Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

– Слухайте, товариш архітектор! Ось… їжте… Ну–ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро.) Уявіть собі, що ви «таки да» знову в тюрмі та й їжте собі на здоров'я…

І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся назад під стіл.

Це була не юшка. Це була їжа, якої в жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м'яса – все на купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.

Максимові зовсім не хотілося їсти, але він мав про кого подбати. Він розбудив Костика:

– Костику!.. Треба триматися ж…

– Добре… – мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть не знаючи, чого від нього хочуть. – Добре…

–Їж, Костику!..

Очунявшись нарешті, Костик накинувся на їжу так само жадібно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кінцем Костик насилу зупинився й напосівся на Максима, щоб і той із'їв хоч трохи, і Максим мусив також проковтнути зо три ложки тієї їжі.

Потім вони полягали знову, й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп'я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився без сну, і тепер–от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на світі, навіть про найстрашніше, що чекало на нього попереду. Ним володів сон.

Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве – почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли так блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки – не лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл – мусили пройти по прифронтовій смузі й під бомбардуванням до міста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всіх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як відважно й як геніально просто вони обійшли сувору заборону будь–яких відвідин!

Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – із «тюремної камери» і з тієї хатини, де жила господиня з дітками. В силу необхідности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тієї ж необхідности також усі її гості – «сестри, куми й подруги–солдатки», – що приходили «по ділу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє перед смертю, – то це навіть і на думку не спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це все було задумано. І от ті жінки, «сестри й куми», відвідували так господиню кілька годин.

Із сіней через камеру до господині перебігала якась жінка чи дівчина в легкій хатній одежині та великій хустці (так як тіль–тіль вибігла ось по сусідству зі своєї хати!) і, зиркнувши на арештантів, зникала за рядниною, що нею було завішено двері до господині. Там вони собі щось шепотіли про свої справи, а по камері тим часом гуляла торба з насінням. Вася просто розкошував. Він зорієнтувався відразу, що й до чого, і аж розсідався від радощів, що, мовляв, «які ж ті жінки, каналії, хитрі, а ті вартові – дурні, як індики!». Він не тільки насолоджувався сам насінням, але й щоразу підходив із торбою до вартового й насипав йому стільки, скільки той хотів. Вартовий лузав насіння й оповідав безтурботно якісь анекдоти, вся камера сміялась, а танкісти під столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був і несмішний. Смішна була ситуація. Тим часом котрийсь із арештантів уставав і йшов до господині «води випити», з дозволу вартового… Потім вертався, ховаючи або записку, або вузлика під полою, а чи пару білизни й нишком витираючи очі. Згодом гостя теж виходила. Заходила інша… І так без кінця. Диригувала всім і регляментувала візити господиня. Фактично в ті години вона була начальником цієї тюрми, а не старшина.

Вартові мінялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибіряк, не здогадався зовсім. Другий вартовий, українець–далекосхідник, здогадався відразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собі насіння, почепивши автомат на шию. Час від часу тонка усмішка перебігала йому по обличчі, але він зганяв її геть і напускав дурнуватого вигляду. Третій, якийсь замріяний студент–москвич, теж не помітив нічого. Та четвертий, якийсь «хахол»–служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарешті зорієнтувався й підняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тільки різних «передач», але й різних новин, що їх понаносили жінки.

Максимові ніби ніхто нічого спеціяльно й не говорив, але він усе увібрав у себе, неначе вапно вологу з повітря. І коли Василенко пізніше переказував йому своїми словами все, що чув, то Максим уже не довідався від нього нічого для себе нового. Він уже знав, що діялося навколо…

…У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на всякий випадок) червоними стрічками на шапках і рукавах, в надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів'я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрість «партії Леніна – Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, на вибір, говорив:

– Ей, ти там!.. Ти будеш горсовет!

– Ти, в папасі! Будеш комунхоз!..

– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.

– Ти – начальником цивільної міліції.

– Ти – пошта.

– Ти… Ти… Ти…

I так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі перед тим, як стати «властю», не тільки грабували, п'яні від патосу руїни в більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів перед тим, при іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спеціально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед німцями й увійти в довіру до них, вони взялися були за таку роботу: вішали… О, скілько вони перевішали, таким способом при німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни» …

– Такого Зайця знаєте?..

Шепіт. Максим чує… І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж не знає Зайця?! Його весь світ знає. Це ж він вішав Миколу… Він же повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п'яний Заєць все брався знову та потішав:

– Терпи, старик! Зараз на екскурсію до Бога підеш!..

Так він, б'ючи обцасами перед ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціалізму», – чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.

– А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, работніком НКВД. Гасає по місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем…

– А Волика знаєте?

– Це той, що…

– Так, це той, що… При німцях він був незрівнянним «патріотом». Подейкували, що він також служив у гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається…

– А такого знаєте?!. А такого?.. А такого?..

Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.

– А солдати, п'яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат…

– А в місті стоять шибениці – так само, як і при німцях!..

– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!..

– На жінках і дітях виміщують злобу…

По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію.

Всіх поголовно мобілізують і – «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родіною» … Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір – або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж… і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть–верть, хоч верть–круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці – на вербі чи біля муру… Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все–таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті…

А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.

Тоді втрутився Вася–танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніяльну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз’юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких:

– Маладєц, Павлуша!..

– Я не Павлуша!

– Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, – ти ж Павлуша…

– Я не Павлуша!

– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…

– Сядь!

– А то чого б? А–а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до женгцини, чортів хахол?!. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я, брат, насидівся в танку, а ти от на такім троні… з бабами воюєш? Га?

– Сядь!!. Слиш?!!

– Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тоді й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…

Втручається черговий. Вася його осаджує:

– Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були.

Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим олімпійським спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:

– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..

З'являється старшина, – ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:

– В чом дєло?

– Товаришу старшина, – каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. – Навіщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо…

Черговий і вартовий поперхнулися на півслові.

Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового:

– Дихни!..

– Та то… я… е–е… той…

– Дихни!!.

Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині.

Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з'являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.

Тоді Вася підходить до нового вартового–автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі.

Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять.

Вася зітхає під столом – либонь, за насінням тужачи:

– Ідійоти!.. Не знають, де їхнє щастя!..

Жінки не ходять. Найголовніше, мабуть, у їхніх відвідинах було те, що вони зруйнували реальність тюрми, створивши на деякий час ілюзію свободи, навіть близькости родинного затишку й добросусідства.

Проте випадок із господинею на цьому не закінчився. Він закінчився щойно аж надвечір тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала її дітей.

У хаті запанувала гнітюча тиша, що навалилася на людей разом із присмерком, – тяжка, як учадіння.

Увечері, повертаючись із допитів, люди почали приносити нові чутки, в яких з'явилось і нове – ні, не нове, а добре Максимові знане – ім'я Ірчука…

* * *

Ім'я Ірчука зроджує болючу асоціацію…

…То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з–за обрію вогняною півкулею. Це – в центрі. А праворуч – земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч – море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола – від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново–зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір… Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діагоналі, з–за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари – зловісні, пекельно–динамічні. Виходячи з точки, як дим від пострілу, вони стремлять вгору по діагоналі й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево–сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на сліпуче сонце й його роздушити. А з–за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по одній розгортаються в зграю ластівок – чорних із бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до сонця… І то вже ніби не ластівки, то буревісники над морем і над землею, над золотими струнами – ні, над списами пшеничної ості степу.

 
«Аж на море вусом звисла,
Звисла і шумить…»
 

Ці слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса–панно, 10 метрів на 10 метрів.

Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить.

Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі – кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло… Ось–ось – ударять літаври! І тоді…

Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною–чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни – його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям… Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих…

А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матеріялів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно–сіра пляма погано зафарбованого матеріялу, якоїсь ряднини розміром 10x10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше – запропонував зробити пристінну завісу в театрі, та коли складав договір – зробити це за… чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті – це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима – не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект.

– Збудуй її, друже! Ти ж розумієш – її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля – монументальна, суворо–велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, – вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що – «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» – фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службово – завідувач «відділу освіти» при німцях.

Завісу було почеплено… Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно–сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом… Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь… Люди зрозуміли. Все зрозуміли…

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію… І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовність нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацію…

* * *

Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам – просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому – нема чого робити катавасію. Та й взагалі – не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі – «що ж робити?!». І благально дивився на Максима…

Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:

– Будь мужній, Костику… То все дурне, що вони хочуть… Головне – витримати й не датись обернути себе на ганчірку… Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?..

– Добре… – прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув…

* * *

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек – до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.

– Так! – почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною – стіл. Над столом на стіні – ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі – пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала… напівоголена дівчина – в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо–пристрасних обіймів, доведену до забуття чи до сну…

«Цікаво, – майнула іронична думка в Максимовій голові, – чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?..»

Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в суміжну кімнату…

Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, – навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула – кого ж привели. Лише згодом промовила – байдуже й безвиразно:

– Сідайте…

Й читала собі далі якісь папери.

Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.

«Слідчий», – подумав Максим.

– Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, – промовив нарешті майор, не підводячи голови, – не то відрекомендувавшись так, не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуїцію має ця людина! – здивувався Максим. – Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши – знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, – не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:

– Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура – неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

– Нічого особливого… – мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. – Нема чого казати.

– Так… – протяг майор. – Нема чого. Маєте рацію. – І зітхнув… – Усе, брат! Кінці зійшлися… (Помовчав…) А шкода…

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. «Що, що?!» Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» – і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?» – думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» на нього. Він–бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому – в тому або – або, що його так чудово сформулював той Кутузов. А вся ця писанина – це лише гра в законність, формальне виправдання беззаконня.

Так понуро думав собі Максим. А що думав майор – невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столу й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:

– Ex!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.

– Як? – здивувався Максим. – Перед ким?!.

– Та перед оцим ось… – майор глянув у папери. – Перед оцим… Ірчуком?.. Так, Ірчуком…

Максим знизав плечима, не розуміючи, що мав на увазі майор.

Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки на столі й простяг його Максимові:

– Це ваше?.. Це ви робили?

Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила в очі, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимові.

– Так, це я… Слухайте… – прохрипів Максим тремтячим від гніву голосом. – За цю ж річ уже повішено одного… Мого друга…

– Знаю, – промовив майор тихо й ніби зітхнувши. – Знаю… Але – то була помилка.

По хвилі майор розгорнув теку, а в ній розгорнув якийсь папір і прочитав… Він прочитав абзац із формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише тут ім'я Миколи було замінене ім'ям Максима, а замість мови про заперечення ним фашистської «Нової Европи» мова йшла про заперечення комуністичного «нового світу» в формі старої й чужої «родіни». Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи:

– Це от… із формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це – головне, суть.

– Дякую, – промовив Максим уже байдужим голосом.

Мовчанка. Майор зітхнув, закрив теку, знову подивився Максимові в очі, а тоді ще раз узяв ескіз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарешті сказав, ніби роблячи підсумок:

– Отже, тут сформульовано повністю ваше кредо й ваші позиції… – Це він сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо.

– Так, – відповів Максим просто.

– Я вас про це не питаю, голубе, – перебив майор. – Мені це не потрібно. Що ж до цього ось (труснув ескізом), то мені здається – тут також ніякі коментарі не потрібні. Все вичерпно ясно.

Але, на диво, в його голосі не було ні злорадства, ні погроз, ні єхидства чи намагання «впіймати». То був голос не слідчого, як його Максим завжди звик чути в своєму багатому на досвід із слідчими житті. То був звичайний собі, простий, безпосередній людський голос. І він щось хотів йому поміж словами сказати… І раптом Максим відчув себе на самісінькій грані, за якою на нього вже чигає порожнеча. Може, ще цієї ночі, а може, через ніч – і те, що є неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирішено, й ця ось людина в шинелі наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нічим тому запобігти, нічим зарадити. Не може – це ясно. А головне – його, мабуть, самого вражає та безодня ницости й занепаду сумління людського, втіленням чого є тут ось такі–от стоси паперу, нагромаджені заради підлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. І йому раптом, на цій от грані, схотілось перед цією людиною висловитись. До краю. Щоб він, цей післанець безглуздя, бодай хоч знав, що є люди, які не визнають щурячих компромісів і торгів із сумлінням.

– Вам це не потрібно, але я все–таки хочу вам сказати, що це так, – звернувся він до майора. – Більше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення – ідіотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не лякає, а лише ображає. Не лякає мене й вирок. У суті своїй, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, і вирок – логічний. Добре. А тепер–от я хочу поставити в тій формулі крапки над «і», щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотників. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не боїться свого ворога й зневажає його. Завтра на мені «чортополох поросте», мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирішена. Отже, уявіть собі, що мене вже немає і це я вже говорю з могили…

Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:

– Отже… Ви от нас – мене й безліч нас – називаєте «зрадниками вітчизни», «ворогами народу». Смішні ви. Таж якщо в усьому цьому дурноплясі, в цьому океані підлого рабства, зради й мерзоти ще є патріоти своєї землі й свого народу, то це, власне, – МИ. Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп'яли наш народ удвох на спілку, й поставили їм обом опір – чим і як змогли. Так. І зрадники зовсім не там, де ви всі показуєте, як той злодій, що, втікаючи, кричить «тримайте злодія!».

Чи ви знаєте, хто найбільший зрадник вітчизни й найжорстокіший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схід, а тепер ідете на захід, – шлях вимощений кістьми наших матерів, сестер, батьків, малесеньких дітей, стареньких бабусь – усіх тих безборонних і безневинних, що їх ви, втікаючи, кинули напризволяще… ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятиліттями, коштом величезних народних жертв і самопосвяти… Ви пройшли шлях, залитий їхньою кров'ю… Та ви й самі – так, і ви також – залиті їхньою кров'ю, хоч і не всі з власної волі. З чиєї волі? Ви це знаєте. Ви знаєте, як то все було, ви свідок… Будьте ж правдивим свідком, подивіться у власне серце, у власну душу й самі собі скажіть нелукаво: хто ж є найбільший зрадник вітчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усіх розчавлених, розтоптаних, повішених, замордованих безневинних дітей, матерів, стариків? Нарешті – зрадник і таких–от, як ви?.. І коли ви будете нелукаві, ви побачите відважну й правдиву відповідь у власному серці. І відповідь та буде…

Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови в чеканні відповіді.

«Ну й хто ж?» – спитав самими тими бровами.

– Все він же, «батько народів» …

– Хто, хто? Повторіть!

– Йосип Кривавий – Джугашвілі!..

– Як, як? – перепитав іще раз майор жвавіше, явно збуджений звучанням цього імени.

– Джугашвілі! – повторив Максим твердо, ще й додав: – Сталін!

– Ого!.. Прикажете це записати?

– Як хочете.