Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

II

Сліпуче «панікадило» пливе над землею в чорному морі ночі. Пливе, й роняє пелюстки, й тягне тонюнькі смужки диму, як серпантину. І всюди вогненні пелюстки. Ціла веремія. Ніби продовження того феєричного сну, тієї паради у Львові, в древньому і славному місті, сонцем осяяному й громом литавр озвученому, лише замість литавр тут гуркіт землетрусу з усіх країв – на північ і на південь, на захід і на схід…

Пройшовши кілька кроків, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди і занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, і занадто багато грому – грім двигтить суцільним кільцем, в якому немає жодного просмику.

Куди йти?

Він зупинився на пагорбі, над крутим схилом. Таке відчуття, що це він стоїть на високій горі. За спиною горить хата (власне, не горить, а чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та розчахнутими стінами на тлі далекої заграви, – єдина хата, що лишилася була від якогось села, збомбленого й спаленого раніше, а тепер її ворог спробував підпалити, щоб правила за орієнтир для артилерії, так, либонь. За пагорбом десь далеко рвуться набої тяжких гармат, пролітаючи з виттям над головою. А попереду, й праворуч, і ліворуч, а також у небі понад усім невидимим обрієм море вогню, рухливого, грайливого, ніби спеціяльно влаштована пишна, святкова ілюмінація – з феєрверками, з квітами, з барабанами…

Вгорі пливе «панікадило», а ген унизу хвилюються череди вогненних язиків, там мандрує по землі полум'я. Незчисленні язики підлизують морок і біжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита «катюшами». Язики полум'я гойдаються і йдуть розстрільнями, ніби то гойдаються вогненні пилки, покладені зубцями вгору, а чи росте й гойдається вогненний комиш…

Праворуч, позначаючи обрій, порскають іскрами вогненні острівки – то горять селища, а між тими острівками то там, то там раз по раз спалахують вогненні гейзери – то б'ють туди гармати й падають бомби. А між усім тим простягаються в небо разки вогненного намиста – то вогненні стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднім, чорнім океані неба прокляту, живу, рухливу мішень, шукають летючу смерть. Часом в тім місці на землі, звідки виходить вогненна стежечка, вибухає гейзер вогню, тоді разок намиста уривається, щезає, але на його місце з'являється враз багато нових в інших місцях…

А попереду, ген–ген в чорнім безмежжі, з–за невидимого обрію підіймається й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсінькі струмені вогню порскають з усіх боків безперервно й безугавно, згинають параболі, схрещуються в усіх напрямках, творять вогняні арки, а з них ціле густе мереживо… То десь над Бродами тріюмфуючий ворог з тисяч автоматів і рушниць борознить небо безліччю трасуючих, світляних куль. І безліччю ракет. Звуків не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. Це найгрізніша частина обрію, бо найтаємничіша, бо мовчазна. Отака вогняна пантоміма. Пантоміма тріюмфу ворога, що не знає ні жалю, ні пощади.

Куди ж іти?

Втома пригинає тіло до землі, але треба б кудись іти. Куди ж іти?

Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматні стрільна, пролітаючи над головою цілими чередами, вилетівши десь з невідомої точки, не то справа, не то зліва. Групові розриви сколихують землю. А ще далі за тими розривами чути далекий клекіт моторів – то ревище й скрегіт танків, сталевих всетолочащих бронтозаврів, що десь там безугавно сунуться табунами… А може, то десь переформовуються моторизовані частини… Чиї? Звичайно, «його», бо «наших» чорт має взагалі…

І всюди стоїть такий клекіт. Він заповнює усі інтервали межи вибухами, межи глухими рокотами грому. Разом з ними він творить звукові обрії, зійшовся велетенським колом, і те коло таке щільне, що не вичувається в ньому жодної пустоти, жодної прогалини, якою би можна було вийти. Єдина звукова пустота там, де цвіте водограй трасуючих куль і ракет над Бродами. Там, на сході.

Петро кладе на землю панцерфавста й сідає сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталістичним настроєм від усього й від безмежної утоми та гарячки. Намацує флягу при боці, випиває з неї рештки води, теплої, нудної, і так сидить.

«Панікадило» в небі погасло, і від того темрява раптом згусла, а в ній заграви пожеж, далекі череди язиків полум'я з горючої, запаленої «катюшами» землі, спалахи вибухів та мерехтіння трасуючих куль стали яскравіші, творячи велетенське вогненне коло. Діяметр його – десятки кілометрів.

Всередині те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де–не–де в темряві раптом зрине лускітнява автоматів, і знову тихо.

Ба, це ж там всередині вся їхня дивізія… і увесь тринадцятий корпус!.. – думка зринула як порада, як потіха. І справді – це заспокоїло. Він тут не сам! О, він тут не сам! Тут десь їх дванадцять тисяч… Приречених… Так, дванадцять тисяч самих тільки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидувані квітами, – молодих і зелених… Таких, що ще й на світі не пожили… Таких, що ще й пороху не нюхали… Тепер вони замкнені в цьому вогненному перстені. А ще ж скільки інших!..

Від цього стає легше. В гурті все легше. Він поривається йти туди, до гурту, шукати їх. Шукати! Там вони. Всі! До своїх. Але…

А може, там вже нікого й немає? Може, всі щезли, зникли, вилетіли, як камфора, а увесь той простір заповнив ворог, і то він там причаївся грізно, а з усієї дивізії, з усього корпусу лишився він тільки сам у цьому перстені.

Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потім нашорошеність слабне, вертається апатія. Петро шукає, на що би спертися спиною й так сидіти. Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, недалеко. Але темрява не розходиться, а ще більше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж він, той ранок!.. Збоку в темряві ніби бовваніє якийсь пеньок чи стовп. Петро підсувається, – так, це пеньок розщепленого дерева, – він спирається на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматні над головою перестали вити. Стало ніби тихіше.

Ніч тепла, аж душна, липнева.

Петро сидить і чекає, чекає, слухає дзвін у вухах – то біжить час, і ритм його відбиває пульс у скронях… В темряві пролітають повз нього яскраві вогненні цяточки – це світлячки (чи «святоіванівські хробачки», як кажуть у цих місцях), це значить, тут близько ліс чи сад, але Петрові здається, що ті вогненні цяточки відірвалися від того проклятого водограю над Бродами і замчали аж сюди.

Петро заплющує очі. І з надзвичайною яскравістю, помимо його волі, зринаючи десь з глибини позасвідомости, з найдальших кутків мізку, проходить перед гарячковим внутрішнім його зором, немовби на екрані, все, що сталося за такий короткий, але такий несамовитий подіями час…

III

Парада у Львові – то було давно, здається, вже тисячу років. Потім була тяжка проза, тяжкі солдатські будні… Власне – потім був Ромцьо, його товариш, юний і веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича, – непереможний оптиміст. Всі його називали Ромцьом, лише він один називав Романом. Цей юнак заступав тоді для Петра все, він був як прапор, що трепетав бентежно й життєрадісно на понурому, хмарному тлі, пориваючись в синє небо, яке, безперечно, було, напевно, десь за тими олив'яними, тяжкими хмарами. Він затуляв собою прикру дійсність для Петра… В тяжкій прозі солдатських буднів вишкільної каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони побували разом, в мряці моральної депресії від приниження, нудьги й тяжкої зневіри. Роман горів, як радісна свічка надії й безмежної віри в їхнє велике, героїчне призначення, ради якого можна терпіти все. Все терпіти, і навіть приниження, навіть образливе, гірке становище «унтер–менша». Аж не вірилося, який великий заряд життьового оптимізму, шаленої вітальної сили, кришталево чистої віри в свою правду й полум'яної любови до покривдженого народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного романтика з блакитними очима, що одяг страшну військову уніформу з відзнаками «СС», сталевий тяжкий шолом і мусив цілі дні гупати на полігонах кованими солдатськими чобітками. Ті ковані чоботи натирали на його юних ногах мозолі й водяні пухирі, так само як і вся солдатчина натирала болючі пухирі на його юній душі, так само як натирала пухирі на душі тяжка й ганебна доля «унтер–менша» … Але він терпів. Він промінився надією й радістю. Наперекір всьому. Навіть тоді, коли вже всім було ясно, що перспектива, яка їх чекає, дуже й дуже кепська. Війна увійшла в найжорстокішу фазу, для них не витворюється жодної сприятливої ситуації для виконання історичної місії, навпаки, ставало ясно, що та війна немилосердно змеле десь їх на порох, і пропадуть вони ні за понюх табаки, щезнуть десь отак, між іншим, і ніхто навіть не знатиме, де їхні кості. І головне – пропадуть вони за чужі інтереси, хоч як вони за ті чужі інтереси не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрію боротися за інтереси свої, власні. І головне – той чи ті, за чиї інтереси їх буде змелено на порох, трактують їх як бидло, як худобу, як «унтер–меншів». Постійно й незмінно. Їхні інтереси розходяться, й про це вибранці прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без роз'яснень, бо це закономірність, бо так завжди було. І тому вони без пояснень брутальні, тверді, без жодних сентиментів, бо вони стремлять до своєї мети: наївні розрахунки цих «хлопців», як вони вже навчилися їх називати, підпорядкувати собі. І тому вони їх так нещадно муштрують. Вони готують усіх їх, отаких блакитнооких Ромців, на гарматне м'ясо, «унтер–меншівське» м'ясо, і тільки… З усвідомленням цього не одному з них, з тих «хлопців», гірко було на серці й на душі. Гірко було й за ті паради, за ті квіти, що ними їх обкидувано, виряджаючи на цей «подвиг», за ті помахи рук, якими їх благословляли матері, за ті «повітряні» поцілунки, якими їх дівчата нагороджували, як лицарів… Нащо вже Петро був твердої вдачі й завжди, зробивши якесь рішення, якусь обравши мету, йшов до неї через усі труднощі й не зневірявся, але тут і він посірів душею. Усвідомлення трагізму їхнього становища, усвідомлення якоїсь загальної великої помилки душило його, але ще більше душило усвідомлення безвихіддя їхнього взагалі, безвихіддя не тільки їх, а взагалі. І на тлі цього великого безвихіддя їхня трагедія – це не помилка. Це не їхня помилка! Це вислід безвихіддя. Вислід трагічного безвихіддя!..

В такій ситуації, при такому моральному стані юний Ромцьо, рядовий стрілець, а пізніше зв'язковий з сотні зв'язку, приходив увечері до Петра в гості, сідав на ліжко, скидав запиленого шолома, витирав спітніле чоло й посміхався. Він приходив як брат до брата, напевно відчуваючи, що його поява, сяйво його очей неодмінно приносять щастя й радість. І це так і було. Відбувши тяжкий і довгий день муштри і чергову порцію моральної (а часом і фізичної, у вигляді ляпаса чи штурхана) зневаги від свого начальника, німецького капрала, він посміхався! І говорив замріяно:

– Ну–ну, нічого… Знаменито, дідько його бери! – і далі викладав енергійно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на новий лад, свою мрію: – Нічого. Терпи, козаче! Але нехай–но Ромцьо скінчить вишкіл!.. Але нехай–но тисячі нас скінчать вишкіл! Але нехай–но Ромцьо і тисячі нас навчаться володіти технікою!.. Тоді ми побачимо, хто з нас «унтер–менш»!

І він розвивав свої думки, розгортав широку картину, радісну, героїчну перспективу, про яку думали й ті, що обкидали їх квітами, і за яку й обкидали їх квітами їхні брати й сестри, батьки й матері… Це ціла оптимістична концепція. Поки вони – тисячі їх – вишколюються, оволодівають наймодернішою технікою, беручи її хоч і з рук ворога, тим часом в жорстокому ході війни, в останньому корчі напруження всіх сил обидва вороги впадуть знесилені й вичерпані, впившись один одному в горлянку… І ось тут тоді вийдуть вони – юні, свіжі, сталево зорганізовані й здисципліновані – і розгорнуться на всю силу – дивізія розгорнеться в корпуси, корпуси в армії… Вони пройдуть по землі тріюмфальним маршем, вони докінчать справу: і слід заскородять по обох ворогах і принесуть на вістрі меча свободу своєму народові та й поставлять той меч на сторожі тієї свободи, на віки вічні.

Намалювавши таку картину, пломеніючи своїми очима і всім натхненним лицем, Роман, рядовий стрілець, зітхав з готовністю на всі жертви:

– За це варто терпіти, навіть коли проклятий той ковбасник б'є по щелепах. Нехай б'є, вже недовго.

Після таких візит Петрові було легко і радісно на душі. Те, що говорив Роман, – це ж, власне, те, що думав і він завжди тут і перед цим. І це те, що думали й всі. Це ж, власне, та пружина, що рухала всіма, привівши їх сюди. Це думки й настрої всіх. Тільки в одних вони починали пригасати, заливані тяжкими буднями, й отрутою зневіри, і більшим життьовим досвідом, і життьовою утомою, з якої завжди родиться скепсис.

Ромцьо ж нічого того не мав, ніякої зневіри й скепсису, – він був на старті свого життя, сповненого безмежної віри в те, в що раз повірив. А тому він сам не пригасав і не давав пригасати своїм ближнім, своїм товаришам. Особливо ж він не дав пригасати йому, Петрові, тягар на плечах якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Німецька касарня, а в ній явне упослідження й фальшивість їхнього становища почали його убивати зовсім, гасити його мрії; він взагалі не переносив касарні, а ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, наївний такий і такий опромінений безмежною вірою і непогамовною молодістю, і не давав його мріям умерти.

Він їх розворушував, немов жар у печі, докидав туди своє полінце, здмухував попіл утоми й зневіри, й ті мрії палахкотіли знову, і палахкотіла знову підсилена, безмежна віра в свою (їхню) правоту. Це давало сили переносити таку тяжку дійсність…

Він часом наївний і смішний, цей Роман, але ж і всі вони для чужого, а надто ворожого, ока наївні і смішні. Вони – романтики. Вони в своїй свідомості безвихіддя, але при непереможному бажанні доконати неможливе зорієнтовані на чудо. І нічого немає дивного в тім, що вони не достосувалися як слід до цієї зовсім не романтичної дійсности.

До романтиків не належало лише їхнє вище й середнє начальство, що складалося виключно з німців. Лиш серед молодших командирів де–не–де був свій чоловік.

Сам Роман називав їхню дивізію «дивізією унтер–меншів». І це, мабуть, вірно. Надзвичайно вірно, бо мав він на увазі – «упосліджених». Хоча фактично вона була дивізією романтиків. Але те й друге не виключають одне одного, як дві сторони однієї медалі, – упосліджені в боротьбі за волю в ситуації безвихіддя стають романтиками, а часом навіть фантастами, що не зменшує шляхетности й величі їхніх поривань…

Хлиснули вони кривди, ті романтики. Ого–го! Надто ж нахлистався її він, Петро. При його гордому й крутому характері це був великий іспит. Але він його витримував стоїчно, в ім'я Романової мрії. В ім'я тієї Романової мрії він глитав тую гірку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав.

Але й це теж було вже давно. І дуже коротко. Чашу терпіння, яку вони пили так стоїчно, їм не довелося допити навіть до половини. Тобто не довелося їм хоч і такою дорогою ціною, але здобути бажану науку, не було вже на те часу.

Хмари все густішали. Небо все чорніло. Його все більше й більше затягало димом від тисяч літаків альянтських повітряних сил, що йшли в піднебессі зграями, тягнучи за собою білі димові шлейфи, а ще більше затягало його димом від пожеж на збомбленій землі. Димом і сажею несло по всій Німеччині.

На Заході створився Другий фронт, – американські, англійські й канадійські війська висадилися в Нормандії, зламавши опір і розвіявши легенду про «непереможний» «Атлянтійський вал» … Вал поламано, одчайдушний спротив німецьких військ не врятував ситуації. Й не врятує… Казкова «Фауайнс» теж не рятує ситуації. Даремно ці диявольські повітряні торпеди гуготять в стратосфері, загинаючи параболі над половиною Европи, – програвши політично, не можна тепер справи направити навіть такими страхіттями. А справу програно політично на сході, і то саме на Україні, це починають всі усвідомлювати. Тільки те усвідомлення щось туго йде… «Як нежить у жирафи», – мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що коли жирафа промочить ноги в понеділок, то нежить у неї буде тільки аж в суботу – така довга відстань від п'ят до носа. Але в Гітлера справа ще гірше – він дурниць наробив з самого початку війни, а до розуму йому це ще й досі не дійшло, бо, виявляється, відстань у нього від «п'ят» до розуму страшенно велика.

Третій райх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всіх привалити. Передчасно впасти й передчасно привалити.

Всі Петрові колеги, а особливо всі німці, були пригнічені, понурі. Один Роман був, як ніколи, веселий і часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його веселість скидалася на шибеничний гумор.

Тепер він узяв собі за звичку під час одвідин, відсалютувавши, конче вигукнути:

– «Гайль зіг!» – і, вирячивши очі, «їсти» ними «начальство».

В очах бігали бісики. Він чимсь насолоджувався. Він насолоджувався тим, що міг у загальноприйняті бойові кличі й гасла безкарно вкладати свій зміст. Це його веселило. Коли жарт його видавався самому занадто прозорим, він прикладав пальця до вуст і говорив повчально, повторюючи поширений плякат:

– «Пст! Файнд гирт міт!» (Тихо! Ворог підслуховує!).

Так само він використовував усі інші кличі й гасла доби.

Тими кличами й гаслами було посписуване й пообліплюване все навколо. Вони красувалися у місті на вітринах крамниць, на афішних тумбах, на дверях їдалень, на станціях, на парканах – всюди. Де не ступнеш – неодмінно зустрінешся з чорним суб'єктом, намальованим чорною великою сильветою на паркані чи на мурі. Чорний суб'єкт когось підслуховує. Під ним пересторога: «Пст! Файнд гирт міт!»

І де не ступнеш, можеш зустрітися з кличами про «перемогу або смерть», про колеса, що мусять крутитися тільки для перемоги, тощо.

Формально Романова пристрасть до бойових гасел доби та до їх грізного повторювання з'явилася після того, як він раз, відбуваючи кару, стояв на варті біля брами. А кару дістав він за те, що випадково потрапив не до своєї їдальні, а до тієї, де харчувалися німці, і пообідав з юбер–меншівського казанка… Було, бач, так, що українські вояки й підстаршини харчувалися з одного кітла, а німці з іншого, кращого. Романові не те що заманулося покуштувати їжі надлюдей («хай вона скисне!»), а просто він по своїй замріяності не туди втрапив. Обід він дістав, але потім був викритий і покараний. На щастя, покараний легко, а міг би бути й розстріляний, чому ні. «Хлоп мав щастя» й дістав кілька нарядів поза чергою, стояти на варті біля амуніційного пакгавза, а потім біля брами.

І от, стоячи біля брами, понурий, з міцно нацупленим шоломом і підтягнутим попід підборіддям ремінцем, щоб його не так вже й впізнавали друзі, Роман бачив, як на мурі насупроти приліплювано плякат:

«Зіг одер тод!»

Гасло Романові страшенно сподобалося. І відтоді воно його ніби приворожило. Де треба й де не треба Роман його неодмінно ліпив у рішучій задумі:

«Зіг одер тод!»

За це його німецьке начальство навіть починало любити як зразкового оборонця майбутнього великого райху, сповненого таким героїчним бойовим духом.

«Зіг одер тод!» «Гайль зіг!»

Раз якось Роман прийшов до Петра в гості в нових, дебелих чоботях.

«Гайль зіг!»

– Добрі колеса, – похвалив Петро обновку.

– Що ти сказав?

– Колеса… Так називається ця штука в Одесі, цебто чоботи.

Це Романові припало до серця. Найбільше сподобалося тому, що потрапляло в найголовніше гасло доби. І, коли вони згодом ішли по брукові, чітко відбиваючи крок, межи людською товкотнявою, Роман засміявся, згадавши одеську назву чобіт, та до Петра:

– Ану лиш давай! Міцніше крок!

– А то для чого?

– Не питай! Анум!

Вони вдарили кованими обцасами й зашагали, як на параді.

– «Редер мюссен роллен фюр ден зіг!» – виголосив Роман, карбуючи крок, виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги!).

Петро збив ходу.

– Ну, брат!.. Досить тобі дуріти. Твоя демонстративна іронія може кінець кінцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозоро.

– Я зовсім не бавлюсь, я серйозно.

– Тим гірше, твоя серйозна іронія, твій глум…

– А чому ти думаєш, що це глум? А може, це радість?

– Нема–бо чого радіти…

Роман протяжно свиснув.

– Ти думаєш? Таж все йде шкереберть, до чорта в роги! Га?! Тим самим наш «слушний час» наближається. Чому ж не радіти?

– А того не радіти, що один іде шкереберть, та тільки ж другий іти шкереберть не збирається. Щось не видко.

– Нічого. Поки ми закінчимо вишкіл – буде саме якраз, і другий піде вже шкереберть. І тоді–то й буде наше: «Зіг одер тод!» Тоді буде наш «слушний час». Пішли!

– «Редер мюссен роллен!..»

Ні, з цим Романом сперечатися неможливо.

Чим більше перехняблювався Гітлерів райх, чим гарячіше ставало на заході, загрожуючи пришестям звідти великої бурі, тим радісніший ставав Роман, ходив мов на пружинах. На його думку, все йшло як по–писаному. Наспів удар з заходу. А удар з заходу – це пришестя великої бурі, що несе їм визволення й здійснення мрій. Удар з заходу – це не тільки кінець для одного ворога і його Третього райху, а це й початок кінця для другого ворога, що сплюндрував їхній край зі сходу. І от тоді–то й прийде їхній «слушний час». «Коли б тільки до того часу опанувати всю премудрість воєнну, а головне – вціліти».

Але їхній «слушний час» прийшов раніше. Бо не тільки вони думали про себе, а ще хтось інший думав про них, той, хто розпоряджав їхньою долею.

Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам'яти і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший, і сильніший, і спритніший – він післав до бою волею й неволею все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післати на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця – розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли «на зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед у першій лінії гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, й необмундированого, й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», «будівниками Нової Европи», була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…

І ось тут і було вирішено долю дивізії. Комусь прийшов у голову диявольський жарт. Вирішено було зупинити шалений наступ зі сходу кров'ю цих юнаків. Вишкіл було враз закінчено. Готово. Наказом головної кватири дивізію було кинуто на фронт. На схід. Недовишколену, недосформовану, неекіпіровану як слід… Фактично це було кинуто не дивізію в повному розумінні того слова, а кільканадцять тисяч невишколеної, недосвідченої, незаправленої в боях молоді… Скидається на те, що їх було кинуто сюди зумисне, спеціяльно, щоби винищити, щоби їхні мрії утопити у їхній власній крові. Ніби ті мрії було розгадано та й не допущено до їх здійснення… І ніхто цього не міг перерішити. Організовувати дивізію було кому, але відстояти її від глуму та від запланованої, злочинної віддачі на масакру не було кому…

Так–от і прийшов «слушний час». Так прийшов трагічний іспит. Довелося йти на подвиг не так, як мріялося, а так, як випало з примхи злої долі.

Дивізію зірвали з усіх вишкільних таборів і шаленим темпом почали транспортувати на схід…

Відтоді вони з Романом вже й не бачилися. Розгубилися, бувши в різних частинах. Де–то він тепер? І як там тепер з його оптимізмом?

«Агов, друже! Чи ти ще живий десь? Романтику ти безнадійний і непоправний!»