Текст книги "Убити пересмішника..."
Автор книги: Харпер Ли
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)
РОЗДІЛ IX
– Візьми свої слова назад!
Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.
Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.
– Що він хотів сказати? – запитала я Джема.
– Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.
– Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? – звернулась я ввечері до батька.
– Ну звісно. Тільки не кажи «чорномазих», Всевидько. Це грубо.
– У школі всі так кажуть.
– Віднині на одного буде менше.
– А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?
Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я при всякій нагоді намагалася не піти до школи – надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові паморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п'ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.
– Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор... негрів?
– Авжеж, Всевидько.
– Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.
Аттікус зітхнув.
– Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб'язно погодився перенести слухання справи...
– Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти захищаєш?
– На це є кілька причин,– відповів Аттікус.– Найголовніше – якщо я не стану його захищати, то не зможу дивитися людям у вічі, не зможу представляти наш округ на законодавчих зборах, не зможу навіть сказати тобі або Джемові, щоб ви робили так, а не інакше.
– Ти хочеш сказати, що якби ти відмовився захищати цю людину, ми з Джемом могли б тебе не слухатися?
– Майже так.
– Чого?
– Бо я не зміг би вимагати од вас, щоб ви слухалися. Розумієш, Всевидько, робота наша така, що кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто. Саме така справа у мене тепер. Можливо, в школі ти почуєш різні нісенітниці з цього приводу. Єдине, про що я хочу тебе просити,– тримай вище голову і не давай волі кулакам. Що б там не казали, ти не повинна втрачати самовладання. Для різноманітності намагайся боротися не кулаками, а головою, вона в тебе непогана, хоч і не дуже хоче вчитись.
– Аттікус, а ми виграємо цю справу?
– Ні, люба, не виграємо.
– Тоді чого ж...
– Бо хоч нас і перемогли сто років тому, а війна триває й досі,– сказав Аттікус.
– Ти кажеш так, як дядечко Айк Фінч,– сказала я.
Дядечко Айк Фінч – єдиний в округу Майкомб живий ветеран Південної армії. Він носив бороду таку, як у генерала Гуда, і дуже пишався цією схожістю. Принаймні раз на рік Аттікус разом з нами навідувався до нього, і мені доводилося його цілувати. Це було жахливо. Аттікус і дядечко Айк весь час розмовляли про ту війну.
«Я так скажу, Аттікус,– казав, бувало, дядечко Айк,– Міссурійський компроміс [2]2
Міссурійським компромісом називають угоду 1820 року між членами конгресу США, які представляли рабовласницький Південь, з одного боку, і Північ, що намагалася обмежити поширення рабства,– з другого. Цей компроміс не усував суперечностей між системами найманої та рабської праці і, за словами Маркса, насправді виявився поступкою з боку Півночі.
[Закрыть]– ось що нас доконало, а проте якби мені довелося почати все спочатку, я б знову пішов тією самою дорогою і не відступив би ні на крок. Більше того, цього разу ми всипали б їм... Коли в вісімсот шістдесят четвертому на нас звалився отой Твердокамінний Джексон... чи той... перепрошую, молоді люди, в той час Синій [3]3
«Сині та Сірі» – армії північних і південних штатів у громадянську війну в США 1861—1865 рр..
[Закрыть]Дрючок був уже на небі, пухом йому земля...»
– Підійди сюди, Всевидько,– сказав Аттікус.
Я залізла йому на коліна і поклала голову на груди. Вій обняв мене і став легенько колисати.
«Тепер не ті часи,– відповідав йому на те Аттікус.– Ми воюємо вже не з янкі, а з своїми друзями. Але пам'ятай, хоч як скрутно доводилося б у цій боротьбі, вони залишаються нашими друзями і це наш рідний край».
Я запам'ятала ці слова і все-таки на другий день перестріла в шкільному дворі Сесіла Джейкобса і сказала:
– Береш свої слова назад?
– А більше ти нічого не хочеш? – закричав він.– Дома мені сказали, що твій батько ганьбить наше місто, а того чорномазого треба повісити на вежі!
Я хотіла заїхати йому в шию, але, згадавши слова Аттікуса, опустила кулаки і пішла геть.
– Злякалася! Боягузка! – дзвеніло у мене в вухах.
Вперше в житті я ухилилася від бійки.
Виходило так, що якби я побилася з Сесілом, то підвела б Аттікуса. А він так рідко звертався з проханням до нас із Джемом, що заради нього я готова була стерпіти навіть образливе «боягузка». Я відчула, що повелася благородно, згадавши прохання Аттікуса, і лишалася благородною три тижні. А потім настало Різдво, і з ним прийшла біда.
Ми з Джемом ждали Різдва із змішаним почуттям. Ялинка і дядечко Джек Фінч – це приємно. Щороку напередодні Різдва ми їздили на станцію Мейкомб зустрічати дядечка Джека, і він звичайно гостював у нас цілий тиждень.
З другого боку, було ясно, що нам не минути візиту до тітки Олександри і Френсіса.
Певно, сюди треба додати ще й дядька Джімі, чоловіка тітки Олександри; правда, він зі мною ніколи не розмовляв, тільки одного разу буркнув: «Злазь з паркана»,– отже, у мене були всі підстави не помічати його. Не помічала його і тітка Олександра. Колись давно, коли їх єднали тепліші почуття, у них з'явився на світ син, якого назвали Генрі. При першій же нагоді Генрі втік з дому, одружився і обзавівся сином Френсісом. Щороку на різдво Генрі і його дружина залишали Френсіса у діда й баби, а самі розважалися.
І хоч як ми зітхали, хоч як огинались, Аттікус не дозволяв нам лишатися перший день удома. Скільки я пам'ятаю, цей день ми завжди проводили на «Пристані Фінча». Тітка Олександра була вправна куховарка, і це якоюсь мірою винагороджувало нас за терпіння – Френсіс Генкок завжди псував нам святковий настрій. Він був на рік старший од мене; я уникала його, бо хлопця завжди тішило те, що мені не подобалося, а мої невинні пустощі дратували його.
Тітка Олександра – рідна сестра Аттікуса, проте коли Джем розповів мені про годованців і про дітей, яких підмінюють, я вирішила, що її підмінили після народження, що, можливо, моїм дідові та бабі підсунули когось із Крофордів замість Фінчів. Якби я справді вірила в казку про те, що суддів і адвокатів переслідують гори, тітку Олександру можна було б вважати Еверестом: скільки я себе пам'ятаю, вона завжди тут як тут – холодна і велична.
Напередодні Різдва ми зустрічали дядечка Джека. Він вийшов з вагона, але ми ще трохи почекали носильника, щоб віддати йому два довгастих пакунки. Мені з Джемом завжди було смішно дивитись, як дядечко Джек цмокав Аттікуса в щоку. З усіх чоловіків цілувалися тільки вони. Дядечко Джек привітався з Джемом за руку, а мене взяв і підкинув угору, але не дуже високо: найменший у сім'ї, молодший за тітку Олександру, він був на голову нижчий від мого батька. Вони з тіткою були схожі, тільки дядечко Джек краще володів своїм обличчям: ми ніколи не помічали, що в нього гострі ніс і підборіддя.
Він був одним із небагатьох учених людей, яких я зовсім не боялася, можливо тому, що він ніколи не поводився як лікар. А коли йому і траплялося зробити якусь невеличку послугу Джемові або мені – витягти скабку з п'яти, чи що, то він завжди пояснював, що саме робитиме, чи буде боляче, які щипці і для чого йому потрібні. Якось, теж на Різдво, я загнала в ногу кручену скабку і ховалася по кутках, не підпускаючи до себе й близько нікого. Дядечко Джек спіймав мене і розповів смішну історію про пастора, якому так остогидла церква, що він перестав туди ходити, зате щодня в халаті, курячи кальян, виходив до своїх воріт і читав п'ятихвилинну проповідь перехожим мирянам, які прагнули духовної наснаги. Сміючись, я спитала дядечка Джека, коли ж він нарешті витягне скабку, у відповідь він показав мені затиснену пінцетом червону від крові скалочку і сказав, що витяг її тоді, коли я сміялась, і що все на світі відносне.
– Що там? – поцікавилась я, показуючи пальцем на довгі і вузькі пакунки, які носильник передав дядечкові.
– Це тебе не стосується,– відповів він.
– Як поживає Роза Ейлмер? – запитав Джем.
Роза Ейлмер – це кицька дядечка Джека. Ця прекрасна жовта істота жіночої статі була однією з тих небагатьох, які, за словами самого дядечка, ніколи йому не набридали. Він дістав з кишені і показав нам кілька фотографій. Фотокартки були чудові.
– Вона у вас гладшає,– зауважила я.
– Нічого дивного. Їсть пальці і вуха, які я відрізаю у лікарні.
– Чортзна-що скажете! – вигукнула я.
– Пробачте, що ви сказали?
– Не зважай на неї, Джек,– озвався Аттікус.– Вона просто випробовує тебе. Кел каже, що вона вже цілий тиждень лається.
Дядечко Джек підняв брови, але промовчав. Мені щось подобалися лайливі слова, до того ж, вирішила я, коли Аттікус дізнається, що я почула їх у школі, то більше мене туди не пошле.
В той же день, за вечерею, я попросила: «Передайте мені, будь ласка, оту чортову шинку»; тоді дядечко Джек тицьнув на мене пальцем і сказав:
– Поговоримо пізніше, міледі.
Після вечері дядечко Джек пішов до вітальні і сів у крісло. Він ударив себе по колінах, це означало: іди сюди, Всевидько, залазь. Від нього приємно пахло спиртом і ще чимось солодким. Він одкинув назад мою гривку і подивився мені в очі.
– Ти більше схожа на Аттікуса, ніж на свою маму. Крім того, ти вже виросла із своїх штанців.
– Ні, вони мені саме в міру.
– Я бачу, тобі подобаються такі слова, як «чорт», «біс».
Я відповіла, що це справді так.
– А мені вони не подобаються,– сказав дядечко Джек.– Без крайньої потреби я їх не вживаю. Я пробуду тут тиждень і в цей час не хотів би чути їх. Всевидько, у тебе будуть неприємності, якщо ти не облишиш ці слова. Ти ж напевно хочеш вирости справжньою леді?
Я сказала, що не дуже.
– Звичайно, хочеш. А тепер ходімо до ялинки.
Того вечора ми допізна прикрашали ялинку, а в сні я бачила два довгастих пакунки – мій і Джемів. Вранці ми знайшли їх під ялинкою, вони були від Аттікуса, це він написав дядечкові Джеку, щоб той привіз їх, а найголовніше – це було те, що ми хотіли.
– Тільки не в домі,– сказав Аттікус, помітивши, що Джем цілить у картину на стіні.
– Тобі доведеться навчити їх стріляти,– сказав дядечко Джек.
– Це вже твоя робота,– відповів Аттікус.– Своє я вже зробив.
Щоб одірвати нас од ялинки, Аттікус заговорив з нами, як у суді. Він не дозволив нам узяти з собою духові рушниці на «Пристань Фінча» (я вже подумала, як би підстрелити Френсіса) і сказав, що тільки-но ми в чомусь прошпетимось, він відбере їх назавжди.
«Пристань Фінча» – це, крім усього іншого, триста шістдесят шість сходин, що вели з крутого обриву вниз до самої пристані. Далі за течією, за обривом, виднілися залишки старого причалу, де колись негри Фінча вантажили на судна тюки бавовни, а розвантажували лід, борошно, цукор, різне сільськогосподарське знаряддя і жіноче вбрання. Широка дорога йшла від берега і губилася в гущавині лісу. Вона вела до білого двоповерхового будинку, кругом якого внизу була веранда, а вгорі – галерея. На схилі віку наш предок Саймон Фінч спорудив той будинок, щоб догодити своїй сварливій жінці. Але верандою і галереєю, мабуть, і вичерпувалась його схожість з іншими, типовими для того часу будинками. Внутрішнє опорядження будинку виказувало простодушність Саймона Фінча і його повне довір'я до своїх нащадків.
Нагорі було шість спальних кімнат – чотири для вісьмох дочок, одна – для Уелкома Фінча, єдиного сина, і одна – для гостей-родичів. На перший погляд, усе просто; однак до кімнат дочок можна було потрапити тільки по одних сходах, до кімнати Уелкома і до гостей – тільки по інших.
З дівочої кімнати сходи вели до спальні батьків на першому поверсі, отже, Саймон завжди знав, коли його дочки увечері виходили чи заходили.
Кухня стояла окремо від будинку і з'єднувалася з ним критим дерев'яним ходом. В кінці двору на високій жердині висів іржавий дзвін, ним скликали людей, що працювали на плантації, він же сповіщав про нещастя. Дах був плаский – як кажуть, для вдовиних прогулянок, але вдови там не ходили,– з плаского даху Саймон стежив за своїм наглядачем, за суднами на річці, а також за тим, що робиться на плантаціях сусідів-орендарів.
З цим будинком була зв'язана легенда, звичайна для часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, щойно заручена, надягла на себе все своє придане, аби воно не попало до рук грабіжників, що нишпорили навкруги. Дівчина застряла на «сходах дочок» і протиснулася тільки після того, як її облили водою.
Ми приїхали на «Пристань». Тітка Олександра поцілувала дядечка Джека, Френсіс поцілував дядечка Джека, дядечко Джімі мовчки потиснув руку дядечкові Джеку, ми з Джемом дали Френсісу подарунок, а він – нам. Джем вирішив, що вже можна шукати товариства серед дорослих, і пішов, залишивши мене розважати двоюрідного брата. Френсісу було вісім років, і він гладенько зачісував волосся.
– Що тобі подарували на різдво? – спитала я ввічливо.
– Те, що я просив,– відповів він.
Френсіс просив нові штани до колін, рюкзак з червоної шкіри, п'ять сорочок і галстук-метелик.
– Чудово,– сказала я не зовсім щиро.– А нам з Джемом подарували духові рушниці, а Джемові ще й хімічний набір...
– Іграшковий, звичайно.
– Ні, справжнісінький. Він зробить мені невидиме чорнило, і я напишу цим чорнилом Ділові листа.
Френсіс сказав, що не розуміє, яка з цього користь.
– Ти можеш собі уявити? Діл одержує листа, в якому нічого не написано. Оце буде загадка!
Розмовляти з Френсісом – те саме, що поступово спускатися на морське дно. Ніколи ще мені не траплялося бачити такого нудного хлопчиська. Він не міг наклепати на мене шкільному начальству, бо жив у Мобілі, але тітці Олександрі розповідав про мене все, що знав, а тітка, в свою чергу, розсипалася перед Аттікусом, який або вислухає та й забуде, або гарно вилає – як уже йому заманеться. За весь час тільки один раз я почула від батька різкі слова – тоді він розмовляв з сестрою:
– Сестро, я виховую їх як можу!
Думаю, що до цієї розмови мав якесь відношення комбінезон, у якому я бігала скрізь.
Річ у тому, що тітка Олександра виявляла надмірно велику турботу про мій гардероб. Я ніколи не стану леді, якщо ходитиму в штанях; коли я сказала, що в платті нічого не можу робити, тітка зауважила, що не треба шукати такої роботи, для якої потрібні штани. На думку тітки Олександри, мені годилося гратися плиткою, чайним сервізом, носити намисто із штучних перлин, яке вона подарувала мені, коли я народилася; крім того, я повинна осявати, як сонечко, самітнє життя мого батька. Я сказала, що можна ходити в штанях і в той же час сяяти, а тітка відповіла, що я повинна бути світла, як промінь сонця, що я народилась гарною дівчинкою, а тепер з кожним роком гіршаю. Вона постійно ображала і сердила мене; я не могла цього зрозуміти і звернулася до батька; він одказав, що в нашій родині й без мене досить сонячних променів, велів займатися своїми справами, що в основному я йому подобаюсь така, як є.
Під час святкового обіду мене звичайно садовили окремо за маленький стіл у їдальні; Джем і Френсіс обідали разом з дорослими. Тітка ще довго садовила мене окремо, в той час як Джем і Френсіс уже давно сиділи за великим столом. Я частенько думала, чого вона боїться – що я встану і щось перекину? Інколи мені хотілося попросити в тітки дозволу хоч раз посидіти за великим столом з дорослими: я б довела, що можу поводитися пристойно; зрештою, я ж обідаю щодня дома і нічого лихого не трапляється. Я попросила Аттікуса, щоб він вплинув на тітку, але батько відповів, що не може: ми гості і маємо сидіти там, де нас посадять. І ще сказав, що тітка Олександра не дуже розуміє дівчаток – їх у неї ніколи не було.
Але куховарство тітки Олександри примушувало забути всі її вади. Три м'ясні страви, свіжі овочі з комірчини, мариновані персики, два кекси та інші смачні речі – це був скромний святковий обід. Після обіду дорослі пішли до вітальні і посідали навкруги, у святковому настрої. Джем ліг на підлозі, а я вийшла надвір.
– Надінь пальто,– сказав Аттікус якимсь сонним голосом, але я не зважила на його слова.
Френсіс підсів до мене на ґанку.
– Я ще ніколи так смачно не обідала.
– Бабуся вміє чудово готувати,– сказав Френсіс.– Вона й мене навчає.
– Хлопцям це ні до чого.– Я уявила собі Джема у фартусі і засміялась.
– Бабуся твердить, що всі чоловіки повинні вміти варити їсти і доглядати своїх жінок, коли ті себе погано почувають,– сказав брат.
– Я не хочу, щоб Діл доглядав мене. Краще я його доглядатиму.
– Діл?
– Еге ж. Тільки ти нікому не кажи про це: ми збираємось одружитися, коли виростемо. Влітку він зізнався, що кохає мене.
Френсіс розреготався.
– Чого ти? – спитала я.– Він непоганий хлопець.
– Це отой миршавий? Бабуся казала, що він кожного літа приїздить у гості до міс Рейчел.
– Так, це він.
– Я про нього все знаю!
– Що саме?
– Бубуся каже, що він бездомний.
– Це неправда. Він живе в Мерідіані.
– ...і мандрує від родичів до родичів, а літо проводить у міс Рейчел.
– Френсіс, це неправда!
Френсіс неприємно засміявся.
– Ти інколи буваєш така дурна, Джін Луїзо. А втім, що тут дивного?
– Що ти хочеш сказати?
– Якщо тобі дядечко Аттікус дозволяє ганяти з бродячими собаками, це його діло, бабуся каже, що ти тут не винна. Думаю, не твоя вина і в тому, що твій батько любить чорних, але, щоб ти знала, всі родичі соромляться його...
– Френсіс, що ти патякаєш, хай тобі чорт!
– Те, що ти чуєш. Бабуся каже, що ви у нього здичавіли, а тепер, коли всі знають, що він приятелює з чорномазими, нам на вулицях Мейкомба хоч не показуйся. Всю рідню осоромив – ось що.
Френсіс підвівся і побіг галерейкою до кухні. Відчувши себе в безпеці, він обернувся і крикнув:
– Чорнолюб він! Чорнолюб!
– Неправда! – закричала я.– Не знаю, що ти там шкабарчиш, патякаєш, але раджу тобі зараз же заткнути пельку!
Я скочила з ґанку, без особливих зусиль догнала Френсіса, схопила за комір і наказала забрати свої слова.
Він вирвався й побіг в кухню.
– Чорнолюб! – закричав він.
Коли чатуєш на здобич – не поспішай. Мовчи і жди – цікавість напевно переважить, і вона з'явиться. Френсіс визирнув з кухні.
– Ти ще сердишся, Джін Луїзо? – спитав він нерішуче.
– Нічого мені робити!
Френсіс вийшов на галерею.
– Береш свої слова назад, ти?
Але я поспішила. Френсіс вмить зник у кухні, а я повернулася на ґанок. Можна й зачекати. Я посиділа, мабуть, хвилин п'ять, коли почула голос тітки Олександри.
– Де Френсіс?
– Він там, у кухні.
– Він же знає, що в кухні гратися не можна.
Френсіс виглянув з дверей і заволав:
– Бабусю, вона загнала мене сюди і не випускав.
– Джін Луїзо, що це означає?
Я підвела голову і глянула на тітку Олександру.
– Я його туди не заганяла, тіточко, і не тримаю там.
– Ні, тримає! – заверещав Френсіс.– І не випускає!
– Ви вже посварилися.
– Бабусю, Джін Луїза зла на мене!
– Виходь, Френсіс! Джін Луїзо, якщо я почую ще хоч одне слово від тебе,– розкажу батькові. Ти, я чула, згадувала недавно чорта?
– Ні.
– А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.
Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.
– Ти зі мною не жартуй! – Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.
– Ха! – вигукнув він.
Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?
– Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,– відповів він.
– Я не чіпаю.
Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.
– Чорнолюб...
Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:
– Спокійно!
Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.
– Хто почав перший?– спитав дядечко Джек.
Френсіс і я показали одне на одного.
– Бабусю,– проскиглив він,– вона сказала, що я – шльондра, і накинулася на мене.
– Це правда, Всевидько? – спитав дядечко Джек.
– Авжеж, правда.
Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.
– Пам'ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?
– Так, сер, але...
– Отепер їх маєш. Стій тут.
Я вагалася: стояти чи втекти, і, певно, надто довго роздумувала, бо коли повернулася, щоб бігти, переді мною виріс дядечко Джек. Раптом мій погляд упав на маленьку мурашку, яка, з великими зусиллями пробиваючи собі шлях серед трави, тягла здобич – крихту хліба.
– Більше я з тобою, скільки житиму, розмовляти не буду. Я ненавиджу тебе! Щоб ти й до ранку не дожив!
Ця тирада, здається, розсіяла останні сумніви дядечка Джека. Я побігла до батька шукати захисту, але він сказав, що я винна сама і що вже пора додому. Я залізла в машину, на заднє сидіння, навіть ні з ким не попрощавшись, а вдома відразу ж побігла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Джем хотів мене втішити, проте я його не пустила.
Я оглянула сліди битви – було тільки сім чи вісім червоних плям – і подумала, що все на світі відносне. В цю мить хтось постукав у двері.
– Геть звідси!
Дядечко Джек сказав, що коли я так розмовлятиму, він мене відлупцює, і я замовкла. Він зайшов до кімнати, а я забилася в куток й одвернулась.
– Всевидько, ти все ще ненавидиш мене?
– Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.
– Не думав, що ти така злопам'ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.
– Не заслужила.
– Голубонько, не можна ображати людей...
– Ви несправедливий,– сказала я,– несправедливий!
Дядечко Джек звів брови.
– Несправедливий? Чого?
– Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.
Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.
– Чому ж це я не розумію дітей, Джін Луїзо? Коли діти поводяться так, як ти,– нема чого особливо й розуміти. Сьогодні ти поводилася нестримано, зухвало, образливо...
– Ви можете мене вислухати? Я буду ввічлива. Я просто хочу сказати, що думаю.
Дядечко Джек сів на ліжко, нахмурив брови і знову подивився на мене.
– Ну, кажи.
Я глибоко вдихнула.
– По-перше, ви ніколи не даєте слова сказати, не вислухаєте, а відразу накидаєтеся. Коли ми, буває, посваримось з Джемом, Аттікус завжди вислухає не тільки Джема, а й мене; по-друге, ви казали, щоб я ніколи не вживала тих слів без крайньої потреби, але Френсіс змусив мене, йому мало було голову одірвати...
Дядечко Джек почухав потилицю.
– А далі?
– Френсіс образив Аттікуса, а я не стерпіла.
– Як він його образив?
– Назвав чорнолюбом. Я не дуже розумію, що то означає, але, дядечку, почули б ви, як він це сказав. Присягаюся, я ніколи не дозволю йому говорити щось погане про Аттікуса.
– Він так і сказав?
– Так, сер, саме так, і ще багато чого. Що Аттікус осоромив усю нашу родину, що ми здичавіли у нього...
Я глянула на обличчя дядечка Джека і подумала: знову мені дістанеться. А коли він сказав: «Розберемось», я зрозуміла, що дістанеться Френсісу.
– Сьогодні ж увечері піду до них.
– Сер, будь ласка, не треба. Прошу вас.
– Я цього так не залишу,– сказав він.– Олександра повинна про це знати. Ну й додумався, зажди, я до тебе доберуся.
– Дядечку Джек, будь ласка, обіцяйте мені, прошу вас. Не кажіть про це Аттікусу. Він... він сказав мені одного разу: що б я не почула про нього, не повинна зважати. Хай краще думає, ніби ми побилися через щось інше. Прошу вас, дайте слово.
– Я не хотів би, щоб Френсісу це минулося.
– Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев'язати руку? Трошки кров іде.
– Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев'яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.
Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев'язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат. Йдучи до міста, дідусь рахував усі тріщини на тротуарі.
– От і кінець,– мовив дядечко.– На цьому пальці леді носять обручки, а в тебе буде шрам.
– Дякую, дядечку Джек...
– Слухаю.
– Що таке шльондра?
Дядечко Джек знову почав мені розповідати довгу історію про старенького прем'єр-міністра, який під час гарячих суперечок у палаті громад, коли всі навкруги кричали мов божевільні, пускав пір'їнки і дмухав на них знизу вгору, та так, щоб вони не падали. Мені здається, дядечко намагався дати відповідь на моє запитання, але з цього нічого не виходило.
Згодом, коли мені треба було уже спати, я спустилася вниз напитись води і почула, як батько та дядечко Джек розмовляють у вітальні.
– Я ніколи не одружусь, Аттікус.
– Чого?
– Можуть народитися діти.
– Тобі доведеться багато дечого вчитися, Джек.
– Знаю. Сьогодні я дістав перший урок від твоєї доньки. Вона сказала, що я не розумію дітей, і пояснила чому. І це правда. Аттікус, вона розтлумачила мені, як я мав поводитися з нею. Тепер я так шкодую, що побив її.
Аттікус усміхнувся.
– Вона заслужила, тож хай тебе совість не дуже мучить.
Я завмерла: а що як дядечко Джек розповість усе?.. Та ні, промовчав. Тільки й промимрив:
– Лайливі слова посідають значне місце в її лексиконі. Однак значення половини з них вона не розуміє, запитала мене, що таке шльондра...
– Ти пояснив?
– Ні, я розповів їй про лорда Мельбурна.
– Джек, коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику. Ні, – задумливо вів далі батько,– ти маєш слушність, її треба було сьогодні покарати, але не за те. Всі діти – рано чи пізно – захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність. Дівчина повинна навчитися тримати себе в руках, і навчитися якомога швидше, адже попереду – кілька місяців нелегкого випробування. А втім, вона поступово розумнішає. Джем стає доросліший, а вона бере в усьому з нього приклад. Їй тільки іноді треба допомагати.
– Аттікус, ти її ніколи й пальцем не зачепив?
– Правду сказати, ні. Досі обмежувався погрозами. І повір, Джек, вона слухається мене. Правда, не завжди це в неї виходить, але намагається.
– Однак суть не в цьому,– сказав дядечко Джек.
– Ні, суть в іншому: дівчина розуміє, що я знаю, як вона старається. І це важливо. Мене турбує інше – скоро їй і Джемові доведеться пережити немало прикрих хвилин. За Джема я певен – він витримає, але Всевидько може накинутись з кулаками на кожного, хто її скривдить.
Я подумала, що саме тепер дядечко Джек не дотримає слова і все розповість батькові. Але ні, промовчав.
– Аттікус, а що, справді передбачається неприємна справа?
– Гіршої не може бути, Джек. Ми тільки й маємо, що свідчення негра проти Юелів. Усе зводиться до того, що один каже: ти робив це, а другий заперечує: не робив. Мало надії, що суд присяжних повірить Тому Робінсону, а не Юелам... Ти, здається, трохи знаєш цих Юелів?
Дядечко Джек сказав, що він пригадує, і став розповідати про них батькові, але Аттікус зауважив:
– Ти відстав на ціле покоління, а втім, сучасні Юели не кращі.
– То що ж ти думаєш робити?
– Насамперед я маю намір гарненько розворушити присяжних... Крім того, гадаю, можна буде подати касаційну скаргу. Зараз іще рано про щось говорити, Джек. Розумієш, я не сподівався, що мені доведеться коли-небудь братися за таку справу, але Джон Тейлор вибрав саме мене. «Ось хто тут потрібен»,– сказав він, вказуючи на мене.
– А ти хотів, щоб ця чаша минула тебе?
– Так. Але як ти думаєш, чи зміг би я дивитися в очі своїм дітям, якби відмовився від цієї справи? Ти сам розумієш, чим усе скінчиться, але хочеться, щоб Джем і Всевидько пройшли це випробування без гіркого розчарування, а головне, щоб вони не захворіли на звичайну в Мейкомбі хворобу. Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр. Сподіватимуся, що Джем і Всевидько з усіма питаннями прийдуть до мене, а не прислухатимуться до всяких пліток... Гадаю, вони вірять мені... Джін Луїзо!
Я так і підскочила. Потім заглянула в двері.
– Я тут.
– Іди спати.
Я побігла до своєї кімнати і шмигнула в ліжко. Який же молодець дядечко Джек, що не підвів мене. Але я не могла збагнути, як батько догадався, що я підслухувала. І тільки через багато років по тому я зрозуміла: він хотів, щоб я почула кожне його слово.