Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Розділ дев'ятнадцятий

Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце густою зеленою короною. Максим сидів на грубому пні й не міг вийти з дива:

«Звідкіля взимку таке зелене лапате дерево?»

Мовби велетенський платан а чи дуб розлого розкинув своє гілля і шумів, шумів.

Та це був зовсім не платан і не дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. І це вона заставила зеленою короною небо й шуміла. Але не листом вона шуміла, бо не листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. І зеленіла та омела, й шелестіла, а в тій омелі гудів горішній свавільний вітер.

Максим смоктав грудочку снігу й слухав той шум. «Отаке, – зелена омела взимку на чорній сухій липі». І дивився просто перед собою затуманеним зором.

Перед ним на узгір'я підіймався чагарник. Густа–густа осичина, ліщина, дуби, берізки, бур'янища. І все те вкрите інеєм. Так, то туман сів інеєм на ліщині й на низьких кущах. Бо ж це «сівера», як кажуть сибіряки, тобто – північний схил горбів і пагорбів. Максим пригадав, що подібне слово вживається й у них на Слобожанщині, а саме – «сіверко», тобто холодно від північного вітру. А «сівера» – дуже подібне. В «сіверах» стояв ніби морозець – це в той час, як на південних схилах пагорбів уже текла вода патьоками, збігаючи десь попід снігом у низини.

Максим сидів і міркував – як же ж це так сталося, що він згубив орієнтацію й збився? Він мав на увазі триматися краю лісу, понад лугом, понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далі й далі в гущавину, в темний ліс, що стояв тут, ніби справжній праліс. Він уже пробував іти і правіше, і лівіше, та нарешті втратив зовсім певність. Тоді сів от під розкішним зеленим деревом і сидів. Якби це було в селі, спитав би, та й усе. А тут кого спитаєш? Ні, треба спершу відпочити, бо в голові і в очах усе стоїть якось не на місці. Може, відпочивши, на свіжу голову вдасться розплутати цю шараду – в чому тут річ? І Максим відпочивав, забиваючи спрагу снігом, але спрага від того ще лютішала. Йому починало вже здаватись, що він так іде бозна й відколи, від того й спрага така, і що він уже забув, які й люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранці клубочився такий густий–густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усі–всі ті, що так було замірилися поставити його на коліна. Ну й ну!..

Шерех по снігу вивів його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи сніг ногами, й шматочки того снігу котилися, як вістуни, попереджаючи, що хтось за ними йде. Ті шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то їх зірвав і покотив. Звівся на ноги й став за липою, визираючи. Щось спускалося майже з того самого напрямку, з якого й він прийшов недавно. Ось! Зачорніло. Двоє. Обоє в цивільній одежі, з білими торбами. Мали страшенно переляканий, насторожений вигляд. Ішли крадучись, дивлячися більше назад, аніж наперед. Максимові стало смішно – це ж і він так!

А ті двоє посувалися просто на нього. Ясно – це були два «торбешники», цебто такий рід солдатів «доблесної армії», яких звали всі в народі «торбешниками» за те, що вони, замість амуніції й зброї, мали лише торби з сухарями, взяті з дому перед «добровільним» героїчним виходом на війну. Такі «торбешники» вже два роки бігали отак по всіх шляхах і стежках, кожен «шукаючи свою часть», але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить. Це ті, що «голосували ногами» за ту систему, яку вони так оце захищали.

Торбешники підійшли аж до липи. Тоді з–за неї назустріч їм виступив Максим. Вглядівши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися, що Максимові стало їх шкода.

– Ми… ми… – пролепетав жалібно один із них, молодший, – ми часть свою доганяєм…

– Так–так!.. – додав другий, старший, кваплячись.

– Знаю, – сказав Максим важко. – Хоч ви й не в той бік, але нічого. Знаю. Скажіть ліпше, чи не знаєте ви, куди можна вийти, як отак піти? Га?

– Хтозна… – сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув торбу, швидко розв'язав її й вийняв звідти білу паляницю. Й простяг її Максимові. Максим узявся за другий край паляниці, і тут… очі їхні зустрілися!

Господи, Боже мій, грім з ясного неба!

Кутузов!!!

Так, Кутузов!..

А Кутузов (це таки був дійсно він, хоч і добре переодягнений та зарослий до невпізнання), ніби його вдарив параліч, – тримався за край паляниці, не в стані пустити руки, і не міг відвести очей від Максима. Губи йому скривилися жалібно й побіліли–побіліли.

Так вони стояли якусь мить, тримаючись удвох за одну паляницю, – один давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала їхні руки при собі.

– Гм, – сказав нарешті Максим, оговтавшись. А потім додав глузливо: – На кого ж ви покинули ОСО армії, товаришу? Га?..

Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убік і панічно побіг, подався стрімголов, вистрибом, як козел. І торбу забув. Торбу підхопив його супутник і подався слідом.

– Ха–ха–ха!.. – сміявся Максим, тримаючи паляницю й навіть не бачачи її. Він не в силі був стримати реготу, що душив його. – Ха–ха–ха!..

Як він сміявся! Але як він, одначе, сам виглядав при тому! Обірваний, з порепаними губами, з божевільно запале ними очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навіть не подібний до людського. Коли б хто побачив його в цей час, почув його той сміх, він би кинувся з жаху тікати геть, ламаючи кущі головою й викручуючи власні ноги.

«– Та на кого ж ви покинули ОСО армії, га?!. Га–га!!.»

Максим поривався кричати це навздогін, але нічого з того не виходило, лише хрипкий регіт. Він сміявся й дивився, як ген–ген мелькали дві сірі плями, віддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному до того, куди пішли всі «час ті» й усі ОСО дивізій, корпусів, армій. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений і переляканий вигляд ще до того, як він побачив і впізнав Максима. Урвавши сміх, Максим провів рукою по чолі, пригадуючи обличчя Кутузова перед втечею.

«Гнаний жахом. Так, він біжить, гнаний тваринячим жахом! Він біжить десь світ заочі, в смертельній нудьзі і… голий. Так, сам перед собою в думках він голий, і йому здається, що всі його таким бачать, хоч і добре вбрався він у чужий одяг».

Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:

«Паляниця?!! Ще й свіжа зовсім!»

І вчепився в ту паляницю зубами. Відкусив шматяку і жував, жував, жадібно, як дикий вепр. Але проковтнути так і не зміг, – за шлунок і за горло хапали корчі. Ні, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку білу й гарну паляницю. Не тому, що вона від Кутузова (о, Максим зовсім не з таких забобонних чи дурних, щоб мститися на хлібові), а тому, що його все нутро підіймалося бунтом проти самої думки про їжу.

Так і не з’ївши ні крихти, Максим зітхнув і засунув паляницю за борт пальта.

«Гаразд. Якщо „він“ побіг отак, то мені треба лівіше».

І, виломивши палицю, пішов лівіше.

* * *

Від зустрічі з Кутузовим Максим мав щонайменше дві користі. Перша – це паляниця. Хоч він і не годен був з’їсти її зараз, але, може ж, він її таки з’їсть потім. А друга користь – це та, що, «відв’язуючись від ворога» й прямуючи все лівіше й лівіше, він, виявилося, випадково натрапив на вірний курс. Уже за годину ходу він побачив, що ліс кінчався, а за ним простягався луг, за яким ген–ген–ген уже виднілися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсім на край лісу, Максим пішов рівнобіжно йому, приблизно метрів зі 100–200 галявиною лісу. Йому аж полегшало, – так, неначе на душі розвиднілось. Головним чином – від певности, що він ішов правильно, не роблячи зайвих петель.

Як і в глибині лісу, тут теж не було ані доріг, ані стежок, – сам рівний, цілинний сніг. Але він помилився щодо стежок. Дійшовши до околиці, він раптом натрапив на стежку, – невелику й не добре стоптану, але все ж таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снігом, а потім по ній пройшлося на свіжо, видно вчора або вночі, кілька собак. А може навіть, то пройшла вовча тічка. Можливо. Це ж був уже березень, отже – час вовчого тічкування. Але з останньої можливости Максим не зробив аніякісінького висновку, – для нього–бо всі вовчі тічки в цьому світі не мали тепер ніякісінького значення. Хіба що от він з того мав уже користь – стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, ніж по цілині.

Так тією стежкою Максим і йшов.

Він ішов не зупиняючись, бо після зупинок йому було тяжко, дуже тяжко вставати. До того ж він мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж острах брав, чи він таку відстань у такому стані зможе подолати. При думці про це він затинався. Якщо він хоче таки дійти – він мусить іти, мусить! І він дійде!.. Навіть тоді, коли б він мав уже останній ступінь гарячки, він однак мусить іти, – тим більше мусить іти! Без зупинок… Звичайно, воно можна було б і сісти, а потім якось і звестись, але це, по–перше, коштувало б йому величезних зусиль волі, а по–друге – що, як тієї волі раптом не вистачить? Що тоді?..

І він ішов. Найбільше, на що він міг ще собі дозволити, – це постояти на ногах, спершись на костур.

…Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори…

І тяжко було втриматися від цієї спокуси. Але він тримався, бо знав, що в його стані це було смертельно небезпечно, – можна лягти й уже ніколи не встати. От би він зараз ліг і – і, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би – ну й усе!.. Коли він про це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне воля і він піддасться на спокусу?

І він гнав думки про сон і спочинок від себе геть.

Кинув малий костур і виламав собі більший. І, підпираючись ним, ішов, мов патріярх чи який біблійний пророк, поважно, величаво і – ледве втримуючись, щоб не завалитися набік у сніг. Хитався не тільки від утоми, а ще й тому, що намагався ступати по вузенькій стежці, а це вже для нього було так трудно, як п'яному пройти по вузькій рівній дошці. І він був мовби п'яний. І, мовби в п'яному марінні, Максим, ідучи й спотикаючися, думав:

«То не штука йти отак, а штука йти ось так… То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть ті гомункулюси, коли кажуть, що в смерті є героїзм. Ні, в самій смерті героїзму нема так само, як нема його й у здачі без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути в нірвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смерті у вічі й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти! Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти!»

– Йти! – проговорив він уголос.

«І наперекір усьому світові жити».

«Жити!» – додала думка.

«Брешуть ті гомункулюси!..»

Він пригадував перечитані книги й бачені твори мистецтва… Великі бібліотеки, архітектурні шедеври, й пам'ятки, й картинні галерії… Лувр, де він був з великої ласки «уряду країни соціялізму», й Ермітаж, де він був без ніякої ласки – просто був. Знав безліч тем і проблем, у тих книгах і творах мистецтва порушуваних… Упивався колись хвилюючою красою й величчю справжнього мистецтва, вічного, величного, божественного…

Але все те тепер перед ним поблідло. В усьому тому, здавалось йому тепер, десь була якась фальш, і все те в його уяві тепер мізерніло, як фікція, як щось штучне, бо душа, агонізуючи, марила зовсім не тим, навіть не найбільшими шедеврами мистецтва… Волошкою синьою вона марила! Чистою, простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою! Життям!..

Він знав, що, коли він умиратиме, інші скажуть байдуже й іронично: ну й що ж – умирай. Яке ти, піщинка у всесвіті, маєш для нас значення? Але він знав, що він так про людину не скаже… Якщо мова про справжню людину!

В уяві встав Соломон.

«– Слухай, Соломоне! – сказав до нього Максим. – А що, як піщинка не хоче були в самумі, га? Якщо вона має свою волю, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?! Ти мовчиш… Бо ти є гомункулюс, нікчемний гомункулюс, Соломоне, докторе бездушної філософії! Та якби я був послідовником твоєї філософії немочі, пророком твоєї хробачиної моралі й релігії, отаким–от філософуючим хробаком, як ти, – я був би послідовним і не триндикав би, як ти, на філософській балабайці, а вмер би, з радістю перетворюючись на мразь. Щоб бути послідовним! Чого ж ти не вмираєш?»

«Чого я не вмираю – я знаю, але чого ти не вмираєш?!. Але все–таки ти вмреш, лише перед тим іще роз'їси пару людських душ, як іржа залізо. В тім твоя роля – підла роля філософуючого гомункулюса, циніка й словоблуда, закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, відгризеш власного хвоста, якщо дійдеться до реалізації твоєї власної тези. Відгризеш – від підлого страху, уникаючи послідовности, і від безмежної чорної зненависти. І такі ви всі, ті, що напоказ ви мудреці Соломони, а на звороті – підлі деспоти, як он той Кутузов.

Коли доходить до іспиту, ви всі тоді каляєте свою людську подобу.

Що?..»

Але Соломон не відповідав, і через те «дискусія» зав'яла. Максим лише зітхнув і – ніби прокинувся. Поки він у думках отак «дискутував», ноги тим часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи ліс. Максим зупинився на горбі по цей бік долини, глянув – і… на ньому все потерпло.

«А тепер–от цікаво, що буде з твоєю подобою? – стьобнула розпачлива думка. – Повилазило тобі! Треба ж було звернути в глиб лісу!!»

Але було пізно. По той бік долини стояло двоє військових – один кінний, а один піший. Кінний показував рукою в цей бік, на Максима.

«Побачили!»

Максим постояв, а тоді помалу трохи відійшов зі стежки, помалу опустився й ліг у сніг. Втиснувся в той сніг і лежав не ворушачись. І лаяв себе. І пильно–пильно слухав. «Може ж, вони ще не побачили та й підуть собі геть тим шосе». Минали хвилини – тихо. «Значить, поїхали». Але ні – де там! Чути було – рипів сніг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього. А тут – хоч би тобі якась зброя! Раптом зовсім близько чоловічий голос вигукнув здивовано:

– О!.. Тут хтось є?!.

«Не бачили! Вони зовсім не бачили! А ти, йолопе, ліг посеред дороги! Чи ж не йолоп?!.»

– Гей, агов! Товаришу чи пане?!

Спересердя Максим аж застогнав.

– В чім справа? – запитав той самий голос уже зовсім близько. Але запитав зовсім лагідно, навіть стурбовано.

Максим виглянув одним оком. Перед ним було двоє військових у совєтській уніформі. Один кінний, а другий піший. Обоє назовні без зброї. Кінний сидів на коні боком, по–жіночому, бо одна нога в нього була по коліно забинтована. Сидів без сідла, на стомленій конячині. Піший тримав коня за вуздечку. Кінний був з відзнаками лейтенанта артилерії, а піший – рядовий піхотинець. Усе це Максим розглядів в одну мить. А розглядівши, підвівся й сів.

Військові аж відсахнулися, так вжахнулися його вигляду.

– Що з тобою, чоловіче?!. – гукнув кінний, а піший поцмокав язиком і покрутив головою.

– Отак чоловіка образувало! Га! – проказав піший про себе.

– Нічого особливого, – промовив Максим. – А що?

– А те, що ти, чоловіче, мабуть, не иначе як з гілляки обірвався, на якій висів уже з тиждень!..

– Та майже так, – сказав Максим, а тим часом подумав: «Безперечно, це така ж сама пара, як і та, вранішня, від якої я утік. Зараз лізтимуть мені в душу, чіплятимуться – що і як. Але – що вони зі мною зроблять?! Вони ж, здається, без зброї! Проте брак зброї назовні ще не значить, що вони справді без зброї. А крім того – їх все–таки двоє і вони зовсім не такі, що „зірвались з гілляки, на якій висіли вже з тиждень“, хоч лейтенант і ранений. Ясно, що цей здоровенний піхотинець підпорядкований тому кінному начальникові, а цей останній, напевно, видресуваний, дисциплінований „слуга царю і отечеству“, безперечно, вірний член партії, а може, ще й орденоносець».

Такі думки майнули Максимові в голові.

Лейтенант був справді орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А тим часом він звернувся до пішого:

– А зсади мене лишень, друже мій!..

Піший розстелив на снігу біля Максима шинелю, зсадив обережно товариша, всадовив його на тій шинелі, припнув коня до дубка, а тоді й сам сів. Якийсь час вони сиділи мовчки. Відсапувались. Максим ніби байдуже, але пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумніву, сибіряк, – це було чути з акценту в його мові. Щодо цього Максим не міг помилитися. Піший же був вайлуватий селюк–парубок, безперечно – українець. І щодо цього теж не можна було помилитися. Лейтенант був високий і худий, а солдат – низенький і опецькуватий.

«Ну зовсім Дон Кіхот і Санчо Панса!» – посміхнувся в думці Максим. І ледве стримував посмішку від дальшого ходу думки щодо цієї аналогії:

«І головне, вони дібрані національно знаменито до такої двійки – Дон Кіхота та його антипода й зброєносця. Перший – росіянин, імпульсивний фанатик і, мабуть, лицар „світової революції“, носій ордена і партквитка. Другий – українець, тяжкий і вайлуватий, мабуть, скептик і реаліст, але й служака – „що накажете!“ – без орденів і без партквитка».

– Чого ви посміхаєтеся? – спитав лейтенант, усе–таки якось, мабуть, вловивши Максимову внутрішню посмішку.

– А хіба то погано?

– Ні, але все–таки?

– Аби не плакати.

– Ну, плакати, положим, нема чого. Більше смерти й так нічого не буде.

І враз подивився пильно на Максима та:

– Скажи, друг, як нам пройти на Борисівку? Розумієш, така, брат, єрунда, – вириваємось із оточення, йдемо отак аж із–під самого міста О. і все не можемо вискочити. Так–от, як же на Борисівку тут? Га?

Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався – сказати чи не сказати? Сказати про Борисівку – значить ствердити, що він іде звідти, тобто втікає від тих, до яких належить лейтенант. Така правда й щирість може йому дорого коштувати. Це значить – видати себе з головою і, рятуючи його, вгробити себе. Він же, замість подяки, візьме та й пристрелить, мовляв: «Ага, зрадник вітчизни! Шпіон, фашист і т. д.» А з другого боку – шкода й хлопців. Ні, Максим вирішив трохи зі щирістю почекати й відповів ухильно:

– Не знаю… Сам туди йду…

– Шкода, – зітхнув лейтенант. – Ти понімаєш, нам би треба так пройти, щоб ні німців не зустріти, ні своїх… Понімаєш – до німців потрапиш – у полоні здохнеш, заморять, як щура, падлєци. До своїх же потрапиш – знову воювати треба. А тут, брат, осточортіла ця волинка! Тут би…

Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зітхнув і сердито сплюнув.

«Цікаво, щиро це він чи „Ваньку валяє“», – подумав, посміхаючись про себе, Максим. А лейтенант поліз тим часом до кишені й витяг жменю махорки.

– Куриш? – спитав у Максима.

– Курю.

– А папір маєш?

Максим з жалем розвів руками, – паперу в нього не було.

– І в нас, брат, немає, – сказав лейтенант. – Два дні вже не курили. Просто чортзна–що. Ані тобі крихти хліба (на цьому місці піхотинець, що сидів мовчки, смачно сплюнув), ані тобі паперу, щоб хоч з горя закурити. – І, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолійно та:

– Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не віриш? Ось…

Справді, то був орден, і не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальці, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив:

– Оце, браток, стільки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога… Ну, – звернувся він до піхотинця, – чого носа повісив?! Як дійдеш до своїх, доложиш комісарові! Ви, хахли, на це мастера… – і гірко зітхнув.

Солдат якось безглуздо засміявся, а тоді сердито сплюнув і вилаявся просто в білий світ. В знак протесту, чи що? А лейтенант закінчив уже до Максима:

– А я сибіряк, брат… Сибіряк!..

І з якою гордістю це було сказано!

– Бачу, – сказав Максим.

– Звідки ж ти бачиш? – жваво зреагував лейтенант.

– Та так…

Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:

– Ну, добре. Якщо ти бачиш, то – міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?

– Сховай, – сказав Максим. – Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко його заробив.

– Правда, – сказав лейтенант іронично й пригнічено. – Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було…

Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з–за пазухи й простяг лейтенантові.

Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.

Солдат не витримав і радісно засміявся.

– Паляниця!

Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.

–Їжте, – сказав Максим.

– А ти? – спитав лейтенант.

– Я не хочу.

Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все–таки на три рівні пайки – собі, товаришеві й Максимові – й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість – заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони–от можуть їсти, а він уже їсти не може… А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки…

– Знаменито! – сказав лейтенант. – Знаменито, брат!

– От здорово, спасибі вам! – сказав солдат і закліпав очима на Максима. – Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?

– Буває, брат… – прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет – і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.

– Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! – звернувся він до своїх нових друзів.

– Де?! – аж скинувся лейтенант.

– Ось тут, – постукав Максим пальцем по його козиркові.

– Та тут картон! Е–е, я вже дивився.

– Ану, давай його сюди.

Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м'ясом» і подав Максимові.

Максим обдер геть матерію – всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки… Лейтенант і солдат аж заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.

– Ну, ти, я бачу, й сукин син! – ляпнув лейтенант Максима по плечі. – Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?

Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.

Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема – проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись – «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася – на лейтенантові були ватяні штани…

І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Солдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.

– Покиньте, – сказав лейтенант. – Це безнадійна справа.

– Ні, – зітхнув Максим. – Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати – ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…

І кресав, і кресав.

І ось – вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.

– Е–е… – сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. – Ти, я бачу, зух!.. – і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.

– Скажи, звідки ти є? – спитав нарешті.

Максим назвав своє місто.

– Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?

– Є.

– І діти?

– Синок… І дочка…

– Гм. А як звуть синочка?

– Борис.

Лейтенант про щось задумався. По хвилі:

– Гарне ім’я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?

– Та… доганяю ж часть…

– Маладєц… – сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.

– Як і ви… – додав Максим.

– Авжеж, – згодився лейтенант тим же тоном.

– А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?

– Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у Бога за пазухою!..

Зайшла мовчанка.

«Чи він справді, чи ваньку валяє?» – знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.

А солдат і собі зітхнув:

– Ex, молодці хлопці, которі там, у Рябині…

Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».

– Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штиками в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…

Лейтенант промовчав. А солдат подивився на Максимове пальто та:

– Ex і пальто ж на вас добре!

– Та де!.. От на вас шинеля – то одежина! А це вже онуча.

– Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..

– Бачите, – сказав Максим, – шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».

– Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би.

– Ну–ну, – сказав лейтенант. – Ми ж в одному пальті вдвох не втечем?..

– Та отож… – зітхнув солдат. – А жаль…

Вони сиділи далі мовчки. Курили.

Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.

Нарешті лейтенант і солдат стали збиратися в дорогу. Солдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.

Максим теж устав і почав лаштуватися в дорогу.

– А ви куди? – спитав лейтенант ураз Максима й уже на «ви».

– Та на Борисівку ж… – посміхнувся.

– Дурний! – раптом скипів лейтенант. Розгнівався, аж повернувся на коні й почервонів увесь. – Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слід – один кінний, а один піший? Бачиш? Так отак іди, йди, йди – і в самісіньке своє місто прийдеш, нікого не стрінеш… До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..

– Пойняв, – захвилювався Максим. На нього війнуло чимсь знайомим. Пригадався Васька–танкіст… – Пойняв, – повторив Максим, а тоді: – Ну, так от слухайте ж і ви: оце бачите ось один піший слід? Бачите? Так отак ідіть, ідіть, ідіть і під самісіньку Борисівку прийдете… Ясно?!

– Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привіт дружині й дітям!

Вони всі потисли один одному руки. І розійшлись.

– Хвилинку! – гукнув голосно лейтенант, як Максим уже відійшов.

Від несподіванки Максим аж здригнув: «Може, роздумав?!» Обернувся.

– Слухай! – сказав лейтенант. – Будь обережний! Ото бачиш – соша? То соша із Сумів на Білгород. Так дивись обома, переходячи. Там німаки їздять.

– Щоб не шльопнули… – тихо пояснив солдат.

– Добре. Дякую. Дивитимусь.

– А ще, – сказав лейтенант, – як перейдеш шлях та вийдеш на той бік у ліс, то там побачиш хатину… Наш слід до неї виведе. Зайди до неї. Може, щось собі там і вибереш…

– Правда, – посміхнувся солдат. – Воно здасться, доки додому дійдеш.

– Зайди ж! – повторив лейтенант.

Максим пообіцяв. Ще раз подякував. І після того вони вже розійшлися зовсім. Кінний і піший сквапно пішли Максимовим слідом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:

«Ні, це не Дон Кіхот і не Санчо Панса! Зовсім ні! Як легко, але й як приємно можна іноді помилитися!..»

А тоді повернувся й пішов у вказаному йому напрямку.

Вийшовши на самісінький край лісу, довго придивлявся й прислухався до шляху. Десь гуло. Ближче. Потім прошуміла, прослизнула, як скажена, особова автомашина. І стало тихо. Максим швидко перейшов шлях і пірнув у густий ліс по той бік. Лише помітив, що по шляху текли згори струмки…