був такий вираз на обличчі, який я не могла зрозуміти.

– Я не збирався вказувати тобі, що робити, – сказав він. – Ти знаєш, що я піклуюсь про тебе, правда?

– Я знаю. Я завжди відчувала, що в мене два брати замість одного. – Я поцілувала його в щоку і пішла.

Бетті та Герберт Ровлінсони жили в двоповерховому будинку, на вулиці, де було багато таких же будинків, що різнились лише за кольором та оздобленням газону. Беркшир драйв, мабуть, була милою, коли всі будинки були новими, в 1970, але тепер вона нагадувала епізод "Сімейки Бренді". Будинок Ровлінсонів був пофарбований у цікавий відтінок небесного блакитного, який міг гарно виглядати на банці, але був надто строкатим на дереві.

Гебріел казав, що просив свого батька супроводжувати нас, щоб зробити візит більш офіційним, але той відмовився. Тож, це стало не справою поліції. Двоє шкільних друзів мали прийти до будинку в пошуках Біллі.

Ними повинні були бути ми. Ми б придумали план на місці. Дякувати Богові, Ровлінсони ніколи не приходили до мого будинку за читаннями. Вони ніколи не зустрічали мене і не знали, що я була тією дівчиною, над якою їх син знущався роками. План був таким – я була подругою Біллі.

Гебріел постукав у двері і Бетті Ровлінсон швидко відповіла.

– Доброго дня, пані Ровлінсон. А Біллі часом не вдома? – спитав Гебріел.

Бетті всміхнулась. Вона, напевно, вважала Гебріела милим молодим хлопцем, хоча він і брехав крізь свої ідеальні зуби.

– Ви його друзі? – запитала вона.

– Так, – сказала я. – Але ми не можемо його ніде знайти. Його немає в мотелі.

– Його тут також немає, – сказала вона. – Але, прошу, проходьте.

Вона повела нас сходами до їдальні. Стіл був завалений білизною. Бетті скинула одяг у кошик.

– Вибачте, я займалась складанням, коли ви прийшли.

– Не варто прибирати заради нас, пані, – сказав Гебріел. – Ми не хотіли б переривати Вас ось так, але, по правді кажучи, ми трохи занепокоєні.

– Ми були з Біллі минулого тижня,  -сказала я. – Він взяв купу моїх DVD і ми повинні були зустрітись з ним у суботу ввечері, щоб забрати їх. Його не було. І ми не змогли знайти його. Я подумала, що він міг бути хворий або повернувся додому на декілька днів.

– Було б добре, якби було так. – Бетті сіла за стіл і показала нам робити так само. – Ми з його батьком також шукаємо його.

– Коли Ви бачили його востаннє? – запитав Гебріел.

– Він прийшов додому ввечері в суботу, – сказала Бетті і прочистила горло. – Це було дивно, адже це була середина ночі. Не пам'ятаю точно о котрій. Я почула шум. Герберт взяв бейсбольну биту і пішов на звук у кімнату Біллі. Він був там, сидів за столом. Виглядав трохи знервованим.

– Він казав чому? – запитала я.

– Сказав, що сусіди надто шуміли в мотелі, тому він проведе ніч тут. Коли я прокинулась в неділю вранці, його вже не було і я не бачила його відтоді. Ми телефонували йому на мобільний, але постійно потрапляли на голосову пошту. Він зазвичай телефонував нам кожного дня, тому це незвичайно.

Ми з Гебріелем обмінялись поглядами, а тоді він продовжив:

– Що пропало з дому? Велика частина його одягу або щось, що б дало зрозуміти, що він поїхав кудись?

Вона знизала плечима.

– Він взяв вантажівку.

– Сірий пікап? – сказала я і вона кивнула.

– Ми ще подивимось довкола: на вечірках і тому подібному, може і знайдемо його, – сказав Гебріел.

Бетті нахилилась і погладила його руку.

– Скажи, щоб зателефонував мені негайно, добре?

– Так і зробимо, – сказала я і піднялась.

– Хочеш роздивитись у його кімнаті, чи є там твої DVD? – запитала вона. – Я почуваюсь погано через те, що він не повернув їх тобі, хоч і сказав, що поверне.

– Якщо це не дуже Вас потурбує, – сказала я, приховуючи своє хвилювання.

– Зовсім ні, – Бетті піднялась і повела нас униз до холу, в кімнату Біллі. Це була не дуже заставлена кімната, з двохспальним ліжком і столом. Постер з мокрою моделлю в бікіні висів на стіні перед його ліжком, мабуть, вже роками.

– Роздивіться все, – сказала Бетті і пішла з кімнати.

Коли вона зробила декілька кроків до холу, Гебріел прошепотів:

– Давай зробимо це. Я буду дивитись за нею, поки ти... робитимеш те, що ти робиш. Тільки швидко.

Незважаючи на наказ Гебріела, я повільно рухалась по кімнаті. Ліжко Біллі Ровлінсона було останнім місцем, в якому б я хотіла побувати. Він полював за мною у шкільних холах, немов лев з прерій. Не знаю, чи він дійсно ненавидів мене через мої здібності, чи знущався просто тому, що я була легкою здобиччю. Але тепер я була в його спальні, полюючи на нього.

Я відкрила шафу і дала пальцям пройтись по декільком речам, що там висіли. Я спробувала з дверними ручками, подушками, покривалом. Потім перемістилась до столу і дала рукам пройтись по ньому. Нічого. Стара брудна футболка була перекинута через стілець біля столу. Я сіла на стілець, у відчаї тримаючись за спинку. Закрила очі і тримала розум чистим та спокійним.

Інколи це приходи повільно. Інколи – відразу. Інколи – зовсім не приходить. Цього разу першим прийшло те видіння, яке я найменше хотіла бачити. Я побачила, як тіла рухались, стогони задоволення. Видіння було малим, ніби на відстані, і з чорним колом, що оточувало його. А потім я зрозуміла. Я дивилась так, як бачив Біллі. Через дірку в підлозі його номеру.

Я дивилась як мій брат та Вікторія робили це. Я відпустила сорочку і стілець, нахилившись вперед. Мої очі широко відкрились.

– Що таке? – спитав Гебріел. – Що ти бачила?

Я похитала головою, щоб всі згадки того, що я побачила, покинули її.

– Нічого.

Його брови піднялись.

– Нічого? Ти нічого не отримала від цього?

– Вибач, – відрізала я. – Це не платне таксі. Тут не можна просто замовити екстрасенсорну послугу.

Гебріел підняв руки.

– Ні, я не критикував тебе. Просто здалось, що ти дійсно щось побачила.

– Ще ні, – збрехала я і швидко повернулась до роботи, шукаючи що дати Гебріелу, щоб не давати йому ту єдину правду, яку я мала.

– Його мати сказала, що він сидів за цим столом тієї ночі, – сказав Гебріел. – Може послухай предмети на столі.

Нарешті в нього була добра пропозиція. Я послухала купу журналів, декілька рахунків і нічого не відчула, поки не взяла звичайну ручку. І тут я побачила, як Біллі щось пише. Я відчула, як швидко билось його серце. Це було чимось важливим.

– Він щось писав, – сказала я. Я озирнулась і побачила невеликий білий записничок. – На цьму. Він щось писав там.

– Давай сподіватись, що він сильно давив, – сказав Гебріел, виловлюючи олівець з коробочки.

Він легко тримав папірець і м'яко замальовував верхній папірець на записничку доти, поки легко не проступили слова, що можна було прочитати. Слова, що написав Біллі на верхньому листку, який був вирваний. Три слова. Я бачив тебе.

Глава 14

– Я бачив тебе, – прочитала я вголос. – Що це? Погроза?

– Звучить саме так.

Питанням, на яке я найбільше хотіла отримати відповідь було "Хто?". Кого бачив Біллі? Він бачив лише як Пері і Вікторія кохались чи бачив її вбивцю? Якби Пері отримав подібну записку, він би мені сказав, правда?

– Записка повинна бути в убивці, – сказала я.

– Навіщо просто гратись? Чому не піти до поліції? – Гебріел потер підборіддя. – Він хотів щось отримати. Невеликий шантаж для мовчання.

– Де ж він тепер? Він отримав вдосталь грошей, щоб залишити місто? Або просто злякався і втік?

– Ми тут закінчили, ходімо, – сказав Гебріел, перериваючи мій потік думок.

Ми ввічливо попрощались з Бетті і попрямували до червоного джипа Гебріела, що стояв на дорозі.

– Що тепер? – спитала я.

– Можливо, я зможу знайти його, – сказав Гебріел, притулившись до капоту. – По сигналу.

Я підняла руку, що прикрити очі від сонця, що відбивалось від лобового скла.

– По чому?

– Мати Біллі згадала про його телефон. Працюючий телефон кожні декілька хвилин подає сигнали найближчій мобільній башті, а башта передає інформацію в сітку.

 – А телефонні компанії зберігають данні?

– Деякі зберігають лише останній сигнал, деякі – всі за добу. І, звичайно, телефон повинен бути ввімкненим, щоб подавати такі сигнали.

– Подзвони компанії і побачимо, що вона скаже, – сказала я.

– Не так швидко. Для такого потрібен ордер. – Він відчинив авто. – Можливо, мій батько зможе отримати його. Побачимо.

Коли я повернулась додому, була вже майже п'ята. Повинна сказати, мені сподобалось йти та приходити тоді, коли мені цього хотілось. Будинок зазвичай зв'язував мене по рукам і ногам. Мама завжди хотіла, щоб ми з Пері були вдома стільки, скільки можливо, на випадок відвідувача. Особливо влітку, в той час, коли я найбільше хотіла бути не вдома. Ця допомога копам давала мені почуття свободи і мені подобалось це.

Гебріел висадив мене і поїхав. Як йшла по тротуару і побачила, як відвідувач покинув дім. Коли він наблизився, я зрозуміла, що це не відвідувач. Це був Філ Тісдел, який брів алеєю, опустивши плечі і сильно сконцентрувавшись на чомусь.

– Пане, міський голово! (не мер, а інша посада – прим. перек.) – я привітала його з посмішкою. – Як справи?

Він злегка помахав мені.

– Привіт, Клер. Побачимося завтра ввечері.

Я ніколи не бачила Філа таким пригнобленим. Зазвичай він дасть Санті фору у веселості. І замість звичайного пом'ятого одягу він був вдягнений у випрасувану блакитну сорочку і полотняні штани. Він що надухався?

– Що значить завтра ввечері?– спитала я, коли його слова дійшли до мене.

– А бенкет?

Я знизала плечима.

– Впіймали.

Здається, від відповіді він ще більше похнюпився. Він зітхнув.

– Щорічний бенкет Істпортської торговельної палати. Він завтра ввечері. Старла сказала, що ти будеш її супроводжувати.

Тоді я зрозуміла. Він запросив маму. А вона відмовила йому, використовуючи мене в своїй брехні. Я збиралась задушити її. Але не раніше, ніж продовжу це.

– О, це! Я не думала, що то важливий бенкет. Думала, що це лише невелика зустріч. Мені потрібно буде одягнути сукню? Мама не казала, що я повинна буду гарно вдягнутись.

Брехня легко мені далась і не потрібно навіть робити зле обличчя. Я не знала чи купився на це Філ, але він щось пробурмотів про те, що побачить мене там, перед тим, як пішов. Я пришвидшилась і ввірвалась в дім.

– Мамо!

– Не потрібно кричати, люба. – вийшла мама з кухні, одягнена в сукню, яка була схоже створена тоді, коли швейну машину вирвало. – Що за терміновість?

– Ти це зробила сама? – запитала, показуючи на це огидне творіння.

Мама покрутилася на місці.

– Так, сама. Вона називається – гобеленовий сарафан. Я думаю, що варто зробити ще декілька і продавати їх через інтернет. То чого ж ти кричала?

– Я щойно бачила Філа Тісдела.

– Ох. – Вона стрімголов прошмигнула повз мене і повернулася на кухню. Я пішла за нею. Їй не відкараскатися від мене.

Наша кухня була досить сучасною для такого старого будинку. Декілька років тому ми відремонтували її і встановили нові прилади з нержавіючої сталі. Мама наполягла на тому, щоб розмалювати кухонні шафи в яскраво-жовтий колір, оскільки кухня то "її щасливе місце".

Вона підвелася навшпиньки і витягнула велику миску з однієї із щасливих шафок.

– Я роблю кускус. Хочеш?

– Ні. – сказала. Я навіть не знала, що то таке. – Ти збрехала йому, мамо.

Вона рилася по ящикам щось шукаючи.

– Ти б бажала аби я скривдила його почуття?

– І ти втягла мене в це. То ж тепер я мушу йти з тобою на бенкет, щоб уникнути подальшого завдання шкоди.

Вона продовжувала ритися в ящиках, уникаючи зорового контакту.

– Це що й справді так жахливо провести вечір з власною матір'ю?

– Не в цьому справа, мамо. – Я зібралася з силами для наступного коментаря. Я тримала його в собі вже деякий час. – Ти не можеш усе життя уникати стосунків з чоловіками.

Вона різко на мене поглянула.

– Що це значить?

– Що не так з Філом?

– З Філом усе гаразд.

– Саме так. Він доброзичливий. Він люб'язний. Він втратив голову через тебе. Як на старшого чоловіка він милий. В наші дні лисі – сексуальні.

– Клеріті, всі ці якості є Філові, і якби я була зацікавлення у стосунках з кимось, то я б обрала його. Він чудовий чоловік, але ти ж знаєш які справи.

– Ні, не знаю. Поясни мені.

– Я більше не хочу про це говорити. – вона нахилилася над своєю куховарською книгою, роблячи вигляд, що читає.

– Ти й досі чекаєш, що тато повернеться додому.

– Чи можете ти дістати мені мішок з борошном з верхньої полиці шафи? Ти трохи вище за мене.

Всередині я тремтіла, знаючи, що надто близько підійшла до лінії, яку раніше я не перетинала. І підійшла до неї і ніжно підняла її підборіддя, змушуючи її подивитися мені в очі.

– Минуло 15 років, мамо. – сказала я, м'яким, але наполегливим тоном. – Він не повернеться. Тато ніколи не повернеться додому. Ми навіть не знаємо чи він й досі живий.

Було таке враження, що я заморозила її своїм дотиком, бо вона не рухалася, не дихала, навіть коли я відпустила її обличчя. А потім одинока сльозинка пролилася з її ока і вона вибігла повз мене з кімнати. Просто чудово. Тепер мені треба купити їй квіти для нашого завтрашнього побачення.

Наступного ранку прокинулася, потягнулася і пройшла по килиму в моїй кімнаті,  до вікна. Я підняла раму і глибоко вдихнула. Не треба бути екстрасенсом аби зрозуміти, що наближається шторм. Повітря було вологим, а небо – темним.

Я перевірила свій телефон. Він Гебріела було  лише одне єдине повідомлення, в якому він писав, що його батько отримав ордер. Більше не було нічого, що я б могла зробити, доки ми чекали відповіді від телефонної компанії, тож я вирішила прийняти душ і подивитися,чи у нас були призначенні які-небудь зустрічі.

Тридцять хвилин по тому, я спустилася сходами і знайшла маму, що полірувала довгий стіл з червоного дерева, в читальному залі. Ми не розмовляли з нашої суперечки, і я знала, що ми не будемо розрулювати з того, на чому зупинилися. Мама вважала за краще згортати важкі розмови, рухаючись уперед і роблячи вигляд, що їх ніколи не було.

– Готуєшся до зустрічі? – запитала я, притулившись до дверей.

Вона похитала головою.

– Хотілось би. Наша перша зустріч за день призначена на одинадцяту. Можливо хтось зранку і прийде, втомившись чекати у Мадам Маслов.

Я злегка стиснула її плечі.

– Справи налагодяться. Пам'ятаєш, що ти завжди кажеш? Чутки є найкращою рекламою для нашої роботи. Як тільки всі побачать що її так звані передбачення не справджуються, люди повернуться до нас.

Мама злегка посміхнулася, але я знала, що це вимушена посмішка. Шкода, що вчора я сказала ті слова про тата. Їй це не було потрібно з нашими проблемами в бізнесі.

– Розбудиш свого брата для мене? Цього тижня він такий ледачий.

Якби ж вона тільки знала частину правди.

Я попрямував наверх. Кімнатою мами була головна спальня в кінці холу.  Кімната Пері та моя були навпроти один одної.

Я розмірковувала про жорстокі і незвичайні способи, якими я буду будити брата, як почула, що ллється вода у душі. Дідько, вже прокинуся. Я зайшла в його кімнату, збираючись покрутитися тут, доки він не закінчить. Тут був безлад. Одяг розкиданий по підлозі. Кілька крихт валялися на тарілках, складених на його тумбочці. Порожня пластикова пляшка з-під води на підлозі. Я не мала жодного наміру шпигувати. Я просто хотіла трішки прибрати. Піднявши стопку книг з підлоги, я мала намір вишикувати їх на полиці над столом. Аркуш паперу вилетів зі стопки книг і плавно пролетів під ліжко. Я встала на коліна, витягнула його, і ахнула.

Вікторія Хаппел всміхалася до мене. Вона здавалась дуже щасливою на фото. Високо піднятий фужер, неначе на середині тосту, її темні очі дивилися кудись вліво, а обличчя світилося. Вона  променисто посміхалася, можливо, збираючись вибухнути зо сміху. Цей момент, що зафіксувався на фото, зробив її для мене більш реальною, ніж сіре фото у газеті або темна оголена фігура в моїх видіннях. Моє серце линуло до неї. Зраджена своїм хлопцем і своєю кращою подругою, вона приїхала на канікули сама, щоб забути про свої проблеми, і, зрештою, була вбита.

Над фотографією був написаний заголовок великими літерами: Ви бачили цю жінку в суботу ввечері?

Дрібнішими літерами внизу картини були інструкції, як зв'язатися з місцевим поліцейським департаментом, якщо у вас є якась інформація. Мені здалося, що листівку розробила не поліція.  Це не було зроблено на комп'ютері, для одного. Світлина була підписана від руки зверху на фото, а потім відксерена. Комусь довелось постаратись, щоб зробити її.

– Що ти робиш?

Приголомшена, я впала на свій зад і листівка зметнулася геть, і приземлилася на босу ногу Перрі. Навколо його талії був обгорнутий рушник, а його волосся мокре.

– Я збиралася трохи прибрати і побачила...

– Ти обшуковувала мою кімнату.

– Ні! Я підняла стопку книг і це випало.

– Це не має значення. Яка різниця. Я повинен одягнутися.

Він вказав пальцем на двері – ввічливий спосіб сказати, що прийшов час для мене забиратися геть.

Я встала і обтрухнулася.

– Це ти зробив цю листівку?

– Ні. Я знайшов його прикріпленим до телефонної будки, недалеко від "Смакоти".

Я нахилила голову в сторону.

– Чому ти зірвав його?

– Хтось може звернутися в поліцію, кажучи, що бачив мене з нею.

– Або ж хтось може повідомити інформацію про справжнього вбивцю. – сказала я.

Він опустив очі.

– Я про це не подумав.

– Чому я не бачила їх ще де-небудь? Це єдина листівка, яку ти бачив?

Він різко поглянув мені в очі, його погляд був наповнений почуттям провини.

– Чекай. – я задумалася на мить. – У ніч фейверків, коли ти зник на увесь день. Ти ходив по місту і здирав їх усі.

Він незграбно підійшов до ліжка і сів на його краю. Час сповіді.

– Так, я це зробив.

–Ти усвідомлюєш як це підозріло виглядало, якщо хтось бачив, як ти це робив?

– Я був обережним.

Я застогнала.

– Пері, я намагаюся допомогти тобі, але ти продовжуєш рити собі глибшу могилу.

Я була розчарована в ньому. Але я також була розчарована тим фактом, що кожного разу, коли я думала, що я відмітаю будь-які сумніви з приводу винуватості Пері, щось траплялося, щоб змусити мене сумніватися в ньому знову. Він уперся ліктями в коліна і потер обличчя руками.

– Напевно, я не думав ясно. Мені дуже шкода.

Мій мобільний задзвонив. Я поглянула на номер.

– Прекрасно. Це Габріель. Побачимося пізніше. Спробуй не зробити себе ще більш підозрілим.

Я зачинила за собою двері. Я розкрила телефон, сподіваючись, що сигнал телефону відстежили і Біллі відшукали.  Спершу я почула тільки статичні звуки, потім кілька слів.

– Ліси ... потрібна мені тут. Вілл прийде за тобою.

– Що? – я притиснула свій телефон до вуха ще сильніше, але це не допомогло. – Я не зрозуміла.

– Ми знайшли його, – прокричав Гебріел.

– Біллі? Що він каже?

– Не багато. Він мертвий.

Глава 15

Звичайно штормові хмари обрали саме той момент, коли я вийшла з дому, аби вибухнути дощем. Я побігла до джипу Гебріела. Дякувати Богу, джип був із дахом. Дощ почав бити по лобовому склу. Він включив двірники, а я здригнулася від їхнього скрипу.

Під час поїздки, Габріел пояснив, що телефонна компанія відстежила сигнали від мобільного Біллі Ровлінсона до державного парку.  Беручи до уваги гектари лісу і пішохідні стежки, це могло зайняти дні, щоб прочесати усю площу. Але як не дивно,  Біллі був у місці, яке вони обшукали у першу чергу  – ґрунтовій дорозі, що проходить крізь центр парку.

Великі дощові краплини падали на лобове скло. Хвилинною пізніше блискавка осяяла небо, а потім почувся грім у далині. До того часу, як ми досягли парку, дощ лив так сильно, що було важко побачити щось у вікно. Гебріел повернув прямо до входу на службу дорогу. Він повільно їхав по ґрунтовій дорозі і зупинився позаду одного крейсера. На сидінні водія виднілася тінь людини.

– Там твій батько? – запитала я.

– Ага. Усі решта зробили свої справи і пішли. Тато обіцяв ще декілька хвилин роздивитися тут. Він зателефонує коронеру і викличе його на місце злочину, після того, як ти закінчиш.

– Ти маєш на увазі ... що Біллі ще у вантажівці?

– Ага, – сказав він і скривився.

Я до тепер ніколи не бачила трупів. І незважаючи на дещо хворобливий характер мого сімейного бізнесу, ідея побачити мертвого бентежила мене. Я проковтнула страх, що  зростав в горлі і змусила його угамуватись. Я зосередилась на внутрішній силі. Через кілька глибоких вдихів я випросталася, повна рішучості.

Сірий пікап Біллі перекривав дорогу. Такий рясний дощ міг зашкодити місцю злочину. Мої навички були необхідніші тепер ще більше. Я зробила глибокий вдих, схопила свою парасольку і попрямував в шторм.

Габріел взяв мене за лікоть і повів мене по бруду.

– У нас не так багато, щоб продовжувати. Дощ змив зачіпки і відбитки ніг. Ми навіть не знаємо, чи був інший автомобіль чи ні. Не знайдено знаряддя вбивства. Ніяких ознак боротьби. Після розтину, вони будуть порівнювати кулю  із кулею першої жертви. Крім цього ...  Його голос стих.

– Я подивлюся, що можу зробити, – сказала я, обережно ступаючи до вантажівки.

Біллі сидів на місці водія. Я не медексперт, але я б сказала, що причиною смерті був кульовий отвір в лобі.

Незважаючи на те, що я ніколи не бачила справжнє мертве тіло, я бачила їх по телебаченню, і на мій подив Біллі саме так виглядав. Як актор, який грав когось мертвого. Тільки я знала, що це реальність. Він не був актором. Він був тим кого я знала майже усе своє життя. Хтось кого я ненавиділа. Були моменти в моєму житті, коли я бажала йому смерті. Але дивлячись на нього тепер, я не була щасливою. Я сумувала. Мені було сумно. Сумно за його батьків. Дідько, навіть сумно через Френкі.

Я обернулася і простягнула свою парасольку Гебріелу, який стояв урочисто позаду мене, спостерігаючи з серйозними очима.

Повільно я обійшла до пасажирської сторони автомобіля і забралася всередину. Зосередитися було важко. Я мав мусила випхати думку, про те що я сиділа поруч з трупом, з моєї голови. Я поклала руки у всі місця, де міг торкатися пасажир: ремінь безпеки, потрісканий шкіряний салон, спідометр. Нічого.

– Я не вірю, що був пасажир, – сказала я з відкривши двері до Гебріела.

Все більше розчаровуючись, я повернулася в сторону водія і досліджувала там, роблячи все можливе, щоб ігнорувати Біллі. Ніщо не показувало, поки я не нахилилася над тілом і поклала руки на кермо, а потім ... промайнуло..

– Я бачу, як Біллі керує машиною, – прошепотіла я до Гебріела, що стояв поруч мене, дивлячись через моє плече.

– На цій дорозі?– запитав він.

– Не можу сказати. Це туманно. Але його думки ясні.

– Про що вони?

Я міцно стиснула свої очі, аби утримати видіння ще на декілька хвилин.

– Очікування і гнів. Він думає, що зможе отримати щось хороше, але також побоюється, що це матиме неприємні наслідки.

Я замовкла, зосереджуючись.

– Що тепер? – запитав Гебріел. – Про що він думає?

– Про батьків. Про те, що він підвів їх, оскільки не здатен нідочого.

Видіння розчинилося. Я відпустила кермо і зробила крок назад. Мій божевільний пульс почав сповільнюватися.

–  Як ти думаєш, що це означає?

Гебріел потер підборіддя.

– Я гадаю, що він збирався шантажувати вбивцю. І вбивця взяв справу в свої руки і замочив Біллі.

Дощ став трохи меншим, але густий туман заполонив ліс, даючи моторошне світіння. Що-небудь або хто-небудь міг би сховатися в цьому сірому просторі між деревами.

Позаду нас, в лісі, відірвалася гілка. Гебріел розвернувся і покосився на дерева, потім повернувся до мене і знизав плечима.

– Наш час вийшов, – сказав він. – Нам треба йти.

Потім почувся інший тріск, не такий голосний цього разу, але він супроводжувався шарудінням. Холодок просочився крізь мої кістки.

– Там хтось є, – сказав Гебріел, і попрямував до лісу.

Я попрямувала за ним, наосліп, виставивши руки попереду себе, аби захистити себе від вдаряння головою в дерево. Через туман було неможливо побачити, що попереду, і незабаром я загубила Гебріела остаточно. Я не хотіла йти глибше в ліс сама, отож, я повернула назад до ґрунтової дороги, де стояла вантажівка. Як тільки показалася вантажівка, дощ почав лити сильніше, застилаючи моє обличчя. Я втупила очі до землі, аби не спіткнутися об корінь або впалу гілку. А потім я зупинилася. Біля основи дерева був відбиток сліду, але був швидко розмитий дощем.

Хвилину тому там була людина? Ховаючись серед дерев? Спостерігаючи навкруги?

Я простягнула пальці і притиснула руку на стовбур дерева. Кора відчувалася трошки слизькою від дощу. Я закрила очі і зосередилася. За мить видіння сплило на поверхню. Воно мерехтіло, ніби я дивилася на нього крізь шар води. Я ще сильніше зосередилася, і трошки прояснила його. Потім я ахнула.  Я дивилася на себе саму. Я бачила себе, як я спиралася на вантажівку і клала руки на кермо.

Я мимоволі здригнулася, і видіння зникло. Я відсмикнула руку з дерева, ніби це щось огидне.

Хтось спостерігав за мною. І хто б це не був, він знав, що я була залучена до цієї справи.

Позаду почулося важке дихання і я обернулася. Гебріел пригальмував ходу і нахилився, щоб віддихатися.

– Я оббіг все і не міг знайти нікого. Можливо, це мій тато був на перекурі.

– Твій тато не тікав би від нас.

Я думала чи поділитися з ним моїм видінням, але не бачила в цьому сенсу. Людина вже давно пішла. Якщо Гебріел не повірить мені і скаже декілька "елегантних" зауважень, ми знову посваримося. Якщо ж він повірить мені, то він може подумати, що для мене небезпечно продовжувати допомагати йому в цьому розслідуванні. А я не дам йому шансу відсторонити мене. Від цього залежало життя мого брата.

– Або знаєш що? – продовжив Гебріел. – Це могла бути якась тварина. Ага, олень.

Або мисливець, подумала я.

Щорічний бенкет Істпортської торгової палати був головним виправданням для місцевих бізнесменів, щоб поплескати один одного по спинах, а їхнім дружинам вбратися у вишукані  сукні та попліткувати. Ми з мамою запізнилися, як було модно. Я одягнулася в просту чорну коктейльну сукню. Мама була у вишитій, білій сукні, яка не була занадто страшною, враховуючи  все те, що було у неї в шафі. Вона відразу ж почала змішуватися з людьми, ймовірно, сподіваючись зібрати трохи бруду на мадам Маслов. Я сіла на своє місце і сховалася за великою склянкою води з лимоном.

– Можна приєднатися?

Я нервово глянула на верх, а потім всміхнулася до Нейта. Він виглядав мужньо у своїй смугастій сорочці та брюках кольору хакі.

– Звісно.

Він сів поруч мене, поклавши свою маленьку записну книжку на стіл поряд з своєю содовою.

– Ах, ти щасливчик, що отримав доручення писати про цей чудовий вечір.

Він посміхнувся.

– Справжні репортери отримали круті історії, стажер же отримав бенкет Торгово-промислової палати. Чому ти не спілкуєшся з людьми так, як Старла?

Я подивилася через його плече на танцпол і побачила маму та Міллі, що вертілися під музику, яку грав гурт.

–  Я краще залишуся тут і буду гріти своє місце усю ніч.

– Які плани в Пері сьогодні ввечері?

– Я не знаю. Я не говорив з ним. – Нейт зупинився, повернувшись до  кока-коли в своїх руках. – Останнім часом він відсторонився від мене.

– Щось вип'єш? – Запитав дратівливо знайомий голос.