Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

РОЗДІЛ XIV

Більше ми від тітки Олександри нічого не чули про родину Фінчів, зате в місті говорили про нас немало. По суботах, коли Джем милостиво брав мене з собою (тепер він прямо не терпів, як я разом появлялася з ним на людях), ми, засунувши по п’ятицентовій монеті в кишені, пробиваємося, бувало, вулицею в натовпі перехожих і раптом чуємо:

– Он його діти!

Або:

– Глянь – Фінчі йдуть!

Оглянешся – нікого, тільки стоїть собі якийсь фермер із своєю жінкою і уважно вивчає клізми у вітрині аптеки. Поряд у бідарці розсілися дві огрядні сільські господині в солом’яних капелюшках.

А якийсь кістлявий чоловік, проходячи поблизу, повернувся до нас і пробубонів:

– Розпустилися до того, що скоро гвалтуватимуть на кожному кроці, а нашим властям хоч би що!

І раптом я пригадала, що давно вже хочу про щось запитати Аттікуса. Того ж вечора спитала:

– Що означає чинити насильство?

Аттікус визирнув з-за газети. Він сидів у кріслі біля вікна. Ми з Джемом були вже дорослі настільки, що великодушно дозволяли батькові приділяти собі півгодини ввечері.

Він зітхнув і пояснив, що означає вчинити насильство над жінкою.

– Оце і все? Чому ж тоді Келпурнія мені не відповіла, коли я її запитала?

Аттікус замислено звів очі.

– Про що ти?

– Коли ми поверталися з церкви, я спитала Келпурнію про це, вона порадила звернутися до тебе. Я спочатку забула, а тепер згадала.

Аттікус поклав газету на коліна.

– Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,– сказав він.

Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.

– Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?

– Так, мем. Вона брала нас із собою,– сказав Джем.

Я пригадала ще щось.

– Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.

– Ні, не можна!

Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно – я встигла сказати:

– Я питала не вас!

Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.

– Попроси пробачення у тітки,– сказав він.

– Я питала не її, я спитала тебе...

Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:

– Спершу попроси пробачення у тітки.

– Пробачте мені, тітонько,– промимрила я.

– Так от,– сказав Аттікус.– Запам’ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну – це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася – там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.

– Ти повинен щось робити з нею,– долинув голос тітки,– ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.

– Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.

Хто ця «вона», про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору – форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.

– Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.

– Саме про це я й думаю.

– Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.

Аттікус відповів спокійним голосом:

– Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім’ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.

– Але, Аттікус...

– До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати... Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге... І ще одне: діти її люблять.

Я перевела подих. Йшлося не про мене,– про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток – пробивала голка натягнуте на п’яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п’яльці тканину. І знову – ток, ток, ток. Тітка гнівалася.

Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.

– Вони полаялися, Всевидько.

Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.

– Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?

Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:

– Ти, я бачу, починаєш мене повчати?

– Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.

– Який же в нього клопіт?

Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.

– Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...

Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.

– Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,– сказав Джем,– Дорослі – інша річ, ми...

Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.

– Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?

– Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку – я тебе... відшмагаю.

Це вже було занадто.

– Ах ти клятий, я тобі голову одірву!

Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.

– Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! – заверещала я і знову кинулася в атаку.

Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,– била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.

– Досить! – сказав він.– Зараз же йдіть спати.

– А-га! – кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.

– Хто почав? – тихо спитав Аттікус.

– Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?

Батько всміхнувся.

– Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?

Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:

– ...саме те, про що я тобі казала...

Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.

Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:

– На добраніч, Всевидько.

– На добраніч,– відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.

Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.

– Чого тобі? – запитав він.

– Яка змія на дотик?

– Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?

– Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?

– Жартуєш? – Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи – губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.

– Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.

Він побіг на кухню і приніс віник.

– Залазь на ліжко,– сказав Джем.

– Ти справді думаєш, що там змія? – поцікавилась я.

Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам’яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі – ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!

Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.

– Хіба змії гарчать?

– Це не змія,– сказав Джем.– Це людина.

Раптом з-під ліжка викотився якийсь брудний згорток. Джем замахнувся віником – і мало не влучив Діла по голові.

– О боже праведний,– шанобливо мовив Джем.

Діл поволі виповзав з-під ліжка. Це було нелегко. Нарешті він став на ноги, розправив плечі, поворушив ступнями, потер шию. А коли затерплі руки й ноги відійшли, сказав:

– Привіт!

Джем знову згадав Всевишнього. Я не могла мовити й слова.

– Ще трохи, і я помру з голоду,– сказав Діл.– У вас є щось поїсти?

Як у сні, я пішла на кухню. Принесла молока і половину кукурудзяного коржа, що лишився від вечері. Діл швидко впорався, жував, як завжди, передніми зубами.

Нарешті до мене повернувся дар мови.

– Як ти сюди потрапив?

Нелегка дорога привела його сюди. Підкріпившись, Діл розповів нам про свої пригоди. Новий батько незлюбив його. Він надів Ділові наручники, посадив у підвал (в Мерідіані були підвали) і прирік на голодну смерть; врятував Діла якийсь фермер, що проходив вулицею і почув його крик (добрий чоловік через віддушину всипав у підвал стручок за стручком цілий бушель гороху – і Діл вижив), хлопцеві пощастило вирвати із стіни ланцюг, яким його прикували, і він звільнився. В наручниках вибрався з міста, пройшов щонайменше дві милі і набрів на маленький мандрівний звіринець. Його відразу взяли на роботу – мити верблюда. З цим звіринцем Діл мандрував по Міссісіпі, поки його безпомилкове чуття не підказало, що він перебуває в окрузі Еббот, штат Алабама. На протилежному березі річки був Мейкомб. Звідти Діл ішов пішки.

– А як ти потрапив сюди? – спитав Джем.

Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев’ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста – чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,– поліція, певно, уже розшукувала його,– решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився. Він був стомлений, страшенно брудний, але відчував себе як удома.

– Твої, звичайно, не знають, що ти тут,– сказав Джем.– Якби тебе шукали, ми б знали...

– Вони, певно, шукають мене в Мерідіані, по всіх кіно, скрізь нишпорять,– сказав усміхнувшись Діл.

– Треба сповістити маму, де ти,– порадив Джем.– Вона має знати, що ти у нас...

Діл кинув на нього швидкий погляд, і Джем опустив очі. Потім брат підвівся і порушив останній свято шанований закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і пішов по коридору.

– Аттікус,– почувся його голос,– можеш вийти сюди на хвилинку?

Брудне, спітніле обличчя Діла зблідло. Мені стало не по собі. На порозі з’явився Аттікус.

Він пройшов на середину кімнати і, засунувши руки в кишені, зупинився, дивлячись на Діла зверху вниз.

Нарешті отямилась і я.

– Не бійся, Діл. Якщо він має тобі щось сказати, то скаже.

Діл мовчки подивився на мене.

– Справді, не бійся. Ти ж знаєш, Аттікус не чіплятиметься до тебе, от побачиш,– заспокоїла я.

– Я й не боюся,– промимрив Діл.

– Я бачу, він просто голодний,– сказав Аттікус як звичайно сухо, але привітно.– Всевидько, гадаю, у нас знайдеться щось краще за кукурудзяний корж. Нагодуй цього героя, потім я прийду, і ми поміркуємо, що робити.

– Містер Фінч, не кажіть нічого тітці Рейчел, не відсилайте мене назад, прошу вас, сер! Я все одно втечу!..

– Заспокойся, синку,– мовив Аттікус.– Ніхто нікуди не збирається тебе відсилати, хіба що в ліжко. Я тільки піду скажу міс Рейчел, що ти у нас, і попрошу дозволу, щоб ти лишився тут ночувати, ти ж і сам не проти цього? І, ради бога, поверни частину землі туди, де вона має бути: ерозія грунту й без того велике лихо в округу.

Діл здивовано глянув Аттікусу вслід.

– Він жартує,– пояснила я.– Він має на увазі, щоб ти помився. Бач, я ж казала, що Аттікус тобі нічого поганого не зробить.

Джем стояв у кутку самотній, пригнічений – зрадник.

– Я не міг йому не сказати, Діл,– мовив він.– Не можна утекти за триста миль – і ні слова матері.

Ми мовчки вийшли з кімнати.

Діл їв і їв... З учорашнього вечора у нього в роті й крихти не було. Всі свої гроші він витратив на квиток, сів у поїзд, – а це йому не вперше,– теревенив спокійнісінько з кондуктором, який уже знав його. Але Діл не посмів скористатися з існуючого правила щодо дітей, які їдуть самі на далеку відстань: якщо загубиш гроші, кондуктор повинен дати на обід, а по приїзді батько має повернути борг.

Діл умолотив геть усе, що лишилося від вечері, і хотів дістати з буфета банку тушкованої свинини з бобами, коли в коридорі почувся голос міс Рейчел:

– О боже!

Діл затремтів, як заєць.

Проте він мужньо витримав перший натиск: «Ну, зажди, я тебе швидко відвезу додому!», «Батьки там хвилюються, місця собі не знаходять!»; спокійно вислухав «І все це тобі від Гаррісів передалося»; всміхнувся, коли почув «Можеш перебути тут одну ніч», а коли тітка нарешті обняла його, то відповів їй тим самим.

Аттікус зсунув на лоб окуляри і витер долонею обличчя.

– Ваш батько стомився,– подала нарешті голос тітка Олександра. Вона весь час була тут, але, приголомшена, мабуть, не могла вимовити слова.– Пора спати, діти.

Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.

– Насильство, бійка, втікачі,– почули ми глузливий голос батька.– Цікаво, чого можна ждати за годину...

Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті – вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.

Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.

– Посунься, Всевидько.

– Він думав, що не можна не сказати,– промимрила я сонно.– Ти не сердься на нього.

Діл заліз у ліжко.

– А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?

Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.

– Нащо тобі було це робити?

Діл не відповів.

– Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?

– Ні...

– Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?

– Він тільки обіцяв. Ми й не починали.

Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.

– Не треба було тікати. У дорослих це часто буває – обіцяють і не роблять.

– Ні, я втік не через те. Розумієш, він... вони... ніякої уваги на мене...

Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?

– Як це?

– Ну, їх майже ніколи немає вдома, а коли бувають, то зачиняються в своїй кімнаті і сидять.

– І що ж вони там роблять?

– Нічого, сидять собі й читають... Я їм не потрібен.

Я підсунула подушку до спинки ліжка і сіла.

– Я тобі щось скажу, Діл. Сьогодні ввечері мені теж хотілося втекти, бо всі наші були тут. А це ні до чого, Діл, щоб батьки весь час були з нами.

Стомлений, напівсонний Діл зітхнув.

– На добраніч, Діл... А знаєш, Аттікус цілими днями не буває вдома, інколи до півночі затримується – то на законодавчих зборах сидить, то ще десь... І не треба, щоб вони були весь час з нами, Діл,– робити нічого не дадуть.

– Не в тому річ.

Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.

– Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити...

Але Діл уперто правив своє:

– Зрозумій мене – їм справді без мене багато краще, я їм нічим не допомагаю. Вони не злі. І купляють мені все, чого забажаю, але, повір, набридло: «Ось те, що ти хотів, іди гуляти», «У тебе й так всього повно в кімнаті» або «Ось тобі книжка – іди й читай».– Далі Діл намагався говорити басом: – «Що ти за хлопець? Інші діти бігають, грають в бейсбол, а не тиняються по дому та докучають батькам». Потім Діл знову розповідав своїм звичайним голосом. – Ні, вони не злі. Вони цілують мене, обнімають, і «На добраніч» кажуть, «Доброго ранку», «До побачення», і що люблять мене... Всевидько, ти б хотіла, щоб у нас була дитина?

– А де її взяти?

Діл чув про одного чоловіка, у якого є човен, на ньому він пробирається до окутаного туманом острова, а на тому острові багато маленьких дітей – можна було б замовити, щоб привіз одне...

– Все це неправда. Тітка казала, що бог кидає маленьких дітей через димохід. Здається, вона так сказала, хоч я тоді як слід не розібрала.

– Ні, зовсім це не так. У людей діти народжуються... Але можна придбати і в цього чоловіка з човном; їх на острові багато, тільки вони сплять. Чоловік дихне на дитинку – вона й оживає...

Діл знову поринув у мрії. Його багата уява завжди була щедра на чудесні картини. Він устигав прочитати дві книжки, поки я читала одну. Але над усе він любив щось вигадувати. Він блискавично розв’язував задачі на додавання і віднімання, проте віддавав перевагу своєму власному, ним створеному туманному світові, де сплять малята, ждучи, поки чиясь рука торкнеться їх, як ранкових квітів. Він розповідав, поки нарешті заснув сам і мене приспав, але серед тиші туманного острова мені раптом невиразно привидівся сірий непривітний будинок з похмурими темно-бурими дверима.

– Діл...

– М-м-м?

– Як ти думаєш, чому Страхолюд Редлі не втік з дому?

Діл протяжно зітхнув і одвернувся.

– Можливо, йому нікуди тікати...– промимрив сонно.

РОЗДІЛ XV

Після багатьох телефонних дзвінків, численних прохань за провинного і довгого благального листа матері було вирішено, що Діл залишається. Тиждень ми прожили спокійно. Але потім, здається, не знали, що таке спокій. Все стало наче моторошний сон.

Почалося це одного вечора. Діл ще був у нас; тітка Олександра сиділа в кутку, у своєму кріслі, Аттікус – у своєму, ми з Джемом, лежачи на підлозі, читали. Це був мирний тиждень: я слухала тітку, а Джем хоч і став надто великим для нашої хатки на дереві, проте допоміг нам прилаштувати мотузяну драбину. У Діла виник новий надійний план – як виманити Страхолюда Редлі з дому без зайвого риску: посипати лимонними цукерками доріжку від чорного ходу Редлі до воріт, і він піде по ній, як мурашка. Хтось постукав у двері, Джем відчинив і сказав, що прийшов містер Гек Тейт.

– Запроси його,– мовив Аттікус.

– Я запрошував. Там у дворі ще якісь люди, вони хочуть, щоб ти вийшов.

У Мейкомбі дорослі люди не переступлять поріг у двох випадках: якщо в домі покійник або коли йдеться про справу, пов’язану з політикою. Невже хтось помер? Ми з Джемом хотіли підійти до дверей, але Аттікус наказав:

– Сидіть дома!

Джем вимкнув світло у вітальні і припав до вікна. Тітка Олександра запротестувала.

– Я на секунду, тітонько, тільки гляну, хто прийшов.

Ми з Ділом прилипли до другого вікна. Аттікуса оточили люди. Всі вони, здається, говорили одночасно.

– ...завтра перевести його в окружну тюрму,– казав містер Тейт.– Я не хочу неприємностей, але не ручаюсь – усе може статись...

– Не кажіть дурниць, Гек,– озвався Аттікус.– Зрештою, ми ж у Мейкомбі.

– ...кажу, що на душі неспокійно.

– Гек, ми маємо відстрочку, щоб не турбуватися,– заявив Аттікус.– Сьогодні субота. Суд, певно, відбудеться в понеділок. Невже ви не зможете протримати його одну ніч? Не думаю, що в Мейкомбі знайдеться людина, яка захоче позбавити мене клієнта, самі знаєте, важкі часи настали.

Юрба весело загомоніла, але одразу й стихла, бо заговорив Лінк Діз:

– З тутешніх ніхто нічого не затіває, але за братію з Старого Сарема я не певен... а чи не могли б ви подбати про... як це, Гек?

– Про передачу справи в інший округ,– підказав містер Тейт,– Але тепер це, певно, вже нічого не змінить.

Аттікус щось сказав, та ми не почули. Я обернулась до Джема, він замахав руками, щоб я мовчала і не заважала.

– І крім того,– вів далі Аттікус,– ви, мабуть, не дуже боїтеся тієї компанії.

– Знаєте, які вони, коли насмокчуться?

– В неділю вони звичайно не п’ють, більшу частину дня сидять у церкві...– зауважив Аттікус.

– Бачите, це випадок особливий,– мовив хтось.

Натовп загомонів голосніше. Нарешті тітка сказала, що коли Джем не ввімкне у вітальні світло, це буде ганьба для всієї родини. Але Джем не чув її.

– Не розумію, по-перше, навіщо вам було братися за цю справу,– сказав містер Лінк Діз.– Ви на ній можете втратити все. Все, що маєте.

– Ви справді так думаєте?

Коли Аттікус так запитує, це небезпечно. «Всевидько, ти справді думаєш, що це найкращий хід?» Трах-бах – і на шахівниці не лишається жодної моєї шашки. «Ти справді так думаєш, сину? В такому разі прочитай оце». І сидить Джем цілий вечір над промовами Генрі У. Грейді.

– Слухайте, Лінк, може статися, що цей чоловік сяде на електричний стілець, але спершу люди почують правду,– мовив Аттікус спокійно.– А ви її знаєте.

Хвиля незадоволення сколихнула людей. Аттікус ступив крок до веранди, натовп лиховісно загув і почав підступати ближче.

Раптом Джем як закричить:

– Аттікус, телефон дзвонить!

Від несподіванки люди здригнулися, позадкували; цих людей ми бачили щодня: крамарі, місцеві фермери, були також лікар Рейнольдс і містер Ейвері.

– Підійди до телефону, сину,– гукнув Аттікус.

Люди засміялись і почали розходитись. Аттікус зайшов до вітальні, ввімкнув світло і побачив, що Джем сидить біля вікна блідий, тільки кінчик носа червоний, бо був притиснутий до шибки.

– Чого ви сидите в темряві? – спитав він.

Джем стежив, як батько пройшов до свого крісла, сів і взяв у руки вечірню газету. Інколи мені здається, що найскладніші ситуації в своєму житті Аттікус спокійно обдумує, закрившись сторінками «Мобіл реджістер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

Джем підійшов до батька.

– Вони приходили по тебе, так? Вони хотіли з тобою розправитись?

Аттікус опустив газету і глянув на Джема.

– Де це ти вичитав? – поцікавився він. Потім додав тепліше: – Ні, сину, це наші друзі.

– Це не... не ватага? – Джем подивився спідлоба.

Аттікус усміхнувся – хотів було стриматись, але не зміг.

– Ні, у нас у Мейкомбі не буває розгніваного натовпу і всяких таких дурниць. Ніколи не чув, щоб орудувала якась ватага.

– Був час, коли ку-клукс-клан ганявся за католиками.

– Ніколи не чув, щоб у Мейкомбі були католики,– сказав Аттікус,– це ти щось переплутав. Десь у дев’ятсот двадцятому році тут справді існував ку-клукс-клан, але то була в основному політична організація. Крім того, їм нікого було лякати. Одного разу вночі вони влаштували демонстрацію перед будинком містера Сема Леві, а Сем вийшов на ганок і сказав, що, певно, кепські їхні справи, коли вони прийшли до нього у балахонах, пошитих з його ж полотна. Сем їх так присоромив, що вони пішли.

Сімейство Леві відповідало всім вимогам Мейкомба: люди благородні, для загальної користі віддавали свої здібності та можливості, і вже п’яте покоління цього роду жило на одному місці.

– Ку-клукс-клан зник і вже ніколи не повернеться,– сказав Аттікус.

Я вийшла провести Діла і, повертаючись, почула, як Аттікус казав тітці Олександрі:

– Як і всі, я віддаю належну повагу жінкам Півдня, але не жертвуватиму людським життям заради вигаданої версії.

Аттікус говорив таким голосом, що я подумала: знову сваряться.

Я розшукала Джема, він був у своїй кімнаті, лежав у ліжку і про щось думав.

– Що там у них, погиркались? – запитала я.

– Схоже, що так. Вона весь час дорікає йому Томом Робінсоном. Майже сказала, що Аттікус ганьбить усю родину. Всевидько... я боюсь.

– Чого ти боїшся?

– Боюся за батька. Що, коли з ним щось станеться?

Джем прибрав таємничого вигляду, і скільки я його питала – відповідь була одна: відчепись, дай спокій.

На другий день була неділя. Під час перерви між недільною школою і церковною відправою всі вийшли трохи розім’ятись.

Я побачила Аттікуса у дворі, його оточили люди. Там стояв і містер Гек Тейт. «Коли це він став віруючим?» – подумала я. Раніше він ніколи не ходив до церкви. Навіть містер Андервуд був тут. Містер Андервуд, крім своєї «Мейкомб трібюн», нічим не цікавився. Господар, редактор, складач він з ранку до вечора не відходив од лінотипа, а щоб освіжитися, час від часу припадав до глечика з вином, який ніколи не був порожній і завжди стояв поруч. Містер Андервуд рідко виходив, щоб дізнатися про новини, люди самі приходили до нього з розповідями. Казали, що кожний номер газети «Мейкомб трібюн» він готує сам і сам друкує на лінотипі. І це цілком ймовірно. Коли ж уже містер Андервуд виліз із своєї друкарні, то, певно, сталося щось серйозне.

Я перехопила Аттікуса на порозі, і він сказав мені, що Тома Робінсона переводять до мейкомбської тюрми. І ще сказав – більше собі, ніж мені, що якби він з самого початку перебував тут, то все було б спокійно. Потім сів на своє місце в третьому ряду і, трохи відстаючи від інших парафіян, проспівав «До тебе ближче, господи». В церкві Аттікус ніколи не сидів поряд з своєю сестрою чи з нами. Він любив посидіти один.

Мир і спокій у нашому домі в недільні дні були удавані, присутність тітки Олександри гнітила всіх. Аттікус після обіду відразу йшов до свого кабінету, де, відкинувшись у кріслі, читав (ми інколи заглядали до нього). Тітка Олександра вмощувалася відпочити години дві, а ми не сміли гомоніти на подвір’ї – адже усі сусіди спочивають. Джем вважав, що людина його віку вже може дозволити собі піти до своєї кімнати, прихопивши стіс футбольних журналів. А ми з Ділом гуляли на Оленячій луці.

Стріляти з духових рушниць у неділю заборонялося, ми трохи побігали з Джемовим футбольним м’ячем, але скоро це набридло нам. Діл запропонував піти і трохи розворушити Страхолюда Редлі. Я зауважила, що не варто його турбувати, і розповіла Ділові про різні події минулої зими. Моя розповідь справила на нього враження.

Коли стемніло, ми пішли вечеряти. Після вечері я і Джем хотіли цілий вечір читати, але Аттікус здивував нас: він зайшов до вітальні, тримаючи в руках довгий електричний шнур, на кінці якого була лампочка.

– Я вийду на деякий час,– сказав він.– Ви вже спатимете, коли я повернусь, а тому на добраніч вам.

Він надів капелюха і вийшов через чорний хід.

– Пішов до машини,– сказав Джем.

У нашого батька були свої дивацтва: по-перше, він не любив солодкого, по-друге, ходити пішки для нього завжди було насолодою. Скільки я себе пам’ятаю, в гаражі завжди виблискував чистенький шевроле, Аттікус користувався ним коли йому треба було виїжджати в справах за межі міста, а в Мейкомбі ходив пішки – щодня два рази до своєї контори і назад, майже дві милі. Він казав, що це єдиний вид спорту. В Мейкомбі вважається, що коли людина йде пішки, аби тільки пройтися, без певної мети, значить, вона взагалі ні до чого не прагне і ні на що не здатна.

Я побажала тітці і Джемові на добраніч, пішла в свою кімнату і ще довго читала. Раптом з кімнати Джема долинув якийсь шум. Коли Джем лягав спати, звуки були зовсім інші – я їх добре знала. Я постукала в двері.

– Чого ти не спиш?

– Мені треба збігати в місто, ненадовго.– Він натягав штани.

– Куди? Адже скоро десята.

Він це знав і наміру свого не змінив.

– Тоді піду з тобою і я, навіть якщо ти не дозволиш, я все одно піду, чуєш?

Джем зрозумів, що наполягати – це означало почати бійку, розгнівати тітку, і погодився.

Я швидко одяглася. Ми зачекали, поки у тітки погасло світло, і тихенько вийшли чорним ходом. Ніч була темна.

– Діл теж пішов би,– прошепотіла я.

– Хай іде,– похмуро відповів Джем.

Ми перестрибнули через низеньку огорожу, перетнули двір міс Рейчел і опинилися під вікном Діла. Джем крикнув перепелом. За вікном з’явилося обличчя Діла й одразу зникло. Через п’ять хвилин вікно розчинилось, і Діл виліз до нас. Як людина бувала, він нічого не питав, аж поки ми не вийшли на тротуар.

– Що сталося?

– Джема потягло на мандри.

Келпурнія казала, що ця хвороба нікого з хлопців не минає.

– Захотілося поблукати,– сказав Джем.– Просто так.

Ми поминули будинок місіс Дюбоз, він стояв як пустка, з зачиненими віконницями, камелії позаростали бур’яном. Лишалося пройти ще вісім будинків, поминути пошту, потім тім звернути...

Південна частина площі була безлюдна. На кожному розі наїжившись стояли величезні араукарії, а між ними в світлі вуличних ліхтарів виблискувала залізна конов’язь. Світилося ще в громадській убиральні, більше з цього боку будинку суду – жодного вогника. Площа перед судом – квадратна, з усіх боків магазини, з них де-не-де теж пробивалося тьмяне світло.

Коли Аттікус ще тільки починав адвокатську діяльність, його контора містилася в будинку суду, але через кілька років він переїхав у затишніший куточок – в приміщення міського банку. Ми повернули за ріг і навпроти банку побачили знайомий шевроле.

– Він тут,– сказав Джем.

Одначе Аттікуса не було. До його контори вів довгий коридор. Якби за дверима світилося, то ми побачили б на дверях табличку, на якій чітко виведено невеликими літерами: АТТІКУС ФІНЧ, АДВОКАТ. У конторі було темно. Джем ще раз подивився в темряву за скляними дверима. Покрутив ручку. Замкнуто.