Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

– Зрозуміло. А що ти йому напишеш?

– Ми дуже чемно просимо його,– сказав Діл,– щоб він хоч зрідка виходив з дому і розповідав нам, що він там робить, запевняємо, що не скривдимо його, купимо морозива.

– Ви збожеволіли, він уб'є нас усіх!

– Це я придумав,– сказав Діл.– По-моєму, якщо він вийде і трохи посидить з нами, то йому буде веселіше.

– Звідки ти знаєш, що йому невесело?

– Спробувала б ти посидіти під замком років сто і їсти тільки котів! Б'юсь об заклад, у нього вже виросла отакенна борода...

– Як у твого батька?

– У мого батька нема бороди, він...– Діл замовк, ніби щось пригадавши.

– Ага, піймався, раніше казав, що в твого батька чорна борода...

– Коли хочеш знати, він поголив її минулого літа. У мене є лист од батька, не віриш – можеш прочитати, ще й два долари мені вислав.

– Так я й повірила! Може, він вислав тобі кавалерійський мундир і шаблю? Ну й брехун же ти! Патякай далі.

Діл Гарріс був мастак збрехати, я вперше такого бачила. Крім усіх інших пригод, він сімнадцять разів літав на поштовому літаку, бував у Новій Шотландії, бачив слона, а бригадний генерал Джо Уїлер був його дідом і залишив йому свою шаблю.

– Перестаньте,– сказав Джем. Він заліз під веранду і витяг звідти жовте бамбукове вудлище.– Думаю, що дістану з тротуару.

– А я думаю, що тому, хто не побоявся підійти і торкнутися стіни, вудочка ні до чого,– сказала я.– Пішов би та й постукав у парадні двері.

– Це... інша... річ,– сказав Джем.– Скільки разів тобі про це говорити?

Діл дістав з кишені папірець і віддав його Джемові. Ми всі троє обережно рушили до будинку Редлі. Діл зупинився біля ліхтарного стовпа, а ми з Джемом звернули в провулок. Я поминула Джема, дійшла до повороту і глянула навкруги.

– Спокійно. Ніде ні душі,– повідомила я.

Джем зиркнув на Діла. Той кивнув головою.

Тоді Джем прикріпив записку до вудлища і простяг її до вікна, яке заздалегідь намітив. Але вудлище було коротке, до вікна не діставало якихось кілька дюймів. Джем нахилився вперед скільки міг і тицяв вудлищем у напрямку вікна. Я стежила за цією операцією, а тоді покинула свій пост і підійшла до Джема.

– Ніяк не закину записку,– пробуркотів він,– до вікна дістало, а відчепити там не можу. Йди на вулицю, Всевидько.

Я вернулася на своє місце і глянула за поворот на безлюдну вулицю. Потім озирнулася на Джема, який терпляче намагався просунути записку на підвіконня: папірець усе падав на землю. Джем знову й знову піднімав його вудкою і тицяв у вікно; я подумала, що коли навіть це послання і дійде до Страхолюда, він нічого не розбере. Я знову глянула на вулицю і раптом почула дзвіночок. Я різко обернулася – зараз на мене кинеться Страхолюд із жахливими і закривавленими іклами. Натомість побачила Діла, який щосили дзвонив у Аттікуса під носом. У Джема був такий нещасний вигляд, що я вже не наважилася й докоряти йому. Казала ж, щоб нічого не затівав. Він поплентався по тротуару, тягнучи за собою вудлище.

– Перестань дзвонити,– наказав Аттікус.

Діл опустив дзвоник; стало так тихо, що мені захотілося, щоб дзвіночок залунав знову. Аттікус зсунув на потилицю капелюха і, взявшись руками в боки, запитав:

– Ти що тут робиш, Джем?

– Нічого.

– Перестань викручуватися. Кажи.

– Я... ми хотіли дещо передати містеру Редлі.

– Що ж саме ви хотіли йому передати?

– Листа.

– Покажи.

Джем подав брудний, пом'ятий папірець. Аттікус намагався збагнути написане.

– Чого це вам захотілося, щоб містер Редлі вийшов з дому?

– Ми думали, що йому з нами буде весело...– почав було Діл, але Аттікус глянув на нього так, що той знітився й замовк.

– Сину,– мовив Аттікус, звертаючись до Джема,– я хочу сказати тобі одну річ, сказати і більше не повторювати: перестань мучити цю людину. І ви обоє теж.

Що б містер Редлі не робив – це його діло. Захоче він вийти – вийде. Захоче лишатися вдома, у своєму власному будинку,– це його право, і він обійдеться без турбот таких, м'яко кажучи, цікавих, як ми. Чи сподобалося б нам, якби Аттікус вдерся ввечері, не постукавши, в нашу кімнату? А ми саме так чинимо щодо містера Редлі. Нам здається, що містер Редлі поводиться трохи дивно, а йому його поведінка не здається дивною. До того ж чи не спадало нам на думку, що коли хочеш з людиною поговорити, то ввічливіше заходити через двері, а не лізти у вікно? Нарешті, ми повинні триматися якнайдалі від цього будинку, поки нас туди не запросять, не слід більше грати в нерозумну гру, за якою нас застав Аттікус, або глузувати з будь-кого на нашій вулиці чи взагалі в нашому місті...

– Ми й не думали глузувати з нього,– сказав Джем,– ми просто так...

– Ага, значить, ви просто так це робили, правда?

– Що робили? Глузували?

– Ні,– сказав Аттікус,– своєю грою ви перед усіма сусідами виставляли напоказ його життя.

Джем, здається, навіть обурився.

– Я цього не казав! Не казав!

Аттікус сухо засміявся.

– Ти ж щойно сам це визнав. Ну, ось що,– промовив Аттікус,– негайно припиніть ці дурниці.

Джем навіть рота роззявив, дивлячись на батька.

– Ти, здається, хочеш стати юристом? – Аттікус якось загадково стиснув губи, ніби хотів вирівняти їх у ниточку.

Джем вирішив, що викручуватися далі – марна річ, і замовк. Аттікус зайшов у будинок по якісь папери, що їх забув узяти з собою вранці, а Джем тільки тепер збагнув, що піймався на давно відомий юридичний трюк. Він стояв далеченько від веранди, аж поки батько вийшов і рушив до міста. Коли Аттікус був на такій відстані, що вже не міг почути, Джем закричав йому вслід:

– Раніше хотів стати юристом, а тепер не знаю!

РОЗДІЛ VI

– Гаразд,– сказав батько, коли ми запитали його, чи можна нам з Ділом посидіти біля ставка міс Рейчел, бо Діл завтра вже від'їздить.– Попрощайся з ним за мене, наступного літа ми чекаємо на нього.

Ми перестрибнули через низеньку огорожу, що відділяла двір міс Рейчел від доріжки до нашої садиби. Джем закричав перепелом, і з темряви долинула відповідь Діла.

– Яка тиша! Ніщо й не колихнеться,– сказав Джем,– Подивіться.

Вій показав на схід. За горіховими деревами міс Моді піднімався величезний місяць.

– Навіть здається, що він гарячий,– промовив Джем.

– Що на ньому сьогодні, хрест? – запитав Діл, не підводячи голови. Він скручував цигарку з клаптика газети і мотузка.

– Ні, просто жінка. Діл, не запалюй тієї штуки, смердітиме на все місто.

Коли в Мейкомбі дивишся на місяць, то бачиш жінку. Вона сидить перед дзеркалом і розчісує волосся.

– Ми нудьгуватимемо без тебе,– сказала я Ділу.– Може, підемо і підстережемо містера Ейвері?

Містер Ейвері наймав кімнату навпроти будинку місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Кожної неділі він збирав мідяки на користь церкви, а щодня до дев'ятої години вечора сидів на ґанку і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити сцену, яку він, певно, розіграв востаннє, бо скільки ми стежили за ним після цього, нічого не повторювалося. Ми з Джемом спускалися з веранди міс Рейчел, як раптом Діл зупинив нас.

– Ви тільки гляньте!

І показав рукою через вулицю. Спочатку ми не побачили нічого, крім порослої гліцинією веранди, але, придивившись пильніше, помітили, що з-поміж листя, описуючи дугу, з висоти приблизно десяти футів цівкою ллється вода прямо в коло жовтого світла від вуличного ліхтаря. Джем сказав, що містер Ейвері прорахувався, а Діл зауважив, що він, певно, випиває по галону в день: вони засперечалися, хто точніше визначить відстань. Участі в цьому змаганні я не брала і знову відчула себе самотньою.

Діл потягся, позіхнув і кинув недбало:

– Придумав. Ходімо гуляти.

Пропозиція видалася мені підозрілою. В Мейкомбі ніхто не ходить так просто гуляти.

– Куди, Діл?

Діл кивнув головою в південному напрямку.

– Згоден,– сказав Джем.

А коли я запротестувала, він мовив мені солодким голоском:

– А ти, ангелочку, не ходи з нами, тебе ніхто не запрошує.

– І тебе не запрошують. Пам'ятаєш...

Але Джем був не з тих, хто довго роздумує над минулими невдачами. Здавалося, єдине, що йому запам'яталося з розмови з Аттікусом, це вміння юристів докопуватися до правди.

– Всевидько, ми нічого не збираємося робити. Дійдемо до ліхтаря – і назад.

Ми мовчки брели тротуаром, прислухаючись до скрипу гойдалок на сусідських верандах, до тихих розмов дорослих на вулиці. Зрідка до нас долинав сміх – сміялася міс Стефані Крофорд.

– Ну? – сказав Діл.

– Гаразд,– відповів Джем.– Всевидько, чому ти не йдеш додому?

– А ви що збираєтесь робити?

Вони збиралися тільки зазирнути у вікно, на якому ледве трималася віконниця, може, побачать Страхолюда Редлі, а якщо я не хочу йти з ними, то можу рушати додому і тримати свій довгий язик за зубами, оце і все.

– То якого ж дідька ви чекали до самого вечора?

Чекали, бо ввечері їх ніхто не побачить, бо Аттікус настільки поринає у свої книги, що може і царство небесне проґавити, і якщо Страхолюд їх уб'є, то це випаде не на канікули, а на час навчання, а ще тому, що в темряві у неосвітленому будинку можна щось розгледіти краще, ніж удень, зрозуміло це мені?

– Джем, будь ласка...

– Всевидько, кажу тобі востаннє, замовкни або йди додому. Слово честі, я з кожним днем більше пересвідчуюсь, що ти справжнє дівчисько.

Після цього мені не лишалося нічого іншого, як приєднатися до них. Ми вирішили, що найкраще пролізти під дротяною огорожею з тильного боку подвір'я Редлі, тут мало хто міг нас помітити. За огорожею був великий сад і вузенький дерев'яний сарай.

Джем підняв трохи нижній дріт і подав рукою знак, щоб Діл ліз під ним. Я полізла за Ділом і притримала дріт, поки проліз Джем. Він ледве протиснувся.

– Тихо,– прошепотів Джем.– І не наступіть на капусту – затріщить так, що мертві піднімуться.

Намагаючись бути слухняною, я повзла, як черепаха, і тільки тоді, коли побачила, що Джем в місячному сяйві далеко попереду махає мені рукою, рушила швидше. Ми дісталися хвіртки, що вела з садка до задвірка. Джем торкнув хвіртку. Вона заскрипіла.

– Поплюйте на неї,– прошепотів Діл.

– Завів ти нас, Джем,– пробурмотіла я.– Не так легко вибратися звідси.

– Тс-с-с. Плюй на завіси, Всевидько.

Ми плювали, доки не пересохло в роті, потім Джем потихеньку відчинив хвіртку, підняв її з одного боку і притулив до огорожі. Ми опинилися на задвірку.

Тильна сторона будинку була ще непривітніша, ніж фасад: на всю стіну тяглася напіврозвалена веранда з двома дверима, між ними – двоє вікон. Товста колода підтримувала один кінець даху. В кутку стояла старовинна грубка, а над нею – вішалка для капелюхів та дзеркало, в якому відбивалося примарне місячне світло.

Джем тихенько скрикнув і завмер, стоячи на одній нозі.

– Що там?

– Кури,– прошепотів він ледь чутно.

З усіх боків на нас чигали несподіванки. Десь попереду Діл простогнав: «О господи!» Ми доповзли до стіни, повернули за ріг будинку і дісталися до вікна з відірваною віконницею. Джемові бракувало всього кілька дюймів, щоб дотягтися до підвіконня.

– Зараз я тебе підсаджу,– прошепотів він Ділу.– А втім, зажди.

Ми взялися за руки і зробили сідло. Діл сів на сідло. Ми підняли його, і він ухопився за підвіконня.

– Швидше,– прошепотів Джем,– ми довго не вдержимо.

Діл стукнув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

– Що ти бачив?

– Нічого. Штори. Але десь там світиться.

– Ходімо звідси,– прошепотів Джем.– Повертаймо назад. Тс-с-с!..– сичав він на мене, коли я хотіла заперечити.

– Давайте спробуємо з іншого боку,– запропонував Діл.

– Не треба, Діл,– благально мовила я.

Діл зупинився і пропустив Джема вперед. Коли Джем став ногою на першу сходинку веранди, вона заскрипіла. Джем завмер, потім став обережно підніматися. Сходинки не скрипіли. Він зійшов ще на дві, підняв ногу і мало не втратив рівновагу, але втримався, став на коліна, підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

Нараз я побачила тінь. Це була тінь чоловіка в капелюсі. Спочатку я подумала, що то дерево, але вітру не було, а стовбури дерев ходити не вміють. Веранду заливало місячне сяйво, і тінь з чітко окресленими контурами посувалася вздовж веранди ближче й ближче до Джема.

Після мене її побачив Діл. Побачив і затулив обличчя руками.

Коли тінь упала на Джема, він теж помітив її і, обхопивши голову руками, завмер. Тінь просунулася ще трохи, підняла руку і опустила. Потім повернулася, пропливла над Джемом, далі вздовж веранди і зникла за будинком, так само непомітно, як і виникла.

Джем стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку і побіг між грядками скрипучої капусти. На півдорозі я спіткнулась, і в цей час на всю околицю прогримів постріл.

Джем і Діл виринули біля мене. Джем важко дихав.

– До школи у двір, а там через огорожу! Швидше, Всевидько!

Він притримав нижній дріт; ми з Ділом перекотилися на другий бік і вже були майже біля прикриття – одинокого розлогого дуба, що ріс на шкільному подвір'ї, коли раптом помітили, що Джема з нами немає. Ми кинулися назад і побачили, як він, зачепившись за дріт, намагається вилізти із штанів і в такий спосіб звільнитися. Нарешті він виплутався і в самих трусах побіг до дуба.

Дуб поминули без пригод, аж тоді відчули, що від страху заціпеніли. Тільки Джем не втратив самовладання.

– Скоріше додому, там хвилюватимуться,– сказав він.

Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.

Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю – біля воріт Редлі зібралися люди.

– Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.

Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.

Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.

– Де ви були? Хіба ви нічого не чули?

– А що сталося?

– На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.

– О! І вцілив?

– Ні,– пояснила міс Стефані.– Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було – собака, негр чи... Джем Фінч!

– Що, мем? – запитав Джем.

Тут заговорив Аттікус:

– А де твої штани?

– Штани?

– Штани.

Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.

– Е-е-е... містер Фінч!

У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.

– Що це означає, Діл? – запитав Аттікус.

– Я... я виграв у нього штани,– невпевнено пояснив Діл.

– Виграв?.. Як це?

Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.

– Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.

Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел – не голос, а пожежна сирена.

– О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!

Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.

– Хвилинку, міс Рейчел,– сказав він.– Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?

Джем кинувся рятувати становище.

– Ні, в сірники.

Молодчина мій брат. Сірники – річ небезпечна, але карти – це кінець.

– Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.

– Не бійся, Діл,– сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.– Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець – швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?

Ми зупинились і почули голос Аттікуса.

– ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...

Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?

– Можу дати тобі свої,– запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.

Джем подякував, хоч і сумнівався, що вони на нього налізуть. Ми попрощались, і Діл зачинив за собою двері. Потім, певно, згадав, що ми заручені, вибіг знову і швиденько поцілував мене у присутності Джема.

– Пиши! Чуєш? – закричав він нам навздогін.

Коли б навіть Джемові штани й були на місці, ми все одно погано спали б. Я лежала в своєму ліжку на задній веранді, і найменший шерех в нічній тиші лунко віддавався в моїй душі. Зашарудить гравій у перехожого під ногами – Страхолюд Редлі підкрадається, щоб помститися; засміється в нічній темряві негр – Страхолюд женеться за нами; вдариться об скло нічний метелик – Страхолюд рве дротяну огорожу; зловісно насуваються на нас живі платани-потвори. Я довго лежала в напівдрімоті і раптом почула, як Джем прошепотів:

– Ти спиш, Всевидько?

– Як ти міг подумати?

– Тс-с... У Аттікуса вже темно.

У тьмяному місячному світлі я побачила, що Джем підвівся і спустив ноги з ліжка.

– Піду по штани,– сказав він.

Я підхопилась з ліжка.

– Нікуди ти не підеш! Не пущу!

Джем поспіхом натягував сорочку.

– Я повинен.

– Спробуй – я збуджу Аттікуса.

– Спробуй – і я тебе приб'ю.

Я вчепилася в нього і примусила сісти поруч мене на ліжко. Намагалась умовити його.

– Джем, містер Натан знайде їх уранці. Він знає, чиї штани. Принесе їх Аттікусу. Все це, звичайно, кепсько, але що поробиш. Лягай спати!

– Це я й сам добре знаю,– сказав Джем.– Тому й іду.

Мені аж млосно стало. Іти туди самому... Пригадалися слова міс Стефані: у містера Натана ще один ствол заряджено, і він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці. Що б там не було – негр, собака... Джем розумів це краще за мене. Я була у відчаї.

– Джем, не варто, не ходи. Ну, дістанеш прочухана – поболить та й перестане. А підеш – там тобі і каюк. Джем, благаю...

Джем через силу глибоко зітхнув.

– Розумієш, Всевидько,– промимрив він,– скільки я себе пам'ятаю, Аттікус ніколи не бив мене, хочеться, щоб так було й надалі.

Це правда. Аттікус тільки погрожував нам майже щодня.

– Ти хочеш сказати, що Аттікус ніколи не ловив тебе на гарячому.

– Можливо, але... мені хочеться, щоб нічого не змінилося. Даремно ми сьогодні туди полізли.

Мені здається, що саме з цього часу ми почали віддалятися одне від одного. Раніше теж бувало, що я в чомусь не розуміла його, але то тривало недовго. Цього разу я його зовсім не розуміла.

– Будь ласка,– благала я,– ти тільки подумай, як туди йти самому...

– Замовкни!

– Це ж не те, що він ніколи з тобою не розмовлятиме, чи щось таке. Джем, я збуджу його, слово честі...

Джем схопив мене за комір піжами і стиснув.

– Тоді я йду разом з тобою,– ледве вимовила я.

– Ні, ти не підеш, ти наробиш шуму.

Я нічого не могла вдіяти. Відкинувши засув на дверях, притримувала їх, поки Джем спускався східцями. Було десь близько другої години ночі. Місяць уже заходив. Химерні плетива-тіні розпливались і зникали. Білий хвостик сорочки Джема то зникав, то виринав знову, ніби карлик-привид, який, боячись світанку, доганяв, пританцьовуючи, темряву. Я обливалася потом, хоча легенький нічний вітрець приносив свіжість і прохолоду.

Джем, певно, пішов в обхід, через Оленячу луку, шкільний двір і потім до огорожі; принаймні він вирушив у тому напрямку. Це далеко, тому хвилюватися було ще рано. Я чекала, поки настане час хвилюватися, прислухалася, чи не пролунає постріл. Потім мені почулося, ніби скрипнула огорожа на задвірках. Але то тільки здалося.

Потім я почула, як кашляє Аттікус. Затамувала подих. Траплялося й раніше, що, встаючи серед ночі, ми заставали його за книгою. Він казав, що часто прокидається, подивиться, як ми спимо, і знову читає, аж поки засне. Я чекала – ось зараз він засвітить лампу, вдивлялася в темряву – чи не впаде через якусь щілинку світло у вітальню. Ні, темно. Зітхнула полегшено.

Нічні метелики і мошкара зникли. Стояла гнітюча темрява. Шелестів вітрець у листі платана, тарабанили шишки дах, десь далеко гавкали собаки.

Нарешті повертається Джем. Його біла сорочка майнула через огорожу, ось вона вже зовсім близько. Джем піднявся східцями, зачинив за собою двері на засув і сів на ліжко. Мовчки показав мені штани. Потім ліг, і якийсь час я чула, як здригалося його ліжко. Скоро він затих. Більше я його не чула.

РОЗДІЛ VII

Цілий тиждень по тому Джем був похмурий і мовчазний. Я намагалася, як радив мені колись Аттікус, залізти в його шкуру і трохи походити в ній: якби мені довелося піти самій о другій годині ночі у двір Редлі, назавтра мене поховали б. Тому я дала Джемові спокій і намагалася не турбувати його.

Почалося навчання в школі. Другий клас був не кращий за перший, навіть гірший: перед нами розмахували карточками, а читати і писати не дозволяли. Міс Кароліна була вчителькою в сусідньому класі, і по тому, як часто долинав звідти регіт, можна було судити, як удосконалюється її методика. А втім, штатні другорічники знову лишилися в першому класі і допомагали наводити лад. Єдиною радістю було те, що уроки у нас з Джемом кінчалися одночасно, і о третій годині ми звичайно разом ішли додому.

Одного разу, коли ми через шкільне подвір'я поверталися додому, Джем несподівано сказав:

– Я ще не розповів тобі про одну річ.

За кілька останніх днів я вперше почула від нього повне речення, а тому вирішила підбадьорити його.

– Про яку річ?

– Що сталося тієї ночі.

– Ти взагалі нічого про ту ніч мені не розповідав.

Джем махнув рукою, ніби відганяючи комара. Трохи помовчав, потім сказав:

– Я тоді пішов, щоб забрати свої штани... Коли я з них вилазив, вони геть заплуталися в огорожі, і я не міг відчепити... а коли прийшов по них...– Джем перевів дух. – Коли я прийшов, то вони вже висіли на огорожі, складені... ніби чекали на мене.

– Висіли на...

– І ще...– вів далі Джем рівним, байдужим голосом.– Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби...

– ...ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.

Джем здригнувся.

– Ніби хтось прочитав мої думки... знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?

В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.

– Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.

Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.

– Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.

– Не схоже, Всевидько.

– Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме – заберемо ми, гаразд?

– Гаразд, може, твоя правда,– погодився Джем.– Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?

– Так,– відповіла я,– але влітку ми й не буваємо тут.

Пішли ми додому. На другий день уранці шпагат лежав на місці. На третій день Джем поклав його в кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили в дуплі.

В другому класі було сумно і нудно, але Джем запевняв мене, що з кожним роком буде краще; так колись і він починав – тільки десь у шостому класі почуєш більш-менш серйозні речі. Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображаючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде – одну руку витягне вперед, другу – закладе за спину, ступні ставить одну за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне бальзамування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус казав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.

В Південній Алабамі не дуже чітко визначені пори року: літо повільно переходить в осінь, зими інколи зовсім не буває, і на зміну осені приходить весна, а за нею знову йде літо. То була довга і тепла осінь, майже не доводилося надівати куртку. Одного теплого жовтневого дня ми з Джемом підтюпцем бігли добре знайомою дорогою і знову зупинилися перед дуплом. Цього разу там щось біліло.

З дозволу Джема я витягла з дупла дві фігурки, вирізані з бруска мила: одна зображала хлопчика, на другій було щось схоже на платтячко.

І, навіть не подумавши, що на світі немає ніякого чаклунства, я заверещала й кинула фігурки на землю.

Джем підхопив їх.

– Що з тобою?– вигукнув він і почав витирати фігурки від червонуватого пилу.– Дивись, які гарні. Я ніколи таких не бачив.

Джем подав їх мені. Це були дві чудові ляльки – двоє дітей. Хлопчик – у коротеньких штанях, чуприна спадала до самісіньких брів. Я глянула на Джема. Пасмо каштанового волосся спадало від проділу вниз. Раніше я цього не помічала. Джем перевів погляд з ляльки-дівчинки на мене. У ляльки була гривка. У мене теж.

– Це ми з тобою,– сказав Джем.

– Як ти думаєш, хто їх зробив?

– А хто серед наших знайомих уміє вирізувати?

– Містер Ейвері.

– До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?

Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.

– Є ще дружок міс Стефані Крофорд,– сказала я.

– Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.

– А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.

Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: «Нічого, Всевидько». Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.

Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки – і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.

Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.

Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.

– Джем, як ти думаєш, це біле золото?

– Не знаю. Покажу Аттікусу.

Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би – разом з ланцюжком і ножиком – десять доларів.

– Ти помінявся з кимось у школі? – запитав він.

– О, ні! – Джем витяг з кишені годинник дідуся – Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.

– Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.

Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.

Джем вправно розібрав і склав годинник – правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,– але він, як і раніше, не йшов.

– О,– тяжко зітхнув Джем,– певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...

– Що?

– Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?

– Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?

Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.

– Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...– Він кинув погляд на двері вітальні.– Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.

– Давай я скажу.

– Ні, не треба. Всевидько, слухай...

– Що?

Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене – і знову передумає. Так і цього разу.

– Та я так, нічого...

– Давай писати листа.– Я підсунула йому папір і олівець.

– Гаразд. «Дорогий містер...»

– А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.

– Е-е... міс Моді не жує гумки.– Джем засміявся.– Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: «Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити». Непогано сказано, правда? – кинув байдуже Джем.

– Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?

«Дорогий сер,– почав Джем.– Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч».

– Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.

Джем стер своє ім'я і написав: «Джем Фінч». Нижче підписалась я: «Джін Луїза Фінч (Всевидько)». Джем поклав листа в конверт.

Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.

– Всевидько!

Я підбігла.

Хтось замазав наше дупло цементом.

– Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,– повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.

Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.

– Ще не проходив...– мовив він.

На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті – цього разу недаремно.

– Здрастуйте, містер Натан,– привітався він.

– Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,– відповів містер Редлі, проходячи мимо.

– Містер Редлі,– звернувся Джем.

Містер Редлі зупинився.

– Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?

– Я. Я запломбував його.

– А нащо ви це зробили, сер?

– Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.

До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.

Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:

– Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.

– Яке дерево, сину?

– Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.

– Бачу. А що?

– Воно помирає?

– Ні, не думаю. Подивись на листя – воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...

– І воно не хворе?

– Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?

– Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.

– Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.