Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

– Так, це порушення закону,– відповів батько,– і це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що в нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно.

– Містер Юел не повинен цього робити...

– Авжеж, не повинен, але такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні.

– Так, розумію,– промимрила я і зробила ще одну спробу: – Тільки якщо я ходитиму до школи, ми ніколи не зможемо читати разом...

– Це тебе справді турбує?

– Так.

Аттікус якось особливо глянув на мене, і цей вираз його обличчя провіщав щось значне.

– Ти знаєш, що таке компроміс? – запитав він.

– Це коли обминають закон?

– Ні, це коли досягають угоди при взаємних поступках. Приміром, так: ти погоджуєшся ходити до школи, і ми з тобою читаємо щовечора, як робили раніше. Домовились?

– Так!

– Вважатимемо, що угоду скріплено без звичайних формальностей,– мовив Аттікус, помітивши, що я хочу плюнути йому в долоню.

Коли я зібралася йти і відчинила двері, Аттікус зауважив:

– До речі, Всевидько, у школі ти не кажи про нашу угоду.

– Чому?

– Боюсь, що нашу діяльність не схвалять вищі учені авторитети.

Ми з Джемом уже звикли до того, що наш батько говорить мовою заповітів та кодексів, і коли чогось не розуміли, могли перебити його і запитати, що означає незрозуміле слово чи вираз.

– То й що?

– Я ніколи не ходив до школи,– сказав батько,– але відчуваю, що коли міс Кароліна дізнається про наші вечірні читання, то сваритиме уже мене, а цього мені не хотілося б.

Того вечора ми з Джемом дуже сміялись,– батько читав нам довгу історію про чоловіка, який не знати чого заліз на флагшток і не хотів злазити. Цього було досить, щоб Джем наступну суботу просидів у хатці високо на платані. Він заліз туди після сніданку і сидів аж до заходу сонця. Він би лишився там і на ніч, але Аттікус перервав постачання. Я цілий день тільки те й робила, що лазила до Джема і назад, виконуючи його доручення – носила йому книжки, їжу, воду, а коли несла ковдру на ніч, Аттікус сказав: не звертай на нього уваги, і він скоро злізе. Аттікус мав слушність.

РОЗДІЛ IV

Мої подальші дні в школі мало чим відрізнялися від першого. Вони минали під знаком перетворення в життя грандіозного плану, за яким штат Алабама витратив гори паперу і олівців у своїх добрих, але марних намірах навчити мене «груповій дії». Під кінець мого першого року навчання те, що Джем називав «десятковою системою Дьюї», поширилося на всю школу, тому я не мала змоги порівняти її з іншими методами викладання. Але звертали на себе увагу деякі факти: Аттікус і мій дядечко свого часу навчалися вдома, проте знали все – принаймні чого не знав один, те знав другий. Крім того, батька стільки років обирали до законодавчого органу штату, і щоразу одноголосно, хоч він нічого не знав про нововведення, без яких, на думку наших учителів, неможливо виховати порядного громадянина. Джем навчався наполовину за «десятковою системою», наполовину за звичайною, і в нього виходило непогано, незалежно від того – діяв він сам чи в колективі. Але Джем – не типовий приклад. Ніяка хитромудра система навчання не відірве його від читання. Щодо мене, то я ще нічого не знала, хоч, правда, читала журнал «Тайм» і все інше, що попадало вдома під руку, одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.

Цілий рік моє навчання в школі кінчалося на півгодини раніше, ніж у Джема, – він учився до третьої години, – і щоразу я мчала повз подвір'я Редлі до самісінької нашої веранди – тут уже відчувала себе в безпеці. Але одного разу, пробігаючи повз дім Редлі, я помітила таке, від чого мені перехопило подих. Озирнувшись навкруги, я повернула назад.

В самому кінці садиби Редлі росли два віргінських дуби, їхнє коріння виходило на дорогу, і в цьому місці вона була нерівна. Якась блискуча цятка на дереві привернула мою увагу.

На стовбурі, в ямці, на рівні моєї голови, немов підморгуючи мені, у сонячному світлі виблискував шматочок срібної фольги. Я стала навшпиньки, ще раз поспіхом роззирнулась і витягла з ямки два пакетики жувальної гумки без верхньої обгортки.

Одразу хотіла засунути їх у рот, але вчасно згадала, де я. Дома на веранді почала розглядати знахідку. На вигляд гумка була свіжа. Понюхала – запах приємний, лизнула, почекала хвилинку – не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була «подвійна м'ятна».

Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.

– Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.

– Я знайшла не на землі, а на дереві.

Джем недовірливо гмукнув.

– Справді, на дереві,– сказала я.– Бачиш отой дуб біля школи?

– Виплюнь негайно!

Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.

– Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.

Джем тупнув ногою:

– Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!

– А ти ж тоді торкнувся стіни.

– То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?

– Не хочу, весь смак змиється.

– Не хочеш? Скажу Келпурнії.

Я послухалася Джема – не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.

Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку – це Діл.

В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.

– Може, завтра приїде Діл,– сказала я.

– Певно, післязавтра,– відповів Джем.– Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.

Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,– повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,– і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.

– Бачу, Всевидько, бачу...

Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку – маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках – з червоного оксамиту, з малесеньким замочком – держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.

– Голова індіанця,– промовив він.– Тисяча дев'ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета – тисяча дев'ятсотого року. Старовинні.

– Тисяча дев'ятсотого,– повторила я.– Послухай...

– Помовч хвилинку. Дай подумати.

– Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?

– Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...

– У дорослих схованок не буває... Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?

– Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить... Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.

Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.

– То як ти думаєш, Джем, що нам робити?

Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом – це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші – річ зовсім інша.

– Знаєш що,– сказав Джем,– хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.

– Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.

– Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.

– Як це, Джем?

– Розумієш, на них індіанська голова, отже, вони походять від індіанців. Це чарівні монети, вони дають щастя, І не якийсь там дріб'язок, як-от смажене курча на обід,– ні, це щось більше. Наприклад, довге життя, добре здоров'я, успіх на контрольній і таке інше... Це справжній скарб для когось. Поки що я заховаю їх у свою скриньку.

І перш ніж зайти до кімнати, Джем ще довго дивився на будинок Редлі. Здавалося, він знову про щось міркує.

Минуло два дні, приїхав Діл, гордий і щасливий: він сам приїхав поїздом від Мерідіана до станції Мейкомб (це тільки назва, насправді ж станція міститься в округу Еббот), його зустріла міс Рейчел в єдиному на все місто таксі; він обідав у вагоні-ресторані і бачив, як у Бей Сент-Луїсі з поїзда виходили два сіамських близнюки, і хоч йому не дуже вірили, Діл уперто доводив, що це правда. Тепер він носив не заяложені блакитні штанці, пристебнуті до сорочки, а справжні короткі штани з паском. Він не підріс, але став кремезний, і сказав, що бачив свого батька. Його батько вищий за нашого, у нього гостра чорна борода, він – президент залізничної компанії Луїсвіл-Нешвіл.

– Я трохи допомагав машиністові,– мовив Діл, позіхаючи.

– Так я тобі й повірю,– сказав Джем.– Краще мовчи. У що сьогодні гратимемо?

– В Тома, Сема і Діка,– відповів Діл.– Ходімо в палісадник.

Діл хотів грати в братів Роуверів, бо там усі три ролі благородні. Йому вже набридло грати характерні ролі.

– Мені остогидли ці Роувери,– сказала я.

Роль Тома Роувера, який раптом посередині картини втрачає пам'ять, надовго зникає з екрана, і тільки наприкінці його знаходять десь на Алясці, надоїла мені.

– Придумай щось новеньке, Джем,– запропонувала я.

– Набридло мені придумувати.

Канікули тільки-но почались, а нам уже все набридло. Що ж це за літо буде?

Ми прийшли в палісадник. Діл стояв, не спускаючи очей з похмурого будинку Редлі.

– Я відчуваю... запах... смерті,– промовив він.

Я сказала йому, щоб він замовк.

– Справді відчуваю,– вів далі Діл.

– Як це? Ти по запаху відчуваєш, коли хтось помирав?

– Ні, не так. Я понюхаю – і можу сказати, помре ця людина чи ні. Мене одна бабуся навчила.– Діл нахилився до мене і понюхав.– Джін... Луїзо... Фінч, ти помреш через три дні.

– Діл, перестань, а то так дам, що довго пам'ятатимеш. Дивись мені...

– Ну досить,– пробурчав Джем,– можна подумати, що ти віриш в жар-пару.

– Наче ти не віриш,– сказала я.

– А що таке жар-пара? – спитав Діл.

– Тобі ніколи не доводилося ходити самому вночі? Ідеш, кругом ні душі, і раптом попадаєш на гаряче місце,– пояснив Джем.– Жар-пара – це коли людина помре, а на небо потрапити не може, от вона й вештається по безлюдних дорогах, а наскочиш на неї – сам після смерті станеш таким, будеш тинятися по ночах і висмоктувати дух із живих...

– А як обійти таке місце?

– Обійти не можна,– сказав Джем,– іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: «Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене». Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе...

– Не вір жодному його слову,– сказала я.– Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.

Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:

– То ми сьогодні гратимем чи ні?

– Давайте покатаємось у колесі,– запропонувала я.

Джем зітхнув.

– Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.

– Штовхатимеш.

Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.

– Я перша.

Діл сказав, що першим буде він – адже він тільки-по приїхав.

Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.

До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки – все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи навздогін, щось вигукував.

Колесо наскочило на купу жорстви, повернуло, перекотилося через дорогу, стукнулося об щось тверде, і я вилетіла на бруківку, як корок із пляшки. В голові наморочилося, мене нудило, я лежала на бруківці і трясла головою, потім ударила долонями по вухах, щоб перестало гудіти в голові, і почула голос Джема:

– Тікай, Всевидько! Швидше!

Я підвела голову і закам'яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.

– Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. – кричав Джем.– Вставай!

Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.

– Візьми колесо! – волав Джем.– Давай його сюди! Ти що, очманіла?

Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.

– А колесо?! – загорлав Джем.

– Сам піди й принеси! – крикнула я.

Джем замовк.

– Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам'ятаєш?

Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.

– Бачила? – мовив урочисто і дещо зневажливо.– Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!

Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.

На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:

– Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!

Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип'є лимонаду – і знову повернеться добрий настрій.

Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:

– Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.

– Яка? – поцікавився Діл.

– Зветься Страхолюд Редлі.

Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я – боягузка.

– Грати в Страхолюда Редлі? Як це? – запитав Діл.

Джем пояснив:

– Всевидько, ти будеш місіс Редлі.

– Це ще побачимо. Я думаю, що...

– В чому річ? – запитав Діл.– Ще й досі боїшся?

– А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..– завагалась я.

Джем тільки свиснув.

– Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.

– Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.

Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.

Джем розподілив ролі: я – місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл – старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.

Літо тривало, і наша гра теж. Ми удосконалили і відшліфували її, вставляли діалоги, прикидали сюжет – і вийшла невеличка п'єска, яку ми щодня грали по-новому.

Діл був справжнім лиходієм: він легко вростав у характерні ролі, які випадало йому виконувати, і навіть ставав вищий, коли цього вимагала ситуація. Йому чудово вдавалися негативні персонажі – розбійники, варвари. Я без особливого бажання виконувала жіночі ролі. Того літа гра не захоплювала мене – це не Тарзан, до того ж на душі весь час було неспокійно, хоч Джем і запевняв: Страхолюд уже давно помер і мені нема чого боятись, тим більше, вдень зі мною Джем і Келпурнія, а ввечері приходить додому батько.

Джем був природжений герой.

З уривків чуток і різних пліток, що ходили у нашому кварталі, ми створили справжню невеличку драму: колись місіс Редлі була красуня, але після того як стала дружиною містера Редлі, вона втратила вроду і всі свої гроші. І ще вона втратила майже всі свої зуби, волосся та вказівний палець правої руки (це вже фантазія Діла: Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки); тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі.

Потім ми грали хлопчаків, яких спіткало лихо. Цього разу я була суддею. Діл вів Джема до веранди, заштовхував його під східці, штурхав мітлою. Під час гри Джем появлявся знову уже в ролі шерифа, городянина або міс Стефані Крофорд, яка могла розповісти про Редлі більше, ніж будь-хто інший у Мейкомбі.

Коли наставав час коронного номера Страхолюда, Джем пробирався в будинок потайки, щоб не бачила Келпурнія, хапав ножиці з шухляди швейної машини, повертався, вмощувався в крісло-гойдалку і починав різати газету. В цей час Діл проходив мимо, кашляв, а Джем удавав, що штрикає ножицями йому в ногу. Звідти, де стояла я, все це було наче насправді.

І щоразу, коли містер Натан Редлі, йдучи до міста, проходив повз нас, ми замовкали і стояли нерухомо – цікаво, що б він зробив з нами, якби догадався?.. Ми переставали грати і тоді, коли бачили сусідів, але одного разу я побачила, що міс Моді Аткінсон, стоячи з садовими ножицями в руках по той бік вулиці, не зводить з нас очей.

Якось ми так захопилися грою – це був двадцять п'ятий розділ з другого тому нашої книги «Одна сім'я»,– що й не помітили, як підійшов Аттікус. Це було опівдні. Він стояв на тротуарі, стежив за нами і легенько попліскував себе по коліну скрученим у трубочку журналом. Сонце стояло на полудень.

– Що це у вас за гра? – спитав він.

– Та ми не граємо,– відповів Джем.

Джем ухилився од відповіді, і я зрозуміла, що наша гра – таємниця, тому промовчала.

– А нащо тобі ножиці? Нащо ви ріжете газету? Якщо це сьогоднішня, дам прочухана.

– Нічого.

– Що «нічого»?

– Нічого.

– Дай сюди ножиці,– сказав Аттікус.– Це не іграшка. Чи не має все це якогось відношення до Редлі?

– Ні,– відповів Джем червоніючи.

– Сподіваюсь, що це так,– сказав Аттікус і зайшов у будинок.

– Дже-е-м...

– Мовчи. Він пішов до вітальні, а там усе чути.

Коли ми знайшли у дворі безпечніше місце, Діл запитав Джема, чи ми ще будемо грати.

– Не знаю, Аттікус не сказав, що не можна...

– Джем,– озвалася я,– мені здається, що Аттікус усе знає.

– Ні, не знає. Якби знав, то сказав би.

Я не була певна, але Джем сказав, що я дівчисько, а дівчата завжди ладні щось вигадувати, за це їх і не люблять, і коли я така, як усі інші, то можу йти геть і грати з ким хочу.

– Гаразд,– відказала я,– грай далі, ти дограєшся.

Те, що Аттікус, прийшовши на обід, застукав нас, було другою причиною, чому мені розхотілося грати. Перша ж виникла того дня, коли я вкотилася до Редлі у двір. І хоч голова моя тряслася, мене нудило, а Джем щосили кричав, я все ж почула тоді ще один звук,– тихий звук, який не міг долинути з тротуару: в будинку хтось сміявся.

РОЗДІЛ V

Я знала, що зрештою мені пощастить вплинути на Джема, і зітхнула з полегкістю, коли ми перестали грати в Страхолюда. Правда, Джем запевняв, що Аттікус не забороняв, отже, ми могли не припиняти гри; та коли б навіть і заборонив, то є вихід: дати інші імена дійовим особам, і тоді вже до нас не присікаєшся.

Ділу дуже сподобався такий план. До речі, Діл ставав просто-таки нестерпний, наслідуючи в усьому Джема. Якось на початку літа він запропонував мені вийти за нього заміж, невдовзі забув про це. Наче обгородив мене кілочками, позначив як свою власність, сказав, що все життя кохатиме тільки мене, та й забув про все. Я його відлупцювала, але це мало помогло. Він ще більше здружився з Джемом. Цілими днями вони сиділи в хатці на дереві, щось затівали, планували і кликали мене тільки тоді, коли їм потрібен був третій. Але я трималась осторонь від їхніх безглуздих витівок; байдуже, що вони називали мене дівчиськом; того літа я здебільшого проводила вечори в товаристві міс Моді Аткінсон – у неї на веранді.

Мені і Джемові дозволяли бігати на подвір'ї міс Моді, при умові, що ми не підходитимемо до азалій, проте наші стосунки з нею були не зовсім визначені. До того, як Джем і Діл почали сторонитися мене, вона була для мене просто сусідка – не більше, хіба що трохи добріша за інших.

За нашою мовчазною угодою з міс Моді ми могли гратися на галявині, їсти виноград, не вилазячи на підпірки, вільно бігати по великій ділянці за будинком; умови настільки великодушні, що ми навіть рідко розмовляли з нею – боялися порушити хитку рівновагу стосунків, але Джем і Діл своєю поведінкою зблизили мене з нею.

Міс Моді ненавиділа свій дім, і проведений у ньому час вона вважала втраченим. Міс Моді була вдова, до того ж жінка-хамелеон: коли працювала в саду, то надівала старий бриль і чоловічий комбінезон, а коли, прийнявши о п'ятій вечора ванну, виходила на веранду, то вже була королева вулиці – красива, гарно вбрана, велична. Вона милувалася всім, що росте на землі, навіть бур'яном. Проте був один виняток. Коли вона знаходила у своєму дворі подорожник, починалася друга битва на Марні: міс Моді бігла до нього з бляшанкою і поливала коріння якоюсь отрутою, такою згубною, що якби ми не трималися осторонь, то й нас спіткала б доля подорожника.

– А чому б його просто не вирвати? – запитала я, побачивши, як міс Моді наступає на стеблинку завбільшки дюймів три.

– Вирвати, кажеш? Просто вирвати? – Жінка підняла знівечену стеблинку і провела по ній великим пальцем. З неї посипалися малесенькі зернятка.– Бачиш? Один такий паросток може спустошити весь город. Восени зернята підсохнуть, і вітер рознесе їх по всьому округу.– Вираз обличчя у міс Моді був такий, ніби йшлося принаймні про єгипетську чуму.

Розмовляла міс Моді жваво і рішуче – манера, не властива жителям Мейкомба. Кожного з нас вона називала повним іменем; коли всміхалась, у неї з обох боків блищали два золотих зуби. Якось я замилувалася ними і сказала, що, може, коли-небудь і в мене будуть такі. На це міс Моді відповіла:

– Подивися! – І, цмокнувши язиком, вийняла вставну щелепу. Такий щирий вияв довіри скріпив нашу дружбу.

Доброта міс Моді поширювалась і на Джема та Діла в ті хвилини, коли вони відривались од своїх таємничих справ; ми пожинали плоди невідомого нам раніше таланту міс Моді. Ніхто в околиці не міг спекти смачніших пиріжків, ніж вона. Відтоді, як між нами встановилися відносини цілковитої довіри, вона щоразу випікала один великий пиріг і три маленькі, а потім кликала нас через вулицю:

– Джем Фінч, Всевидько Фінч, Чарлз Бейкер Гарріс, ходіть-но сюди!

Ми не затримувались і діставали щедру винагороду.

Влітку тихі вечірні сутінки тривають довго. Часто, бувало, ми з міс Моді сиділи мовчки у неї на ґанку й дивилися, як заходить сонце і небо стає спочатку жовтим, а потім рожевим, як поблизу низько пролітають ластівки і зникають десь за дахом школи.

– Як ви думаєте, міс Моді, Страхолюд Редлі ще живий? – запитала я одного такого вечора.

– Його звуть Артур, і він живий,– відповіла міс Моді, повільно погойдуючись у великому дубовому кріслі.– Відчуваєш, як пахне сьогодні мімоза? Божественний запах.

– Еге ж. А звідки ви знаєте?

– Що саме, дитино?

– Що Стр... містер Редлі живий?

– Яке сумне запитання! Це, певно, тому, що сумна тема. Я знаю, що він живий, Джін Луїзо, бо не бачила, щоб його виносили з дому.

– А може, він помер і його запхали у димохід.

– Звідки ти це взяла?

– Джем сказав.

– Он як. З кожним днем він стає все більше схожий на Джека Фінча.

Міс Моді знала нашого дядечка Джека Фінча, брата Аттікуса, з дитинства. Майже однолітки, вони разом росли на «Пристані Фінча». Батько міс Моді, доктор Френк Б'юфорд, був сусідом Фінчів. Лікар за фахом, доктор Б'юфорд страшенно любив порпатися в землі, любив кожну стеблинку і тому лишився бідний. Дядечко Джек такої пристрасті не мав, його влаштовували квіти на підвіконні його будинку в Нешвілі, і він був багатий. Дядечко Джек приїздив до нас щороку на різдво і щоразу голосно гукав через усю вулицю, пропонуючи міс Моді вийти за нього заміж. Міс Моді горлала у відповідь:

– Кричи дужче, Джек Фінч, щоб чути на пошті було, бо я тебе кепсько чую.

Нам з Джемом такий спосіб освідчуватися видавався трохи дивним, але дядечко Джек узагалі був дивак. Він казав, що намагається розізлити міс Моді – ось уже сорок років намагається, та все марно, що міс Моді і не подумає виходити за нього заміж, а тільки насміхається, і що найкращий спосіб захиститися від неї – нападати самому. Нам все стало зрозуміло.

– Артур Редлі сидить весь час удома, от і все,– пояснила міс Моді.– А ти хіба не сиділа б удома, якби тобі не хотілося виходити?

– Еге, мені все одно захотілося б на вулицю. А чому він не хоче?

Міс Моді примружила очі.

– Ти знаєш цю історію не гірше за мене.

– Не знаю, справді. Мені ніхто не розповідав.

Міс Моді поправила свою вставну щелепу.

– Ти, певно, знаєш, старий Редлі був з баптистів, які миють ноги...

– Так і ви ж баптистка, правда?

– Справді, я баптистка, дитино. Але не така твердолоба.

– Хіба не всі баптисти миють ноги?

– Миють. Дома, у ванні.

– Але ви молитеся не так, як ми...

Міс Моді, певно, вирішила, що легше пояснити, що таке звичайний баптизм, ніж вдаватися до канонів віросповідання.

– Баптисти-ногомийки вважають, що будь-яка розвага – гріх. Якось у суботу кілька баптистів вийшли з лісу. Проходячи повз мій двір, почали кричати, що я разом із своїми квітами попаду прямісінько в пекло.

– І квіти в пекло?

– Так. Квіти горітимуть разом зі мною. Ці ногомийки вважають, що я надто багато часу буваю під божим небом і дуже мало сиджу в чотирьох стінах над біблією.

Моя віра в слово боже похитнулася, коли я уявила собі, як міс Моді шкварчить у пеклі (а воно у кожного протестанта інше). Звичайно, у неї злий язик і добра вона робить людям мало, не те що міс Стефані Крофорд. Проте довіряти міс Стефані може тільки божевільний, а от у порядності міс Моді ми з Джемом ніскільки не сумнівалися. Вона ніколи не сказала про нас лихого слова, була щира з нами, не втручалася в наше особисте життя. Вона була нашим другом. І я зовсім не розуміла, за що таку помірковану людину можна приректи на вічні муки!

– Це несправедливо, міс Моді. Ви найкраща жінка на світі.

Міс Моді всміхнулась.

– Дякую. Але ногомийки вважають, що кожна жінка – це втілення гріха. Вони занадто буквально розуміють біблію.

– То, може, містер Артур тому й сидить весь час дома, щоб бути якнайдалі від жінок?

– Не знаю.

– По-моєму, це безглуздо. Певно, містерові Артуру дуже хочеться в рай, але все-таки він міг би виходити хоч на веранду. Аттікус каже, що бог велить любити людей як самого себе...

Міс Моді перестала гойдатися в кріслі.

– Ти ще надто мала, щоб зрозуміти це,– мовила вона рішуче.– Але є люди, в чиїх руках біблія небезпечніша, ніж пляшка віскі в руках... в руках твого батька.

Я була приголомшена.

– Мій батько не п'є віскі,– обурилась я.– Скільки живе – жодної краплини... Ой, ні, якось він казав, що одного разу трошки випив, але йому не сподобалося.

Міс Моді засміялась.

– Я не те хотіла сказати. Я мала на думці інше: коли б Аттікус і напився, то все одно він не був би такий грубий, як дехто буває навіть у своєму найкращому вигляді. Трапляються люди, які... які надміру дбають про потойбічний світ і не можуть навчитися жити на цьому. Глянь на вулицю, он туди, і ти побачиш, до чого це призводить.

– Ви гадаєте, то все правда, що кажуть про Стр... містера Артура?

– А що кажуть?

Я розповіла.

– Все це на три чверті негритянські казки і на одну чверть вигадки міс Стефані Крофорд,– мовила міс Моді похмуро.– Стефані Крофорд розповідала мені навіть, як одного разу вона прокинулася серед ночі, а він дивиться на неї у вікно. Я поцікавилася, що ж вона зробила, побачивши його,– посунулась і дала йому місце в ліжку? Стефані Крофорд на деякий час замовкла.

Ще б пак! Язичок у міс Моді такий, що кого завгодно примусить замовкнути.

– Що не кажи, дитино, а то оселя сумна,– вела вона далі. – Я пам'ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Що б там люди про нього не казали, а зі мною він завжди був люб'язний. Люб'язний настільки, наскільки міг.

– Як ви думаєте, він справді божевільний?

Міс Моді похитала головою.

– Хіба що тепер збожеволів. Ми ніколи не знаємо, що діється з людьми. Що відбувається по той бік зачинених дверей, які таємниці...

– Аттікус поводиться з нами однаково і надворі і вдома,– вставила я, усвідомлюючи свій обов'язок – захищати батька.

– О господи, дитя, та й годі, я просто розповідаю, як воно буває, навіть не думаючи про твого батька, та коли вже зайшла про нього мова, то я тобі ось що скажу: Аттікус Фінч що вдома, що на вулиці – завжди однаковий. У мене є свіжий торт – хочеш узяти з собою шматочок?

Я дуже хотіла.

На другий день уранці, прокинувшись, я побачила Джема і Діла на задвірку: вони щось жваво обговорювали. Я підійшла до них, але мені, як звичайно, веліли іти геть.

– Не піду. Двір такий же твій, як і мій, Джем. Я теж маю право тут гуляти.

Після коротенької наради з Джемом Діл оголосив:

– Якщо ти зостанешся з нами, то робитимеш усе, що ми накажемо.

– Глянь на цього задаваку! Який розумний знайшовся!

– Якщо ти не пообіцяєш робити усе, що ми накажемо, ми тобі нічого не розповімо,– вів далі Діл.

– Подумаєш, яка велика цяця! Гаразд, що там у вас?

– Ми хочемо передати Страхолюду записку,– мовив Джем, не змигнувши оком.

– Як це? – Я намагалася стримати почуття страху, що охопило мене. Міс Моді легко говорити, примостившись затишно на ґаночку,– вона вже стара. Інша річ – ми.

Джем збирався причепити записку на вудку і просунути крізь віконниці. Якщо в цей час хто-небудь з'явиться на вулиці – Діл подзвонить дзвіночком.

Діл підняв праву руку, і я побачила затиснений у долоні срібний обідній дзвіночок моєї матері.

– Я підійду з другого боку будинку,– сказав Джем.– Учора ми примітили з вулиці, що одна віконниця ледве тримається. Хоч би на підвіконня просунути записку.

– Джем...

– Ні, ти сама напросилася, вороття нема, залишайся з нами.

– Гаразд, але я не хочу вартувати. Джем, того разу хтось...

– Ти будеш вартувати, стежитимеш за тильною стороною подвір'я, Діл стоятиме перед будинком і дивитиметься на вулицю; якщо хто буде йти, він подзвонить. Зрозуміло?