Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

РОЗДІЛ XVIII

Але тут хтось знову голосно вигукнув:

– Мейела Вайолет Юел!

До місця для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто – раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.

Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.

Мейєла мовчала.

– Де ви були того дня, коли сутеніло? – почав містер Джілмер терпляче.

– На ганку.

– На якому?

– У нас тільки один ганок, парадний.

– Що ви робили на ганку?

– Нічого.

Втрутився суддя Тейлор:

– Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.

Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:

– Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?

Мейєла промимрила собі щось у долоні.

– Що таке? – запитав суддя.

– Його,– сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.

– Містера Фінча?

Вона енергійно кивнула головою.

– Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі – лівша, лівша...

Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.

– Скільки вам років? – запитав він.

– Дев’ятнадцять з половиною,– сказала Мейєла.

Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.

– Містер Фінч і не думав тебе лякати,– мовив до дівчини,– а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.

– Може, вона дурнувата якась? – запитала я пошепки Джема.

Джем скоса подивився вниз, на свідка.

– Поки що важко сказати,– відповів він,– Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.

Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:

– Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...

– Хто це «він»?

Мейєла вказала на Тома Робінсона.

– Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,– попросив містер Джілмер.– Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.

– Отой,– сказала Мейєла.– Робінсон.

– Що було далі?

– Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього – раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...

Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя – пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:

– Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.

– А ви кричали? – запитав містер Джілмер,– Ви кричали, відбивались?

– Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.

– А що було далі?

– Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.

Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона – насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.

– Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? – запитав містер Джілмер.

– Ну ясно,– сказала вона достоту, як батько.

– Ви впевнені, що він таки заволодів вами?

Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:

– Він що хотів, те й зробив.

Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.

– У мене поки що все,– сказав він привітно,– але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.

– Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,– манірно зауважив суддя Тейлор,– принаймні під час судового засідання.

Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв’язати якусь проблему.

– Міс Мейєла,– сказав він усміхаючись,– поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?

– Я вже казала, дев’ятнадцять, я он судді казала.– Вона кивнула головою на суддю Тейлора.

– Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам’ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.

Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.

– І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.

– Що ви сказали, мем? – запитав приголомшений Аттікус.

– Глузуєте з мене.

Суддя Тейлор втрутився:

– Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?

Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:

– А чого ж він обзиває мене – мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!

Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.

– У містера Фінча просто така звичка,– пояснював суддя.– Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.

Суддя відкинувся на спинку крісла.

– Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.

Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав «мем» або «міс Мейєла», коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.

– Отже, ви кажете, вам дев’ятнадцять років,– почав знову Аттікус.– Скільки у вас братів, сестер?

Він підійшов ближче до свідка.

– Семеро,– сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?

– Ви найстарша?

– Так.

– Мати давно померла?

– Не знаю... давно.

– В школу ви ходили коли-небудь?

– Я читаю і пишу не гірше за батька.

– Ви довго ходили до школи?

– Дві зими... чи, може, три... не пам’ятаю.

Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.

За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати – він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,– Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім’ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші – трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися – неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім’ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.

– Міс Мейела,– сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,– у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?

Мейєла від несподіванки нахмурилася.

– Товаришую?

– Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?

Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.

– Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?

Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.

– Ви любите свого батька, міс Мейєла? – запитав він знову.

– Любити батька – як це?

– Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?

– Так собі, він лагідний, от тільки коли...

– Коли що?

Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.

– Нічого,– сказала Мейєла.– Я ж кажу, що він лагідний.

Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.

– От тільки коли напивається? – сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.

– Він ніколи не переслідував вас?

– Як це?

– Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?

Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.

– Відповідайте на запитання, міс Мейєла,– мовив суддя Тейлор.

– Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,– проголосила вона рішуче.– Пальцем не зачепив.

У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.

– Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?

– Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.

– Ви добре знали Тома Робінсона?

– Що це?

– Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?

Мейєла кивнула головою.

– Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.

– Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?

Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.

– Того вечора ви...– почав він знову.

– Вперше.

– Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?

Це питання вже не застало її зненацька.

– Ні, не запрошувала, ні, ні.

– Якщо ви скажете один раз «ні», то й цього досить,– зауважив Аттікус спокійно.– І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?

– Може, й зверталася,– погодилася вона.– Тут їх чимало вештається.

– Ви не пригадуєте якогось такого випадку?

– Ні.

– Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?

– Так.

– Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами... так?

– Так.

Раптом виявилося, що пам’ять у Аттікуса не така вже й погана.

– Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною – так?

– Я так сказала.

– Ви пам’ятаєте, як він бив вас по обличчю?

Мейєла завагалася.

– Ви добре пам’ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися – пам’ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?

Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.

– Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? – Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист – сухо й безсторонньо.

– Ви пам’ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?

– Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той... він таки ударив мене.

– Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?

– Що? Так, він ударив... не пам’ятаю, просто не пам’ятаю... Все це сталося так несподівано...

Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.

– Не треба плакати, дівчино,– почав він, але Аттікус сказав:

– Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.

Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.

– Я відповім... на всі запитання... витяг мене сюди і глумиться... відповім на всі ваші запитання...

– Чудово,– сказав Аттікус.– Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?

– Авжеж, можу, он він сидить.

Аттікус звернувся до свого підзахисного.

– Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?

Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.

– Всевидько,– сказав схвильовано Джем.– Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!

Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:

– Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком... трохи не вмер – багато крові втратив... м’ясо аж до кісток повиривало...

– Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? – запитав Аттікус.

– Це він.

Наступне запитання Аттікуса – едине слово:

– Як?

Мейєла розлютилася.

– Не знаю як, але це він... я вже казала, все сталося так раптово, що я...

– Давайте обміркуємо все спокійно,– почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.

Суддя Тейлор засміявся.

– Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує. Якщо хтось когось і лякає, то це свідок – захисника.

Крім судді Тейлора, в залі ніхто не засміявся. Навіть не було чути немовлят, і раптом мені спало на думку – чи не задихнулися вони біля грудей своїх матерів.

– Отже, міс Мейєла, ви засвідчили, що підсудний душив і бив вас... Ви не сказали, що він підкрався ззаду, збив вас і ви втратили свідомість, ви сказали: я обернулась, а він переді мною...– Аттікус підійшов до свого столу і кісточками зігнутих пальців постукував у такт кожному своєму слову.

– Ви не хотіли б переглянути свої попередні свідчення?

– Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

– Ні, мем, я хочу, щоб ви сказали те, що було. Розкажіть нам ще раз, будь ласка, як усе було.

– Я вже розповідала.

– Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?

– Так.

– А потім кинув душити і вдарив по обличчю?

– Я ж уже казала, що вдарив.

– І підбив вам праве око кулаком правої руки?

– Я пригнулась і... і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.

Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.

– От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?

– Я сказала: він мене ударив.

– Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство – так?

– Ну ясно.

– Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,– покірно стояли?

– Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами...

Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його:

– По одному запитанню, Аттікус. Дайте свідкові відповісти.

– Гаразд. Чому ви не втекли?

– Я намагалась, але...

– Що ж вам заважало?

– Я... він повалив мене на підлогу. Ось як було: він повалив мене і сам накинувся.

– І ви весь час кричали?

– Ну ясно, кричала.

– А чому ж діти не чули, як ви кричали? Де були ваші брати і сестри? На звалищі?

Ніякої відповіді.

– Де вони були? Чому не прибігли на ваш крик? Адже звалище ближче, ніж ліс, так же?

Ніякої відповіді.

– Чи ви почали кричати тоді, коли побачили у вікно свого батька? А доти й не думали кричати?

Ніякої відповіді.

– Може, ви кричали тому, що вас бив батько, а не Том?

Ніякої відповіді.

– Хто вас бив? Том Робінсон чи ваш батько?

Ніякої відповіді.

– Що побачив ваш батько у вікно – насильство або намагання не вчинити цього злочину? Чому ви не хочете сказати правди, дівчино? Хіба не Боб Юел вас побив?

Аттікус одвернувся від Мейєли, обличчя його було таке, ніби в нього розболівся живіт. Обличчя Мейєли виражало страх і гнів.

Аттікус сів на своє місце і почав протирати хусточкою окуляри. Він трохи стомився.

Раптом Мейєла подала голос.

– Я хочу дещо сказати,– озвалася вона.

Аттікус підвів голову.

– Ви хочете нам розповісти, як усе було?

Але дівчина не вловила співчуття в його словах.

– Я хочу дещо сказати, а після цього не скажу й слова. Цей чорномазий згвалтував мене, і коли ви, благородні джентльмени, попустите, щоб це йому так минулося, то й самі ви тоді підлі, смердючі боягузи, так, так, уся ваша братія – смердючі боягузи! І все ваше благородство, пишні слівця – ваші «меми» і «міси Мейєли» нічого не варті, містер Фінч...

Тепер вона по-справжньому розплакалась. Її плечі здригалися від ридання і гніву. Як сказала, так і зробила: більше на жодне запитання не відповіла, навіть містерові Джілмеру, коли той намагався знову щось од неї почути. Я гадаю, що якби вона не була така бідна і темна, суддя Тейлор арештував би її за образу суду і всіх присутніх. Як не кажи, хоч я й не зовсім збагнула, як це вийшло, але від Аттікуса їй перепало добряче, правда, сам він, я це помітила, був незадоволений; Аттікус сидів за своїм столом, схиливши голову; Мейєла пішла на своє місце і, проходячи повз Аттікуса, кинула на нього сповнений ненависті погляд; такого лютого, колючого погляду я ще не бачила.

Коли містер Джілмер сказав судді, що в нього запитань нема, суддя Тейлор підсумував:

– Нам усім треба відпочити. Оголошую перерву на десять хвилин.

Аттікус і містер Джілмер зустрілися перед кріслом судді, перемовились і вийшли з залу засідань через двері, що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.

Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.

– Джем, містер Андервуд нас побачив,– сказала я.

– Не турбуйся. Він не скаже батькові. А в хроніці «Трібюни» з’являться повідомлення.

Потім Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати, певно, щось цікаве з цього процесу, хоч, на мою думку, поки що нічого цікавого тут не було. Аттікус і містер Джілмер майже не сперечалися, містер Джілмер звинувачує сьогодні якось ніби неохоче; свідки, як осли: куди їх ведуть, туди вони і йдуть. Проте Аттікус колись казав, що в цьому суді юристові, надміру винахідливому щодо свідчень, як правило, добряче перепадає від судді Тейлора. Аттікус хотів, щоб я зрозуміла: на вигляд суддя Тейлор лінивий, веде засідання суду дрімаючи, але знає, що робить, і збити його неможливо. Аттікус сказав, що він хороший суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся і знову вмостився в своєму кріслі. Діставши з кишені жилета сигару, він пильно оглядав її. Я легенько штовхнула Діла. Оглянувши сигару з усіх боків, суддя Тейлор рішуче куснув її.

– Ми інколи навмисне приходимо сюди, щоб подивитися на нього,– сказала я.– Тепер до вечора жуватиме. Ти тільки дивися.

Не підозрюючи, що за ним стежать з галереї, суддя Тейлор вправно взяв одкушений кінчик сигари на нижню губу, а тоді – плюх! – і влучив прямо в плювальницю, в самісіньку середину, нам аж на галерею чути було.

– Б’юсь об заклад, свого часу він був чемпіоном, його ніхто не переплюне,– промимрив Діл.

Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем,– стояли попід стіною. Містер Гек Тейт, мабуть, наказав не впускати до громадської вбиральні нікого, окрім співробітників суду.

Аттікус з містером Джілмером повернулись, і суддя Тейлор глянув на свій годинник.

– Скоро четверта,– сказав він.

Дивно: годинник на будинку суду за цей час мав пробити принаймні двічі, а я не чула жодного разу.

– Спробуємо сьогодні закінчити? – спитав суддя Тейлор.– Як ви гадаєте, Аттікус?

– Гадаю, що можна,– відповів Аттікус.

– Скільки у вас свідків?

– Один.

– Давайте послухаємо його.