Текст книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)"

Автор книги: Иван Багряный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

XVI

– Так. Кінчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?

– Чую, брат! Ой, чую, бодай позакладало. І видю…

Тягуча, понура мовчанка. Петро зітхає й потішає свого друга:

– Але й ми кінчаємось, друже мій, Романе! І, мабуть, нам вже тії землі й не треба… Якраз вистачило з нас на наш вік… Якраз дійшли до риски.

Роман мовчить, звісивши голову на груди. Гай–гай, де ж ти дівся, романтику ти синьоокий?! Мрійнику ти непоправний! По довгій павзі Роман зітхає і цідить тягуче, з мукою, з хрипотою:

– Та–ак… І ми кінчаємось… І землі вистачило…

– А знаєш, мені недавно снилося, що я землю їв, сиру землю… Смачна була…

– А–а… Ну, то правдивий був сон… А–й–є… Га… І де ж ти її їв?

– У рідному місті… На рідній вулиці…

– А… Ну, то все одно… їстимеш і цю. Однаково наша… Рідна.

– Рідна…

Роман тягуче зітхає:

– Мало лишилося. Але нічого… Щоб наїстися, небагато й треба.

– Вистачить…

Мовчанка. Потім Роман стріпує головою уперто:

– Неправда!

– Що неправда?

– Неправда, що земля скінчилася, цебто наша батьківщина. Це вона скінчилася, як іти в один бік, як тікати. А як іти навпаки – ой–йо–йо–йо! – І покрутив головою. – Як утікати – то вже ні цаля. А якби оце наступати – ого–го!

Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зітхає, з хрипом:

– Тільки–от ми самі кінчаємось, це біда…

Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:

– Неправда!

– Що неправда?

– Ми не кінчаємось! Ану лиш вставай!

– Чого?

– Будем прориватися…

– Гм… З ким?

– Ходім пошукаємо.

Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:

– З ким?

Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резиґнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного, безвольного пацієнта:

– Ходім! Ану ж нам пощастить… І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?

Роман розплющує очі. Дивиться на Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:

– З ким?

– Пошукаємо, кажу, ходім! – аж визвірився Петро раптом і перекривив: – «З ким, з ким». Зі мною! Вставай!

– А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…

Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові, звестися, й вони пішли.

Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція у формі німецьких потужних панцерних частин і авіяції, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там «хлопців», якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше що ті «хлопці» елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супротив «геренфольку». Хіба симптомів цього було не досить?

Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.

З того, як одчайдушно металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип – «кожен сам за себе» та «ану ж я сам якось проскочу і врятуюся», а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався й звужувався, удушуючи все, що в ньому є.

Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь лиш де–не–де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліски й лісочки та недопалені села.

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин – то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв усе на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінах і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Олеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів – можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір'я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво – Золочів. Все опановане ворогом. Із Золочева й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробойову групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки – по три, чотири чоловіки – моталися дорогами, але, побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами півпритомний:

– Йолопи! Щури чортові!!

– А може ж, то большевики й лякаються нас, – посміхався Петро.

– Все одно йолопи! – настоював на своєму Роман. – Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх ув очі! – і стискав автомата.

Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без «левиків», і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:

– Здорово, молодці! – гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані «левиків», ані інших відзнак. – Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?

– Та ні, та ми… та той… – затикалися декотрі. Інші мовчали. – Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…

– Стріляти ворога треба, гад! – аж затрепетав Роман. – Чув, чортів сину?!

– Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…

– Стій, – промовив Петро спокійно, й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки. – Стій. Куди ви, хлопці?

– Туди, куди й ви.

– Ну, то давайте разом… На прорив.

– Е, не вийде… Треба тишком–нишком, непомітно…

Петро засміявся.

– А послухай лиш! – І повів рукою по обріях, що клекотали густим клекотом в усіх сторонах. – Миша не пробіжить.

– Пробіжить… – І це «пробіжить» було сказане таким голосом, що від нього оскома повставала, як від кислої кислиці.

– Ні, – сказав Петро. – Погана ваша тактика, хлопці. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бігти, треба боєм іти.

– Годі! Досить ваших боїв! Нахлистались! – загомоніли хлопці гістеричними голосами. – Тепер ми самі, ми без вас… Ми мишею шасть–шасть… Зрештою, ми мирні люди, ми беззбройні…

– А–а–а, – протяг Роман. – Вони, сучі сини, повикидали зброю. Бач! Вони «мирні люди»! Хай ідуть до чорта! – і одвернувся зі сльозами безсилого гніву а чи відчаю на очах.

Петро мовчки уступив з дороги, і група швидко шаснула повз нього, подалася на захід підтюпцем і канула в присмерку.

– Щасливої дороги, браття!

Зітхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому боліла. Рана гноїлася, зуділа немилосердно, гній стікав потроху з–під марлі поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втім, Аллах із ним. Петро махнув рукою байдуже. І промовив уголос саркастично, причім сам не впізнав свого голосу, так він басив від гарячки:

– Мабуть, не буде діла… Сідай, Романе, сідай, мрійнику мій, сідай, мій дурнику синьоокий, закуримо.

XVII

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом із сміттям.

Швидко сутеніло. В міру того як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо – десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочевом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг – то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками… Як дикі істоти. Піди налови з них бойову групу!

З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то все рештки їхньої дивізії. Лише зрідка чулася німецька мова з імли.

Ні, видно, не судилося Петрові й Романові зорганізувати відділ і вирватися з цієї пастки. У можливість вирватися поодинці вони не вірили. І через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю – тут чи трохи далі. Яка ж ріжниця, якщо вмирати.

Одначе вони встали й теж пішли. Але пішли не на південь і не на захід, а так, навскоси, пішли помалу, все надіючись надибати якусь організовану групу. А вже як зневіра остаточно опанувала їх, вони несподівано знайшли те, чого шукали. В темряві почувся гомін і сміх – бадьорий, веселий, безтурботний сміх. Хлопці нашорошились і взяли автомати на поготівлю. Постояли, дослухаючись… Над шляхом сиділа група людей, вони курили й про щось гомоніли. З мови видавалося, що то ніби свої, а в той же час ніби й не свої, забагато російських словечок вроді «да», «канєшно», «дайош». Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не підійшли щільно до тих, що гомоніли, а підійшовши, сіли з ними поруч на канаві і аж самі здивувалися, що на них ніхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволі, розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свій власний голос оповідач, розповідав про Броди, де він «собственною персоною» був. Розповідав доброю, ядерною українською мовою, лише іноді ввертав іронічно поковеркані російські або німецькі словечка, як–от: «шпрехав», «трінкав», «гози», з чого наші хлопці зробили вже твердий висновок, що це свої, дивізійники, і відітхнули відпружено. А оповідач розгортав картину нічного бою в Бродах. Він говорив про жаскі речі спокійно–спокійно, ніби про оранку на зяб, але саме тому його оповідання й було цікавим, епічним… їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, і от вони були в тім бою, і він теж. І видерся. І от тепер оповідає. Він подавав репортаж як сторонній безсторонній звітодавець, що все спокійно і старанно зафіксував у своїй пам'яті. Як ішли до бою «ті» – гвинтовочки й «фінки» на мотузочках, в кишенях сухий горох і варена пшениця (харчі!) всуміш з патронами, ганчір'яні шапочки–вошоловки набакир, – ідуть, жують пшеничку й смалять з «фінок» у кожен стовп, в кожен ріг, у білий світ, в ніч. Печуть світляними кулями в небо… І кричать, кричать, самі себе підбадьорюють, ніби гучки на полюванні, на мисливській облаві… І падають, падають, як зрізане колосся.

Як боронилися «ці», цебто вони, «то єсть ми». Паніка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в їхній крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб углядіти як слід, – головне, за страхом нічого не видно, жижки не витримують. Командири розбіглися раніше, з самого початку, найперші; спершу розбіглися командири німці, потім наші, лишилася сама «махорка», «то єсть наш брат», – кожен став сам собі генерал.

Почувши про «махорку», хлопці захвилювалися, затурбувалися. «Хто це?!» З дивізійників ніхто так не міг говорити, такого епітета вживати! А оповідач вів далі про бідолашну «махорку» …

Лишилася «махорка»!

Але та «махорка» все–таки добре воювала: відступали по згарищу, по черепках, по попелу… А тут як налетіла авіяція!..

Далі йшов опис того, як налетіла авіяція. Хоч всі тих налетів бачили самі немало, але так ніби оце вперше чули. Оповідач намалював картину нічного бомбардування Бродів. Спершу «він», «Іван», «наш» навішав панікадил у небі й зробив видно, як удень. А тоді як налетіло їх сила–силенна, тих чортових Іванів, може, з сотню або й дві, та як почали «давати прикурити»! Так били, що аж «панікадила в небі носило сюди та туди». Земля хиталася…

Після загального опису оповідач спиняється на одній деталі, яка йому найбільше запала в око, «навіки стоятиме у душі кілком», така страшна. В самий розпал бомбардування з пекла, в яке обернулися Броди, раптом вискочила легкова машина, німецька, з якимсь начальником, з генералом, може, й з нашим. Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околиці. Машина відкрита, і видно, як той начальник у ній поклони б'є й дивиться на панікадило. Аж тут як не «рипне» якась півтоннова просто попереду. Тую машину вхопило і понесло геть у небо, та й кинуло геть метрів за сорок. А генерал з неї вилетів, та й ще полетів метрів з двадцять, та й упав перед нами посеред шляху. О!

Мовчанка. Тиша. Всі вражені малюнком.

У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання спокійним–спокійним голосом:

– Ну, й що ж він розказував?

Регіт.

Петро з Романом теж засміялись. «Е, – подумав Петро, – з цими хлопцями й умирати весело!» Засміявшись, Петро промовив ніби сам до себе, але голосно:

– Земляк…

– Напевно, земляк, – відповів оповідач. – А ти хто й звідки підійшов такий тихенький і непомітний? Думаєш, я не бачив? Ану давай сюди!

Петро встав і підійшов до того, що «був у Бродах собственною персоною». Підійшов і Роман. В цей час хтось ніби ненароком, прикурюючи, засвітив запальничку.

– Погаси, – сказав Петро, – а то щоб не було і з нами, як з тим генералом.

Сміх. Запальничку було погашено, але тієї коротенької хвилини, коли вона блимала, досить було, щоб обидві сторони роздивилися на взаємну втіху.

Група веселих шибайголов побачила перед собою здоровенного вояка з забинтованою головою, з автоматом на шиї і гранатами біля пояса – вояка української дивізії. І другого, меншого, за його спиною, теж при зброї й в сталевому шоломі.

Хлопці ж побачили перед собою зразу відзнаку УВВ на рамені оповідача («А–а! Он воно що!»), що звівся їм назустріч, а разом з тим побачили і всю компанію, що розташувалася на канаві, – це була група стрільців, тяжко озброєних, «до зубів», з наплічниками, в шоломах; були там дивізійники з «левиками» і були хлопці з УВВ. Зібралися, бач! Це не був так собі уламок розбитої частини, не здеморалізована купка утікачів, а бойова одиниця. Безперечно! Здисциплінована, сильна духом, ціла тілом… Од Петра й Романа, мабуть, теж було не кепське враження.

– Гм, – підсумував оповідач свої спостереження з добрим гумором. – Нічого. Трохи тільки потовкло тебе, браток, ніби й ти літав, як той генерал. Куди йдете?

– На прорив.

– О! А ми шукаємо компанії! Так нам по дорозі ж! Здорово!

– Здорово… – повторив і Петро радісно й обернувся до Романа. – От бач, а ти казав… От і знайшли!

Роман засміявся, задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те, що шукали!

Швидко договорились. Петра хлопці одностайно обрали на командира, сподобався він їм, та й насправді він командир, єдиний серед них. Ухвалили йти на південь, на прорив. А перед тим набрати побільше таких, як і самі, охочих іти разом. Деяких назбирати, а деяких і наловити та й утовкмачити їм у голови, що це єдиний шлях до порятунку.

Так договорившись, вони розставилися на бічних дорогах, зайняли шлях, що вів до Бугу, до переправи…

До світанку у них була група чоловік із сотню. Досить ручної автоматичної зброї та гранат, кілька панцерфавстів, кілька кулеметів… Головне ж – у них був добрий настрій, рішений, бойовий. До них приєдналася ще група німецьких солдат, 8 чоловік при трьох конях, запряжених у два вози. Ця група німецьких солдат посувалася на захід, очевидно, з наміром прослизнути десь непомітно у якусь щілину, так, як і ті хлопці, що говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби не вдалося, то вони знову–таки приготовані й на це, на здачу в полон. Для цього вони їдуть порожніми возами, без зброї, немов не вояки, а якісь там «гільфсарбайтери», «мирні люди». Відзнаки вони повідривали, документи подерли. Вони думали, що вони останні в оточенні. Але, коли зустріли цю штурмову групу, дуже зраділи й рішення своє змінили. Вирішили пробиватися разом дружно. Пошепотіли між собою, й троє з них однією підводою швидко мотнулись назад. Десь вони там на шляху викинули зброю. Скоро посланці повернулися й притарабанили з собою два міномети й цілу купу муніції до них. Виявилося, що всі вони були відділом мінометної сотні вермахту, з XIII корпусу. Були ці вояки дуже симпатичні, знали, що це за такі солдати з «левиками», знали долю їхньої дивізії, а також знали їхню долю під большевиками та що їх чекає, коли б потрапили до рук ворога. Самі вони теж не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони солдати, але вони люблять свою батьківщину й ще хочуть її бачити. А в милість ворога вони зовсім не вірять. Тая милість – то, по їхньому розумінню, куля або мотузка. І не за їхню провину, а за Гітлерову. З Гітлером, на їхню думку, нічого не станеться, бо цілувалися ж всі ті сталіни–молотови з гітлеровими рібентропами ще перед самим початком війни, то можуть ще цілуватися й після війни. Не будуть тільки вони цілуватися з простими Гансами та Фріцами, бо з того малий навар…

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку Буг, якщо вони хочуть успішно пробиватися з оточення. І тому вони, закінчивши формування своєї пробойової групи, швидким маршем пішли на південь, до переправи. Назустріч їм трапилися люди, вояки їхньої дивізії, що чимчикували назад. Виявилося, що це ті самі, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загітувати пробиватися боєм разом з оточення. Тепер вони панічно чимчикували назад. Вони розповіли, що через Буг проскочити неможливо, лівий берег його обсаджений большевиками, укріплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерією та танками.

– То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схід?

– Ми не знаємо… Немає виходу… Ми загинули…

– То пішли з нами!

Таким чином група їхня збільшилася. Не було в останніх зброї, але Петро зробив так, як роблять большевики, – порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Іншої немає ради.

Зустріли вони й того молоденького старшину, що біля штабу квапив їх та що поділився з ними хлібом. Як він зрадів цій зустрічі! Він витягнувся перед Петром в тонюсінький прутик, так як, мабуть, не витягався ніколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху.

XVIII

Над ранок вони форсували Буг. Несподіваним і одчайдушним ударом розігнали большевицьку заставу по тім боці, в якомусь сільці, що була заскочена зненацька та й, видно, була певна, що на них ніхто вже не вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралічем жаху, дезорганізоване, не придатне ні до чого. І тому всі спали, упившись перемогою й горілкою. Розбудив їх гуркіт бою. У великій пригоді стали мінометники – вони своїм влучним і бистрим вогнем підпалили село в кількох місцях, зруйнували кулеметні гнізда над самим Бугом на узгір'ї.

Увесь бій не тривав і тридцяти хвилин. Група обійшла село з заходу й повернула на південь, не втративши ні одного стрільця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часі почала бити звідкілясь ворожа артилерія, обстрілюючи село. Але то хлопцям було тільки для піднесення настрою. Вони не тільки розігнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили паніки та замішання серед ворога! Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду окрилив їх, надихнув надією й вірою в щасливий вихід з цього проклятого кола смерти. Цей настрій тримався міцно увесь час протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим боєм пішла череда їх, таких боїв. Буквально кожен цаль їм доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед і вперед. Лявірували то вправо, то вліво, то робили обходи на північ, обминаючи окремі небезпечні місця, де їм ставати до бою було би ризиковано. Територію перстеня поволі опановували ворожі винищувальні відділи, але сильних з'єднань не було – головні сили тримали десь міцне кільце оточення, а найпередовіші, ударні частини пішли далі, на Львів, на захід.

Група посувалася поволі, з великим трудом, але все на південь. За орієнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрілянина в південнім напрямку; там, згідно з мапою, починалися густі ліси й узгір'я, там була лісиста, пересічена місцевість, і то, безперечно, там клекотав грохіт бою, билися ті, що йшли на прорив. Це десь кілометрів за 20. Хтось сильний виривається з оточення, а ще сильніший не пускає. Туди поспішав і Петро та Роман зі своїми товаришами – підсилити наступ! В цьому запорука їхнього успіху й успіху тих, що б'ються там. В цьому їхній рятунок.

Швидше! Швидше.

Вони поспішали, а поспішаючи, кидалися в бій з усім, що траплялося на перешкоді, – й тому марш їхній хоч був гарячковий, але був повільний.

Сонце зійшло для них під час бою при якомусь сільці, либонь, під Почапами. Село вже було спалене попередніми боями за нього – зовсім недавніми боями, – і в ньому лише диміли руїни та стирчали ожуги та де–не–де скелети розбомблених хат. Село займав ворог. Бій тривав понад годину, і в результаті ворога, що засів в недопалених хатах та хлівах, було вибито геть з села і розпорошено.

Хлопці перемашерували через село як переможці. Але те, що вони побачили в селі на вулицях і по дворах та городах, дуже засмутило їх.

По вулицях попід тинами, по дворах попід ожередами, попід хлівцями й так просто на межах лежало багато побитих вояків – головно українців і лише де–не–де німців.

Видно, тут точилися (зовсім недавно!) жорстокі бої за кожний метр шляху вперед, до волі, до життя.

А ще їх засмутила відсутність місцевих людей взагалі, відсутність населення. Де воно? Чи розбіглося? Чи взяте в полон ворогом і виселене на схід, мовляв, подалі від смерти, від фронту? Чи вибите?

В однім дворі Петро почув плач дитяти. Пішов на той плач. Плач просочувався десь з–під землі. Ледве знайшов Петро під руїною двері до погреба. Розгорнув груз. Відчинив (підняв) двері – в лице йому вдарив тяжкий сопух і вибухнуло ревище дітей та жінок… їх було повнісінько в погребі, там, в ямі, в темряві, немов живцем погребенних. Це ж вони поховалися від смерти й від ворога.

– Ну, ну, – заспокоїв Петро той одчайдушний лемент. – Свій! Сидіть тихо. Скоро вже все скінчиться, й тоді вилізете. Всі ви будете живі. Живі! Чуєте?.. – І закрив ляду та й пішов, заточуючись, геть.

Він хотів, щоби вони всі залишилися живі.

Зрештою, його брали завидки до тих крикунів. Безперечно, вони лишаться всі живі. Трохи наберуться страху, але для них той страх вже кінчається. Зрештою, то діти, для них життя ще не жите, їхня порція страждань ще впереді, а за це, що було й що діється, вони не одвітчики. Як шкода, що він не маленький отакий цвіркун, що він не сидить отак в погребі й не кричить отак голосно й до смішного несамовито.

Після сходу сонця стало для них погано, зовсім погано. Вони мусили рухатися все на виду. Сонце відібрало у них один дуже цінний шанс – несподіваність нападу й невидимість їхньої кількости і взагалі невидимість їх. Крім того, з денним світлом почала діяти ворожа авіяція.

Але для них не було вибору. Вони не могли засісти десь, заховатися та й чекати ночі. Для цього вже їм не дано часу, їм дано раховані короткі хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи ні на що.

Швидкість, швидкість і ще раз швидкість! Тепер це їхній шанс.

Гуркіт бою на півдні тривав далі, то притухаючи, то розгоряючись знову. Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркіт бою затихав, усіх огортала тривога, а то й розпач – значить, або тих, що там проривалися, розбито, або ж вони прорвалися й відірвалися від ворога й від них теж і тепер, живі й радісні, прямують без перепон до волі, до життя. В обох випадках їхня власна перспектива погіршувалась.

Коли ж гуркіт бою вибухав знову, з ще більшою силою, тоді всіх огортала радість. Значить, наші ще тут і їм судилося, може, з'єднатися й разом пробитися.

Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой як далеко!

І не так тому далеко, що багато кілометрів, як тому далеко, що всі шляхи їм перетяті, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба битися… А з повітря полюють залізні стерв'ятники…

Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро від несподіваного ворожого вогню з добре укритої засідки.

Одначе група посувалася все вперед.

Найгірше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати їх ворогові на муки й на наругу. Якщо не можна їх забрати з собою, то ліпше хай хтось дострелить. Вони просили того дострілювання, як милости. Але в кого ж підніметься рука дострілити товариша, свого друга? І ранені або лишалися конати, або дострілювалися самі.

Спочатку їх забирали з собою й везли на підводах, що звільнилися після того, як довелося викинути міномети через брак мін до них. Але згодом двох коней було вбито, лишився один, і не можна було їхати возами, бо й вози потрощено. Для цілого загону це було певне щастя, бо наявність підвід обтяжувала його, зменшувала маневреність, бо не потягнеш же ті підводи на вузенькі стежки, на манівці через броди, через ярки й вибалки. Тим часом відсутність такої обузи, як підводи, збільшувала повороткість загону в ріжній місцевості. Проте брак підвід теж був злом. Ну, де ж ти дінеш тих ранених?! Та втрутилась доля, поламала вози й побила коней – і проблема була розв'язана. «На все воля Божа!» На тому коні, що вцілів, їхав охляп знесилений Роман. Він був поранений у ліву руку, дуже зійшов кров'ю, але не хотів дострілюватися, як не хотів і лишатися.

«Коли ти маєш ще цілу праву руку й можеш нею стріляти, а особливо коли є так багато охочих тебе вбити з–за кожного куща й з ясного неба, не поспішай убивати себе сам!» – так розважав уголос Роман, сидячи охляп на коні, гарячкуючи, ніби з високої трибуни повчав товаришів набутою за таку дорогу ціну мудрістю.

Утома, спрага й голод допікали хлопців не згірше за ворога.

Похмарило. Небо затягло сірою суцільною ковдрою, вірніше, безліччю ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.

Це було гарною прикметою, само небо допомагає їм. Стало легше. Принаймні щезла небезпека з повітря. Хмари йшли низько, ніби захищаючи цих вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних і вже деяких босих людей (деякі побили свої черевики й чоботи, а в деяких вони лишилися в мулуватих потічках та в торфовищах).

Група вийшла на шлях Красне – Золочів. Це не був просто собі шлях – це був своєрідний запис великої трагедії, на кілька відмін. Обабіч шляху поле захаращене кістяками спалених машин, розбитими танками кількох систем, побитими возами. В багатьох місцях димилася спалена земля, так нібито під землею щось горіло й дим пробивався на поверхню… Посередині й скрізь, де оком кинеш, зяяли величезні вирви й малі «лієчки» від дрібніших бомб… Багато трупів, розкиданих в ріжних позах… Проте шляхом легше йти.

Одначе зі шляху їх скоро зігнали танки, з'явившись ген з півночі… Та їм і так треба було звертати вправо. Хлопці зійшли зі шляху у вибалок, а далі в ліс і подались навпростець, орієнтуючись на рокіт бою.

І от, як вони вже були зовсім близько, грім бою ущух. Урвався нагло. Затих. Тиша. Де–не–де пакне поодинокий постріл чи коротка серія з ручного автомата, і більш нічого. Таке вражіння, що хтось хотів знову підпалити ту веремію, яка так гарно шуміла, але це йому не вдавалося. Веремія вщухла.

Що це означає? Чи всіх перебито? Чи всіх узято в полон? Чи всі врятувалися, розпорошивши ворога?

Назустріч трапилася підвода, що просувалася попід ліском. На підводі лежав поранений юнак, а конем правила молода дівчина, заплакана й перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився їхнім товаришем, дивізійником, а дівчина – добровільною сестрою–жалібницею, що взялася вирятувати юнака від смерти, – вона його везла десь в глушину, до якихось родичів, чи що.

Юнак, поранений в ногу, був при пам'яті й дуже зрадів товаришам і в той же час злякався, за них злякався. «Швидше, швидше! – загукав він. – Може, ще встигнете!»

Так ніби йшлося про відчинені ворота до раю, які ось–ось мають зачинитися.

«Швидше!»

Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бій, хто бився, як скінчилось, куди їм краще йти?..

Йти треба прямо. Билися ж німецькі частини Ліндеманна, проломували перстень. Аж три лінії перстеня – біля Княжого, під Ясенівцями й за Ясенівцями. Серед тих частин багато українців, що приєдналися на шляху до прориву. Бій тривав цілу ніч і увесь ранок. Перстень проломано ще опівночі, і всю ніч ішли вермахтівські частини та обози, йшли просто на південь, в ліси, в яри, в кручі, йшли з боями, бо ворог їх переслідував і намагався відтяти шляхи… На місці пролому навалено таких трупів, поламано стільки машин і танків – большевицьких і німецьких, побито стільки гармат, що й не приведи!.. Але майже всі вийшли в проломину… Спішіть, може, й ви встигнете! Ви маєте зброю, ви маєте здорові й цілі ноги!.. А генерал, що командував проривом, загинув разом з усім своїм штабом в селі Хильчицях. Загинув також майор Палієнко. Він був тяжко поранений і застрілився сам.

Дівчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Віз поторохкотів на північ, відділ пішов швидким маршем на південь. Хлопці побажали раненому товаришеві щастя.

«До побачення, друже! До побачення!..»

«Прощавай, брат!»

Чи знайшов щастя той юнак з своїм янголом–хоронителем, з тією заплаканою дівчиною, невідомо. Але від хлопців щастя втекло. Зрадило їх.

Доки вони дійшли до місця пролому, до Княжого, шлях їм до волі був уже закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли її свіжими силами, замкнули. І, коли хлопці наблизилися кількома розстрільнями, на всяк випадок розгорнувшись так по житах і картоплях, на них від Княжого полоснуло шаленим кулеметним, а потім і мінометним вогнем. Заговорило з Княжого, заговорило з Хильчиць і зі Скваряви…

То вже був безнадійний бій.

Кілька разів розстрільні підіймалися й кидалися на приступ у проміжок між Княжим і Хильчицями і кожен раз були відкидані з великими втратами.