Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

IX

– Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося…

Вони примостилися під рясними, ще вцілілими білими акаціями на стоптаній, місцями присмаленій, забрудженій траві на штабному подвір'ї й почали голитися… Спершу вони відсапалися, а тоді вже почали голитися з виразом фаталістичного спокою й байдужости до всього… Петра опанувала смертельна апатія, ніби якась сонливість і резиґнація з усього… Так іноді буває з людиною, коли трагізм ситуації й нервова перенаснага переходять межі, – людина перестає квапитися; саме тоді, коли треба найбільше квапитися, вона перестає квапитися, її опановує спокій. Спокій байдужости. Те саме й з Петром. Те саме й з Романом. Можливо, Романові передався Петрів настрій. Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославне національне «якось–то воно буде».

«Якось–то воно буде». Вийшовши, вірніше, вичовгавши зі штабу, хлопці було хотіли сісти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годі було тепер на щось сподіватися, ні в кого було брати розпорядження, нікого слухати. Хаос. Але сісти на мотоцикля їм перешкодила апатія. Постояли на латці сірого гравію перед ґанком, де допіру стояла машина генерала, зітхнули обидва, немов на команду, а один з них прорік розгублено й роздумливо:

– М–да–а…

Після того Петрів погляд упав на щось ляковано–блискуче під кущиком травички. Показав Романові, й той підняв. Це був маленький несесер з приладдям до гоління. Там був навіть шматок запашного мила… Петро повертів знахідку в руках, понюхав мило машинально… Це, напевно, загубив генерал, на пам'ять їм… Потім Петро байдуже подивився вгору, де гули літаки, й промовив мелянхолійно:

– Ну, що ж… Поголимось, Романе!

Вони попростували під рясні білі акації в кутку двору й там отаборилися. Роман знайшов відро й приніс води.

– Поголимося й умиємося…

І вони заходилися голитися. Хтось десь метушився, хтось десь щось гістерично кричав, десь гуготіла канонада, а вони сиділи й спокійно голилися. Обидва добре намилилися запашним милом, а потім Роман держав на колінах несесер з відкритою лядкою, де було вклеєне люстерко, а Петро голився, націлявся в люстерко оком і гарною, мабуть–таки, генеральською, безпечною бритвою, «разієр апаратом» зшкрібав з себе верству білої піни, а з нею й чорну свою брудну щетину, й на очах у Романа перероджувався – з страшного, наїжаченого фронтовика перетворювався в чепурного юнака. Лише настрою Петро ніяк не міг зголити, а навпаки, чим пильніше він виголювався, тим чіткіше виступав той жахливий настрій – фаталістичний, байдужий, – настрій відрішености від усього. Стиснуті щелепи, задумані очі, довгі риски печалі й страшної утоми біля уст, саркастично роздуті крильця ніздрів від глуму над усім і над самим собою… Люди, що метушилися, може, бачили їх, але минали, а може, й не бачили. Лише один був підбіг і закричав не своїм голосом, гістерично, непритомно:

– Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!!

– От саме тому ми й голимось, – байдуже прорік Петро. – Вмирати треба чистому, дурню!

Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:

– Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба…

Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика… Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.

– Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!

– Тікати зовсім не треба, – вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву. – Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось…

Де там, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.

– Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утік!

– Ну?

– Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить, чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..

Роман засміявся весело, задьористо, на зло беручись тепер до гоління:

– А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?

– Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собі справу? Вістка про зречення Фрайтага тепер облетіла всі наші частини, й тепер іде загальний відворот… Все біжить…

– Ви так думаєте? – спитав Петро дуже чемно й іронічно. – Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми–от і не біжимо…

Хлопців опановував шибеничний настрій. «А ми–от і не біжимо!» А юнак не чув іронії. Він поглядав на всі боки, кудись поривався бігти, але бігти тепер не міг, бо перед ним був вищий чин і треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бігти. Напитав собі біди! А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Він тримав люстерко перед Романовою намиленою фізіономією й апатично цідив:

– Ну, й далі що?

– Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуація!..

– Спокійно. Яка ж ситуація?

– Як?! Генерал зрікся нас! Командуючий дивізією «Галичина» покинув нас! Боже, небувала річ в цілій історії полководження – командир перед вирішальним боєм зрікся своїх вояків, зрадив їх! Покинув їх без жодного попередження! Навіть нікого не призначив на своє місце! От яка ситуація! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! І це в яких умовах! В яких умовах!!.

– Мда–а… – протяг Петро задумливо.

– А ви голитесь!.. І це в яких умовах!

– Хліб маєш? – раптом запитав Петро, перейшовши просто на «ти».

– Маю.

– Поділись…

Юнак миттю поліз у свій «бротбойтель» і дістав півбуханця хліба й простяг його Петрові:

– Будь ласка.

– Дякую… Можеш йти. Ми ще здибаємось у цім проклятім казанку.

Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.

– «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» – повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини як рефрен.

Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки, й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра. Їли й спостерігали за тим, що твориться.

Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою… Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу… По короткому часі він повернувся назад з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта нібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи… Це був один лист від милої, а другий від сестри…

Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти…

Схвильований і замріяний Роман тільки–но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з–під акацій, так само як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких есесів…

Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. Вони були в брудній, виваляній одежі. Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали… Два дівочих голоси:

 
Ой ти, земелько,
Ти моя ненько,
Прийми до себе
Моє серденько…
 

Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю… Петро зразу розгубився – що за мана! Два солдати співають по–дівочому!..

Коли перебомбило, група солдат і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво.

Це були дві дівчини. Стрижені. В солдатській одежі. З синцями під очима й скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно не подібні до дівчат. Побиті й немовби рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивилися на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крови руки, покладені на коліна, й мугикали пісню… Українську пісню на добрій, степовій мові.

 
Ой ти, земелько, ти моя ненько!..
 

Хтось із присутніх не витримав і вигукнув не то з глумом, не то з щирим зворушенням:

– Диви!.. Товариші!..

Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, що сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:

– Іч ти! Знайшовся товариш!.. Шкура! – І раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: – Шку–у–ра!! Фашистська ти шку–у–ра!! Своло–оч!..

Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат… Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат у брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло…

Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат! Німець чи свій?.. Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.

Автомат розрядив з–за спини хтось «третій», якийсь вищий чин, що говорив на трьох мовах…

Що то за дівчата? Чого? Як?..

«Жидо–большевички…» Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.

– Ну, що ж, таких не жаль, – сплюнув хтось. – Таких не жаль.

Таких не жаль…

Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба це від них утікає вермахт і есеси з труп'ячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?..

Можливо…

Коли хлопці повернулися до штабу, в штабі вже нікого не було, двері були пороззяплювані, всюди валялися папірці, якесь шмаття, поламані меблі… Не було машини, що вантажилася. Не було й їхнього мотоцикля.

Хлопцям було шкода мотоцикля, але що ж, якщо він щез, то, значить, так треба. Значить, так хоче вища сила, що ввергла їх в цей пекельний казан, як тих юнаків у піч вогненну, для великого іспиту. Вони мусять випити гірку чашу до дна разом з усіма. Що ж, нехай…

Дивний фатальний настрій не покидав їх, стан душевної прострації. Вони бачили в усьому волю вищої сили, якусь вищу приреченість і опустили руки. Для чого змагатися, якщо їм згори призначено бути зітертими з лиця землі! Це, мабуть, від безмежної психічної й фізичної утоми. А може, й від свідомости, що всі проти них, проти цілого народу їхнього.

Ситуація їхня була безнадійна. Цілком. Від ріжних людей, що прибігали до штабу з ріжних кінців, так як і вони недавно, за вказівками, за порятунком, а інші переконатися, чи правда, що генерал зрадив їх, покинув, вони мали вичерпні інформації про все, що відбувається скрізь.

Ім'я тому, що відбувалося скрізь, на всьому просторі, займаному недавно дивізією, паніка. Жахлива паніка.

Їхню дивізію, власне, рештки дивізії, оточено – вже оточено! – стальним перстенем і приречено на знищення. Вони й раніше знали, що до цього йдеться, але одне діло знати, а інше – бачити, як утік генерал, покидаючи приречену дивізію. Те, що було примарою, тепер сталося.

Перстень замкнувся. Оточено й решту частин XIII корпусу, але найгірша перспектива чекає вояків української дивізії. Скрізь кружляє уперта чутка, що метою оточення, метою замкнення перстеня є якраз знищення їх. І це логічно. На цьому ворогові залежить. І ніхто з них не може сподіватися на жодну милість, на ніяку пощаду. Всі інші можуть, зрештою, піти до полону й лишаться цілі, лише для них така перспектива виключена.

А найтрагічніше те, що головніші частини вермахту вже опустили фронт і майже всі вихопилися за перстень ще до того, як він замкнувся, й лишили їх напризволяще.

Ворог прорвався колосальними силами на півночі й на півдні, загнав ті клини далеко вглиб, зімкнув їх і відрізав усі шляхи до відступу…

Така картина.

Як же ж бути й що ж їм робити?

Петро махнув рукою. Ним володіло непереможне бажання лягти й заснути. Голова йому нестерпно боліла, гула, розсідалася. Роман кілька разів товкнув його під бік, тягнучи за кожним разом запитливе:

– Ну?..

Петро подивився на Романа довгим поглядом і поляпав рукою по держакові «ем–пі», поляпав значуще, заспокійливо, мовляв: не хвилюйся, останнє слово щодо нашої долі буде за нами. А словами промовив мляво:

– Утекти від ворога ми завжди утечем. Але хіба в цім суть?..

По тих словах пішов під акації й ліг на траву горілиць. Він ніяк не міг протистояти непереможному бажанню заснути мертвецьким сном, і нехай все як знає.

Роман сів поруч.

– А в чім же суть?

Петро не відповів. Можливо, суть в тім, що перед ними в цій критичній ситуації поставала проблема, куди їм бігти, в який бік, куди вириватися, де шукати рятунку, вірніше – в чому шукати рятунку. Бо не тільки металося тіло, металася й душа. Бідолашна, засмикана, змучена душа. Часом здавалося, що вона або розчахнеться навпіл, або людина мусить збожеволіти, а це значить розчахнутися вже ненавпіл, а на сто часток.

Не дочекавшись відповіді, Роман зітхнув, дістав листи й почав читати, кваплячись, боячись, щоб і цей раз щось не перешкодило. Така, бач, дійсність, що людина не певна, чи вона встигне розпечатати конверта з листом від коханої… Роман читав листа, біг по папері очима, а губи йому починали тремтіти. Дужче. Нарешті він не витримав і застогнав, рипнув зубами.

– Що? – запитав Петро. Він не спав, він борюкався зі сном, і щось думав, і почув Романів стогін. – Що? – запитав, не розплющаючи очей.

– На ось, подивись! – ткнув йому Роман листа. Але Петро не поворухнувся і не розплющив очей.

– Розкажи так…

– Недавно… Під час пацифікації… німці розстріляли мого брата… Чуєш?..

Мовчанка.

– А весною… в містечку Н. німці повісили групу юнаків, серед них кілька товаришів… Чуєш?

Мовчанка. Бідолашний Роман аж стинався весь від розпачу.

– Т–та–ак… – процідив Петро по довгій мовчанці. – Ось в цім і суть!

Йому самому пригадався шерег повішених понад мостом на вербових гілляках його товаришів і друзів у рідному місті. Згадавши, розплющив очі. Сон йому втік. Він дивився на Романа й морщив чоло, ворушив бровами. Не добравши слова, яким би потішити друга, запитав будь–що.

– Хто це пише?

– Це… лист від дівчини…

– Гм. А що ж це вона прямо так і пише в листі…

– Так. Вона прямо так і пише, лише пише, що це не німці зробили, а «ворожі партизани».

– Розумна дівчина! А що сестра пише?

– Теж пише про смерть багатьох знайомих… На шибеницях… «Порозбивалися на гойдалках…»

– Т–та–ак… Ось в цім і суть, – зітхнув Петро. – Ось в цім і суть.

Мовчанка. Петро дивився широко розплющеними очима на віти акації над собою. Потім заговорив з мукою, тягучим, хриплим голосом:

– Я от дивлюся на них… Ти знаєш, я бачу їх… От їх тисячі гойдаються на гілляках, на спеціяльних шибеницях, на брамах, на стовпах… Стільки, як отих листочків, і отак тремтять!.. Тисячі їх лежать горами в шолухових ямах на державному млині, постріляних, закривавлених і присипаних шолухою… Тисячі їх вигинуло в таборах остарбайтерів під канчуками… Ось, брате, у чім суть! Ясно?.. Здавалося би, ясно?.. – Павза. Петро відсапнувся. – А воно зовсім і не ясно. Бо знаєш ще, в чім суть? Ти це знаєш, ти це сам знаєш, але я мушу це сказати, бо вони от їдуть через мою душу… Десятки тисяч, сотні тисяч їх день і ніч їдуть… Все на захід, все на захід. День і ніч. Під бомбами, під артилерійським обстрілом, через фронти – босі й голі поспішають. Я бачив їх… Ти бачив їх… Довжелезні ешелони утікачів зі сходу на захід… З маленькими дітками… З старенькими бабусями… Але, поки вони всіли в ешелони, вони бігли пішки, босоніж сотні кілометрів, тримаючи маленьких діток за ручки, на захід, на захід, рятуючись від пекла, від загибелі, від мук, обриваючи одежу й шкіру межи тернами, гублячи діток на дорогах непогребенними. Вони утікають… Знаєш від чого вони утікають? Ти знаєш. Але ти не бачив, а я бачив на власні очі, від чого вони утікають… Ах, Боже! І куди вони утікають!.. Твоя мила пише, що повісили твоїх друзів… А моя мила не пише, бо… бо її саму вішали ті самі, що вішали твоїх друзів, але вона утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька… Ми бачили з тобою ешелони на всіх станціях Чехословаччини, Німеччини, Мадярщини, Польщі… А скільки ж ми ще не бачили!..

– Сестра пише, що у Львові, по всіх містах Галичини повно–повнісінько біженців зі сходу. Убогих таких і голодних… А тепер вони мечуться в паніці, поспішають утікати далі… – це Роман.

– От бачиш. Вони біжать не від добра, вони біжать від лиха. Вони рятуються, але… Вони потрапляють «з вогню та в полум'я», як то кажуть наші сусіди. Але де більший вогонь?! Ось питання! Тепер це питання.

Павза.

– Ти бачиш їх? Ні, ти не бачиш їх. Мільйони черепів, що ними напакована вся земля там, от мерехтять переді мною… Постріляних, помордованих, розкуркулених, вимерлих від голоду… їх більше, аніж отих листочків на дереві. Я бачив їх на шляхах і дорогах Далекої Півночі, я бачив їх у Вінниці, але скільки я ще не бачив, а скільки їх є там! А скільки сліз материнських і дитячих!.. Ось через те вони утікають, ті сотні тисяч нещасних людей. Вони їдуть і їдуть… Ось в цім і суть!..

Петро урвав мову. Зітхнув глибоко. Лежав мовчки.

По довгій павзі Петро враз рішуче звівся. Обтрусився, похитуючись. Підняв і почепив на шию свій «ем–пі».

– Ходім. Будемо битися, Романе! Ми мусимо битися… До решти… До останнього зітхання.

І вони пішли.

Пішли шукати якусь уцілілу ще частину, до якої можна би пристати та й битися до останку. Вони вірили, що таких, як вони, є багато й буде з ким їм іти плече в плече.

X

Як виявилося, їхній командир дивізії, генерал Фрайтаг, зрікся дивізії якраз тоді, коли надійшов наказ з штабу корпусу про те, що дивізія «Галичина» має зайняти найвідповідальніший відтинок фронту й стримувати ворога, незважаючи ні на що, ні на які жертви, – вона має прикривати відступ всіх німецьких частин, щоби дати їм змогу врятуватися, видертися з оточення. Разом з дивізією «Галичина» мала таке ж завдання ще одна німецька дивізія…

Мотиви зречення Фрайтага – офіційно не відомі. А неофіційно – невіра в боєздатність дивізії та презирство до її людського складу. Фактично ж, як поговорювали всюди, боягузтво цього генерала й расистський дурман, що підсилив те боягузтво, страх за власну шкіру… Але як би там не було, генерал зрікся дивізії, зрадив її, зрадив кільканадцять тисяч солдат, кинувши їх в найкритичніший момент напризволяще. Зразу по втечі Фрайтага разом з чуткою про його зречення розкотилася й чутка й облетіла всі українські частини про те, що та німецька дивізія, яку призначено разом з дивізією «Галичина» стримувати ворога й прикривати відступ, теж знялася з позицій. Знялася й пішла на вилім з котла десь на південний захід під командою генерала Ліндеманна… Таким чином, лишилась тільки ця юнацька дивізія віч–на–віч з у стократ сильнішим ворогом стримувати його, і то дивізія тільки номінально, бо здесяткована вже боями на півдні. А тепер й без командира.

Почалася фактично анархія, яку тяжко стримати. Деякі частини самовільно кинулися за відступаючими німецькими групами, щоб виломитися разом з ними з оточення й врятуватися. Деякі намагалися утриматися й виконати своє призначення, веління вже не начальства, ні, а веління своєї совісти.

Над усіма частинами приреченої дивізії, власне, над рештками її повіяв подих смерти. Бо в анархії нема рятунку.

Жах струсонув багатьма, особливо ж тими, що мали слабі нерви. Надзвичайно поширювали паніку чутки про самогубство багатьох старшин з їхньої дивізії в жорстоких боях минулого дня й ночі під Пеняками, Майданом, Ясеневом тощо, а також про загибель багатьох від зброї ворога. Бігла чутка про самогубство сотника П., хорунжого Рудакевича та інших в невимовно трагічних обставинах… А тепер… Тепер приходить їхня черга! Було кожному ясно, що починався головний акт великої трагедії.

Найвідважніші, найсильніші духом билися над тим, щоб вправити все в рямці військової дисципліни й організованости, й тим, щоби врятувати все або хоч максимум людей від неминучого масового загину… То було змагання між психозом жаху і почуттям обов'язку й відповідальности, між егоїзмом і жертвенністю, між тваринячим і людським…

А навколо пишалися стиглим збіжжям поля – вклонялися налитим колосом жита й пшениці, доцвітали гречки, а по гречках гули бджоли, не зважаючи зовсім на те, що діється з бідолашними людьми, не зважаючи й на те, що так несамовито гримить, а не дощить. Ліловіли на обріях в мареві спеки гайки й лісочки, манячи лагідною прохолодою прийти туди й покласти голову на шовкову траву, віддихнути змученими грудьми. Ліловіли пагорби… І навіть не вірилося, що ті всі замріяні пагорби, й гайки, й лісочки обсаджено артилерією, порито кулеметними й мінометними гніздами, а попід квітучими ланами гречки земля здовбана ровами й окопами, а найбільше все те здовбане бомбами й гарматнями й засіяне залізом… А ще найгірше – все те покроплене людською кров'ю, засіяне рештками розірваних і розшматованих людських тіл…

По пшеницях і по житах ходить вітер, гонить золоті хвилі туди та сюди, пестить ті жита й пшениці, потішає їх, мовляв, почекайте, ось все перегримить, перетарахкотить, все уляжеться, і тоді прийде господар, а не господар, то хтось на його місце, і облегчить стеблинам муку тримати на собі тяжкий колос… Хтось прийде, згромадить буйний урожай в золоті полукіпки й скирти, а землю зоре, скропить її потом, засіє зерном і надіями наново… І все буде по–старому.

Ген–ген полями ходить ніжне марево від спеки, і грім артилерії на обріях і за обріями видається на справжній грім – ось–ось звідти насунуть грозові хмари, розсиплються блискавками й буйними теплими дощами, зливами напоять землю, життєдайною вологою й підуть десь далі, далі, а на небі стане сліпуча й тиха веселка, як кінець громам і бурям…

А ті громи облягали небо все дужче й дужче. Вони стягали обрії велетенським колом все щільніше й щільніше. І вже грім ішов безперервною ланцюговою розрядкою, як то буває з морготінням блискавок горобиної ночі, тільки це вдень…

Розклад окремих частин, що лишилися в оточенні, було припинено. Взяв гору не психоз жаху, а свідомість великого обов'язку. Хтось мусить протистояти ворогові. Хтось мусить тримати фронт… Бодай для того, щоби панікери, слабі духом і нервами, могли видертися й урятуватися. А ще ж є святий обов'язок перед друзями й товаришами, а особливо перед раненими. І нарешті, є здоровий глузд і здоровий егоїзм, який твердить, що від паніки тільки загибель, що рятунок в організованій дії. Якщо їх покинуто напризволяще, то вони мусять рятуватися самі, і мусять вирятуватися.

Таким чином, відважні й міцні духом, яких знайшлося немало серед решток приречених на тяжкий іспит, не піддавшись паніці й не втративши почуття відповідальности, вправили хаос в якісь рямці. Почали стягати докупи й переформовувати розбиті чи розкладені частини, зводити їхні рештки в окрему ударну групу, щоб протистояти ворогові, а протистоячи йому, пробиватися з оточення й вивести всіх ранених, всі незчисленні обози дивізії, санітарні валки, частини обслуги й господарчі частини, люди в яких навіть не володіли зброєю, тощо…

Хто конкретно керував усім, яка сила направляла всю акцію, кого би треба за іменем підіймати на щит – ніхто не знав докладно. Та й це не важно. Кожен думав, що то він. І це найбільш важно. Почуття великої відповідальности єднало усіх їх, приречених, всі оці рештки, кинені напризволяще, в єдину, внутрішньо споєну, однаково цілеспрямовану силу.

Петро з Романом зголосилися до зібраного з різних уламків артилерійського дивізіону. Петро знову обійняв команду батареєю, а Романа взяв до себе на відділ зв'язку, щоби бути їм укупі.

Новосформована група пішла на фронт, під Підгірці…

Ця Петрова батарея теж рухалася кінною тягою… Знову коні! Ах, бідолашні коні! Петро любив запрягати ці істоти тільки в пісні.

 
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та й поїдем здоганяти
Літа молодії…
 

Але Боже! Як це подібне при всій неподібности! Здоганяти…

Лиш кого тепер здоганяти? Життя? Мрії? Частини генерала Ліндеманна? Волю?… Честь?.. Материнський розпач?.. Кохання милої!..

Все зразу!

Що то було за видовище, що за похід!

…«Коні воронії», кваплячись, ніби розуміючи трагізм ситуації, вибивалися із сил, тягли тяжкі гармати вузькими сільськими доріжками, або полями навпростець, або луками під грохіт канонад і під одчайдушний лемент ворожих кулеметів – мало не десятитонні потворища гармати вгрузали колесами по самісінькі осі в м'яку землю, а коні шарпалися, вивертали ноги й горбатилися, напинали хребти, вириваючи гармати для того, щоби через кілька кроків зав'язнути знову…

А в небі, як тільки вони вийшли з укрить і посунулись вперед, з'явилися ворожі літаки, як орли–стерв'ятники, й почали їх клювати…

Над однією братською могилою, зробленою в бомбовій вирві, Петрові випало промовляти. Тяжко йому було промовляти, але, щоб підбадьорити живих, він мусив щось сказати про мертвих. Він говорив просто, спокійно і мужньо, а сам був змучений і печальний. Він не мудрствував, не подавав нікому лицемірних надій, говорив терпку, оголену правду – правду про їхню загибель, але й про їхню славу. Він говорив так, ніби це була вже остання їхня братська могила, ніби в тій братській могилі вже лежить і він. Говорив тихо, але слова його западали в саме серце почорнілим у боях друзям…