Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)

VII

Петрів здогад виявився вірним. Хоч і не зовсім. На захід поривалася колона… не колона, лявина німецьких солдат з ріжних частин вермахту, хаотична, скорше подібна на збіговисько якихсь банд, аніж на німецьке військо, – а назустріч їй ішла на схід–таки організована колона, якась частина дивізії «Галичина».

Вранішній туман розходився, небо ставало все ясніше й ясніше, й ясніше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там відбувається. Він бачив таку картину… Власне, спершу добре вслухався в клекіт і почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шалені вигуки двох рас. А потім уже побачив таку картину.

Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи. В однім місці якийсь німецький високий чин кричав гістерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством на струнко. В другому місці стояв галас біля гармати… Там німці розпрягають коней, свіжих, дебелих, і хочуть їх замінити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквізованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками… Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю, характерною для солдафонських надлюдей, і таки перепрягають… І в іншому місці те саме – випрягають коней з двоколки… Надлюди хотять мати добрих коней, утікаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивізії, теж німець, розривається від гніву й обурення на своїх власних земляків. А ті йому радять «заткнути писок». Ніякої їхньої «української» дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. Та й які з них солдати?! Пхе! Вони «йдуть у бій»?! Ха–ха–ха! Який бій? Всі бої вже відбуто! Який тепер бій? Гітлера вбито – війні кінець!

Українські старшини були явно спантеличені всім і не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далі на фронт битися з большевиками, а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гітлера вбито… Але ж ні, всім же відомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певні ознаки розкладу під впливом страшного розгрому на всіх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тільки – така зразкова армія, як німецька, і – заторкнута розкладовим маразмом!..

Старшина, німець з української дивізії, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гітлера, хотів покарати провокатора. Але його заспокоїли німці ж, земляки. «То був жарт! Тільки жарт». А взагалі – не відомо, хто ж це крикнув.

Українські старшини спостерігали все, бачили ознаки розкладу і глум з них… Одначе їм вже добре защеплено почуття дисципліни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони не здібні стати на шлях бунту й анархії, через те вони стоять такі чемні, розгублені, огірчені.

А може, справді вбито Гітлера? Бо інакше чим пояснити всі ці прояви анархії й деморалізації? Невже це тільки висліди поразок на фронтах?

«Так, це напевне висліди поразок, бо занадто вже ті поразки тяжкі на сході й на заході. Надто поразки на заході, катастрофа з тим „Атлянтійським валом“, це, мабуть, найголовніша причина психічного заломання німецького прославленого своєю здисциплінованістю вояка…» Так думав Петро, спостерігаючи те, що відбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку.

Приглядаючись до того, що діялося, Петро сам розгубився й не знав, на яку ступити. По правді, його таки дуже здивувало й огірчило те, що він бачив. Щоб німецькі солдати, хай і перелякані ворожим скаженим тиском, хай і до якоїсь міри здеморалізовані, але щоб вони, утікаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лізе в голову. Таж ці «хлопці» як–не–як ідуть боронити їх же, їхній «фатерлянд» від величезної біди, від загибелі! Але факт – ось біля ляфета українські гармаші й німецькі відворотці мало не б'ються.

Зразу думав було розшукати коменданта цієї колони українських вояків і зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далі згадав правило, що комендантами подібних колон були завжди німці, тож і тепер, напевно, комендант німець, і в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? «Ні, вже краще я зголошуся в штабі дивізії!» Петрові, як здисциплінованому воякові, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була.

Проте справу зголошення перерішив несподіваний інцидент, що розігрався перед Петровими очима. Химерний інцидент і ще химерніші його висліди.

Якийсь юнак, замурзаний і розхристаний, без шолома, пер мотоциклем назустріч німецькій лявині, покрикував гостро на німців, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бічною гривкою. Він прогуркотів повз Петра й гнав далі, спихаючи німців зі свого шляху. Він гнав на схід. Він вже від'їхав яких метрів з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин німецької польової жандармерії з ланцюгом на шиї. Він звелів юнакові злізти, відбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, і не на схід, а на захід. Юнак замість послухати натис на педаль і «газонув», мовчки пориваючись уперед. Тоді жандарм схопив юнака, стяг його з мотоцикля й з усієї сили вдарив у лице… Мотоцикль загнув зигзаг вліво, юнак вправо, і обоє знову зустрілися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звів його за петельки й ударив знову в ухо. «Ду, русіше швайн!» Юнак схлипнув, захлинувшись кров'ю з розбитих уст, і, захищаючись ліктями, упав знову, а жандарм заніс знову свій кулак… Петро вже був біля них. Почувши «ду, русіше швайн!», він дуже здивувався, що це за така «русіше швайн»? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в рові, з цікавістю ступнув ближче. Раптом помітив «левика» з розчепіреними лапами на юнаковому рамені – й у віччю йому потемніло. Немов підкинений пружиною, підскочив до жандарма і, не здаючи собі справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнір, повернув лицем до себе й з усієї сили вдарив його кулачищем по уху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пістолем… Але Петро миттю скинув з шиї свій «ем–пі» і рішуче наставив його в груди:

– Ферфлюхтер!.. – Він хотів сказати «дезертир», але від клекоту гніву не міг добрати слова, та це було й так зрозуміло. Мить би ще, й він би його зрешетив, якби не солдати–німці, що оточували їх. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечі, стримали його й заступили і в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь вражені. Жандармові очі теж вилупилися по хвилі здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських відзнак на його ковнірі а чи вплив німецької мови… Але, глянувши мимоволі на свої груди й згадавши про поранену голову, зрозумів – груди йому були щедро залиті зашкарублою кров'ю, навіть штани заляпані, а ще ж на голові «чалма» теж, напевно, такого самого кольору…

– Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос!! – загукали німецькі солдати, махаючи руками на захід, думаючи, напевне, що Петро шукає шпиталь чи санітарний пункт.

Петро відмахнувся рукою, мовляв, «дякую, але відчепіться», помацав «чалму» на голові й ступнув до юнака, що сидів у пилюці біля мотоцикля й однією рукою розмазував по обличчі кров, намагаючись протерти запорошені очі, а другою тримаючи мотоцикль за колесо.

І яке ж було Петрове здивування, коли він у цьому замурзаному юнакові упізнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех!

– Здоров, Романе! Як ся маєш?

– Доннерветтер!..

Роман схопився, приголомшений, упізнавши голос, але ніяк не міг упізнати, хто ж це говорить. Нарешті впізнав:

– Петре!

І вони кинулися один одному в обійми… Солдатські, братерські, півсерйозні, півіронічні обійми, з поляпуванням по спині, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке буває тільки у вояків, у друзів, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають.

– Доннерветтер!..

– Чого ж ти лаєшся? Ой–йой, як же ж ти й понімечився!

– Хіба тут не понімечишся… – мурмотить Роман, витираючи скривавлені уста.

Боже! Як він змужнів, цей Роман!..

Німецькі солдати спостерігали всю цю сценку й були дуже зворушені, подавали жартівливі й співчутливі репліки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби він не зіпсував хлопцям зустрічі. Але жандарм і не думав псувати, він зовсім стушувався, стояв ні в сих ні в тих і з дурним виглядом тер своє вухо, зрозумівши, що він тут програв і не треба рипатися. На німців рішучість і сила впливають якнайкраще.

– Куди ти? – запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль.

– Частину свою шукаю.

– А де ж вона?

– А лихий її знає… Може, вже вся в Бога в раю…

– А шолом, шолом же твій де?

– Теж, мабуть, там!.. Там, – махнув Роман рукою в тім напрямку, звідки щойно прийшов Петро. Потім подивився на Петрову голову. – Ба, мабуть, там, де й твій.

– Як?! То ти там був?

– Я був біля Пеняків. Потім біля Майдану. Учора. А ти?

– Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою?

– Їду до штабу. До штабу дивізії. До самого Фрайтага.

– Знаменито! Нам по дорозі. Сідай… – І Петро заволодів мотоциклем, попробував його, чи функціонує. Функціонує! – Сідай! Стривай–но! Потримай! Я зараз… Я візьму свій панцерфавст.

– Та кинь до чорта той «макогон»! Нащо він тобі?

– Е, Романе! Мені щось здається, що цей «макогон» мені буде конче потрібен, конче. Мені щось здається, що цей «макогон» відіграє якусь головну, найголовнішу ролю в моєму житті. Якийсь чортяка про це мені нашіптує й нашіптує… й нашіптує…

– Кинь, кажу! Таких «макогонів» ти знайдеш сотні в кожному рові, геть всюди, де тільки ступнеш… Погубили наші дружочки… Як буде треба, тоді й вибереш…

– Але ж чортяка мені нашіптує…

– Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобі нашіптує щось там про отакий «макогон», то цей «макогон» сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобі його своєчасно доручить, сам всучить під самий ніс!

– І то правда… Знаєш, Романе, тепер навіть твої найліпші друзі не зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став серйозний і поважний. І мудрий.

Роман зітхнув, сьорбаючи розбитим носом.

– Наука, брате.

Петро лишив панцерфавста й сів до стерна.

– Ану, держись, Романе! Поїдем до нашого «батька» Фрайтага в гості. Хай живе П'ятниця!.. Знаєш, це як у тій байці про Робінзона Крузо. Хіба ні? Га?

– Та таке ж…

– Ти його бачив коли–небудь?

– Кого?

– Та «батька» ж.

– Ні. А ти?

– Бачив.

– Який він?

– А от поїдемо, подивимося в натурі…

Мотоцикль зачахкав, заторохтів, солдати розступилися, даючи дорогу, і двоє маніяків, без шоломів, замурзані й закривавлені, помчали на схід. Один маяв чубом на вітрі, як запорожець, – чуб той ставав дуба й тріпотів, немов прапірка.

Солдати посунули далі на захід, а з ними разом і побитий високий чин польової жандармерії.

«Феррікте меншен!» – підбив підсумок котрийсь, провівши очима мотоцикль, що помчав на схід.

– Романе! Як буде якась скотина переймати – стріляй!

– Так є! Стрілятиму. Прошу твою батерію підтримати!

– Єсть підтримати!

VIII

Але стріляти їм не довелося. Ніхто їх уже не переймав. На шляхах і дорогах, які вони переїздили, видно було сліди подібного пекла, такого, яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметані рештки возів, поторощені машини, покидана зброя й амуніція, повалені телеграфні стовпи… Ого! Тут теж «давали прикурить»! В деяких місцях ще димить земля або звалища якихось матеріалів, розбиті хати, поторощені стодоли… Поміж тим усім швидким темпом посуваються бліді, вимучені недосипанням і недоїданням та безконечними походами й жахами люди. Деякі масами посуваються на захід. Деякі на південь, інші на північ, інші знову на схід. Щось твориться незрозуміле й безглузде з людьми. І всі ті люди – то солдати, німецькі та мадярські солдати, але всі якісь спантеличені, пущені самопас, розладжені, вибиті з солдатської колії, з тих міцних рямок дисципліни й послуху та залізної організації, в які їх було колись вправлено сильною рукою. І так само в ріжні боки посуваються машини, здебільша вантажні авта, часом особові, дуже рідко тягачі до механізованої артилерії, іноді з гарматами. Всі поспішають, і всі панічно поглядають вгору…

Петрові це видовище нагадує перші дві війни й масове «переселення народів», як то називали саркастично його друзі масове пересування людей з торбами, так званих «торбешників», тобто людей, вигнаних советами на фронт, щоб «шукали свої частини», «здобували зброю у ворога» й билися з тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали «груддю» «партію, уряд і родіну», а озброєні ті люди були лише самими торбами. Ніхто з тих «торбешників» захищати цих благ не хотів, кожен «вставляв устілки» й утікав куди міг… Був хаос і «стовпотворіння вавилонське». Щось подібне відбувається й тепер… Хоч ці люди, опановані сум'яттям, не були «торбешниками».

В кількох місцях хлопці бачили частини їхньої дивізії, розташовані то в ліску, то в садках, то межи клунями, повітками й іншими забудованнями селянських садиб. Люди стояли твердо на місці, але теж тоскно поглядали вгору. Ні, до цього, мабуть, не можна звикнути – до тих диявольських одвідин посланців пекла з небес, не можна не позирати вгору тоскно й не втягати голову в плечі. Все було замасковане – замасковані гіляччям гармати, замасковані масковками вояки, замасковані клечінням міномети, вантажні авта, вози, коні, валки постачання, шпитальні авта, рації, кухні… Людський розум багато попрацював над тим, як увести в оману вороже око з неба, як його обдурити, як замаскувати матеріальні речі. Але ніхто не попрацював над тим, як замаскувати людські душі перед жахом, як той жах увести в оману, щоб він не дуже–то приставав до тих душ. Жах напирав, і людські душі не могли протистояти йому як слід. Про це говорили сірі людські обличчя, запущені, неголені й невмиті, про це говорили тоскні їхні погляди, мовчазна зосередженість…

Хлопці питали, як їм знайти штаб дивізії, і такі ж хлопці у відповідь стискали плечима байдуже, навіть недочувши, про що мова, недослухавши запитання до кінця, або махали руками в неозначеному напрямку, кудись на північний схід, навіть не розпитуючи, хто й до чого й що та для чого. Смертельна нудьга наповняла людські душі.

В який вони бік ідуть? Чи, може, це їхні позиції? Хтоз–на. Про це не питається, й на це з правила не відповідається, особливо під фронтом. В кожнім разі вражіння таке, що вони не йдуть. Вони стоять в лісках та перелісках твердо й ніби спокійно, зберігаючи ще всі ознаки здисциплінованого війська. Хоч хлопцям здається, що от–от вони побіжать, не встоявши проти загальної психози розкладу й утечі, за прикладом усіх тих чужинецьких недобитків, що мечуться по шляхах і що вони їх увесь час мають щастя спостерігати.

В який вони бік націлені своїм нутром, своїм серцем, ті всі військові з'єднання, тяжко збагнути, але було ясно, що вони всі з завмиранням душевним чекають бомбардування, чекають тих несамовитих і нещадних налетав чисельної ворожої авіяції, яка ото так збила шляхи й дороги. А також чекають ще чогось… Ба, це вони чекають того, що Петро з Романом вже бачили й пережили вчора, – вони чекають бою, до якого вони рано чи пізно мусять–таки піти… Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята.

Той момент мусить–таки настати, той бій мусить–таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється – до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить…

А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому бойові відкритими дорогами.

Мотоциклісти поспішали як тільки могли переїхати ці жахливі шляхи–дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. Але їм не пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були такі, що на них дуже–то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, машин, людей, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. І, поки вони так петляли, почалися налети ворожої авіяції. Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. Вони запаслись сталевими шоломами, підібравши їх на дорозі, на всяк випадок – ану ж ці покришки убережуть їх від смерти згори. У Петра шолом кепсько тримався на забандажованій голові, хоч він і вибрав шолом найбільшого розміру, але тягар цього сталевого казанка спричиняв шалений біль, товчучи в поранений череп, через те він тримав його на мотузку за спиною, як та кокетлива панночка свій бриль, і надягав на голову лише тоді, як вони ховалися в яму чи у вирву перед літаками й сиділи смирно…

– Глянь, глянь! – прошепотів Роман чомусь притишеним голосом (хоч тут можна було кричати на всі легені), коли після чергового вклякання перед ворожими літаками під якимсь груддям вони піднесли голови. Літаки, пострілявши з бортової зброї, полетіли далі, а Романові корч схопив горло, й через те він прошепотів, а не закричав, хоч з грудей йому видирався крик… Перед ними була «фігура», одна з тих чисельних «фігур», що стоять над шляхами й дорогами, і це вони біля неї були вклякнули, шукаючи захисту. Це мала би бути Божа Мати, але на постаменті її не було… Постамент був подзьобаний бомбовим череп'ям, за постаментом стирчала стара груша, геть розщеплена бомбою на кілька частин, з обчухраним гіллям, з пов'ялим листям на обламаних раменах, а на тій груші висіло ганчір'я чи й ще щось, закинене туди вибухом…

– Глянь!.. – взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно–біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно–біла… Ні, вона була би сніжно–біла, якби не була закривавлена… Вона була закривавлена. Краплі крови червоніли на ній яскраво–яскраво: на грудях, на обличчі, на раменах. Краплі крови червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах і ноженятах, на ніжному його обличчі…

Петро здригнув увесь від маківки до п'ят услід за Романом. Але вони затремтіли по–ріжному, з ріжних причин, вірніше, з ріжної реакції на бачене. Роман тремтячою рукою стяг шолома й перехрестився. Й прошепотав:

– Бачиш? Божа Мати! Що… що це тобі каже? Що це тобі нагадує ця символіка?.. Це ж символіка!!.

Так, це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни, якщо би виповнювати її великим змістом. Але Петра схвилював до самої глибини зміст малий, простіший. Він знав, що це стояла от над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи рятунку, під час налету бомбардувальників впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров'ю сніжно–білу Марію з Дитям, ще й скинула її з постаменту. І тепер–от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита… І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер–от вбите… Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він стяг свого шолома геть… В свідомости раптом чітко–чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крови ворушаться й стікають, великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни… Але чому з дитям?! Чому з дитям?!

Світ пливе шкереберть від такого точнісінького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тоді, уві сні. Від розпачу, що душить залізними лещатами.

– Що з тобою, агов!! – смикнув Роман Петра за лікоть злякано.

Петро схаменувся. Протер очі, стріпнув злегка головою, ніби струшуючи болючий сон, а насправді відпекуючись від дійсности, швидко звівся й кинувся до мотоцикля.

– Вперед, Романе!

Ніби утікав від баченого. Квапився так, як тоді у сні. Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в синє небо. Сніжно–біла, лише людською кров'ю облита.

Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя.

Так під бомбардуванням хлопці нарешті добралися до мети – вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. Це було десь біля Переволочної.

І тут, власне, вони побачили справжню й найбільшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої паніки, що вже почала розгортатися, як пожежа…

Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії:

Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її.

Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх «без керма і без вітрил»! Утік! Здезертирував!..

Частина цього «героїчного» епізоду розігралася на їхніх очах. В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу… До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову… Вони зайшли, й Петро відрапортував, що вони прибули з найпівденнішого відтинку оборонної лінії XIII корпусу за вказівками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як «рідного батька», про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром…

Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною… Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх – немає вже у них ніякого «батька», немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією «Галичина» … І від'їжджає геть.

І гірко–гірко, видно, було тому начальникові штабу, чесному солдатові. Хлопців це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж не вірилось. Щоби справжній вояк, щоби справжній командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голів, раптом під час боїв зрікся їх і покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Які б не були з них вояки, але ж… Господи! Нехай вони вояки молоді, недосвідчені, зелені юнаки, то тим більше не смів він їх зрікатися, якщо він солдат, не смів він їх віддавати на поталу, якщо він солдат!..

Петро вже думав, що це начальників жарт. Але не встиг ще він цієї думки як слід обернути в голові, як відчинилися з хряскотом двері з кімнати поруч і з них вибіг генерал Фрайтаг… Хлопці схопились на струнко, але той на них не звернув уваги… Фрайтаг був блідий, з'їритований, якось дивно наїжачений. Одягаючи військовий маскувальний плащ на ходу, він мурмотів: «Досить! Досить!!. К чорту!..» І швидко промчав повз них, навіть не глянув на двох вояків в плямах зашкарублої крови, командувати якими належало би до чести найліпшого генерала. Промчав Фрайтаг і вискочив з помешкання. Затупотів по східцях.

«Шнель! Шнель! Шнель!» – загукав надворі на шофера, що вартував з його машиною біля штабу.

Машина гуркнула й помчала. Все. Генерал, «батько» їхній, командир їхньої дивізії від'їхав…