Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

XIV

Очі немовби насипані піском, вони горять і сходять всіма кольорами веселки. А в голові стоїть шум…

Скрип підвід, немов ячіння журавлине, жалібне, без кінця й краю… У мряці ночі, відтіненій далекими загравами, те ячіння стоїть над землею. Тисячі підвід тягнуться безкінечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхів, потопаючи у них часом по кінські хомути… Крик і нокання та «тпрукання», прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темряві й разом зі скрипінням підвід та хропінням коней, а зрідка й кінським жалібним ігігіканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською землею в часи пересування диких орд Батия… Це так пересувалися червоні частини до фронту, на захід, на захід, тоді, коли він їх спостерігав на власні очі… Розквашена земля, перемішана з талим снігом, затоплена весняними водами, тремтить від далекої лихоманки… Ні, вона тремтить від тих вибухів, що тіль–тіль тут одгриміли і ще будуть гриміти, хай–но ворог побачить це шаленство людей і коней і почує цей доісторичний лемент – всі шляхи й поля над ними вкриті вирвами, ніби дірами на місці жаских чиряків… Тисячі коней, запряжених в тисячі возів і саней, всуміш хропуть і сходять потом, парують і лускотять м'язами, засікаються розкованими копитами у хлипкій темряві… Підводи, навантажені амуніцією, кулеметами, мінометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бідонами, хлібом, мішками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усіляким військовим спорядженням, рухаються на захід, на захід безкінечним потоком, і таким же потоком рухаються підводи на схід, навантажені раненими, навантажені людським стогоном. Коні згинають тремтячі хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають у калюжі, захлинаються. Їх розпрягають і кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як ні, то кинути ті вози на дорозі, посеред баюр і вибоїн.

Шлях цього походу позначений трупами коней і поламаних підвід.

Це навесні. А коли дороги просохли – той самий скрип підвід і тупіт кінських копит та людських ніг уночі збивав таку куряву, що не можна було дихнути. І все той лемент, немов лемент Батиєвих орд, котився на захід. Рипіли підводи, немовби то крукали все ті ж ключі журавлині… Вся земля вкрита ними, тими кінськими валками й лементом, немов потоками людського жалю і відчаю, скарг і прокльонів… О, скільки їх було! Які вони були незчисленні кількісно! І які ж вони були трагічні, немощні якісно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землі, все на захід, на захід…

Петро стріпує головою. Над землею стоїть пекельний рев танків, і гармат–самоходів, і безлічі машин… Дивно! Це ж вони, ті самі нескінченні валки підвід! Але яким чином вони перетворилися на потоки сталевих машин! Яким чином крик і плач журавлиний перетворився на ревище тигрів і скрегіт мастодонтів!.. Так, так, це, бач, вони прийшли сюди з чужих країв, потоптали тих усіх коней і всю ту древню хомутяну техніку й тепер пруть іншими потоками на захід, сталевими потоками. Увесь світ зайшов з другого боку й суне на них… На них! Ще б з кінськими валками вони дали якось раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього…

XV

Огненні кола плавають у віччю. Все, здається, звузилося до розпеченого сталевого обруча на голові, що стискає череп, стискає мізок… Ще трішки, ще… І тоді нарешті прийде межа, за якої вже настане тиша, настане спокій, настане блаженство забуття, настане крах і вічна тьма. Це буде межа терпіння…

А поки що і сонце стало ненависним, стало ворожим. Воно кружляє в зеніті вогненним колом, прообразом тієї вогненної сковороди, на яку оце вкинуто їх і з якої немає рятунку. Петра опановує безвідчитна лють, і йому хочеться стріляти в сонце, стріляти в ту вогненну прокляту сковорідку й розбити її на скалки… Але в неї не треба стріляти, вона сама рветься на череп'я. Ба, то не сонце і не сковорідка, то жахливий ворожий гарматень, то стрільно з якоїсь сатанинської «катюші» – воно кружляє в зеніті й рветься, рветься безліч разів, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно і безугавно, б'є, б'є й б'є… І нема від нього рятунку. Воно їх переслідує. Воно безжалісно сипле приском, пече й смалить. І воно ж освітлює їх, мов ракета, не дає їм змоги сховатися, укритися темрявою від ворога.

Світ не сприймається вже в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите, і все двиготить. Рух. Дим. Мряка Судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!

Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци – химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу. І тепер цей світ лишається в гарячковій пам'яті, як химерна мозаїка, як окремі кадри, вихоплені оком блискавично з хаосу й зафіксовані в клітинах мізку навіки. Фантастична мозаїка.

Ось юнак років 18. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Він стоїть, закам'янівши, біля стовпа, очі його заплющені, зуби зціплені, чуб на ньому присмалений, лице почорніло. Час від часу очі його відкриваються широко–широко й знову закриваються. Він стоїть мовчки, нерухомо. Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув. Може, він застрелиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з «фінки» або проколе багнетом ворог. Може, він згорить у вогні експльозії набою «катюші» … Але то вже все дрібниця – він вже загинув. Тільки очі його безтямно ще відкриваються й закриваються…

Таким він стоїть Петрові у віччю. І чомусь неодмінно біля нього, за ним, над ним швидко–швидко біжить той кінь з перебитим хребтом, біжить на двох передніх ногах, трясе високо задертою головою й ірже тоскно, призивно: «Підождіть!.. Підождіть!..»

Ось б'є зенітка. Не замаскована, не захищена нічим, вона стоїть серед шляху, серед побитих возів і машин, там, де її захопив налет ворожих літаків, на відкритому місці, і гарячково відстрілюється – б'є в зеніт. Поцілений літак іде «штопором» униз. Другий береться полум'ям і летить, як торпеда, по похилій лінії, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенітка б'є й б'є, гарячково, натхненно, – обслуга метушиться жваво біля неї, зовсім не криючись під бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кілька бомбовозів, заходячи на бомбардування… Бомбардувальники розвернулися й скинули свій жахливий вантаж, обслуга зенітки припадає до станини, до люфи, завмирає й витріщеними очима дивиться просто смерти у вічі… Удар! Хмари землі й диму… Коли розвіюється дим і пил, коли осідають тонни землі й череп'я, на місці зенітки – порожнеча, там вже нікого й нічого немає. Лише оддалік, закинена геть на поле, димить поковеркана станина – все, що лишилося від тієї протилетунської гармати.

А ті, що були біля неї, щезли. Навіть не скрикнув ніхто. Так ніби їх зовсім і не було на світі.

Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник… Людина хоче відстібнути наплічник і не може. Хоче погасити волосся й не може… Вона реве, падає на землю, й качається, й скавулить від жаху та болю – упирається головою в землю й крутиться на однім місці, вона хоче заритися в землю живцем… і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:

– Мамо!.. Ой мамо ж рідная!.. О–о–о–о!..

Мова та жалібна, тоскна, голос дзвінкий, тонюнький.

– Мамо!.. Ой мамо ж!.. – Цей крик–вопль ще стоїть у повітрі, а хлопець вже готовий, він замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка.

Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я, мов вогненні кобри повзуть, підіймаючи голови з зеленої ще трави й бур'янищ, сичать. А під тими кобрами чорніє й димить земля.

Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Він маячить, лежачи на траві й оточений близькими друзями… Він бачить своє дитинство. Він розмовляє з батьком. Він пропонує батькові погасити воду, що чомусь загорілася, та й сідати обідати. Він тягне тихим, благальним голосом:

– Може б, ми вже обідали, тату?!

Тягуча павза. Товариші хмуряться, безпорадні, розгублені, а хлопець зітхає хрипко й знову благально, уперто канючить:

– Може б… Може б, ми вже обідали, тату?..

Хлопці мають тягти жеребки, хто мусить його дострілити. Коли наломано вже сірників і вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щілину, щоб простромити пальці й узяти жереб, узяти вирок фортуни, – виявляється, що жеребків уже тягти нікому. Ніхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в піжмурки.

А вояк з випеченими очима навіть не знає про муки своїх товаришів, про тії жеребки, він взагалі нікого не впізнає, реальний світ вже для нього не існує. Він увесь в іншому світі.

– Може б, ми вже обідали, тату?!

Ось сільська церковця…

Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип, піднявши в небо два стовпи диму – один стовп білий, а один чорний. Білий стовп диму з дзвіниці, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться в синє небо, не змішуючись, кожен сам по собі. Церква горить тихо, самотньо, ніхто її не гасить, бо в навколишньому селі, либонь, жодної живої душі… Раптом з небес злітають бомби з несамовитим, сатанинським виттям, падають – і церковцю всю підносить в повітря… Вона злітає вгору, немов лялькова коробочка, розломлюється вгорі й валиться назад. Вибухи бомб підхоплюють її знову, й тепер уже летять високо вгору обаполи, дошки, стовпи, каміння, тріски, шматки полум'я й хмари піску та диму…

Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків. Вони вклякнули й так стояли навколюшках, молитовно згорбившись і склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. І вони вірили в заступництво, вони вірили в неспалимість цього місця. І та їхня віра була така велика, така безмежна, що, коли навіть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вірили в недоторканність, вони вірили в неможливість, щоб смерть і поругания перемогли святиню. А ще вони вірили, що ніхто не дерзне посягти на святе місце, що навіть найлютіший ворог не допустить блюзнірства. Тим більше що ворог знає, що у війні церква є притулком беззахисних і беззбройних.

Ворог дерзнув…

Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп'я і поковерканих людських тіл.

Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простягши руки в небо, розхристана, простоволоса… Вона, здавалося, втратила мову й тільки потрясала простягненими кістлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими.

Побачивши вояків, бабуся скинулася вся, простягла руки до них і видихнула з самого серця в нестямі:

– Дітки! Ой де ж ви барилися, що й не захистили нас. Дітки!

Ось двоє розмовляють про дім, про шкільні часи, про радісні зустрічі, про сонячні Карпати, про пластунські пригоди їхні, про місячні ночі на Стрию, про своїх подруг, про суниці, про черешні, про співочих пташок, про все, аби тільки не про війну, аби тільки не думати про неї, не згадувати. Забути. Відвернутися від неї бідолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхіття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купі землі… Раптом один звискує несамовито, б'є кулаками й ногами в землю й кричить:

– А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!! І що то за диявольська мана!!. А бий тебе грім з неба!.. Будь ти проклятий!!!

Це про ворога. Виявляється, що він уже заступив усе: і дитинство, і шкільні часи, і юнацькі пригоди, і місячні ночі – все. І вже людина не може, не в силі одвернутися думкою від нього, як зачарована. Вона в полоні містичного жаху і в той же час в полоні пекельного гніву й здивування.

– І що ж то за прокляття, га?! Його б'ють, його товчуть, його кромсають, а воно лізе, лізе й лізе… як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не боїться й нічого не боїться! І немає йому числа! І немає йому кінця!.. І з чого в нього душа тая?! І чи є в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якісь чорти! Якісь маніяки! Якась звірина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!..

Один отак клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий, і тільки нерв у нього на щоці смикається в такт лютим прокльонам друга.

Ось відтинок фронту, зритий окопами та ровами і вкритий скелетами ріжних машин – жужелицею недавніх боїв. На нього вмашерувала свіжа частина «хлопців», пара сот людей, – вони ще не підняли зброї, вони ще роззираються. Телефоністи тягнуть дріт, артилеристи встановлюють гармати… Раптом з ясного неба починають сипатися сотні стрілен, покривши все поле там, де розташувались ті хлопці. А водночас налетіла авіяція. Земля закипає. Все поле перетворилося на суцільний киплячий казан. Не лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем і залізом. Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить. Одначе з того киплячого пекла починають вистрибувати люди й бігти без оглядки, бігти скільки духу, затулившись руками… Хто на двох ногах, а хто й на одній… Падають, повзуть, схоплюються й знову біжать… і деякі розбиваються об поковеркані рештки ворожих танків, панцерних авт, гармат, що стирчать тут і там. Побожеволілі, засліплені вогнем, оглушені грохотом люди нічого не бачать, не чують, не розуміють…

Маленькі дітки напувають пораненого коня. На дорозі. Кінь такий маленький, селянський, гнідої масти. Вони думають, що він встане. Вони йому носять зеленої соковитої трави, жмути налитої пшениці й вівса разом з червоними маками… Вони підтягають коневу голову за уздечку та все підсовують до рота принесену їжу й воду, й підганяють, і нукають, просять його зі сльозами в голосі… Кінь хропе, тяжко зітхає й безсило роняє голову знову на землю. З розбитих губів йому стікає кривава піна… Він усіма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий.

Замурзані, босоногі й розпатлані дитинчата за всяку ціну хочуть його вирятувати. Вони не жаліють рученят, обмазуючи їх у криваву піну, підтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькі ремені уздечки, і не жаліють голосів. Підганяють, і просять, і заохочують, і докоряють, їм здається, що це ж так просто, тільки скинути головою вгору – і вже на бистрих ногах, треба тільки захотіти. Але кінь не хоче, ледачий… Вони його стьобають прутиком. Та кінь не реагує на стьобання, він тільки приплющує очі, поводить головою по землі, в пилюці й видихає з шумом повітря, роблячи з пилюки маленьку хмарку. Так ніби йому з грудей виходить крізь ніздрі дим а чи морозяна пара.

Тоді діти розкладають перед коневим ротом всі приваби – траву, і пшеницю, і овес з червоними маками, – розкладають півколом і чекають, посідавши півколом навпочіпки й поклавши голови на коліна, – вони сповнені глибокої віри, що кінь встане, неодмінно встане… Ось тільки трішки полеже… Віра та проміниться в чистих, наївних дитячих очах…

І цей кадр, як і інші, розсипається на порох. Розлітається на скалки. Розчиняється у веремії.

Шляхом посувається валка санітарних авт і підвід з раненими. То їдуть щасливі, бо вони не вмерли і тепер уже не вмруть, тепер війна їх не зачепить, бо на сторожі їх стоїть міжнародний закон, що забороняє чіпати все, що позначене широким червоним хрестом; на сторожі їх тепер, понівечених і скалічених, стоїть гуманність і чоловіколюбство… Десь там у запіллі, далеко від клекотів бою, лікарі їм одітнуть кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на Божий світ, зустрічатися з рідними, працювати, думати, любити… Атож, любити, бо брак руки чи ноги ніколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запілля, геть з цього пекла туди, де немає війни, і при всьому тому вони не дезертири – вони тільки щасливі, бо відкупилися від смерти й од війни своєю кров'ю, своїми руками чи ногами… Але на шлях вириваються з–за лісу танки – багато великих, ревучих потвор, – ригаючи вогнем, вони доганяють санітарну валку й чавлять все геть своїми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують і розмелюють, розламують на тріски, біжать вперед і знову завертають та й ще раз пробігають по рештках, ще раз, ще раз – вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, і виють, і грохотять з насолодою… Вони обертаються на однім місці, немов дракони на череві, зарівнюючи й землю там, де допіру їхала валка з пораненими юнаками… О, скільки злоби! О, скільки людської нещадної, сліпої, ненаситимої злоби!

Не виміряти її, й не обчислити, й нічим її не зрівноважити!

Дівчата – селянські босоногі, засмаглі на сонці дівчата – вибігли на шлях і стовбичать купкою, несміливі і в той же час надзвичайно відважні. Вони винесли трохи харчів у пеленах… Вони прибігли з недалекого, розбомбленого й напівспаленого села й принесли вареної картоплі в мундирах, хліба, огірків, помідорів, щоб роздати хлопцям, що отакі вимучені й вистраждані машерують в хмарах пилу. Вони чужі й незнайомі, але рідні. Це ж, може, ті самі, що недавно оборонили їх і їхню худобу від німецького грабунку, від наруги, від глуму…

Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.

Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть…

Їх раптом здмухує вогненний гураган… Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття – краплинку дівочих сестриних сліз.

Вояки сидять під ліском на траві, витираючи піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога – вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.

– Який же він? – питає білявий хлопчина, видать, лемко з акценту, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо, бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах. – У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті.) Який же ж він?

– А чорт його знає, – відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: – Може, там якась Гризодубова літає… Еге ж…

– Або Йосипенкова, – вставляє інший байдужим тоном.

– А вона ж умерла! – заперечує інший.

– А мало їх там є?!

– І то правда… Сволота!

– Авжеж. (Чиясь гірка–гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі.)

«Дійсно, – думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми. – Дійсно, – думає Петро, – б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив – не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!»

– Що ти на це скажеш, Романе? – питає Петро вголос, машинально.

– Та що ж… – зітхає Роман, думаючи своє. – Може, й Гризодубова.

Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і… спокій. Вони ждуть полону як щастя. Дивно. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше як про підлу зраду, приниження чести, і вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат… Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині… Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони – як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях… Вони так героїчно пацифікували Волинь, Галичину, Закарпаття… Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де мільйони української отакої молоді… Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони те толерували, покривали.

А тепер–от вони сидять і ждуть полону. Полону як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.

Дивно…

Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, проречиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, – «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба – їх чекає доля зрадників.

Українці – зрадники. Ха!

І недоговорювали справжнє підґрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Таж хіба від унтер–меншів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа – вони, вони нікого не зрадили. А крім того – вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про большевиків – то байка.

Хтось не витримав та:

– Ex, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!

– Еге ж, – додає інший. – Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити…

На це один із німців відповідає досить злорадно й уїдливо:

– Так, наша земля ще не починалася. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись «генде гох» і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл… І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..

– Так, так, – закивали його камради схвально. – Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці…

– Почнеться й ваша та й теж скінчиться, – вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю. – І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..

– А так, – згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною. – А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти… Як чорти!!!

І був у тім голосі страх, але була й нотка захоплення.

– Еге ж… їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються, як чорти!

– Но, но… Це так… Але війні кінець. Ми підіймаємо «генде гох». Наша земля вціліє, і ми її ще колись побачимо… – Це перший, злостивий, він говорить уперто, а далі презирливо цідить помалу: – Наша земля ще не починалася, хлопці! А ваша земля вже скінчилася, вона обернена на гній, і вам немає рятунку, хлопці!..