Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

– Що він сказав?

– Він, здається, сказав: «Ради бога, повірте йому».

Діл раптом перегнувся поперед мене і смикнув Джема за рукав.

– Подивись-но туди! – І показав пальцем.

Ми глянули і на мить завмерли. По середньому проходу йшла Келпурнія. Вона прямувала до Аттікуса.

РОЗДІЛ XXI

Келпурнія ніяково зупинилася біля бар’єра, чекаючи, коли її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, в руках вона тримала конверт.

Нарешті суддя Тейлор побачив її і сказав:

– Це, здається, Келпурнія?

– Так, сер,– відповіла вона.– Будь ласка, сер, можна передати містерові Фінчу записку? Вона ніякого відношення до... до суду не має.

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус узяв з рук Келпурнії конверт. Розірвавши його, він прочитав записку і сказав:

– Ваша честь, я... це записка від моєї сестри. Вона пише, що десь зникли мої діти... пішли опівдні і досі... я... чи не могли б ви...

– Я знаю, де вони,– озвався містер Андервуд.– Он вони, на галереї для кольорових... вони прийшли туди рівно о першій годині і вісімнадцять хвилин.

Батько обернувся і глянув угору.

– Джем, ідіть-но сюди! – гукнув він.

Потім щось сказав судді, але нам не чутно було. Ми протиснулися повз преподобного Сайкса і попрямували до сходів. Аттікус і Келпурнія зустріли нас унизу. Келпурнія – розгнівана, Аттікус – виснажений.

Джем аж підскакував від радості:

– Ми виграли, правда ж, виграли?

– Не знаю,– коротко відповів Аттікус.– Ви весь час були тут? Ідіть з Келпурнією, вечеряйте і сидіть дома.

– Ой, Аттікус, дозволь нам повернутися! – почав благати Джем.– Дозволь нам послухати вирок. Будь ласка!

– Невідомо, скільки доведеться чекати, присяжні можуть затриматися довго, а можуть повернутися за хвилину...– Але ми бачили, що Аттікус полагіднів.– Гаразд, оскільки ви всю справу слухали, можете послухати до кінця. Тільки приходьте сюди після вечері, але їжте спокійно, не поспішайте, нічого особливого ви не пропустите, а якщо присяжні все ще будуть радитися, почекаєте разом з нами. А втім, думаю, що все скінчиться до того, як ви повернетесь.

– Думаєш, його так скоро виправдають? – запитав Джем.

Аттікус розкрив рот, хотів відповісти, але так нічого й не сказав, повернувся і пішов.

Я молилася, щоб преподобний Сайкс зберіг наші місця, та згадала, що, коли присяжні пішли радитись, глядачі повалили з залу суду на вулицю. Тепер вони накинулися на аптеку, пивницю, готель – принаймні ті, хто не взяв з собою нічого на вечерю. Я перестала молитись.

Келпурнія повела нас додому.

– Відшмагати б вас усіх. Подумати тільки, щоб діти отаке слухали! Містер Джем, ви не придумали нічого кращого, ніж повести свою маленьку сестру на цей суд? Міс Олександру параліч розіб’є, коли вона про все дізнається! Не годиться таке дітям слухати...

На вулиці вже загорілися ліхтарі, і кожен, коли ми підходили ближче, освітлював профіль розгніваної Келпурнії.

– Містер Джем, я думала, у вас є голова на в’язах. Ну й додумалися! Взяти з собою маленьку сестру. Додумалися, сер! І вам не соромно? Невже у вас ніякої тями нема?

Я раділа. Стільки цікавого за один день – на цілий рік вистачить перебирати в пам’яті, а тепер ось Келпурнія шпетить свого дорогоцінного Джема – які ще чудеса чекають на мене сьогодні?

Джем усміхався.

– Кел, а тобі самій хіба не цікаво почути, що там було?

– Замовкніть, сер! Вам би від сорому й голови не підводити, а ви всміхаєтесь...– І Келпурнія знову почала сварити Джема, але він лишався байдужим. Піднявшись на східці, вона закінчила своїм улюбленим: «Якщо містер Фінч не дасть вам прочухана, я сама займусь вами. А зараз марш додому, сер!»

Джем увійшов у дім посміхаючись. Келпурнія мовчки кивнула головою, що означало: Діл може вечеряти з нами.

– Тільки негайно подзвони міс Рейчел і скажи, де він, – веліла вона.– Тітка з ніг збилася, тебе шукаючи, дивись, щоб не випровадила тебе завтра вранці назад до Мерідіана!

Дізнавшись від Келпурнії, де ми були, тітка Олександра мало не знепритомніла. Ми сказали, що Аттікус нам дозволив повернутися туди знову; саме це, певно, її боляче образило, бо за вечерею вона не промовила жодного слова, похмуро дивилась у тарілку і копирсалася в ній виделкою. Тим часом Келпурнія щедро пригощала нас – Джема, Діла і мене, підливала молока, накладала картопляний салат з шинкою і весь час буркотіла: «Посоромилися б...»

– Їжте спокійно, встигнете,– сказала вона.

Преподобний Сайкс зберіг наші місця. Дивно, але на вечерю в нас пішла майже година, не менш дивно й те, що в залі суду майже нічого не змінилося: лави для присяжних були порожні, підсудного не було. Суддя Тейлор появився якраз, коли ми сідали на свої місця.

– Майже ніхто з місця не зрушив,– сказав Джем.

– Коли присяжні пішли, дехто теж вийшов,– сказав преподобний Сайкс.– Чоловіки принесли жінкам поїсти, матері годували дітей.

– А давно вони пішли? – запитав Джем.

– Десь півгодини тому. Містер Фінч і містер Джілмер ще поговорили трохи, а суддя Тейлор звернувся з напутнім словом до присяжних.

– Ну, і як він?

– Що сказав? О, він говорив до ладу. Говорив справедливо. Щось таке: якщо вірите, мовляв, у це, то виносьте такий вирок, а як у те – то виносьте інший вирок. Мені здалося, що він трохи схиляється на наш бік...– Преподобний Сайкс почухав потилицю.

Джем усміхнувся.

– Він не повинен схилятися, ваша превелебність, але, не турбуйтеся, ми виграли,– сказав він упевнено.– Жоден суд не може осудити людину на підставі таких свідчень...

– Не будьте надто впевнені, містер Джем, я не пам’ятаю такого випадку, коли б присяжні вирішили справу на користь кольорового проти білого.

Але Джем став заперечувати, довго зважував свідчення з погляду закону про вчинене насильство в його власному розумінні: якщо дівчина погодилася, то це не насильство, але їй повинно бути не менше вісімнадцяти років – по закону штату Алабама,– а Мейєлі вже дев’ятнадцять. Якщо ж ні – треба відбиватись і кричати; і коли тебе все-таки осилять, і надто коли ще й стукнуть так, що ти втратиш свідомість,– це насильство. Коли ж тобі немає вісімнадцяти, тоді судитимуть неодмінно.

– Містер Джем,– сказав дещо несміливо преподобний Сайкс,– не годиться маленькій леді слухати такі речі...

– Та це нічого, вона все одно не розуміє, про що йдеться,– сказав Джем.– Правда ж, це справи дорослих?

– Зовсім не правда. Я все розумію.– Певно, я сказала це дуже переконливо, бо Джем замовк і більше цієї теми не торкався.

– Котра година, містер Сайкс? – запитав він.

– Незабаром восьма.

Я подивилася вниз і побачила Аттікуса. Засунувши руки в кишені, він ходив уздовж вікон, потім підійшов до бар’єра, глянув на лави присяжних, на суддю Тейлора і знову попрямував до вікон. Я вловила його погляд і помахала йому рукою. Він кивнув мені у відповідь і пішов далі.

Містер Джілмер стояв біля вікна, розмовляючи з містером Андервудом, Берт, секретар суду, відкинувся на спинку стільця і, поклавши ноги на стіл, курив сигарету за сигаретою.

Тільки працівники суду – Аттікус, містер Джілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, і Берт – поводилися як звичайно. Я ще ніколи не бачила, щоб у переповненому залі суду було так тихо. Десь заплаче немовля, пробіжить у проході дитина, але дорослі сиділи, як у церкві. На галереї навкруги нас з біблійським терпінням стояли і сиділи принишклі негри.

Старенький годинник на будинку суду заскрипів і відбив вісім дзвінких ударів, що відгукнулися луною в усьому тілі.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже не чула: незважаючи на мої відчайдушні зусилля, сон здолав мене; вмостившись зручніше, я схилила голову на руку преподобного Сайкса і задрімала. Раптом прокинулась і, щоб не задрімати знову, почала рахувати голови внизу: там було шістнадцять зовсім лисих, чотирнадцять майже рудих, сорок каштанових та чорних і... тут я пригадала, що мені одного разу розповів Джем, коли він ненадовго захопився психологічними дослідженнями: якби велика кількість людей, наприклад на вщерть заповненому стадіоні, одночасно подумали про одне й те саме, скажімо, щоб у лісі загорілося дерево, то це дерево само загориться. І в мене виникла рятівна ідея: що коли всіх, хто сидить унизу, попросити подумати разом про те, щоб Тома Робінсона звільнили? А потім я збагнула, що коли й вони так стомилися, як я, то з цього нічого не вийде.

Діл, схиливши голову на плече Джема, міцно спав, Джем ждав спокійно.

– Щось довго вони радяться, правда?– сказала я.

– Довго, Всевидько, довго,– весело відповів Джем.

– А ти думав, що за п’ять хвилин усе вирішиться.

Джем підняв брови.

– Є речі, яких ти не розумієш,– сказав він, а я була така стомлена, що навіть не захотіла сперечатись.

Сон, певно, вже минув, бо я не змогла б відчути того, що відчула. Так було і минулої зими, я затремтіла, хоч було тепло. Це відчуття ставало виразніше, і нарешті в залі стало, як і того холодного лютневого ранку, коли замовкли пересмішники, а теслі, що ставили новий будинок на подвір’ї міс Моді, перестали стукати молотками, коли всі двері в околиці зачинилися щільно, як зачиняються вони в будинку Редлі. Завмерла безлюдна вулиця, вона теж чекала, а зал суду був переповнений. Ця задушлива, млосна ніч і той зимовий ранок були такі схожі. Увійшов містер Гек Тейт, про щось розмовляє з Аттікусом, і ось у моїй уяві постає містер Гек Тейт у високих чоботях і мисливській куртці. Аттікус перестав ходити, поставив ногу на обніжок, слухає містера Тейта і повагом гладить коліно. Ось-ось містер Тейт скаже:

– Стріляйте, містер Фінч...

Але натомість вигукнув голосно і владно:

– Прошу до порядку!

Голови внизу одразу підвелися. Містер Тейт вийшов із залу і повернувся з Томом Робінсоном. Він провів його на місце поряд з Аттікусом і сам став поруч. Суддя Тейлор раптом прокинувся, насторожено випростався і обвів очима лави присяжних.

Далі все було, як у сні: повернулися присяжні, вони рухалися повільно, наче плавці під водою, десь здалека долинав млявий голос судді Тейлора. І тоді я побачила те, що могла помітити тільки дочка адвоката. Це було все одно, що дивитися, як Аттікус виходить на вулицю, зводить рушницю і тисне на курок... Дивитися, знаючи, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на підсудного, якщо вони його засудили. Коли наші присяжні повернулися, жоден з них не глянув на Тома Робінсона. Старшина передав містерові Тейту якийсь папірець, той подав його секретареві, а секретар – судді.

Я зажмурилася. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних – кожного зокрема: «Винен... винен... винен... винен». Я непомітно глянула на Джема: вчепившись руками в бильця галереї, він стискував їх так, що пальці побіліли, і від кожного «винен» плечі його здригались, немов від удару.

Суддя Тейлор щось говорив. У руках він тримав молоток, але не стукав. Як у тумані, я побачила – Аттікус збирає зі столу свої папери і ховає в портфель. Клацнув замком, підійшов до секретаря суду, щось сказав йому, кивнув містерові Джілмеру, потім підступив до Тома Робінсона і, поклавши йому руку на плече, щось сказав на вухо. Зняв із спинки стільця свій піджак, накинув на плечі. Вийшов із залу засідань, але цього разу іншим виходом – не так, як завжди. Йому, певно, хотілося якнайскоріше прийти додому бо він швидко попрямував через зал до південного виходу. Я весь час дивилася на нього, але він не підвів очей.

Хтось легенько штовхнув мене, та мені не хотілося обертатись, я не могла відірвати погляд від людей там, унизу, від самотньої постаті Аттікуса, що йшов до виходу.

– Міс Джін Луїзо.

Я обернулася. Люди навкруги стояли. Вздовж усієї галереї – і на нашому і на протилежному боці – негри підводились. Голос преподобного Сайкса теж, здавалося, долинав здалека, як і голос судді Тейлора кілька хвилин тому:

– Встаньте, Джін Луїзо, ваш батько йде.

РОЗДІЛ XXII

Тепер настала черга Джемові плакати. Ми йшли додому. Навколо весело гомонів натовп, а по обличчю брата текли гіркі сльози. «Це ж несправедливо!» – повторював він весь час, поки ми дійшли до рогу площі, де на нас чекав Аттікус. Батько стояв під ліхтарем, у нього був такий вигляд, ніби нічого особливого не сталося, жилетка застебнута, комірець і галстук на місці, ланцюжок від годинника блищав. Перед нами знову був спокійний, поміркований Аттікус.

– Несправедливо це, Аттікус,– мовив Джем.

– Так, сину, це несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Олександра ще не спала. Вона була в халаті і, присягаюся, не знімала корсета.

– Прошу вибачення, брате...– почала вона.

Тітка ніколи не називала Аттікуса братом, я глянула крадькома на Джема, але він не слухав. Він дивився то на Аттікуса, то на підлогу, можливо, вважав, що Аттікус теж винен, що Тома Робінсона засудили?

– Що з ним? – запитала тітка, вказуючи на Джема.

– Нічого, все обійдеться,– відповів Аттікус.– Це був удар для нього.– Батько зітхнув.– Я йду спати,– сказав він,– якщо вранці не встану як звичайно, не будіть мене.

– По-перше, я вважаю, що з твого боку нерозумно дозволяти їм....

– Це їхній рідний дім, сестро,– сказав Аттікус.– Таким ми його збудували для них, і нехай вчаться жити в ньому.

– Але для цього їм не обов’язково ходити в суд і валятися у тому багні...

– До речі, суд – нічим не гірша установа в округу Мейкомб, ніж місіонерське товариство.

– Аттікус,– сказала тітка, дивлячись на батька переляканими очима,– я ніколи не сподівалася, що такі речі можуть тебе розсердити.

– Я не серджусь. Я просто стомився. Іду спати.

– Аттікус,– похмуро сказав Джем.

Аттікус зупинився біля дверей.

– Що, сину?

– Як же вони могли таке зробити, як?

– Не знаю, сину, але зробили. Так вони робили раніше, так зробили сьогодні, і це не востаннє. І плачуть при цьому, певно, тільки діти. На добраніч.

Але вранці все здається не таким страшним. Тільки-но розвиднілось, Аттікус був уже на ногах. Коли ми, ще не отямившись після вчорашнього, переступили поріг вітальні, він сидів і переглядав «Мобіл реджістер». На сонному обличчі Джема можна було прочитати запитання, яке він намагався вимовити.

– Не треба передчасно хвилюватися,– заспокоїв його Аттікус, коли ми ввійшли до їдальні.– Це ще не кінець. Подамо апеляцію. Ще є надія. О господи, Кел, що це значить? – Аттікус як заворожений дивився на свою тарілку.

– Батько Тома Робінсона приніс вам сьогодні курча,– сказала Келпурнія.– Я засмажила його.

– Скажи йому, що для мене це велика честь – навіть у Білому домі, я певен, на сніданок не подають курчат. А це що?

– Булочки,– сказала Келпурнія.– Естела прислала, вона куховарка в готелі.

Аттікус глянув на неї здивовано.

– Ви краще підіть у кухню та подивіться, що там робиться, містер Фінч,– сказала Келпурнія.

Аттікус пішов у кухню, ми попрямували за ним. На столі горою лежали продукти: великі шматки копченої свинини, помідори, боби, навіть виноград. Аттікус усміхнувся, коли побачив банку засолених свинячих ніжок.

– Сподіваюся, тітонька дозволить мені їсти це в нашій їдальні?

– Приходжу сьогодні вранці, а на задньому ганку повно всякої всячини,– сказала Келпурнія.– Вони... вони вам дуже вдячні, містер Фінч, за все, що ви для них зробили. Адже це... це не дуже зухвало з їхнього боку, правда ж?

Аттікус відповів не відразу. Сльози затуманили йому очі.

– Скажи їм, що я дуже вдячний,– мовив він.– І ще скажи... скажи, щоб вони більше цього не робили. Надто важкі часи настали...

З кухні він зайшов до їдальні, вибачився перед тіткою Олександрою, надів капелюх і попрямував до міста.

У коридорі почулася хода Діла, і Келпурнія не стала прибирати зі столу сніданок Аттікуса, до якого він і не доторкнувся. Діл жував, як той кролик, передніми зубами й розповідав, що сказала міс Рейчел з приводу вчорашнього суду; а сказала вона, що коли Аттікусу хочеться пробити головою стіну, хай пробиває – голова його.

– Я б їй відповів,– буркнув Діл, обгризаючи курячу ніжку,– але сьогодні вранці у неї був не той настрій, щоб багато розмовляти. Казала, що півночі через мене не спала, хвилювалася, куди я подівся, хотіла шерифові заявити, щоб розшукали, але він був у суді.

– Діл, облиш ти цю звичку – іти з дому, не сказавши, куди йдеш,– озвався Джем.– Нащо тобі сердити міс Рейчел?

Діл зітхнув.

– Я завжди кажу, куди йду. Просто остогидло... Надто часто ввижаються їй змії в шафі. За сніданком щоранку вона випиває не менше пінти, ну, а дві повні склянки – це я сам бачив.

– Не говори так, Діл,– сказала тітка Олександра.– Не личить дітям так говорити. Це... безсоромно з твого боку.

– Чого ж безсоромно, міс Олександра? Хіба казати правду – безсоромно?

– Але ж як ти кажеш цю правду!

Джем недобре зиркнув на неї і звернувся до Діла:

– Ходімо. Виноград забирай із собою.

Коли ми вийшли на веранду, міс Стефані Крофорд жваво розповідала міс Моді Аткінсон і містерові Ейвері про вчорашні події. Вони подивилися на нас і розмовляли далі. Джем вигукнув щось, ніби войовничий заклик, а я пошкодувала, що в мене не було зброї.

– Ненавиджу, коли дорослі придивляються до мене,– сказав Діл,– Почуваєш себе так, ніби зробив якусь шкоду.

Міс Моді голосно гукнула:

– Джем Фінч, підійди-но сюди!

Джем зітхнув і зліз з гойдалки.

– І ми з тобою,– заявив Діл.

Міс Стефані була людина допитлива, від надмірної цікавості у неї аж ніс ворушився. Їй не терпілося дізнатись, хто дозволив нам піти в суд,– сама вона нас не бачила, але вранці все місто знало, що ми сиділи на галереї для кольорових. Чи не сам Аттікус посадив нас там, щоб... Там, певно, й дихати було нічим серед цих... Чи зрозуміла Всевидько усе, що там?.. Чи не кусали ми собі лікті, коли стало ясно, що батько програв справу?

– Замовкни, Стефані,– відрізала міс Моді.– Я не хочу стовбичити на цій веранді весь ранок... Джем Фінч, я покликала тебе, щоб запитати, чи не бажаєш ти зі своїми колегами покуштувати мого пирога. Я встала сьогодні о п’ятій годині, щоб спекти його, отож погоджуйся. Вибачайте, міс Стефані. До побачення, містер Ейвері.

На кухонному столі міс Моді ми побачили один великий пиріг і два маленьких. Маленьких мало б бути три. Не могла ж міс Моді забути про Діла. Вона, певно, помітила наше здивування, бо відрізала шматок од великого пирога і подала Джемові.

Ми їли пиріг і розуміли, що, пригощаючи нас, міс Моді: хотіла сказати: її ставлення до нас не змінилося. Вона сиділа мовчки на стільці і все дивилася на нас.

Потім раптом сказала:

– Не журися, Джем. Насправді у житті не все так погано, як здається.

Коли міс Моді, сидячи вдома, збиралася виголосити довгу промову, то починала з того, що клала долоні на коліна і поправляла язиком вставні зуби. Так вона зробила і тепер; ми сиділи і ждали.

– Ось що я хотіла вам сказати: є на світі люди, які ніби для того й народжуються, щоб виконувати найневдячнішу роботу. Ваш батько – один із таких людей.

– Ну, гаразд,– сказав Джем.

– Тільки без «Ну, гаразд», сер,– зауважила міс Моді, вловивши нотку безнадійності в його голосі.– Ти ще не настільки дорослий, щоб зрозуміти до пуття мої слова.

Джем втупив очі у недоїдений пиріг.

– Почуваєш себе, як гусінь в коконі, ось що,– сказав Джем.– Закутають тебе гарненько, і дрімаєш у теплі. Я завжди думав, що у Мейкомбі живуть найкращі люди в світі, так принаймні здається на перший погляд.

– Ми, жителі Мейкомба, як ніхто інший почуваємо себе в цілковитій безпеці,– вела далі міс Моді.– Не часто обов’язок закликає нас показати, що ми справжні християни, та коли вже закличе, то у нас є такі люди, як Аттікус, вони не осоромлять нас.

Джем сумно всміхнувся.

– Якби всі в нашому округу так думали.

– Ти навіть не підозрюєш, як багато людей думають саме так.

– Хто, наприклад? – Джем підвищив голос.– Хто в нашому місті хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти Томові Робінсону? Хто?

– Насамперед його кольорові друзі і такі люди, як ми. Такі, як суддя Тейлор. Такі, як містер Гек Тейт. Перестань жувати, Джем, поміркуй гарненько. Тобі не спадало на думку, що суддя Тейлор не випадково призначив Аттікуса захисником Тома? Що у судді Тейлора були для цього свої причини?

І справді! Як це він не звернув уваги? Адже підсудний був неспроможний найняти адвоката. Як правило, в таких випадках суддя призначав захисником Максвела Гріна, молодого мейкомбського адвоката, якому ще бракувало досвіду. Отже, Тома Робінсона мав захищати Максвел Грін.

– Подумай над цим,– мовила міс Моді.– Це не випадково. Учора ввечері я сиділа на веранді і ждала. Довго ждала, поки ви повернетесь із суду. Ждала й думала: Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед.

– Все це непогано, але чому ж наші освічені судді та адвокати не можуть приборкати дикунів присяжних? – промимрив Джем.– Ну, ось я виросту...

– Про це ви поміркуйте вдвох із батьком,– сказала міс Моді.

Ми спустилися прохолодними новими східцями, вийшли на сонце і побачили, що містер Ейвері і міс Стефані Крофорд усе ще стоять і розмовляють. Відступили на кілька кроків і тепер стояли на тротуарі проти будинку міс Стефані. До них простувала міс Рейчел.

– А я, коли виросту, буду клоуном,– сказав Діл.

Ми з Джемом зупинилися від подиву.

– Так, так, клоуном,– повторив Діл.– Нема у мене ніякого підходу до людей, я вмію хіба що сміятися з них, піду в цирк і сміятимуся скільки заманеться.

– Звідки ти взяв, що клоуни сміються? – запитав Джем.– Навпаки, вони сумні, а з них усі сміються.

– А я буду не такий, як усі клоуни. Вийду на середину арени і сміятимуся з людей. Ти он глянь туди,– і Діл показав рукою.– То хіба люди? Їм на мітлах літати. Тітонька Рейчел уже літає.

Міс Стефані і міс Рейчел відчайдушно замахали нам руками. Діл правду каже – вони як відьми.

– От лихо! – зітхнув Джем.– А не підійти не можна. Щось трапилося.

Містер Ейвері розчервонівся – він так чхав, що трохи не збив нас, коли ми підійшли. Міс Стефані тремтіла від хвилювання, а міс Рейчел схопила Діла за плече.

– Негайно ідіть у двір і з двору нікуди,– веліла вона.– На вулиці небезпечно.

– Що трапилося? – запитала я.

– Ви що, не чули? В місті тільки й розмов, що про це...

На порозі з’явилася тітка Олександра і покликала нас, але було вже пізно: міс Стефані встигла розповісти нам з превеликою радістю, що сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив на вулиці, біля пошти, Аттікуса, плюнув йому в обличчя і сказав, що рано чи пізно він з ним розправиться.