Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Келпурнія подлубалася в своїй сумочці і витягла потертий шкіряний гаманець.

– Ні, Кел,– прошепотів Джем, побачивши, що вона дає йому десять центів,– у нас є свої гроші. Всевидько, де твої десять центів?

У церкві ставало душно, і я подумала, що преподобний Сайкс триматиме свою паству в духоті, поки в бляшанці не буде потрібної суми. Тріщали віяла, човгали ноги, парафіян, охочих пожувати тютюнець, уже нудило.

Я аж здригнулася від несподіванки, коли преподобний Сайкс суворо мовив:

– Карлоу Річардсон, я тебе ще не бачив біля цього столика.

Худорлявий чоловік в штанях кольору хакі підійшов і кинув монету в бляшанку. Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:

– Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.

Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком «На бурхливих берегах Йордану», і служба кінчилась.

Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.

– Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,– сказав преподобний Сайкс.– Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.

І все-таки я не втрималась:

– А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?

– Ви хіба не чули? – запитав преподобний Сайкс.– у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...

– А чому вона не може взяти їх із собою? – спитала я.

Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.

Преподобний Сайкс завагався.

– Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.

– А чого її можуть не взяти?

І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:

– Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.

Джем сказав те саме, і ми пішли додому.

– Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.

Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.

– Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,– відповіла вона.– І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім’єю.

– Що ж він такого зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

– Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.

– Містер Юел? – Я стала пригадувати,– Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...

– Оце вони і є.

– А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?

– Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,– сказала Келпурнія.– Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.

– Такий і наш священик,– сказав Джем,– але ви якось чудно співаєте гімни.

– 3 повтором?

– Це називається повтором?

– Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.

Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.

Келпурнія засміялася.

– Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.

– Не вміє читати? Як? Стільки людей – і всі неписьменні?

– Так,– Келпурнія кивнула головою.– В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.

– А в якій школі ти вчилася, Кел? – спитав Джем.

– Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.

– Невже ти така стара?

– Я навіть старша за містера Фінча.– Келпурнія всміхнулася.– Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років «старіші» за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

– А коли твій день народження, Кел?

– Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.

– Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,– зауважив Джем.

– Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,– відповіла Келпурнія.

– А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?

– Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.

Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.

– А як ти його вчила, по букварю?

– Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,– ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.

Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:

– Мені дав її ваш дідусь Фінч.

– Хіба ти з «Пристані»? – здивувався Джем.– Ти нам ніколи про це не казала.

– Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між «Пристанню» і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.

– А що це була за книга, Кел? – запитала я.

– «Коментарі» Блекстоуна.

Джем був приголомшений.

– І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?

– Так, містер Джем.– Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.– Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...

– Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,– мовив Джем.

– Хто це «всі інші»?

– Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...

Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!

– Кел, чому ти розмовляєш... із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?

– По-перше, я й сама чорна...

– Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? – сказав Джем.

Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.

– Це не так легко пояснити,– мовила вона.– Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,– це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в церкві чи із своїми сусідами мовою білих? Люди подумали б: запаніла.

– Але, Кел, ти ж знаєш більше,– зауважила я.

– Необов’язково виставляти напоказ людям усе, що знаєш. Жінці це не личить, крім того, людям не завжди подобається, коли хтось знає більше, ніж вони. Це їх дратує. Такі люди не стануть іншими тільки через те, що хтось розмовлятиме з ними грамотно. Для цього їм треба самим учитись, а коли у людей нема бажання, нічого не вдієш: або мовчи, або розмовляй так, як вони.

– Кел, а можна з тобою коли-небудь побачитися...

– Та ми з тобою, здається, бачимося щодня... – Келпурнія кинула на мене здивований погляд.

– Ні, щоб прийти до тебе в гості,– сказала я.– Коли-небудь після роботи. Аттікус мене проведе.

– Приходь коли захочеш. Завжди будемо раді тобі.

Ми йшли тротуаром мимо подвір’я Редлі.

– Гляньте на веранду,– сказав Джем.

Я озирнулася на будинок Редлі, сподіваючись побачити таємничого мешканця – може, виліз погрітися на сонечку. Але на веранді нікого не було.

– Та ні, ти подивися на нашу веранду,– сказав Джем. Я подивилася. Гордовита, ставна, недосяжна, у кріслі-гойдалці сиділа тітка Олександра – ніби вона усе своє життя була тут господинею.

РОЗДІЛ XIII

– Келпурнія, віднеси мої речі в спальню з вікнами на вулицю,– були перші слова тітки Олександри.– А ти, Джін Луїзо, перестань чухати потилицю,– почулося друге розпорядження.

Келпурнія підняла важкий чемодан і відчинила двері.

– Я сам однесу,– сказав Джем і забрав у неї чемодан. За хвилину в спальні грюкнуло – Джем кинув на підлогу чемодан, глуха луна пішла по всьому дому.

– Тітонько, ви приїхали до нас у гості? – запитала я.

Тітка Олександра рідко лишала «Пристань», але коли вже виїздила, то з помпою. У неї був свій яскраво-зелений б’юїк і чорний шофер, обидва так вилискували, що, дивлячись на них, треба було мружити очі. Але тепер їх не було видно.

– Хіба батько вам нічого не казав?

Ми з Джемом похитали головами.

– Певно, забув. Його ще немає дома?

– Немає, повернеться тільки надвечір,– сказав Джем.

– Ми з вашим батьком вирішили, що мені пора вже деякий час пожити у вас.

«Деякий час», як його розуміють у Мейкомбі, може означати від трьох днів до тридцяти років. Ми з Джемом перезирнулися.

– Джем стає дорослий, та й ти, нівроку, ростеш,– сказала тітонька, звертаючись до мене.– От ми й вирішили, що присутність жінки в домі необхідна, в першу чергу для тебе. Мине ще кілька років, Джін Луїзо, і ти почнеш чепуритися, а потім і на хлопців поглядати...

Я могла багато що сказати їй у відповідь: Келпурнія теж жінка – це раз, мине ще немало років, перш ніж я почну поглядати на хлопців – це друге, а вбранням я взагалі ніколи не захоплюватимусь... Але я промовчала.

– А як дядечко Джімі? – спитав Джем.– Він теж приїде?

– Ні, він залишився на «Пристані». Доглядатиме господарство.

– А ви не будете сумувати без нього? – спитала я і тільки тоді зрозуміла, наскільки нетактовне було моє запитання. Чи є дядечко Джімі, чи його нема – все одно від нього ніколи слова не почуєш.

Тітонька Олександра не звернула на моє запитання ніякісінької уваги.

Більше я нічого не могла придумати, що сказати їй. Відверто кажучи, я ніколи не знала, про що з нею говорити. Я сиділа, пригадуючи нудні попередні розмови: «Як справи, Джін Луїзо?» – «Все гаразд, дякую, а ви як поживаєте?» – «Чудово, дякую».– «Що ти робила весь цей час?» – «Нічого».– «Як? Ти нічого не робиш?» – «Ні»,– «У тебе, звичайно, є друзі?» – «Так, мем».– «То що ж ви все-таки робите?» – «Нічого».

З усього було видно, що тітка вважала мене дурненькою, а одного разу я чула, як вона казала Аттікусу, що я нетямка.

За цим щось крилось, але розпитувати тітку не хотіла: в неділю у тітки Олександри завжди поганий настрій. І виною цьому, певно, був корсет. Тітка була не повна, проте вельми поважна особа, вона затягувала корсет так, що бюст ставав надміру високий, талія тоненька, а ззаду надто пишно. Дивишся на таку фігуру і думаєш, чи це, бува, не пісочний годинник. З якого боку не глянь – аж моторошно.

Решту дня заполонив легенький смуток,– так трапляється завжди, коли приїздять родичі,– але це почуття розвіялося, тільки-но ми зачули, що до будинку під’їхав автомобіль. З Монтгомері повернувся Аттікус. Джем, забувши про свою поважність, разом зі мною вибіг зустрічати батька. Він вихопив у Аттікуса портфель і чемодан, а я повисла батькові на шиї. Він ще не встиг мене поцілувати, як я уже його питала:

– А книжку ти мені привіз? А знаєш, що до нас тітка приїхала?

Аттікус сказав, що книжку привіз і про приїзд тітки знав теж.

– Ти рада, що вона приїхала і житиме з нами?

Я сказала – дуже рада, хоч це була неправда. Іноді доводиться говорити неправду, особливо тоді, коли все одно нічого не зміниш.

– Ми вирішили, що настав час, коли вам, діти, необхідно... розумієш, Всевидько, річ у тому,– сказав Аттікус,– що тітка робить мені і вам теж велику послугу. Я не можу бути весь час дома, а цього літа нам доведеться скрутно.

– Так,– погодилась я.

Але з його слів нічого не зрозуміла. Мені здалося, що приїзд тітки Олександри – це ініціатива не стільки Аттікуса, скільки самої тітки. Від неї нерідко можна почути: «Так краще для сім’ї»; певно, тому вона і приїхала до нас.

Мейкомб зустрів нашу тітку Олександру привітно. Міс Моді Аткінсон спекла свій улюблений торт – у ньому було стільки наливки, що в мене все попливло перед очима. Міс Стефані Крофорд навідувалася в гості і довгенько засиджувалася, хитала головою і приказувала «гм-гм». Міс Рейчел, що жила поруч, запрошувала тітку у післяобідній час випити чашечку кави, і навіть містер Натан Редлі якось зайшов у двір, щоб засвідчити їй своє шанування.

Коли тітка Олександра остаточно влаштувалась і наше життя ввійшло у звичне річище, у нас склалося враження, що вона прожила тут цілий рік. Репутацію бездоганної господині здобула вона своїм частуванням на зборах місіонерського товариства (тітка не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, які мали підтримати сили і дух членів товариства під час довгих промов); її обрали членом мейкомбського жіночого клубу, більше того – його секретарем. Тітка стала своєю людиною у вищих колах округу, жодна більш-менш важлива подія не відбувалася без неї; люди, такі як вона, трапляються рідко: витончені манери, яких навчають хіба що у спеціальних пансіонах, авторитет у питаннях моралі; вона вміла майстерно говорити наздогад, а щодо пліток і пересудів – не знала собі рівних. Коли тітка Олександра навчалася в школі, в жодному підручнику не торкалися внутрішніх сумнівів, тож не дивно, що вона про це не мала ніякісінького уявлення. Не знала також, що таке нудьга, і не пропускала випадку, аби виконати високі повноваження: наводила лад, радила, застерігала, попереджала.

При нагоді тітка ніколи не забувала докинути слівце про гріхи іншого роду-племені, щоб піднести рід Фінчів. Такі намагання родички більше смішили Джема, ніж сердили:

– Нашій тітоньці слід висловлюватися трохи обережніше, майже кожному в Мейкомбі вона вже встигла насолити, а в місті багато наших родичів.

Коли покінчив з собою молодий Сем Мерівезер, тітка Олександра твердила: у них на роду написана схильність до самогубства. Або засміялася шістнадцятирічна дівчина в церковному хорі – наша тітка відразу знайшла що сказати:

– В роду Пенфілдів усі жінки легковажні, ось вам і доказ.

Не було, здається, в Мейкомбі сім’ї, не позначеної якимсь пороком: як не алкоголік, то картяр, як не скупий, то чудний.

Одного разу, коли тітка запевняла нас, що звичка міс Стефані Крофорд втручатися в чужі справи – схильність спадкова, Аттікус зауважив:

– Сестро, а ти ніколи не замислювалася, що ми, власне, перше покоління роду Фінчів, у якому немає шлюбів між двоюрідними братами і сестрами? Отже, ти, мабуть, скажеш, що у Фінчів схильність до кровозмішення?

Тітка сказала, що ні, але саме в цьому причина того, що в нашому роду у всіх маленькі руки й ноги.

Я ніяк не могла збагнути, чого мою тітку так непокоїть спадковість. У мене було своє уявлення про те, що таке благородні люди: це люди, які повністю віддають свій розум і здібності, щоб усім було добре. Тітка Олександра думала інакше, хоч відкрито про це і не говорила: благородніша сім’я та, яка довше живе на одному місці.

– Тоді виходить, що Юели благородні люди,– сказав Джем.

Барріс Юел і його брати належали до третього покоління Юелів, жили на клаптику землі за міським звалищем і існували завдяки доброчинності жителів округу.

І все-таки в тому, що казала тітка Олександра, була якась частка правди. Мейкомб – старовинне місто. Розташоване за двадцять миль на схід од «Пристані Фінча»,– надто далеко від річки для такого старого міста. А втім, воно стояло б на березі, якби не підступні хитрощі чоловіка на прізвище Сінкфілд. Чоловік цей з давніх-давен мав на перехресті двох доріг заїзд. Це був єдиний заїжджий двір в усьому округу. Його господар не був патріотом, однаково догоджав індіанцям і білим поселенцям, продавав патрони і тим і другим, аби мати зиск. Сінкфілд ніколи не задумувався, на чиїй землі стоїть його двір – на території штату Алабама чи племені Струмка. Справи йшли блискуче, і це його не цікавило. Та ось для наведення належного порядку в щойно утвореному округу губернатор Вільям Біб надіслав сюди групу землемірів, щоб визначити, де центр округу і де мають бути місцеві органи влади. Землеміри зупинились у Сінкфілда, від них він дізнався, що заїзд його стоїть на території округу Мейкомб. Вони вказали йому, де саме буде адміністративний центр округу. Якби Сінкфілд не наважився на відчайдушний вчинок, аби лишитися на теплому місці, стояв би наш Мейкомб десь посередині Уїнстонових боліт, у місцях глухих і непривабливих. Однак цього не трапилося. Віссю, навколо якої розростався Мейкомб, став заїжджий двір Сінкфілда, бо кмітливий господар напоїв одного вечора своїх постояльців так, що перед їхніми очима все на світі переплуталося, він умовив їх витягти карти і плани, а потім землеміри в одному місці урізали, а в другому трошки доточили і зрештою пересунули центр округу туди, куди вигідно було господареві заїзду. На другий день землеміри поїхали, маючи при собі карти та п’ять кварт наливки в саквах – по дві кожному і одна губернаторові. Мейкомб було засновано як адміністративний центр, і тому він був охайніший, ніж більшість міст такого масштабу в штаті Алабама. З самого початку будівлі споруджували добротні, вулиці прокладали широкі; гордістю міста був будинок суду. В Мейкомбі було порівняно багато спеціалістів; сюди приїздили мешканці округу в різних справах: вирвати зуб, полагодити екіпаж, звернутися до лікаря, щоб послухав хворе серце, покласти гроші в банк, очистити душу від гріхів, показати мулів ветеринару. Чи розумно вчинив колись Сінкфілд – це питання лишається відкритим. З його вини молоде місто опинилося надто далеко від єдиного в той час громадського виду транспорту – річкових суден. Жителеві північної частини округу, аби щось купити, доводилося два дні добиратися до Мейкомба. Ось чому місто за сто років не виросло, а так і лишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій та густих лісів.

Хоч війна між північними і південними штатами обминула Мейкомб, закон про відбудову та економічна розруха спричинилися до росту міста. Правда, воно росло, не розростаючись вшир. Нові люди з’являлися тут рідко. За традицією, молоді одружувалися в межах певного сімейного кола, а тому жителі Мейкомба ставали поступово трохи схожі одне на одного. Траплялося, що хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з жінкою-чужинкою, але це не більше ніж легенька хвилька на спокійній гладіні сімейної схожості.

Таким лишалося життя моїх земляків і в роки мого дитинства.

В Мейкомбі жителі ділилися на касти – явище закономірне, і суть місцевої кастової системи, на мій погляд, полягала в тому, що сучасне покоління, дорослі люди, які багато років жили поряд, добре знали одне одного: зовнішність, особливості характеру, навіть жести сприймалися як звичайна річ, що переходила з покоління в покоління і відточувалася часом. А звідси і деякі сентенції-вказівки, що ними керувалися люди в повсякденному житті: «Всі Крофорди мають звичку втручатися в чужі справи», «Кожен третій Мерівезер – меланхолік», «Делафілди не в ладах з правдою», «У всіх Б’юфордів така хода»; звідси висновок: перш ніж брати чек у Делафілда, довідайся в банку, чи він дійсний; міс Моді сутулиться, бо вона з Б’юфордів; що дивного в тому, що місіс Грейс Мерівезер потягує джин з пляшок від сиропу,– те саме робила і її мати.

Тітка Олександра відразу стала своєю людиною в Мейкомбі, але для нас з Джемом вона була чужа. Я не могла збагнути, як вона могла бути сестрою мого батька і дядечка Джека. Мені навіть спали на думку напівзабуті казочки Джема про підмінишів і про корінь мандрагори, якими в дитинстві мене лякав Джем.

Таке було загальне враження від першого місяця перебування тітки Олександри в нашому домі; з нами вона майже не розмовляла, ми бачили її тільки тоді, коли сідали за стіл, та ввечері, перед тим як іти спати. Було літо, і ми здебільшого гуляли надворі. А бувало, забіжиш додому напитися води, а в вітальні повно мейкомбських дам – сьорбають чай, шепочуться, махають віялами – і чуєш:

– Джін Луїзо, підійди-но сюди, привітайся з гостями.

Я входжу у вітальню і по тітці бачу, що вона вже шкодує, що покликала мене: я завжди вся в глині або в піску.

– Привітайся зі своєю кузиною Лілі,– сказала одного разу тітка, впіймавши мене в прихожій.

– З ким?

– Зі своєю кузиною Лілі Брук.

– Невже вона наша кузина? А я й не знала.

Тітка Олександра всміхнулася так, ніби щиро вибачалася перед кузиною і була обурена моєю поведінкою. Коли кузина Лілі Брук пішла, я вже знала, що мені це не минеться.

Шкода, що наш батько не вважав за потрібне розповісти нам докладно історію роду Фінчів, не прищепив своїм дітям почуття гордості. Тітка покликала Джема, він сів на диван поряд зі мною і насторожився. Вона вийшла і через деякий час повернулася з книжкою в темно-червоній палітурці, на якій було написано золотими літерами: «Роздуми. Джошуа Сент-Клер».

– Цю книгу написав ваш кузен,– сказала тітка Олександра.– Це була прекрасної душі людина.

Джем уважно оглянув з усіх боків невеличкий томик.

– Це той самий кузен Джошуа, якого довгий час тримали в божевільні?

– Звідки ти це знаєш? – поцікавилася тітка.

– Звідки? Аттікус розповідав, як він учився в університеті і трохи схибнувся. Батько каже, що хотів застрелити ректора. Джошуа твердив, що в них не ректор, а сміттяр, і хотів порішити його з старовинного пістоля, але пістоль розірвався в нього в руках. Аттікус каже, що Фінчі мусили заплатити п’ятсот доларів, щоб забрати його з цього...

Тітка Олександра випросталась і завмерла, як чорногуз.

– Досить,– процідила вона.– Ми ще поговоримо на цю тему.

Перед тим як іти спати, я зайшла до Джема в кімнату, щоб узяти якусь книжку, і саме в цей час почувся стукіт у двері. Ввійшов Аттікус. Він сів на ліжко, подивився на нас уважно і всміхнувся.

– Гм-р...– почав. Останнім часом Аттікус, починаючи щось казати, трохи покашлював, я подумала, що він, певно, старіє, але зовні цього не було помітно.– Навіть не знаю, як вам краще про це сказати...

– А ти кажи прямо, і все,– порадив Джем.– Ми щось накоїли?

Наш батько вагався.

– Ні, я просто хочу вам дещо пояснити... Тітка Олександра питала мене... сину, ти ж знаєш, що ти Фінч, правда?

– Мені казали про це,– Джем глянув на батька спідлоба і, сам того не помічаючи, підвищив голос: – Аттікус, у чому річ?

Аттікус поклав ногу на ногу і схрестив руки.

– Я спробую ознайомити вас із деякими фактами.

Джем ще більше розізлився.

– Я вже чув ці нісенітниці,– кинув він.

Аттікус раптом став серйозний. Він заговорив сухо і стримано, це промовляв уже не батько, а юрист:

– Ваша тітка просила мене довести до вашої свідомості, Джем і Джін Луїзо, що ви не безрідні, що за вами стоять кілька поколінь, невід’ємною рисою яких була бездоганна вихованість...

Він замовк, дивлячись, як я намагаюся зловити жучка, що заліз мені на ногу. Нарешті я впоралася з жучком і почухала ногу.

– ...бездоганна вихованість...– повторив він.– І ви повинні жити так, щоб бути гідними вашого імені. І ще тітка Олександра просила мене сказати,– вів він далі, незважаючи на нас,– що ви повинні поводитися так, як личить дівчинці і хлопцеві з порядної сім’ї. Вона має намір поговорити з вами про рід Фінчів і про те, яке місце вони посідали протягом багатьох років у житті округу Мейкомб, отже ви матимете уявлення про те, хто ви такі, і, можливо, у вас виникне бажання відповідно поводитися,– закінчив він уже скоромовкою.

Приголомшені, ми з Джемом спочатку перезирнулись, а потім перевели погляд на Аттікуса, йому став тісний комір. Ми мовчали. Я взяла зі столика гребінець, провела зубцями по краю стола.

– Перестань тріщати,– сказав Аттікус.

Грубий тон батька боляче вразив мене. Я не довела гребінець до кінця столу, жбурнула його на підлогу. Не знаю чому заплакала і не могла стриматися. Це був не мій батько. Це не його думки. Мій батько ніколи так не розмовляв. Усе це робота тітки. Крізь сльози я бачила Джема, він стояв, схиливши голову, самотній, зажурений.

Іти було нікуди, але я повернулася, щоб вийти, і тицьнулася носом прямо в жилетку Аттікуса. Я притиснулася до нього головою і за світло-синьою тканиною почула ледь чутні звуки: цокання годинника, шарудіння накрохмаленої сорочки, ритмічне дихання.

– У тебе буркотить у животі,– сказала я.

– Знаю,– відповів Аттікус.

– Випий соди.

– Вип’ю.

– Аттікус, невже тепер у нас все буде по-іншому? Невже ти...

Він погладив мене по голові.

– Не турбуйся,– мовив.– Надто рано ти почала хвилюватись.

І я зрозуміла: батько знову з нами. Ноги, що були як чужі, ожили і стали знов моїми, я підвела голову.

– Ти справді хочеш, щоб ми були інші? Я не запам’ятала, як належить поводитися Фінчам...

– І не треба. Забудьмо це.

Він вийшов з кімнати, мало не грюкнув дверима, але в останню мить схаменувся і причинив їх тихенько. Ми з Джемом ще дивилися туди, де зник Аттікус. Раптом двері відчинилися і він знову з’явився на порозі – високо підняті брови, окуляри сповзли.

– Чи не стає ваш батько дедалі більше схожим на кузена Джошуа? Як ви гадаєте, не доведеться Фінчам знову платити п’ятсот доларів?

Тепер я розумію, чого хотів тоді від нас Аттікус, але він був чоловіком, не більше. А чоловікам мистецтво витонченого виховання непідвладне – тут потрібна жінка.