Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Максим ішов назустріч усьому тому – і жайворонкові, і одудові, і садам, і озерам. Ішов назустріч синові сонячного Палермо, й тому янголові мармуровому, й своєму синочкові, й своїй дружині – всім. Ішов з розхристаним своїм серцем порепаним і з закипілою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії.

Розділ двадцять п'ятий

«Пісня пісень»

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені…»

Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, – лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того – вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети. Біля мети! Тут уже він – оце його немічне тіло – навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе–таки до свого порога. Ще трішки – і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний… А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той янгол з парабелюмом, і рябий солдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости… І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа… Син… Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і у вартість людського життя в цьому світі, – вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку – найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню… Тіло його догоряло в муках. Але серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, – казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, – ні, на сліпучо–білому екрані неба, – дивні слова–гієрогліфи.

Вогненно–яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої–великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:

«…Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»

* * *

«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства – братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість – радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі…»

* * *

«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни…»

– Слухай, – каже хтось раптом єхидно і впоперек. – Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина – жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти–от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..

Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший Соломон, педант, і цинік, і резонер–філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».

Вони ніби лежать у тісноті на запльованій тюремній підлозі. З Максимом поруч сидить Санько Печенізький, бандит–рецидивіст – копія, а може, й рідний брат того розбійника, що висів поруч із Христом, розіп'ятий на колоді. Санько любовно гортає Біблію, якої ніколи не читав і досі навіть і в руках не тримав, бо був неписьменний. Він лише знав про неї і любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти «Пісню пісень» Соломона (справжнього!). Він аж стенався від зворушення та все просив почитати знову й знову тую «Пісню пісень», ніжно голубить книгу своєю розбійницькою рукою й каже, як це він говорив завжди, замріяно, зворушено:

– Чудесна книга… Яка книга!!. Хто ж… Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?

– Ага, ага! – підхоплює Соломон тріюмфально, злорадно. – Хто написав?! Ти–от пишаєшся… А хто написав оцю «Книгу книг»?!

– Не знаю… – каже Максим задумано. – Не знаю… В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені… – І враз повертає голову до Соломона й каже йому в саму душу:

– Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло – колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив тесля. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..

Соломон закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів… Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію – книгу всіх книг – написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все–таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі… Та Соломон був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:

– Так, так! Він зробив ясла… Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп'яли! Ага!

– Так. Але ж він зробив – витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес… І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди – цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости… І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким–от мудрим могли вирости… Нарешті, він і надрукував цю Біблію… Він намалював ікони й образ самого Бога… І він–таки створив і дав душу людству – дав йому шедеври мистецтва й техніки… Все це він – цей робучий людський геній!

– Він зробив тюрму! Ось цю! – кричав Соломон. – Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби… всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!

Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:

– То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат…

І блідне лице Соломона туманіє, розпливається. Лише Санько–бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу…

Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи Соломона й Санька, десь здалеку–здалеку й повільно вимовляє:

– Ось чому я завжди… починаю розмову… з гордих слів… що мій батько… був каменяр… а чи тесля!..

Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.

Нікого.

Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова «Пісня пісень», і перший псалом її вогненно скапує словами:

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…»

Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:

– Аванті!

Лагідно, але категорично.

– Аванті!!

Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б'ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.

І нарешті таки встає…

* * *

Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.

Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля – і ось він іде вже городами… садами… Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніакальним зором. Він іде по прямій.

«Пряма є найкоротша поміж двома точками…» І однією точкою було його серце, другою – поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій…

Вже люди зустрічаються у вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде… йде… Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети… Йде…

Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді… Він іде по воді й не тоне – як дивитися віддалік… Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, – там уже його город, уже його двір, уже його хата…

Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.

Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає…

В дворі біля хлівця – його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір'яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила на сукувату в'ялену дубову гілляку ганчір'яною буркою, б'є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок – носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері…

Максим дивиться, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:

– Хоч би ж… хоч тоншу… поліняку… взяла!..

Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:

– Борисе!.. Батько!!.

Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:

– Вже знаю, знаю…

Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз – бо ж він уже не дитина! – і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум'ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови…

Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.

Ось і поріг! Серце Максимове затрепетало.

Поріг! Ось він!

Максим переступає його в гарячці, але ще в повній свідомості.

Але за порогом свідомість його враз покинула.

Він зів'яв, зломився, як колос, і, спершись на стіну спиною, помалу сповз на підлогу. І без пам'яти ліг упоперек дверей…

Розділ двадцять шостий

По садах цвіли вишні. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленіли пагінці трав і бур'янцю. А по шляхах і доріжках стелився шпориш. Збомблене місто підводилося знову до сонця.

Люди по городах копали землю, засіваючи її зерном, яке мали під руками вціліле, – засівали всуміш із надіями й вірою. Вони накривали дахи, затуляли стріхи.

Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як ті маленькі козенята, що разом із Білявкою бігали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум і наругу над смертю.

Бруньки на деревах лопались, і з них тріюмфально, стихійно виливалось життя – зачатки нового, радісного, барвистого світу.

Максим був у числі тих, що розкривались, як жадібні листочки, назустріч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонії на смертному ложі й мандрів на межі цього й іншого світів він нарешті звівся. Його жадібна й уперта душа, його залізна воля, його тваринна жага цвісти й буяти взяли гору. І от нарешті, худий, аж чорний, але живий і усміхнений, він стояв сонячно–росяного ранку під кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом із синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпориші рядном, і, сміючись, торкав пальцем за довгі вії маленьку, зовсім манюньку людину.

Ту, що її хрестили тоді, над пеклом.

Лежачи на рядні горічерева й гулюкаючи на сонці, вона дивилась у Максимові очі й простягала по них руки – по ті усміхнені й глибокі два променисті озерця, в яких відбивався, обертаючись, цілісінький світ…

А десь далеко–далеко все гримотіла канонада. Війна продовжувалась, і десь там злосливо шаліли й далі обидва, ще не подолані, вороги. Під ними ще стогнала земля.

«Але нехай гримить і нехай шаліє! – думав Максим. – Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!..»

Максим посміхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрівняної вищости й гордости, – такої духмяної чорноземної сили, такої буйної, незнищимої й незборимої снаги.

Нехай гримлять і шаліють…

Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, – невід'ємний від неї. Та головне – які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній. Максим знав це тепер так твердо, як ніколи, і ніякі наймудріші Соломони з їхніми хробачно–зміїними філософіями не змогли б тепер захитати його віри в це.

Згадка про Соломона нагадала Максимові ще одну «перемогу» – ту, що її, власне, довів сам на собі Соломон. Незабаром після одужання Максим довідався, що Соломона знайшли мертвим на руїнах собору. Знайшли його після того, як веремія наступу–відступу пройшла містом туди й назад і на мить стало тихо. Він мав відступати з «своїми», але він уже знав, що вони йому вже не вірили й не думали вважати його за «свого» й після того, як уже повністю використали його подвійну зрадницьку душу.

Тікати ж йому було нікуди, а залишитися – теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усіма, зраджуючи всіх. А головне – він і сам не вірив уже не тільки нікому, але й самому собі. Не маючи в собі вже нічого, крім тваринного страху, він не мав уже іншого виходу, тільки той, що його вказав був йому Максим – тоді, під час зустрічі з ним на руїнах собору.

Прийшовши на руїни, Соломон хотів зірвати себе гранатою – тією, що її знайшов і подав йому тоді на зустрічі Максим, а він її сховав. Але граната не запалилась… Вона так і лишилась валятись на землі з зірваним забезпечником – рожева й ніжна, як писанка, італійська граната. Тоді він отруївся ціянкалієм, що його мав при собі. Отруївся на камені над Авраамом…

Нічого по собі не лишив, тільки хімічним олівцем написав на камені:

«МАКСЕ! Я ПЕРЕМІГ», а трохи далі дописав «себе».

Максим потім прийшов на руїни собору й ще встиг прочитати той напис.

Хімічний олівець розплився від дощів, і напис помалу обертався в брудну невиразну пляму…

«Ні, – подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. – Це не він переміг себе, а його перемогло те, що він так зухвало, з певністю вченого хробака заперечував. Він бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фіналі – доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей».

Але думка про це тільки ще більше прояснила й без того ясно–прозорий сонячний настрій, що наскрізь пронизував Максима. Джерело цього настрою, він розумів, було не в ньому самому. Воно було скрізь у природі навколо, воно чулося в диханні рідної землі, і воно ж бризкало з радісних усмішок ось оцих рідних, найрідніших істот, що були поруч нього. Це відчуття цілковитої єдности з усім цим коханим, дорогим світом людей взагалі, батьківщини зокрема й родини передусім робило його щасливим, хоч гримотіння далекої канонади й відбивалось у серці болючою пригадкою про непевність та навіть безвиглядність його власного майбутнього. І, відганяючи від себе тривожні думки про це, Максим увесь віддавався відчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя…

Пружилося тіло, й пружилася душа. «Ну, що ж, – думав Максим. – Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум». А він усе–таки стоятиме, як дуб, на цій землі, і поки він з нею – одно, ніякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов. І як і найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любови. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою світ – сонячний, прекрасний, божественний світ. Завжди живе тріюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..

Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

Непереможним є все, що роджене для творчости, для радости й цвітіння.

Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби… Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур'янами те, чому порости бур'янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, – все те, що не жило, а чаділо.

І ввійде той чад і сморід у сиру землю, в глибини її найдальші.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.

Гарміш–Партенкірхен

1948–1949 рр.

Огненне коло
Повість про трагедію під Бродами

I

Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста… Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки… Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними й білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша. А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою… На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно–зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті, – осики й дуби. А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб має листя дубове вперемішку з осиковим… Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишею грозовою. Вони стоять мліючи, немов перед очікуваними громадами другого пришестя… Замість хат і парканів – руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново… Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане…

Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший. Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крізь опалову мряку жовтогарячим покотьолом… Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами… Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом» … Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна–юна жінка, убита… Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу–помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину й ніби спить… теж забризкане кров'ю. Обоє як живі, ніби сплять, – смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти… Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться – чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі… Придивився й раптом упізнав – це ж Ата! І – з малим дитям! Чому з малим дитям?!.

Ридаючи, йшов десь пустирищами, ніс свій божевільний розпач руїнами, щоб ніхто не бачив… Раптом удар через піврозбитий паркан чимось по голові – це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом, – очі засліпила кров, багато калиново–червоної, пінистої крови на одежі, на руках, якими затуляв місце удару… Голос кляв, віддаляючись, чийсь рідний голос… В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю, і розгублености, і гіркого жалю, і образи, – хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця… І проснувся.

З опритомненням погас рух, умер відчай і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява мовби смола – така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами… Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все – уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить… Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволіле тіло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсім не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь світ горить. Так йому й треба. На мізок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, і душа, утікаючи від того тягаря, знову поринає в сон, утікає в якийсь інший світ – в маячіння.

Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний, сон – як визволення. Чад і сморід, утома й біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття – хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибин, нікому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією…

От вони машерують. А навколо – квіти… квіти… квіти…

Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і у вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої – друзі, товариші, матері, батьки, сестри… Безліч їх! А вони – військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами, мерехтять до них сльозами, обсипають благословеннями. Квіти… квіти… квіти… Веремія квітів. Квіти летять з усіх боків і падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними – теж немов квіти – дівочі усміхнені обличчя, пломеніючі очі, очі, очі – безліч їх, вони товпляться обабіч… І, збільшуючи мерехкотняву водоспаду квітів, мають, немовби пелюстки, руки, безліч піднесених рук мають привітно… А крізь той дощ квітів, крізь ту мерехкотняву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського міста, що до болю, до крику прагне знову волі й блеску… Воно про те снило у всі тяжкі години плачу й горя всенародного, протягом десятиліть, століть, з давен–давен, і тепер, в час масових шибениць, мордів і розстрілів, в час найбільшого відчаю… І ось неначе вдарив десь сонячний промінь і позолотив надією темні мури журби й жалоби… І це тому стільки урочистостей, стільки мерехтіння очей, стільки наївного шалу… Це тому мешканці цього древнього, змученого міста закидають їх квітами. Квітами надій, квітами воскреслих сподівань, квітами віри у чудо…

Це не сон. Це – спогад.

Їхня дивізія машерує вулицями Львова. Майбутня дивізія, майбутній пострах ворога, майбутній носій немеркнучої слави, зародок великих героїчних армій… А поки що дивізія буйної молодости. Вишикувана по–військовому, молодість пружно відбиває крок.

Це все молодь, зелен–зеленісінька, цвіт землі галицької й негалицької, цвіт землі української… Між тією молоддю є зовсім майже діти, і в них тремтять уста від хвилювання. А на них сиплеться дощ пелюстків, немов материне благословення, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамітнена, але виряджає дітей на великий подвиг…

І трепеще серце від зворушення.

Це його Батьківщина! її тепло він відчуває всім своїм єством, назустріч тому теплові він випинає свої молодечі груди пружно і юно…

Вони виходять на головну площу. В сонячнім сяйві вдаряє оркестра… Барабан так гагахнув, що у вухах луснули перетинки й задзвеніли…

Проклятий барабан!.. Сон не добіг того місця, як то на трибуні стояв, приймаючи параду, «губернатор» Вехтер, полковник Бізанц, а біля них низький панок в окулярах, в поштивій позі – не перед парадою, ні, а перед «губернатором» Вехтером, і такі ж поштиві перед тим Вехтером ще деякі панки, стовпи міста Львова й усієї землі славного Данила, князя Галицького…

Скинувся від шаленого струсу. Схопився й сів. Проклятий барабан!..

То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повітря ще двигтить і рухається у всі боки від вибуху, що тіль–тіль стався. Несе вогнем і чадом. В темряві десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квітки папороті… Земля гойдається, як чардак корабля… Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.

Зорієнтувавшись нарешті, як тільки міг, швидко звівся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна–коли вже поранена) розсідається від болю й гарячки. Де ж товариші? Тут же були товариші! Товариші нещастя! Вони тут перепочивали разом, цілою групою в цій покинутій, в цій єдиній уцілілій на цілу околицю хаті. В українській хаті, в єдиній, мабуть, уцілілій на увесь світ українській хаті! Де ж всі?

Порожнеча. Дим. Задуха.

Його покинули.

Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що він доходить вже, і залишили конати на соломі. Це думка відзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? І до кого жаль? І що значить жаль? Вони не були якоюсь споєною частиною, чи групою, чи відділом, і навіть не були близькими товаришами, – вони були випадково зігнатою гураганом купкою листу, обірваного з ріжних дерев. Листу поторощеного, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болоті, в бруді, в крові. Гураган дмухнув – і лист покотився далі, погнав несамовито, хто куди потрапив, наосліп. А він зачепився, але й його–от подув гурагану зриває знову, віддирає від землі, щоб котити далі, такого ж поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.

З темряви, з буро–сивої димової імли почувся стогін а чи хрип.

О, хтось є!

– Галло!..

Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стіни, в купу брухту. А біля того брухту лежить ще один такий, як і він. Власне, рештки такого… При відсвітах не так тієї вогненної квітки папороті, як невідомо чого побачив людину, перебиту навпіл, – половина з головою лежить перед ним, половина трохи далі. Голова пускає ротом криваві, чорні бульби й дивиться вгору викоченими білками очей… Це видно так чітко–чітко.

По обличчю тріпотить, немов павутиння, тріпотить, завмираючи, корч – то життя утікає швиденько, вириваючись з пошматованих решток… Це ж звідси було чути стогін і хрип. Це ж він зітхнув востаннє.

В рештках людини Петро впізнав юнака, що його товариші принесли були разом на руках в цю хату, бо він був тяжко поранений в живіт, і поклали отут на долівці. Смерть удруге знайшла його тут…

Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як і він, в блакитну одежу, і поволі до нього прокрадався страх, – він дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всі деталі цих решток. Так ніби хтось зумисне освітив їх йому якимось таємничим, потойбічним світлом, щоб він бачив, щоб він роздивився й запам'ятав усе до дрібниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! І це грізне попередження! Тільки ж навіщо йому зайві попередження! Скільки можна? Було їх багато, і тепер вже вони ні до чого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла…

Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потім опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і – нагнувся низько–низько та й поцілував те пасемко… Він зробив це машинально. Ніби з рідним братом прощався, – йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі, й вже один з них мертвий… Поцілувавши, не кваплячись звівся… Обличчя заворушилося – по ньому пішли світляні плями. Петро підвів голову вгору й зрозумів нарешті, що то за містика й звідки вона: стеля й цілий ріг хати винесені геть недавнім вибухом, і там, у чорному небі, стоїть сліпуче «панікадило» – гроно освітлюваних ракет на парашуті. «Панікадило» помаленьку пливе й обертається, зношене рухом повітря. Десь гуготить земля й стоїть море клекоту…

Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потім поправив ганчір'я на своїй голові, намотане й зашкарубле, вернувся на місце, знайшов свого панцерфавства й «ем–пі», подумав… Хотів панцерфавста лишити, але в мізку гостро зринув мотив, чому саме він взяв його, – до «ем–пі» забракло набоїв, лишилося всього з півмагазина, тоді він прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. Він не з тих, що йдуть назустріч загибелі з голими руками, пасивні й безборонні. Він з тих, що їх надія гріє й живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живцем. І він не міг здатися живцем, скласти зброю – до таких, як він, ворог не має милосердя. Він теж не має милосердя до ворога. Все в порядку.

Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стіни. Похитуючись, вийшов з диму й чаду в дику, громохку ніч.