Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

РОЗДІЛ XIX

Том Робінсон підійшов до місця свідка, правою рукою підняв ліву і поклав на чорну обкладинку біблії. Але тільки-но він забрав праву руку, як немічна ліва безпорадно сповзла з книги і впала прямо на стіл секретаря. Том знову став піднімати її, але суддя Тейлор буркнув:

– Гаразд, Том, досить.

Том склав присягу і пішов до місця свідка. Аттікус почав швидко питати його, і ми дізналися, що Томові двадцять п’ять років, він одружений, має трьох дітей; один раз притягався до суду – був засуджений на місяць ув’язнення за порушення громадського порядку.

– Ви кажете, за порушення громадського порядку,– мовив Аттікус.– У чому воно полягало?

– Я побився з одним чоловіком, він кинувся на мене з ножем.

– Він поранив вас?

– Так, сер, трохи зачепив. Ось бачите...– Том незграбно поворушив лівим плечем.

– Бачу,– сказав Аттікус.– Вас обох засудили?

– Так, сер, але мені довелося відбувати свій строк, бо я не міг сплатити штраф. А він за себе заплатив.

Діл перехилився через мене і запитав Джема, навіщо всі ці запитання. Джем відповів: Аттікус хоче довести присяжним, що Тому нічого приховувати.

– Ви знайомі з Мейєлою Вайолет Юел?– запитав Аттікус.

– Так, сер. Я щодня проходжу повз їхній двір, коли йду на плантацію і назад.

– На чию плантацію?

– Я збираю бавовник у містера Лінка Діза.

– В листопаді ви теж працювали на плантації?

– Ні, сер, восени і взимку я працюю в саду містера Діза. Я працюю в нього цілий рік. У саду багато пеканових дерев і всяких інших.

– Ви сказали, що проходите повз двір Юелів, коли йдете на роботу і з роботи. А іншої дороги нема?

– Ні, сер, іншої я не знаю.

– Том, міс Мейєла коли-небудь зверталася до вас?

– Аякже, сер. Проходячи мимо, я завжди вклоняюсь, а одного разу вона попросила зайти у двір і порубати шафанер.

– Коли вона просила вас порубати цей... шафанер?

– Містер Фінч, це було минулого року, весною. Я добра пам’ятаю, бо саме в цей час обкопували бавовник і зі мною була мотика. Я сказав, що у мене, крім цієї мотики, при собі нічого немає, а вона мені – сокира знайдеться. Дала мені сокиру, і я порубав шафанер. Тоді вона й каже: «Тобі п’ять центів, правда?» А я відповідаю: ні, мем, ніякої плати мені не треба. І пішов додому. Містер Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.

– Після цього ви ще коли-небудь заходили в той двір?

– Так, сер.

– Коли?

– Я не один раз заходив.

Суддя Тейлор машинально потягся до молотка, але так і не підняв його: гомін у залі стих сам собою.

– За яких обставин?

– Не розумію, сер.

– Чого ви заходили в двір Юелів не один раз?

Зморшки на чолі у Тома розгладилися.

– Вона кликала мене, сер. Майже щоразу, коли я проходив мимо, у неї знаходилася для мене якась робота – то дров нарубати, то води принести. Щодня вона поливала ті червоні квіти...

– Вам платили за послуги?

– Ні, сер, ото тільки один раз вона хотіла дати мені п’ять центів. Але ж я не заради грошей. Їй було нелегко, містер Юел, видно, мало допомагав їй, та й малеча теж, і я знав, що зайвих грошей у неї не водиться.

– А де були діти, коли ви працювали?

– Діти вештались у дворі, навколо мене. Я роблю, а вони дивляться, одні стоять поруч, інші з вікна виглядають.

– Міс Мейєла розмовляла з вами?

– Так, сер, розмовляла.

Том Робінсон давав свої свідчення, а я чомусь подумала, що на світі немає людини самотнішої, ніж ця Мейєла Юел. Вона ще самотніша, ніж Страхолюд Редлі, який ось уже двадцять п’ять років не виходить з дому. Коли Аттікус запитав Мейєлу, чи є у неї друзі, вона навіть не зрозуміла запитання і вирішила, що з неї насміхаються. Її життя було сумне, безрадісне, як у мулатів, що про них розповідав Джем: білі цураються її, бо вона живе між свиньми, негри – через те, що вона біла. А жити так, як містер Дольфус Реймонд, котрий водився з неграми, вона не могла, бо не мала своєї землі біля річки і не належала до знатного роду. Ніхто про Юелів не скаже: «Так у них в роду заведено». Мейкомб подає їм допомогу, на Різдво їм приносять подарунки – і одвертаються. Том, певно, був першою людиною, яка поставилась до Мейєли по-людяному. Але ж вона сказала, що він силоміць заволодів нею, і коли давала свідчення, дивилась на нього, як на бруд, що прилип до ніг.

– А не траплялося вам коли-небудь заходити в садибу Юелів...– Аттікус перебив мої роздуми,– ...заходити в садибу Юелів без запрошення?

– Ні, містер Фінч, ніколи. Я не посмів би, сер!

Колись Аттікус пояснював нам, що коли хочеш знати, чи правду каже свідок, чи обманює, слухай його, не дивлячись на нього. Я спробувала так зробити. На одне запитання Том відповів трьома запереченнями, але говорив спокійно, не скімлив, і я повірила йому, хоч він і мав звичку повторювати «ні». З усього видно, він порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде на чуже подвір’я, якщо його не запросять.

– Том, що трапилося з вами двадцять першого листопада минулого року?

Внизу присутні всі разом зітхнули і трохи подалися вперед. І негри позаду нас теж.

Шкіра в Тома була чорна, але не блискуча, а бархатиста. На чорному обличчі світилися білки очей, а коли він розмовляв, його зуби поблискували. Якби не його ліва рука, Тома можна було б назвати гарним.

– Містер Фінч,– сказав він,– того вечора я, як звичайно, повертався додому. Порівнявся з подвір’ям Юелів і помітив, що міс Мейєла стоїть на ганку. Вона вже казала про це. У дворі було зовсім тихо, я не знав чому. Я йду і дивуюся – чого це, думаю, сьогодні у них така тиша. Коли чую, міс Мейєла гукає, просить зайти на хвилину допомогти їй. Ну, я й зайшов у двір, оглядаюся навкруги, шукаю очима, де ті дрова, що треба порубати, але нічого такого не бачу, а вона й каже: «Ні, цього разу для тебе є робота в домі. Старі двері зірвалися з завісів, а холоднеча не за горами». Я питаю: «Міс Мейєла, а викрутка у вас є?» Вона відповіла, що викрутка знайдеться. Ну, піднімаюся я східцями, а вона запрошує зайти в дім. Я зайшов, подивився на двері і кажу міс Мейєлі, що двері в порядку. Відчинив їх, зачинив, бачу, завіси ще добрі. А вона взяла та й зачинила двері прямо перед моїм носом. Містер Фінч, я все думав, чому в домі так тихо, і раптом зрозумів: нема малюків. Питаю міс Мейєлу: куди ж поділися діти?

Чорна шкіра Тома почала блищати, він провів рукою по обличчю.

– Я питаю, куди ж поділися діти,– повторив Том,– а вона сміється... каже – всі пішли в місто морозиво їсти. Цілий рік збирала – і таки назбирала сім п’ятаків. От усі й пішли до міста.

Томові було ніяково, але не тому, що спітнів.

– І що ж ви їй на це сказали, Том?– запитав Аттікус.

– Я сказав приблизно так: це ви гарно придумали, міс Мейєла, а вона мені: «Ти так гадаєш?» Вона мене, певно, не зовсім зрозуміла. Я хотів сказати, що вона гарно придумала з грішми – назбирала і дітям такий дарунок зробила.

– Розумію вас, Том,– сказав Аттікус.– Відповідайте далі.

Ну, кажу, коли мені немає чого робити, то я піду, а вона каже, що робота є. Питаю, яка робота, а вона каже: стань он на той стілець і зніми ящик з шафанера.

– Не з того шафанера, що ви порубали?– запитав Аттікус.

Том усміхнувся.

– Ні, сер, це інший. Високий, до самої стелі. Я зняв ящик і хотів було злізти, коли вона... обхопила мої ноги... обняла мене, містер Фінч. Вона мене до того налякала, що я сплигнув, і стілець перекинувся... це єдине, що було перевернуто в кімнаті, містер Фінч, коли я звідти пішов. Клянуся богом.

– Що було після того, як ви перекинули стілець?

Том мовчав. Він не міг вимовити те, що мав сказати.

Глянув на Аттікуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, що сидів навпроти.

– Том, ви присяглися говорити правду. Ви скажете нам правду?

Том розгублено провів рукою по губах.

– Що було далі?

– Відповідайте на запитання,– сказав суддя Тейлор. Третину сигари він уже зжував.

– Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...

– Накинулася на вас? Почала бити?

– Ні, сер, вона... вона обняла мене. Обхопила мене обома руками.

Цього разу суддя Тейлор стукнув своїм молотком, у залі спалахнуло світло. Надворі ще було видно, але сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко навів лад.

– Що вона зробила далі?

У Тома пересохло в горлі.

– Вона стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. І сказала, що ніколи ще не цілувалася з чоловіками, то хоч чорномазого поцілує. А що з нею зробить батько – їй байдуже. Потім каже: «Поцілуй мене, чорномазий». А я їй: «Пустіть мене, міс Мейєла» – і хотів вибігти, але вона стала спиною до дверей і заступила мені дорогу. Щоб вийти, треба було відштовхнути її, але, містер Фінч, я не посмів цього зробити. Я сказав: «Пустіть мене!», і раптом містер Юел зазирнув у вікно та як почне кричати.

– Що він кричав?

Том Робінсон ковтнув слину і широко розплющив очі.

– Не можна цього казати... не можу... тут стільки людей, діти...

– Том, що він казав? Ви повинні повторити присяжним, що він казав.

Том заплющив очі.

– Він сказав: «Шльондра ти проклята, я тебе вб’ю!»

– Що було далі?

– Містер Фінч, я зразу втік звідти і більше нічого не знаю.

– Том, ви вчинили насильство над Мейєлою Юел?

– Ні, сер.

– Заподіяли їй якісь тілесні пошкодження?

– Ні, сер.

– Ви чинили опір її домаганням?

– Так, містер Фінч. Я опирався, але ж не міг застосувати силу, не хотів бути грубим, не хотів штовхати її.

Я подумала, що в манері триматися у Тома є щось спільне з Аттікусом. Тільки згодом, коли батько мені пояснив, я зрозуміла, в якому важкому становищі опинився Том: за всіх обставин він не має права вдарити білу жінку, а зробив би так – і йому кінець. Через те він і тікав, а коли побіг – виходить, винен.

– Том, повернемося знову до містера Юела,– сказав Аттікус.– Він вам казав що-небудь?

– Ні, сер. Може, що й сказав, але мене вже там не було...

– Досить,– різко перебив його Аттікус.– А те, що ви чули, кому він казав?

– Міс Мейєлі, містер Фінч, він на неї дивився і їй казав.

– А потім ви втекли?

– Втік, сер.

– Чому?

– Злякався, сер.

– Чого ви злякалися?

– Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б.

Аттікус сів на своє місце. Містер Джілмер пішов було до свідка, але в цей час підвівся містер Лінк Діз, котрий сидів у залі, і заявив:

– Ось що я скажу вам усім. Цей хлопчина працює у мене вже вісім років. І жодного разу він не зробив чогось поганого. Жодного разу.

– Замовкніть, сер! – гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.– Лінк Діз,– крикнув він знову.– якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!

Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.

– Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,– сказав він.– Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.

Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:

– Далі, містер Джілмер.

– Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? – запитав містер Джілмер.

– Так, сер.

– І добре ти всипав тому чорномазому?

– Він побив мене.

– Це так, але засудили тебе, правда ж?

Аттікус підвів голову.

– То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.– Я по голосу відчула, що він стомився.

– Не має значення, хай свідок відповідає,– сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.

– Так, сер, мені дали тридцять діб.

Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.

– Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?

– Авжеж, сер, гадаю, що це так.

– І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?

– Я ніколи цього не робив, сер.

– Але сили в тебе вистачить для цього?

– Думаю, що вистачить.

– І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?

– Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.

– Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?

– Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.

– Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?

– Так, сер.

– Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?

– Я робив і свою роботу, сер.

– Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?

– Як це «заради чого», сер?

– Заради чого ти так вболівав за неї?

Том Робінсон відповів не відразу.

– Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...

– А містер Юел, а семеро дітей?

– З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...

– І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?

– Я ж кажу, хотів допомогти...

Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.

– Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?

– Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...

– Ах, он воно що! Тобі шкода було її? – Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.

Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.

– Отже,– заговорив він нарешті,– двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.

– Ні, сер.

– Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?

– Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...

– Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?

– Ні, сер, це не так.

– Отже, ти твердиш, що вона бреше?

Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.

– Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.

На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.

– А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?

– Ні, сер, це не зовсім так.

– Що значить «не зовсім так»?

– Він не встиг мене вигнати – я сам утік.

– Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?

– Я вже казав, сер, я злякався.

– Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?

– Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.

– Ну, яка ж це халепа,– ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?

– Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.

– Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?

– Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.

– Та ти, я бачу, нахаба, голубе!

– Ні, сер, що ви!

Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.

– Ти що, захворів? – запитала я, коли ми зійшли з галереї.

Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

– Що сталося, Всевидько? – запитав він, коли ми проходили мимо.

– Нічого особливого,– відповіла я. – Ділові щось нездужається.

– Ходімо в затінок,– запропонувала я.– Це, напевне, у тебе від спеки.

Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.

– Я не міг його далі слухати,– сказав Діл.

– Кого, Тома?

– Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...

– Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.

Діл терпляче зітхнув.

– Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.

– Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...

– Але з іншими він розмовляв не так.

– Діл, то були його свідки.

– Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних – бачте, мовляв, як бреше.

– Ну, Діл, зрештою, Том – негр.

– Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.

– У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.

– Містер Фінч не такий.

– Це – виняток, Діл, він...– Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий – і в суді, і на вулиці».

– Я не про те,– сказав Діл.

– Я знаю, про що ти, друже,– почувся голос позаду нас.

Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.

– Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?

РОЗДІЛ XX

– Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.

Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.

– Ану, покуштуй,– сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. – Потягни гарненько – і все як рукою зніме.

Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.

– Хи-хи,– не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.

– Діл, обережніше,– попередила я.

Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.

– Всевидько, це просто кока-кола.

Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.

– Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.

– Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?

– Так, мем,– мовив містер Реймонд і кивнув головою.

Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.

– Здебільшого саме це я й п’ю.

– То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,– спохватилась я.– Я не хотіла вас образити...

Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:

– А навіщо ви так робите?

– Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,– сказав він.– Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається – діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?

– Ні, сер, не зрозуміло,– сказали ми з Ділом.

– Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.

– Але ж, містер Реймонд, це несправедливо – удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.

– Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.

Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти – мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.

– Бо ви діти,– сказав він,– і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...– Містер Реймонд кивнув на Діла.– Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте – і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років – і не буде.

– А чого плакати, містер Реймонд? – Діл згадав, що він мужчина.

– Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові – теж люди.

– Аттікус каже: обманути білого – погано, але обманути кольорового – в десять разів гірше,– промимрила я.– Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.

– Ну, не думаю...– мовив містер Реймонд.– Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.

Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.

– Ходімо, Діл,– сказала я нарешті.– Тобі вже легше?

– Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки – як рукою зняло.

Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.

В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем – у того рука бігала як навіжена.

– Шкода,– промимрила я,– прогавили.

Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.

«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»

Я штовхнула Джема в бік.

– Давно він почав?

– Щойно проаналізував докази,– прошепотів Джем,– ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.

– А містер Джілмер?

– Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.

Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено – так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.

Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:

– З вашого дозволу, ваша честь...

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.

Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.

– Панове,– сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися. Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: «Всевидько».

Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.

– Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,– винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.

Обвинувачення не пред’явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,– це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.

Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу «вину», бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару – їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.

Що ж це за свідчення? Том Робінсон, жива людина. Вона хотіла позбутися Тома Робінсона. Своїм існуванням Том Робінсон весь час нагадував би їй про те, що вона вчинила. А що вона вчинила? Намагалася спокусити негра.

Вона, біла, намагалася спокусити негра. Наважилася на вчинок, якому в нашому суспільстві немає виправдання: поцілувала чорного. І не якогось старого негра, а молодого, сильного чоловіка. Доти закон для неї не існував, але досить було його порушити, як вона відразу ж попала в його безжалісні лещата.

Батько випадково побачив це. Що він сказав, ми знаємо із свідчення підсудного. Що ж зробив батько? Ми не знаємо напевно, але Мейєлу Юел хтось по-звірячому побив, і є непрямі докази, що били її лівою рукою. Ми знаємо також, що містер Юел почав діяти так, як діяв би на його місці кожен богобоязливий, непримиренний і поважний білий. Він подав відповідні свідчення, безсумнівно, підписані лівою рукою, і Том Робінсон опинився на лаві підсудних і, як ви самі бачили, давав присягу, поклавши на біблію єдину здорову руку – праву.

Отже, тихий, порядний, скромний негр, який мав необережність пожаліти білу жінку, змушений тепер заперечувати слова двох білих. Нема потреби нагадувати вам, як вони поводилися, коли давали свідчення,– це ви бачили самі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейкомб, стали перед вами, панове, перед судом, безсоромно впевнені, що їхні свідчення не викличуть ні найменшого сумніву, впевнені, що ви, панове, поділяєте їхню думку – хибну думку – про те, що всі негри брехливі, що всі негри розпусні, що білі жінки повинні остерігатися всіх негрів,– так міркують наші свідки і люди їхнього кола.

Таке припущення, панове, по своїй суті – брехня, така ж чорна, як шкіра Тома Робінсона, і ви це знаєте не гірше за мене. Проте ви добре знаєте правду, ось вона: є негри брехливі, є негри розпусні, є й такі негри, яких повинні остерігатися жінки – і білі і чорні. Але ж це можна сказати про все людство, а не тільки про якусь одну расу. В цьому залі не знайдеться людини, яка б жодного разу в своєму житті не збрехала, яка б хоч раз у житті не повелась аморально, нема на світі такого чоловіка, який хоч раз не подивився б на жінку хтиво.

Аттікус замовк і дістав з кишені носовичок. Потім він зняв і протер окуляри, і тоді ми зробили ще одне відкриття: раніше ніхто з нас ніколи не бачив, щоб Аттікус пітнів – на його обличчі не було й краплини поту, а тепер воно вилискувало, наче від загару.

– Ще кілька слів, панове, і я закінчую. Томас Джеферсон колись сказав, що всі люди від природи вільні і рівні; янкі і моралісти з вашінгтонських департаментів частенько дорікають нам цими словами. В наш благословенний час, у тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році, люди схильні повторювати ці слова до речі й не до речі. Ось вам один з таких безглуздих прикладів: педагоги переводять з класу в клас тупоголових і ледарів разом із здібними, бо всі люди, серйозно доводять педагоги, рівні від природи, а діти, залишені на другий рік, страшенно страждають од свідомості своєї неповноцінності. Але ми знаємо, що не всі люди народжуються рівними в тому розумінні, як дехто хоче нас переконати: один вирізняється своїм розумом, у другого з незалежних від нього причин більше можливостей, третій може більше заробити, одні жінки вміють краще пекти пироги – словом, є люди, від народження набагато обдарованіші, ніж інші.

Та є в нашій країні установа, перед якою всі люди рівні – жебрак і Рокфеллер, тупоголовий і Ейнштейн, невіглас і ректор університету. Ця установа, панове,– суд. І не має значення, який це суд – верховний суд Сполучених Штатів, чи скромний мировий суд десь у глушині, чи наш вельмиповажний суд, де ви засідаєте. Наші суди, як і інші громадські установи, мають свої вади, але при всьому тому суд у нашій країні – великий зрівнювач, і перед ним усі люди рівні.

Я не ідеаліст і не схильний вважати, що наш суд взагалі і суд присяжних зокрема – найбільш досконала установа. Це не ідеал, але це жива, реальна дійсність. Панове, суд в цілому не кращий, ніж кожен із присяжних, що слухають цю справу. Поміркованість суду – це поміркованість присяжних, поміркованість присяжних в цілому – це поміркованість кожного зокрема. Я певен, панове, що ви безсторонньо розглянете заслухані сьогодні свідчення, приймете справедливе рішення і відпустите підсудного до його сім’ї. В ім’я бога закликаю вас: виконайте свій обов’язок.

Останні слова Аттікус вимовив ледь чутно, і, одвернувшись від присяжних, він іще щось сказав, але я не розібрала. Незрозуміло було, чи він звертався до присяжних, чи розмовляв сам із собою. Я штовхнула Джема під бік.