Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

– І ви підпишете?

– Певно.

Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:

– Ні, цього… записувати… не потрібно вже. І без того досить там… – махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: – Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового. Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та його вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут – у такому становищі!..

А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі – клекотом гніву й сарказму – про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім'я «вітчизни», а потім – покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім'я обіцяного раю на землі в «усесвітньому масштабі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього… Про оприччину… Про жертви в ім'я фікції, – ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар'єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді – безприкладних хамів і злочинців з покликання… Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня… Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми – і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся на землю «вітчизни», де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів…

І про людину, яка несе за все те історичну відповідальність. Власне, не про саму цю людину як особу, а про неї як прапор, про неї як втілення панівної сили зла, як «генія епохи», за яким стали інші – легіон виконавців, що з іменем того свого «генія» на прапорах доконували й доконують нечувані злочини…

Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

Нарешті Максим скінчив. Він закінчив словами:

– І от тепер – на нас поросте «чортополох». Але він поросте й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишинських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишинські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.

Ось це – моя формула обвинувачення!

Скінчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максим скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, так і не змігши запалити, кинув цигарку й запальничку на стіл…

Максим сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріюмфуючим сарказмом, як то логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив – запитав:

– Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..

Павза. Мовчанка. Майор:

– Але не раджу вам тим цікавитись. – І раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: – Е–ех!.. І на якого ж ви чорта (трам–тарарам!) отак себе виявили?!! – Із досадою турнув геть від себе купу паперів. – А тепер–от… Тепер… Кришка, брат! Усе скінчено… І нічого вже, нічого вже тепер не допоможе…

Дивився на Максима втомленими понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже не допоможе…»

Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:

– То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..

– Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати… – луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.

Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося забувши зовсім, що тут є ще хтось присутній. Але ні, він не забув…

– Ти… віриш у… людину?! – раптом спитав майор усторч – хоч і тихо, але якось гістерично й на «ти». І, не чекаючи відповіді, бо слухав, мабуть, тільки сам себе, своє внутрішнє єство, промовив:

– А я, брат, ні в що… ні в що, ні в що вже не вірю… Так, ні в що… Ти понімаєш, брат?.. – Останні слова він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів… Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо–нещадним голосом:

– Ні, я покликав вас для того, щоб сказати… що я не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?

Мовчанка.

– Ви зрозуміли? – перепитав майор.

– Так… Цебто ви, як той Пілат, «умиваєте руки»?.. Чи так я вас зрозумів?

– Як хочете, – знизав плечима майор і додав: – Але ви про це мусите знати…

– Чи це так важливо? (Іронія.)

– Так… Це важливо… – захвилювався чомусь майор. – Це для мене важливо. Так–то, брат… – Останнє майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю.

А тоді постукав кулаком у стіну позад себе тричі й устав.

Увійшов вартовий.

– Одведіть! – буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.

На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно–пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.

* * *

Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців «Нової Европи» особливої лицарськости, але ж і такого не сподівався! Такої–от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.

А втім… Хіба ж усе це не «нормально»? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.

По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні–ні та й намагалися було зринати «контрабандою». Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І…

В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз…

Розділ дев'ятий

Вранці, коли Максим лежав у забутті після безсонної ночі, його розбудив дотик руки й бентежний шепіт: «Вставайте!»

То доторкнувся й прошепотів Костик, що вартував над Максимовою дрімотою.

В дверях стояв помічник старшини, білявий добродушний хлопець, і з сумним виразом кивав до Максима пальцем – кликав. Максим вийшов за ним у сіни.

Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з–під поли (маленький вузлик), сказав «ось» і обережно передав Максимові. Максима стисло за горло… Він упізнав хустку.

– Що їй передати? – прошепотів помічник старшини, ніяковіючи перед Максимовою розгубленістю й, може, тому не вживаючи слова «дружині».

– Записку можна?.. – спитав Максим, хоч і знав сам, що не можна.

– Ні, не можна, – підтвердив помічник старшини.

Тримаючи в одній руці вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: «Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж… їй… передати?!. Га?..»

– Словами… – прошепотів помічник старшини.

«Ні, треба щось передати», – думав Максим і вперто шарив по кишенях. «Хоч би тобі хустка». Але в кишенях нічого не було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.

– Ага!.. Будь ласка, – звернувся Максим до помічника старшини. – Будьте другом, передайте тій бідолашній ось це… Вона не має навіть чим запалити вогню в хаті. Це проста запальничка.

І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її в руках. То була проста–найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка – з мисливської 12–калібрової гільзи. Замість денець – зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу – совєтський мідяний п'ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, – навіть коли б хто хотів спеціяльно вигадати таку, то не міг би. Помічник старшини все ще вагався – чи брати її? Так ніби здогадався, що це була не звичайна собі запальничка, що цю річ Максим зробив сам «рукою власною» й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:

– Добре… Тільки ж… А чим же ви самі будете прикурювати?

Максим махнув рукою, мовляв – «скільки там уже мені й курити!». Але, подумавши хвилинку, сказав:

– Ну, то скажіть їй… хай як–небудь передасть мені… кресало… батьківське… – Й пояснив: – 3 мене й кресала буде досить…

Назад Максим повернувся, не бачачи нічого перед собою. Не від сліз, ні – від болю в серці.

Він сів на солому, поклав вузлик на простягнуті ноги й так сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:

«Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї… для нього… для всіх… Навіщо?!.»

Потім він розгорнув вузлик, і на серці стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і – всі різні. Ні одної пари, всі непарні… Чорний – із картоплею, сірий – із квасолею, світло–сірий – із морквою… з гречаною кашею… з макухою… з капустою… І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко… І огірок солоний…

Максим дивився на ті пиріжечки й хліб і пізнавав:

«Ось оце ось від Тетянки… Це від дружини… А цей ось – сестрин… А це – Марійчин… Від усього роду! Ще й від сусідів по одному… По крихті серця… По крихті тепла, муки, болю… Це особлива передача! Вияв великої жалоби і…»

Коли б не стільки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що ці стіни стряслися б. Заридав би від туги страшної, безмежної, від муки тієї, що їй немає ні імени, ні визначення, від холоду, що огортає душу, від безвихіддя, саме усвідомлення якого стрясає душу.

Але Максим не заридав. Він лише прикусив губу до крови й зітхнув затяжно: «Навіщо?..»

Пізніше Максим від помічника старшини довідався, що пляшка самогону була тим ключем, що відчинив двері для цієї передачі.

Нічого з передачі Максим не їв. Він зав'язав вузлик і поклав у головах. Таж хіба можна було це їсти?! Хіба ж то були пиріжечки й хліб? Ні, то були знаки любови й дружби, то були реліквії, що їх хотілося зберегти, як дорогу пам'ять…

* * *

І цей день минув, як і перший, – у загальному отупінні, в якомусь заціпенінні.

Тільки три танкісти під столом жили повним, нормальним життям. Вони, здається, були цілком задоволені й почувалися тут зовсім добре. Грали собі в карти, кричали, сперечалися, співали й розповідали різні історійки й анекдоти – то масні, то антисемітські. А в тих розповідях і анекдотах не було нічогісінько на військові теми, так ніби війни зовсім і не було. Вони, здається, намагалися війну геть взагалі перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дійсности.

Надворі гула мокра березнева завірюха, ліпила в шиби. І гули десь, гримотіли далекі вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Ніби навіть не на цьому світі…

Коли заплющував очі й слухав завірюху чи слухав її й дивився на заплакані шиби, то здавалося, що це вернулося далеке–далеке дитинство… Солома на долівці з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломі гурт їх, дітлахів, покотом. Лежать, босенькі й голопузі, й мріють, – слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудіння вітру й шелест сніжинок по стрісі й по шибах. І в дитячій уяві постає казковий, невідомий, страшнуватий, але звабливий світ, що десь там, за цією соломою й мокрою долівкою, за шибами, за завірюхою…

Увечері до тюрми вкинули маленького, зовсім манюнького солдатика зі здоровенною рушницею. Він учепився за ту рушницю руками й ногами й не хотів пуститись. Так із рушницею його й укинуто до «тюрми». Посміхаючись, старшина лише звелів зняти з рушниці закривку й відібрати в солдатика набійницю.

А солдатик той був незвичайний. І рушниця в нього теж незвичайна. Солдатик мав щонайбільше 16 років, ще й до того був низенький на зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь і – з орденом на грудях. А рушницю мав – «петеер». В цілому ж це все – солдатик із рушницею – звалося «петеерівець». Цей солдатик, ця дитина, вчепився за рушницю відчайдушно, як за рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, не хотів випускати її з рук навіть і в «камері». Так і не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів на соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову на неї, так сидів.

Старшина, ніяковіючи, пояснив, не звертаючись ні до кого і в той же час до всіх:

– Сорок танків уже був збив і – чорт поніс до дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати – це не танки! Заплутався в шпіонаж, а тепер от сиди… І «петеер» тобі не поможе.

Солдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійно вчепившись у рушницю, а старшина, зітхнувши, закінчив, звертаючись просто до нього:

– Ex, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже «героєм СССР». А тепер, брат, і «петеер» твій…

Солдатик підвів голову і раптом дико, божевільно, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Істеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А «петеерівець» похитався, сидячи, разом із рушницею, і беззвучно заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.

Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цім затемненні всесвіту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він – пригорнувся до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер – «зрада вітчизни»!..

Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь перед північчю тюрму потряс шум – то в тюрму вкидали якогось п'яного «героя вітчизняної війни» і вже в тюрмі в нього відбирали гранати. Він не давав. Вася був за «арбітра», подаючи з–під стола саркастичні репліки.

Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тут працював «комбінат», добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. «Тіло – на мило! Душу… в дим, у повітря, в пшик – назад „на переделку“!» – за тезою нового всемогутнього судії, «реконструктора» й «творчого генія людства» – генія цієї епохи.

* * *

Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сіни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руці й три пачки махорки.

– Ага… На ось!.. – заспішив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись: – Ти понімаєш, махорки було трохи більше, – шість пачок, чи що, – так хлопці, понімаєш, хочуть курити… Ти вже не сердься, брат, тобі хватить… – докинув старшина якось сумно. – Ага! Ще ось… – похопився старшина вже на порозі сіней, куди був ступнув. – Ще пак ось, на…

Він витяг із кишені шинелі окраєць яшного хліба й подав Максимові:

– Це вона передала… їж, брат.

І повернувся.

– Постривайте, – сказав Максим. Узяв дві пачки махорки й простяг старшині. – Нате, віддайте хлопцям.

– А ти?

– З мене досить і однієї.

– Гм… Ну, спасибі, брат. За це спасибі!.. – сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись на неї, а тоді взяв її під пахву, махнув рукою й пішов собі – «до хлопців» десь.

Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тільки уявити!.. Через усе розбомблене місто пхатися до цієї діри, канючити, перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати – й тліти серцем за дітьми, що самі вдома, розчахуватися тим серцем поміж ними й ось цим вертепом… А це–от молоко – це ж від кози Білявки. Єдине, що вони там мають, єдина їхня підпора… І йому уявилась та коза Білявка на закривавлених ногах, до яких тиснуться трійко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повітря від бомбових розривів.

І уявлялась дружина – зажурена, й тиха, і горда. В лахмітті й ганчір'яних бурках, не помічаючи страшних своїх злиднів, зневажаючи їх, вона йде через місто. Одна–однісінька пробивається вона по руїнах, по розквашеному снігу… Ось вона стоїть перед «начальством» – бліда, гордо примруживши очі – й, ледве перемагаючи страшну відразу й презирство, просить те пихате й зарозуміле «начальство» дозволу передати чоловікові–в'язневі шматок яшного хліба. Просить, мов якоїсь великої ласки… Господи!!.

Максим несамовито рипить зубами. «Будь ти пр–роклятий!!»

Хто? Невідомо хто.

«Господи! Хоч би вже швидше!..»

Тобто щоб швидше вже кінець. Щоб не мучити отак інших, отих усіх бідолашних, перед тобою, Господи, неповинних!..

Максим знову й знову повертався до того ж самого, сидячи на затоптаній, вогкій соломі. Зринала навіть думка про самогубство. Так, про самогубство, аби тільки швидше покласти край тим безглуздим стражданням своїх ближніх, щоб вони вже не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки…

Але Максим ніколи не був слабодухом і навіть і в найтяжчі хвилини тюремних терпінь завжди відкидав саму думку про самогубство в тюрмі. Нібито чого квапитися полегшувати працю іншим – тим, що мають тебе вбивати? Зараз теж – думка про самогубство майнула й зникла. Максим прогнав її геть.

«Не квапся зробити собі сам те, що мають тобі зробити інші, – наказував він сам собі. – Життєву дорогу ти мусиш пройти до самісінької крапки, пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтіти, навіть і зірвавшись уже в безодню».

До того ж у ньому ще жила друга істота, що не хотіла, не могла примиритися з усім так просто. Вона десь причаїлася, зібгалась десь у клубочок, як накручена пружина, й чекала, не подаючи знаку. Чекала до останку, зберігаючи якусь непогасиму іскру…

Цього ж дня їх перевели в інше «мешкання» – в більшу хату, простору міщанську будівлю з однією величезною кімнатою й однією меншою поруч. Нанесли туди соломи, й у ній стало як і в попередній. Танкісти зайняли позицію знову під столом, що також і тут стояв у кутку й був такий же великий.

Людей усе збільшувалось – по одному, по два. Ходила пошепки тривожна поголоска, що приїхав і працює вже Спеціяльний Військовий Трибунал.

Перед вечором приходив кілька разів старшина, і до нього все приставав Вася, щоб той дав паперу, та ще щоб і неодмінно великий лист.

– Навіщо тобі паперу, Вася, та ще й великий лист неодмінно?

– Е, товаришу старшина, – говорив меланхолійно Вася. – Нічого ти не розумієш. Ти патрет Гітлера бачив?

– Ну, бачив.

– І Сталіна бачив?

– Очевидно.

– Ну так от. Сталін, скажімо, то особстаття. Не будем про те… Але–от Гітлер… Та якщо така сволота має патрет, то чому не може мати патрета Вася, га? Хіба я був поганий танкіст?.. Ну скажи!..

– Правда, – каже старшина.

– Ну от бач!.. І от товариш архітект мене намалює. І ти матимеш мене отут… як «вождя» на стіні, на пам'ять. А?.. Старшина! Ну як?

Вася явно нудився. В його зухвалих уїдливих дотепах був, проте, лише сам смуток.

Старшина розвів руками скрушно:

– Нема, брат, паперу, Вася! – І, посміхнувшись, пішов собі.

Так з портрета нічого й не вийшло.

А ввечері, пізно перед північчю, забирали з «камери» старосту одного села.

Дебелий, мовчазний і терпеливий, як камінь, він тут раптом почав гістерично битись, і кричати, і плакати, й просити… Він, так само як і Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усіма разом… Але чотири автоматники скоро його «заспокоїли». І справді, перед відходом він раптом став спокійний–спокійний. Похитуючись, нагнувся до свого лігва, підняв торбинку, зроблену з рукава жіночої сорочки, і, випроставшись, пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, і кинув йому жіночий рукав. То він Васі – туди, до столу, кинув торбу з насінням. І, не проронивши більше ні звуку, пішов, узятий з чотирьох боків у сталеві шори.

А після півночі…

Після півночі забрали Васю.

Він спав під столом сном праведника, коли його покликано. Два автоматники залишилися у відчинених дверях, у сінях, а два підійшли до столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув презирливо губи. І, сопучи, почав одягатись.

– Ну, жвавіш!.. – понуро підігнав один автоматник, іронично додавши: – Можна й так.

– Не твоє діло, – огризнувся Вася й спокійно одягався собі далі. Нарешті, вступивши в повстяники, гукнув: – Готово! – А тоді оглянув усю «тюрму», все звалище оцих брудних тремтячих істот, і пішов. Ішов байдуже й мовчки, – так, ніби це він ішов собі на прогулянку.

А як порівнявся з Максимом, зупинився на мить і промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тоді зірвався й затремтів:

– Ну… Прощавай, брат, архітектор!.. Так ні х… хріна з нашого патрета й не вийшло. – Махнув рукою й пішов геть.

Зачинились за Васею двері, і вартовий, сидячи біля тих дверей на стільчику й тримаючи ручний кулемет напоготові, позіхнув і скомандував:

– Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. – Це він проговорив речитативом, як молитву.

По якомусь часі з–під столу виліз Васін товариш – той, що видався був Максимові таким похмурим і неговірким. Вартовий гостро звелів йому лізти назад під стіл і спати, але танкіст апатично вилаяв вартового соковитою українською селянською лайкою, підійшов до Максима й сів біля нього. Він крутив цигарку, й руки його несамовито тремтіли. Газетний папір рвався, махорка розсипалась. Нарешті він таки ту цигарку зліпив і припалив своєю запальничкою. Сидів і затягався мовчки. А тоді зітхнув і промовив, ніби сам до себе:

– Пропав, брат, Василько!.. Розстріляють… Уже, мабуть…

Перемочена цигарка гасла, він її знову припалював, чиркаючи нервово запальничкою й освітлюючи ясно своє понуре, металеве обличчя й розгублені, ясно–блакитні очі, що так не пасували до жорстокости рис його суворого обличчя. Потім, як цигарка нарешті добре розгорілась, він подивився Максимові в очі й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповів, у чому ж суть – як Вася «зламав собі шию».

Прийшовши ось у це «прокляте місто», Вася закрутився біля однієї «панянки». А та панянка перед тим гуляла з німецькими офіцерами, та ще й з есесівцями ніби чи з гестапівцями. А тут до тієї панянки, перебігаючи Васі дорогу, почав упадати ще й «наш–таки» офіцер. Ну так Вася його й «поблагословив», аж тому й «лягава його душа вилетіла». Це було ніби сп'яна. Але… Васю взяв СМЕРШ і пришив йому «шпіонаж і терор». І передав «ось цим». А «ці» – в трибунал. А трибунал – то, брат, тобі «люба да люлє!».

Розповівши це, танкіст замовк. Зітхав, чухав груди й мовчав, давлячись димом.

Потім говорив про Сталінград, про дружбу їхню. Він говорив про Васю, і в його незграбних, вугластих, як бите каміння, словах, у його незграбному голосі бриніли сльози…

Зітхнувши ще раз, Васін друг нарешті знову поліз під стіл.

Тієї ночи взагалі ніхто не спав, хоч формально спали всі…

Наступний день теж пройшов тривожно, напружено, в якомусь чеканні. Нікого вже не викликали.

«Десь судять заочно», – кинув хтось чутку, й вона не потребувала коментарів і не викликала дискусій.

Привели ще трьох парашутистів. Вони раніше впали були в запілля та й здалися німцям. А тепер, після благ німецького полону, добровільно зголосилися у военкомат, щоб на фронт іти, а їх – у тюрму. То були жваві, коротко пострижені хлопці – три брати Копиленки.

Та ось увечері відчинилися двері з сіней і звідти розітнулась команда:

– Встать!!!

Усі встали. Вартовий біля дверей теж став на струнко, випинаючи груди, як німець.

– Прибрати солому!

Прибрали. Геть набік її всю.

– Всім перейти в глиб кімнати, до столу!..

Перейшли.

Після того до кімнати зайшло кілька поважних на вигляд «великих начальників». А з ними старшина та його білявий помічник. «Начальство» стовпилося біля маленького столика, що стояв біля дверей поруч вартового, розіклало якісь папери й тихо радилось, а помічник старшини тим часом втиснувся між в'язнів і проліз аж геть на покуть. Несподівано він опинився біля Максима, що сидів на лаві за столом із кількома в'язнями й дивився на все, що відбувалося. Помічник старшини теж сидів і дивився на все, що відбувалося, дивився на начальство, а тим часом узяв Максима за лікоть і, не дивлячись на нього й не зводячи очей з начальства, тихо запитав:

– Що… передати… дружині?

Голос його помітно тремтів.

Максимове серце здригнуло так неприємно–неприємно й защеміло.

– Дякую, – сказав Максим, теж не дивлячись на помічника старшини. – Передай, що… «жив, здоров і все в порядку» …

Помічник старшини, все не відриваючи погляду від свого начальства, стиснув Максимові лікоть – до болю, з усієї сили – і встав. Постояв. А потім непомітно тикнув Максимові щось у руку – щось маленьке, тверде й тепле, загорнуте в папір – і відступив. Помалу посунувся по юрбі й зник.

Максим затис у руці маленький вогкий згорточок. То було кресало й кремень! Нагріті й зволожені пітною й гарячою рукою білявого помічника старшини, що зі своїми наївними сірими очима був серед того «начальства» явно не на своєму місці.

– Увага! – проголосив нарешті один із–поміж «начальства». – Кого будемо називати, тому – відповідати ім'я й по батькові та відходити наліво. Решті лишатися на місці.

Почалася процедура, як тяжка, болюча операція: оцю ось громаду істот, що так тісно, так щільно зімкнулися перед находячою катастрофою, перед проваллям, тримаючись одчайдушно одне одного й боячись пуститися, – тепер–от її, цю громаду, цю цілість різали, розтинали надвоє: на тих, що «наліво», й тих, що мають «лишитися на місці».

Максим відійшов наліво нумером першим. За ним комсомолець Костик і багато інших. Усі ті, що прибули разом із Веселого, потрапили наліво.

Чекаючи на кінець переклички, Максим намагався «через край» зазирнути в той папір, що його тримав якийсь начальник, вичитуючи з нього; хотів підглядіти свою й чужу долю, оте невідоме; відійшовши–бо наліво, вони опинилися зовсім близько біля столу. І коли б не ті моргітливі, хисткі свічки… Проте Максим усе–таки прочитав своїм гострим оком заголовок таємничого того реєстру. В заголовку стояло:

«На окрему сесію Ревтрибунала». І ще щось дрібнішим друком…

Усіх наліво відійшло 38.

Решта лишилася на місці. Серед тієї решти були: брати–парашутисти, «петеерівець», двоє Васіних товаришів і ще якихось четверо цивільних. Цю решту зразу загнано в маленьку «хатину», а всім іншим звеліли «бистро» збиратися з «вещами».

В сіни зайшов наряд автоматників. Чути було, як вони гупали ногами, бряжчали зброєю, клацали нею, перевіряючи її справність.

Люди зібралися «з вещами». Люди щось заповідали один одному… Щось там говорили хапливо… Поспішали… Збивалися на словах…

Але час ішов – а ніякого руху. Надворі було вже темно–претемно.

Нарешті загуділа машина, заходячи попри самісіньку стіну. Команда: «Попарно виходь!»

Усі виходили «попарно», й відразу ж кожна пара дістала ще по одній парі до себе – по автоматникові обабіч. Коли в'язні зімкнулися вже надворі, то опинилися в щільних і міцних рямцях. В тих рямцях підвели їх до двох машин із халабудою. Повантажили всіх у машини. Посідали й автоматники, скільки влізло, а решта примостилася на приступках. Поспускали запинала, позакривали всі отвори й так у цілковитій темряві рушили.

Люди загойдалися в непроглядній імлі, стискаючись душею, збигаючись у маленькі клубочки нервів із такою силою напруги, що, здавалось, могли нагло вибухнути.

* * *

Машини гойдалися темними порожніми вулицями – ні, якимсь лабіринтом ям, по хлипкій, баюристій, геть подовбаній бомбами дорозі. Вони їхали помалу, часто зупинялися, натикаючись, мабуть, на великі вирви чи на брили розметаних вибухами руїн, і об'їжджали перепони.

Максим був у задній машині. Було задушливо, й вартові відкинули трохи запону халабуди. В ту відтулину було видно шматок зоряного неба, сильвети руїн, тьмяний блиск калюж, латки снігу в імлі ночі. Крізь ту ж відтулину линув запах згарищ, а разом з ним і хвилюючий запах близької весни, особливий, ледве вловний дух березневого повітря, дух талого снігу й відсирілих дерев – смоляний дух бору, занесений вітерцем. «Це десь тут уже близько й бір…» Максим пізнавав місцевість. Ось вони їдуть Гусинкою. Ось шпиталь. Ось переїзд через залізницю. Тут перехрещуються три шляхи: залізниця з півночі на південь, шосе зі сходу на захід і ось іще ця Гусинка навскоси.

На перехресті – рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щілину трохи видно – й Максим приник до неї всією душею. Йому було страшенно цікаво, що ж то там робиться на білому світі й що там роблять наші люди… Наші люди на цій нашій і не нашій землі…

Машини з в'язнями обминали якісь інші машини. Цілу валку. Потім потяглися підводи, безкраї валки підвід обабіч. Підводи саньми й возами, однокінні й парокінні. Вони всі рухалися на захід. Стояв скрип, як, либонь, за татарських часів. Скрипіли й шипіли полозки по грязюці й по камінню. Рипіли дуги й хомути. Тріщали голоблі, вивергуючи тягарі з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на світі якісь люди. Вони, ті люди, тюпали поруч підвід, по коліна в багнюці. Що вони везли? Чи то вони їхали порожняком, а чи вставали з підвід і несли тягарі на собі, бо нещасні коні не могли вже тягти навіть порожніх возів і саней?.. А може… Так, вони везли ящики набоїв, вони везли солдатів, вони везли фураж, вони, нарешті, везли самі себе й пхали своїх бідолашних коненят… Безкраї валки. І – «засекречені». Ні тобі вогника цигарки, ні голосного крику, лише скрип і рип та пирхання коней. І машини теж без світел. І в місті – жодного блиску вогника.

Потім машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нічого не стало видно. І нічого не було чути, крім гудіння моторів.

Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсім уже. Ніхто вже й не цікавився «куди?». Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.

Нарешті, по довгому такому кружлянні машини стали. Постояли якийсь час закриті. Потім почулася команда, й варта повистрибувала геть з машин. А вже після того розкрилися запинала.

– Ану, вилазь!!.

Навпроти машин висів надщерблений місяць, а коло машин бігали якісь люди в цивільному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і в пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.