355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Харпер Ли » Убити пересмішника... » Текст книги (страница 7)
Убити пересмішника...
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:56

Текст книги "Убити пересмішника..."


Автор книги: Харпер Ли



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

РОЗДІЛ X

Аттікус був чоловік кволий – як-не-як, йому було вже під п'ятдесят. Коли ми з Джемом питали його, чому він такий старий, він казав, що пізно почав, і ми відчували, що саме це й стало причиною його кволості. Він був набагато старший від батьків наших однокласників, і коли інші діти починали хвалитися: «А мій батько...», ми з Джемом мовчали.

Джем захоплювався футболом. Та й Аттікус при нагоді міг годинами стежити за м'ячем, та коли Джем намагався втягти його в гру, звичайно відказував:

– Ні, я вже старий, сину.

Наш батько не мав справжнього діла. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не вивозив сміття на звалище нашого округу, не був і шерифом, не працював ні на фермі, ні в гаражі – словом, не робив нічого такого, чим можна було б похвалитися перед іншими.

До того ж батько ще носив окуляри. На ліве око він майже нічого не бачив і казав, що ліве око – це прокляття роду Фінчів. Коли він хотів щось добре побачити, то повертав голову і дивився правим оком.

Наш батько не робив нічого такого, що робили батьки наших однокласників: ніколи не ходив на полювання, не грав у покер, не ловив рибу, не пив, не курив. Він сидів у вітальні і читав.

Нехай би вже й так, жив би собі непомітно, та де там: того року школа гула від розмов, що він захищає Тома Робінсона, і нічого похвального в тих розмовах не було. Коли я посварилася з Сесілом Джейкобсом і відступила, як боягузка,– пішли чутки, що Всевидько Фінч уже не битиметься, їй, мовляв, татусь не дозволяє. Це не зовсім так: я не битимуся на людях, але інша річ родичі – тут за Аттікуса я лупцюватиму кожного, починаючи від двоюрідних братів та сестер і далі. Френсіс Генкок, наприклад, довго мене пам'ятатиме.

Аттікус подарував нам духові рушниці, але стріляти не навчив. Тому дядечко Джек узявся нас трохи підучити, бо нашого батька, як він висловився, рушниці не цікавлять. Одного разу батько сказав Джемові:

– Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок – скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника – великий гріх.

Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити – гріх, і спитала міс Моді, чому гріх.

– Твій батько має слушність,– відповіла вона.– Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.

– Міс Моді, наша вулиця дуже стара, правда?

– Вона існувала ще до того, як виникло місто.

– Я не про те,– люди на нашій вулиці всі старі. Навкруги, крім нас із Джемом, і дітей більше немає. Місіс Дюбоз, мабуть, скоро сто років, міс Рейчел теж стара, та й ви і наш батько уже старенькі.

– П'ятдесят років – це ще не старість,– відказала міс Моді ущипливо.– Поки що мене не возять у колясці. Ваш батько, здається, теж ходить сам. Хоча, повинна признатися, хвала богові, що згорів мій старий склеп, я таки стара, бо вже не могла впоратися з ним... Воно, мабуть, і справді так, Джін Луїзо, вулиця наша трохи підстаркувата. Тут з молоді нікого й не побачиш.

– Тільки в школі.

– Я кажу про дорослих молодих людей. Ви з Джемом щасливі, що батько ваш немолодий. Було б йому років тридцять – ваше життя склалося б зовсім інакше.

– Авжеж, інакше. Аттікус нічого не вміє робити...

– О, ти його ще не знаєш,– зауважила міс Моді.– Він ще повний енергії.

– А що він може?

– Ну, хоча б скласти кому-небудь заповіт так вправно, що ніхто не підкопається.

– Диво велике...

– Гаразд, а знаєш, що в нашому місті він найкраще грає в шашки? Коли ми, бувало, приїздили на «Пристань», Аттікус Фінч обігрував усіх по той бік і по цей бік річки.

– Що ви, міс Моді, ми з Джемом завжди виграємо в нього.

– Пора б і зрозуміти, що він піддається. А знаєш, що він уміє грати варгані?

Від такої новини я відчула ще більший сором за свого батька.

– Отож...

– Що отож, міс Моді?

– Нічого. Тобі слід пишатися своїм батьком. Не кожен може грати на варгані. А тепер не вештайся тут і не заважай теслям, біжи додому, я піду до своїх азалій, і мені ніколи буде наглядати за тобою. Ще яка дошка може впасти на голову.

Я пішла на задвірок, там Джем стріляв з рушниці у бляшанку, таке заняття здалося мені безглуздям – адже навколо було стільки сойок. Я повернулася в палісадник і цілі дві години споруджувала біля веранди хитромудру фортецю; на будівництво пішли автопокришка, ящик від апельсинів, кошик для білизни, стільці з веранди і маленький національний прапор з коробки від пряженої кукурудзи – подарунок Джема.

Коли Аттікус прийшов на обід, я сиділа у фортеці: припала до землі і цілилася.

– Ти куди цілишся?

– В міс Моді – трохи нижче спини.

Аттікус обернувся і побачив огрядну мішень: міс Моді нахилилась над кущами у своєму дворі, щось розглядаючи. Аттікус зсунув капелюха на потилицю і попрямував через вулицю.

– Моді,– гукнув він,– хочу тебе попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася, глянула на мене і сказала:

– Аттікус, ти справжній диявол.

Повернувшись, батько велів мені змінити позицію.

– І щоб я більше не бачив, що ти цілишся в когось із цієї рушниці,– сказав він.

А було б непогано, якби наш батько і справді був диявол. Цікаво, що скаже Келпурнія?

– Містер Фінч? Та він уміє робити все.

– Що, наприклад? – не вгавала я.

Келпурнія почухала потилицю.

– Точно не знаю,– мовила.

А тут ще й Джем допоміг – запитав батька, чи не збирається він грати за методистів, на що Аттікус відповів, що він надто старий, щоб грати; чого доброго, можна скрутити собі в'язи. Методисти хотіли будь-що викупити закладену ділянку церковної землі і викликати баптистів на футбольний поєдинок. Батьки всіх мейкомбських дітей, здається, готувалися взяти участь у футбольній баталії, за винятком нашого батька. Джем сказав, що йому навіть не дуже хочеться й дивитися на таку гру, але як би там не було, це все-таки футбол, і не піти неможливо. Він стояв і похмуро спостерігав, як батько Сесіла Джейкобса, граючи в команді баптистів, забиває голи. Ми з Аттікусом стояли поруч.

Якось у суботу, взявши з собою рушниці, ми з Джемом вирушили на полювання – може, трапиться кролик чи білка. Пройшли не більше як п'ятсот ярдів од подвір'я Редлі, коли я помітила, що Джем раз у раз поглядає кудись на дорогу. Поверне голову і зиркне скоса.

– Що ти там побачив?

– Собаку онде бачиш?

– Здається, то старий Тім Джонсон.

– Еге ж.

Хазяїн Тіма Джонсона містер Гаррі Джонсон був водієм автобуса в Мобілі і жив на південній околиці міста. Тім, червоно-брунатної масті пойнтер, був улюбленцем Мейкомба.

– Що він там робить?

– Не знаю, Всевидько. Може, краще вернутися де дому.

– Джем, адже тепер лютий.

– Все одно, треба сказати Келпурнії.

Ми помчали додому і влетіли до кухні.

– Кел, вийди на хвилинку на вулицю,– попросив Джем.

– Чого? Не можу я виходити на вулицю щоразу, коли вам заманеться.

– Там собака, і з ним щось негаразд.

Келпурнія зітхнула.

– Мені нема часу перев'язувати собачі лапи. Там у ванній є марля, візьми і перев'яжи сам.

Джем похитав головою.

– Він захворів, Кел. З ним щось недобре.

– Він що, намагається спіймати себе за хвіст?

– Ні, він робить отак.– Джем опустив плечі, зігнувся і почав широко роззявляти рот, наче золота рибка.– Отак він іде і, здається, нічого не тямить.

– А чи не розповідаєш ти мені казку, Джем Фінч? – сердито запитала Келпурнія.

– Ні, Кел, присягаюсь.

– І швидко він біжить?

– Ні, не дуже, підтюпцем. Він біжить сюди.

Келпурнія сполоснула руки і вийшла за Джемом надвір.

– Я не бачу ніякого собаки,– сказала вона.

Келпурнія йшла за нами, і коли ми поминули будинок Редлі, глянула туди, куди вказав Джем. Тім Джонсон був ще далеченько, але плентався у нашому напрямку. Рухавсь він якось дивно – здавалося, його праві лапи були коротші за ліві. Він скидався на автомобіль, що буксує в піску.

– Наче якийсь кривобокий,– сказав Джем.

Келпурнія дивилась розгублено, потім узяла нас за плечі і потягла швиденько додому. Зачинила за нами двері, кинулася до телефону і закричала:

– Контору містера Фінча! Містер Фінч? Це Кел. Клянуся богом, на нашій вулиці скажений собака, недалеко... біжить сюди... так, сер... Це... містер Фінч... Їй-богу, це Тім Джонсон... так, сер... гаразд, сер...

Вона повісила трубку, а коли ми запитали, що відповів Аттікус, тільки похитала головою. Потім знову підбігла до телефону, загриміла важелем і сказала:

– Міс Юла Мей... ні, я вже поговорила з містером Фінчем, більше не з'єднуйте... Послухайте, міс Юла Мей, чи не могли б ви подзвонити міс Рейчел і міс Стефані Крофорд і всім, у кого є телефони по нашій вулиці. Треба сказати їм, що йде скажений собака! Будь ласка, мем.

Келпурнія прислухалась.

– Я знаю, міс Юла Мей, що нині лютий, але я теж знаю, який собака скажений, який ні. Будь ласка, мем, не гайте часу!

Потім Келпурнія запитала Джема:

– А у Редлі є телефон?

Джем подивився в телефонну книгу і сказав, що нема.

– Вони все одно не виходять з дому, Кел.

– Яке це має значення? Я скажу їм.

Вона вибігла на веранду, ми з Джемом за нею.

– Не виходьте! – закричала вона на нас.

Сусідів попередили. По всій вулиці старанно зачинялися двері. Тім Джонсон ще не появився. Ми стежили, як Келпурнія, підібравши поділ спідниці і фартух, побігла до будинку Редлі. Вмить вона опинилася на веранді і почала тарабанити в двері. Ніхто не відповідав, і вона закричала:

– Містер Натан! Містер Артур! Сказився собака! Сказився собака!

– А їй, між іншим, треба заходити в будинок із задніх дверей,– зауважила я.

Джем похитав головою.

– Зараз це не має значення.

Але даремно Келпурнія стукала у двері. Ніхто не обзивався, здавалося, ніхто її не чув. Келпурнія побігла до задніх дверей, і саме в цей час на доріжці, що вела до нашого будинку, зупинився форд. З нього вийшли Аттікус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт – шериф округу Мейкомб. На зріст такий, як Аттікус, але трохи тонший. Довгоносий шериф носив шнуровані чоботи з двома рядами блискучих металевих дірочок, бриджі, мисливську куртку. І пояс, утиканий патронами. В руках важка рушниця. Коли вони з Аттікусом підійшли до веранди, Джем відчинив двері.

– Не виходь надвір, сину,– сказав Аттікус.– Кел, де він?

– Він уже, певно, десь тут,– і Келпурнія показала на вулицю.

– Він що, біг? – спитав містер Тейт.

– Ні, містер Гек, його всього судомить.

– Може, вийдемо назустріч, Гек? – запитав Аттікус.

– Краще зачекати, містер Фінч. Звичайно вони ходять по прямій, але хто знає. Він може піти по кривій, це було б краще, або вийде на задвірок Редлі. Почекаємо трохи.

– Не думаю, щоб він забрів у двір до Редлі,– сказав Аттікус.– Там загорожа. Певно, піде дорогою...

Я гадала, що у скажених собак виступає з рота піна, що вони бігають, плигають, хапають людей за горло і все це трапляється в серпні. Якби Тім Джонсон поводився саме так, то я б не дуже злякалася.

Нема нічого страшнішого, ніж загадково безлюдна вулиця. Тихо стоять дерева, змовкли пересмішники, зникли теслі з двору міс Моді. Містер Тейт чхнув, потім висякався. Зняв з плеча рушницю. У вікні парадних дверей з'явилося обличчя міс Стефані Крофорд, невдовзі підійшла міс Моді і зупинилася поруч. Аттікус поставив ногу на обніжок стільця і почав повільно розтирати долонею коліно.

– Ось він,– мовив Аттікус тихо.

Тім Джонсон вийшов із-за повороту і плівся дорогою, що огинала будинок Редлі.

– Дивись,– прошепотів Джем.– Містер Гек казав, що скажені собаки рухаються по прямій, а цей ледве плентає, і, здається, для нього завузька дорога.

– Схоже, що його нудить,– сказала я.

– Що б йому зараз не трапилося на дорозі, він не зверне.

Містер Тейт, прикривши долонею очі, подався вперед.

– Справді, він скажений.

Тім Джонсон посувався не швидше від черепахи, але не грався сухим листям, нічого не обнюхував, а несхибно тримався одного напрямку. Ніби його вела, підштовхуючи до нас, якась невидима сила. Було вже видно, як він здригався всім тілом, так кінь намагається одігнати від себе мух; пес то відкривав, то закривав пащу, його кособочило і все-таки тягло до нас.

– Він шукає місця, де померти,– сказав Джем.

Містер Тейт обернувся.

– Йому ще далеко до смерті, Джем, він ще й не починав здихати.

Тім доплентав до провулка за будинком Редлі і зупинився, певно, хотів зібрати останні проблиски свідомості, щоб вирішити, куди ж іти. Ступив ще кілька непевних кроків і тицьнувся у ворота Редлі, хотів обернутися, але не зміг.

Аттікус сказав:

– Гек, можна стріляти, поки він не зайшов у провулок. Бог його знає, кого він там зустріне. Кел, ідіть у будинок.

Келпурнія відчинила двері веранди і замкнула їх за собою на засув, потім передумала і лишила двері тільки на защіпці. Вона хотіла затулити собою щілину, але нам було все видно з-під її руки.

– Стріляйте, містер Фінч.

Містер Тейт подав Аттікусу рушницю. Мені і Джему стало недобре.

– Не гайте часу, Гек,– сказав Аттікус,– Стріляйте ви.

– Містер Фінч, тут треба з одного пострілу, без промаху.

Аттікус сердито похитав головою.

– Давайте, Гек. Він не ждатиме вас цілий день...

– Ради бога, містер Фінч, погляньте, де він стоїть. Схибиш – і вцілиш у будинок Редлі. А стрілець з мене нікудишній, ви ж знаєте.

– Та я вже років тридцять як не стріляв...

Містер Тейт мало не кинув рушницю Аттікусу.

– Буде чудово, якщо спробуєте зараз ви,– сказав він.

Наче в тумані, ми з Джемом побачили, як батько взяв рушницю і пішов на середину вулиці. Він ішов швидко, але мені здавалося, ніби він пливе під водою: час минав до болю повільно.

Коли Аттікус трошки підняв окуляри, Келпурнія прошепотіла:

– Господи милостивий, допоможи йому,– і затулила обличчя руками.

Аттікус зсунув окуляри на лоб, вони сковзнули і впали на землю. Було тихо, і я чула, як дзенькнули скельця. Аттікус потер рукою очі, підборіддя і швидко заблимав очима.

Тим часом Тім Джонсон все-таки щось збагнув: повернувся і поплентав вулицею далі. Ступив крок-два, зупинився, підняв морду і здерев'янів.

Здавалося, Аттікус, навіть не притуливши рушниці до плеча, натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Тім Джонсон підскочив, упав на землю і завмер, лежав, наче брунатно-біла купка. Він так і не зрозумів, що сталось.

Містер Тейт сплигнув з веранди і побіг до будинку Редлі. Біля собаки зупинився, присів, повернувся і постукав себе пальцем по лобі над лівим оком.

– Взяли трошки праворуч, містер Фінч,– вигукнув він.

– Як завжди,– відповів Аттікус.– Був би у мене вибір, я б віддав перевагу дробовикові.

Батько нахилився, підняв окуляри, каблуком розтер на порох побиті скельця, підійшов до містера Тейта, зупинився і подивився на Тіма Джонсона.

Одні за одними відчинялися двері, вулиця поступово оживала. Вийшли з дому міс Моді і міс Стефані Крофорд.

Джем заціпенів. Я вщипнула його, щоб він опам'ятався, проте Аттікус, побачивши, що ми йдемо до нього, гукнув:

– Сюди не можна!

Містер Тейт усміхався, коли вони з Аттікусом повернулися до нашого двору.

– Я скажу Зібо, щоб забрав його,– мовив він.– А ви не так уже багато й забули, містер Фінч. Кажуть, чого раз навчишся, то вже не розучишся.

Аттікус мовчав.

– Аттікус...– озвався Джем.

– Чого тобі?

– Нічого...

– Приємно було дивитися на таку роботу, Фінч Несхибний.

Аттікус круто обернувся. Перед ним стояла міс Моді. Вони мовчки глянули одне на одного, і Аттікус сів у машину шерифа.

– Слухай-но, Джем,– сказав він,– не підходь близько до собаки, розумієш? Бо мертвий він не менш небезпечний, ніж живий.

– Гаразд,– відповів Джем.– Аттікус...

– Що, сину?

– Та так, нічого.

– Що з тобою, хлопче, ти розучився розмовляти? – сказав містер Тейт усміхаючись.– Ти хіба не знав, що твій батько...

– Годі, Гек, час повертатися до міста.

Коли вони поїхали, ми з Джемом пішли до Стефані Крофорд. Вона сиділа на ґанку і чекала, поки приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джем був приголомшений. Міс Стефані сказала:

– Гм-гм, хто б міг подумати, скажений собака в лютому. А може, він і не скажений, просто так – дурний? Уявляю собі перекошену фізіономію Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Аттікус Фінч застрелив його собаку. Б'юсь об заклад, собака просто десь набрався бліх...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані заспівала б не такої, якби Тім Джонсон ще бродив по вулиці. Та скоро все з'ясується – голову Тіма пошлють у Монтгомері.

Поступово, хоч і невпевнено, Джем починав розмовляти.

– ...бачила його, Всевидько? ...бачила, як він стояв?.. Спокійний, ніби злився з рушницею... як швидко все у нього вийшло... а я десять хвилин цілюся, поки влучу...

Міс Моді злорадно посміхнулася.

– Ну, то як воно, міс Джін Луїзо, все ще думаєте, що ваш батько нічого не вміє? Все ще соромно за нього?

– Hi-i,– відповіла я покірно.

– Забула ще тобі сказати, що Аттікус не тільки грав на варгані, свого часу він був найкращий стрілець округу Мейкомб.

– Найкращий стрілець...– повторив Джем, ніби луна відгукнулася.

– Саме так, Джем Фінч. Гадаю, тепер ви іншої заспіваєте. Хіба не знаєте, що вашого батька прозвали Фінч Несхибний, коли він був хлопцем? Якщо, бувало, на «Пристані Фінча» він збивав чотирнадцять голубів з п'ятнадцяти пострілів, то скаржився, що даремно витрачає патрони.

– Він ніколи нам про це не розповідав,– промимрив Джем.

– Ніколи не розповідав? Та невже?

– Ніколи, мем.

– Цікаво, чому він ніколи не ходить на полювання? – запитала я.

– Я, певно, зможу тобі пояснити,– сказала міс Моді.– Твій батько передусім людина благородної душі. Вміння влучно стріляти – дар божий, талант, але щоб досягти вершини майстерності, треба ще багато працювати. Розумієш, стрільба – це не гра на піаніно чи щось таке. А може, вій облишив рушницю, бо зрозумів, що бог наділив його несправедливою перевагою над живими істотами. Я так думаю, що він вирішив не брати в руки рушницю без крайньої потреби, а сьогодні така потреба випала.

– Здається, він міг би пишатися,– сказала я.

– Нормальні люди ніколи не пишаються своїм талантом,– зауважила міс Моді.

Нарешті приїхав Зібо. Він дістав з машини вила, обережно підчепив ними Тіма Джонсона, кинув у кузов, потім полив з бідона якоюсь рідиною місце, де лежав пес.

– Поки що не підходьте сюди,– гукнув.

Коли ми повернулися додому, я сказала Джему, що в понеділок буде про що розповідати в школі. Але Джем відразу попередив:

– Всевидько, ти тільки не вихваляйся в школі.

– Що? А чому й ні? А чий ще батько стріляє так, як наш? На весь округ він один!

– Я думаю, коли б він хотів, аби ми про це знали, то розповів би нам. Якби він цим пишався, то не таївся б від нас.

– Може, він просто забув,– сказала я.

– Ні, Всевидько, тут інше, і ти цього не розумієш. Аттікус і справді вже старий, але мені байдуже, якщо він чогось і не вмів зробити, байдуже навіть, коли б він зовсім, зовсім нічого не вмів робити.

Джем підняв камінчик і, радісно збуджений, кинув його в гараж. Потім побіг за ним і, озирнувшись, вигукнув:

– Аттікус – джентльмен, достоту як я!

РОЗДІЛ XI

Ще дітьми ми з Джемом не мали звички забігати далеко від дому, але коли я вчилася вже в другому класі і ми вже не переслідували Страхолюда Редлі, то все частіше бували в центрі Мейкомба. Тепер нам доводилося йти повз будинок місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Обминути його, прямуючи до міста, було просто неможливо, хіба що зробити гак з добру милю. Незначні сутички з цією жінкою в минулому відбили у мене бажання зустрічатися з нею знову, але Джем сказав: повинна ж я все-таки стати колись дорослою.

Місіс Дюбоз жила самотньо з прислугою – молодою негритянкою – недалеко від нас, у будинку з терасою, до якої вели круті східці. Вона була вже стара і сиділа день у ліжку або в кріслі на колесах. Ходили чутки, що серед численних шалей і ковдр вона переховувала старовинний пістолет, ще з часів громадянської війни.

Ми з Джемом ненавиділи місіс Дюбоз. Йдемо, бувало, а вона сидить на веранді і пронизує тебе колючим поглядом або заходиться безцеремонно розпитувати, як ми поводимось, а то почне гадати-каркати, що з нас буде, коли виростемо,– звичайно, нічого путящого. І обминути її двір з протилежного боку теж марна справа: вона підводилась і зчиняла галас на всю вулицю.

Ми ніяк не могли догодити місіс Дюбоз. Коли я віталася з нею, промовляючи якомога лагідніше: «Привіт, місіс Дюбоз!», вона могла відповісти: «Дівчисько непутяще, як ти смієш говорити мені «Привіт»!? Ти повинна сказати: «Добрий день, місіс Дюбоз!»

Ну й сердита ця місіс Дюбоз. Коли вона почула, що Джем звертається до батька, називаючи його на ім'я, її всю аж затіпало. Зроду не бачила таких невихованих нахаб, заявила вона, і дуже шкода, що наш батько не одружився вдруге після смерті матері. Світ не знав кращої жінки, ніж наша мати, казала місіс Дюбоз, серце кров'ю обливається, коли бачиш, як Аттікус розпустив дітей. Я не пам'ятала своєї матері, але Джем пам'ятав, інколи він розповідав мені про неї, і від слів місіс Дюбоз він аж білів, так сердився.

Після Страхолюда Редлі, скаженого собаки та інших пригод Джем вирішив: не обов'язково зустрічати Аттікуса після роботи біля двору міс Рейчел, не боягузи ж ми, зрештою, можна побігти й далі,– і ми стали зустрічати Аттікуса щовечора біля пошти. Не один раз такими вечорами Аттікус помічав, що Джем був дуже сердитий – це означало, що місіс Дюбоз дошкулила йому якимось слівцем, коли ми пробігали повз неї.

– Не бери близько до серця, сину,– казав йому тоді Аттікус.– Вона стара жінка, до того ж хвора. Вище голову, і будь джентльменом. Що б вона тобі не казала, будь спокійний.

Джем відповідав, що хвора людина кричати не стане. А коли, бувало, ми підходили до її будинку втрьох, Аттікус знімав капелюх, чемно кланявся і казав:

– Добрий вечір, місіс Дюбоз! У вас сьогодні чудовий вигляд, ви як картинка.

Але він ніколи не казав, яка картинка. Аттікус звичайно розповідав їй про судові новини і на закінчення щиро запевняв: завтра місіс Дюбоз почуватиме себе чудово. Після цього надівав капелюх, брав мене на плечі – вона це бачила,– і, огорнені вечірніми сутінками, ми простували додому. У такі вечори я думала: хоч батько і не любить рушниці, не був на війні, а проте він – найхоробріша людина в світі.

На другий день після того, як Джемові сповнилося дванадцять, ми подалися до міста: братові не давали спокою подаровані йому гроші. Він гадав, що їх вистачить на малесенький паровий двигун для нього і на жезл тамбурмажора для мене.

Я вже давно задивлялася на той жезл,– у магазині Елмора, прикрашений цехінами та блискітками, він коштував сімнадцять центів. Моєю заповітною мрією тоді було швидше вирости і пройти на чолі шкільного оркестру округу з жезлом у руці. Тим часом я оволоділа мистецтвом тамбурмажора настільки, що могла підкинути паличку вгору і навіть спіймати, але Келпурнія, забачивши у моїх руках паличку, не пускає в дім. Я відчувала, що могла б зарадити цьому лихові, коли б мала справжній жезл, і тому була вдячна Джемові за його щедрий подарунок.

Місіс Дюбоз сиділа на терасі, коли ми проходили повз її двір.

– Куди це вас несе в такий час? – закричала вона.– Байдики б'єте! Ось я подзвоню директору школи і все розкажу. – Вона вже взялася руками за колеса свого крісла, і вираз її обличчя свідчив, що саме так вона й зробить.

– Та сьогодні ж субота, місіс Дюбоз,– сказав Джем.

– Це не має значення, що субота,– відповіла вона уже не так рішуче.– Цікаво, чи знає батько, де ви ходите?

– Місіс Дюбоз, ми почали ходити самі до міста, ще коли були отакі,– і Джем показав долонею приблизно на два фути від землі.

– Не обманюй мене! – загримала вона.– Джеремі Фінч, Моді Аткінсон сказала мені, що ти сьогодні вранці поламав її виноградну лозу. Вона розповість про це твоєму батькові – ти не радий будеш білому світові. Не мине й тижня, як ти опинишся у виправному будинку, не будь я Дюбоз!

Джем од самого літа навіть не підходив до винограду міс Моді, а хоч би й підходив і зламав якусь лозину, він знав: міс Моді не скаржитиметься батькові, а тому категорично заявив, що це неправда.

– Не сперечайся зі мною! – крикнула місіс Дюбоз.– А ти...– і вона тицьнула вузлуватим пальцем на мене,– чого швендяєш у комбінезоні? Порядній дівчинці належить ходити в платті і корсажі. Якщо до тебе ніхто не візьметься, з тебе виросте прислуга. Уявляю собі: офіціантка Фінч в кафе «О'кей»! Ха-ха-ха!

Мені стало страшно. Кафе «О'кей» – таємничий заклад у північній частині міської площі. Я вчепилася за руку Джема, але він висмикнув руку.

– Тримайся, Всевидько,– шепнув.– Не звертай уваги, вище голову, будь джентльменом.

Та місіс Дюбоз не дозволяла нам іти:

– Гарні Фінчі, нічого сказати! Одна прислуговує в кафе, другий у суді вигороджує чорномазих!

Джем аж остовпів. Місіс Дюбоз влучила, куди мітила, і вона це знала.

– Подумати тільки, до чого ми дожилися. Фінч проти своїх! – Вона піднесла руку до рота, потім опустила; за рукою потяглася довга блискуча нитка слини.– Ваш батько такий, як і чорномазі, і всякі білі покидьки, що їх він захищає!

Джем став червоний як рак. Я потягла його за рукав, і ми пішли, а вслід нам сипалися тяжкі звинувачення: що сім'я наша морально виродилася, що половина Фінчів узагалі перебуває в будинку для душевнохворих і що якби мати була жива, то ми не докотилися б до такого життя.

Не знаю, що найдужче вразило Джема, але мене місіс Дюбоз глибоко образила, назвавши всіх Фінчів розумово неповноцінними. Я вже майже звикла до того, що Аттікуса весь час ображали. Але я вперше почула, як зневажає мого батька доросла людина. Якби місіс Дюбоз не зачепила батька, то на її лайку можна було б не звертати уваги.

В повітрі запахло літом, у затінку було прохолодно, але сонце вже пригрівало, а це означало, що недалеко радісна нора: канікули, приїде Діл.

Джем купив собі модель паровика, і ми пішли до Елмора по жезл. Покупка не задовольнила Джема, він запхнув її в кишеню і поруч зі мною мовчки простував додому. Дорогою, тренуючись із жезлом, я випустила його з рук і мало не влучила в містера Лінка Діза.

– Обережніше, Всевидько! – сказав він.

Коли ми підійшли до будинку місіс Дюбоз, жезл мій був уже брудний, бо весь час падав у грязюку.

Місіс Дюбоз на терасі не було.

Через багато років я задумувалася, що штовхнуло Джема на такий вчинок, що примусило його порушити батьківський наказ «Будь джентльменом, сину», зрадити свою сором'язливу добропорядність – рису характеру, яка ще тільки зріла. Певно, Джемові, як і мені, довелося вислухати немало гірких, образливих слів на адресу батька, який захищає чорношкірих, я вже звикла до того, що Джем володіє собою,– у нього від природи спокійна вдача, його важко вивести з рівноваги. Але тоді у Джема на якийсь час просто потьмарився розум – тільки цим, я гадаю, можна пояснити все, що сталося.

Те, що утнув Джем, я б зробила залюбки, аби не Аттікус, адже він заборонив мені воювати з старими сварливими леді. Тільки-но ми підійшли до воріт місіс Дюбоз, як Джем вихопив у мене з рук жезл і, шалено розмахуючи ним, вскочив у двір – забув, що йому наказував батько, забув, що під шалями місіс Дюбоз заховано пістолет, що коли схибить вона, то, певно, не схибить її служниця Джесі.

І тільки після того як він позбивав верхівки всіх камелій, як усе навкруги було всіяно зеленим листям і бутонами квітів,– тільки тоді він угамувався. Потім переламав об коліно жезл і жбурнув його на землю.

Я заверещала. Джем смикнув мене за волосся і сказав, що якби йому трапилася нагода, то він зробив би те саме знову, і що коли я не замовкну, він повириває все моє волосся. Я не замовкла, і він дав мені стусана коліном. Я не втрималась і впала обличчям додолу. Джем грубо підняв мене, але я побачила, що йому стало шкода мене. Слова були зайві.

Того вечора ми не пішли зустрічати Аттікуса, а вешталися в кухні, доки Келпурнія не прогнала нас. Невідомо звідки, але Келпурнія уже знала все. Вона не дуже вміла втішати і все-таки дала Джемові підсмажений, ще гарячий шматок хліба з маслом. Він розламав його навпіл і поділився зі мною. Я покуштувала – як вата, ніякого смаку.

Ми пішли до вітальні. Я взяла футбольний журнал, знайшла фото Діксі Гауела, показала Джемові і сказала:

– Схожий на тебе.

Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо – Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:

– Джем!

Голос був холодний, непривітний.

Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп'янки камелії.

– Джем, це твоя робота? – спитав Аттікус.

– Так.

– Навіщо це ти зробив?

– Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,– відповів Джем тихо.

– Це єдина причина?

Джем поворухнув губами: «Так».

– Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, «захищає чорномазих», але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.

Джем не поворухнувся.

– Іди, я тобі сказав.

Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.

– Вернися,– наказав мені Аттікус.

Я вернулась.

Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.

Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.

– Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,– сказав він.

– Тобі байдуже, що з ним станеться? – спитала я.– Послав його на неминучу смерть, а він же за тебе заступився.

Аттікус дужче пригорнув мене до себе.

– Ще рано хвилюватися. Ніколи не сподівався, що Джем через це може втратити самовладання. Я гадав, що у мене будуть неприємності з тобою.

Я сказала, що не розумію, чому тільки ми з Джемом не повинні забувати про самовладання, а іншим дітям в школі це не обов'язково.

– Всевидько,– мовив Аттікус,– влітку доведеться терпіти ще гірше, і все-таки не втрачайте самовладання... Я розумію, що це несправедливо, що вам дістається, але інколи настає час, коли треба мобілізуватись, і від того, як ми поводимось у важку для нас годину... словом, можу сказати, що коли ви станете дорослі і все згадаєте, то зрозумієте, що я вас не зрадив. Судова справа Тома Робінсона – це випробування нашої совісті... Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю