Текст книги "Убити пересмішника..."

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)

– Пройдімося далі по вулиці. Може, він зайшов до містера Андервуда.

Містер Андервуд не тільки видавав газету «Мейкомб трібюн», але й жив у редакції. Точніше, над редакцією. Про те, що відбувалося в суді або в тюрмі, він дізнавався, безпосередньо дивлячись із вікна другого поверху. Будинок стояв у північно-західній частині площі, і йти до нього треба було повз тюрму.

Окружна тюрма була найповажнішою і найпотворнішою будівлею в Мейкомбі. Аттікус казав, що таке міг придумати хіба що кузен Джошуа Сент-Клер. Придумав же хтось. Серед звичайних будинків з широкими квадратними фасадами недоречно виринала готичного стилю іграшка-тюрма (одна камера в ширину і дві камери в висоту), прикрашена зубчастими вежами-карликами і контрфорсами. Завершували цю незвичайну архітектурну ідилію червоний цегляний фасад і товсті залізні грати на вікнах церковного зразка. І стояв цей шедевр не десь там на безлюдному пагорбі, а між «Металевими виробами» Тіндела та редакцією «Мейкомб трібюн». Для жителів Мейкомба в’язниця була постійною темою розмов і навіть об’єктом суперечок. Гострі на язик люди вбачали велику схожість між цією установою і вбиральнею королеви Вікторії. Прихильники твердили, що готичне творіння надає місту поважного, благородного вигляду. Чужій людині ніколи й на думку не спадало, що там всередині повно чорношкірих.

Ми йшли по тротуару і раптом побачили віддалік самітний вогник.

– Дивно,– мовив Джем,– скільки я пам’ятаю, біля тюрми немає ліхтаря.

– Схоже, що лампочка світить над дверима,– сказав Діл.

Через грати з вікна другого поверху назовні звисав шнур, на кінці якого горіла лампочка без абажура. Біля дверей у кріслі, певно принесеному з контори, сидів Аттікус. Він читав, незважаючи на мошву, що роєм вилася на його головою.

Я намірилася бігти, але Джем схопив мене за руку.

– Не підходь до нього,– сказав він.– Може розсердитися. Головне, що він тут і що все гаразд. Ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вирішили скоротити дорогу і попрямували через площу трохи навскоси, коли з боку Мерідіанського шосе одна за одною повільно під’їхали чотири запорошені автомобілі. Вони обігнули площу, поминули банк і зупинилися навпроти тюрми.

З машин ніхто не виходив. Аттікус підвів голову від газети. Старанно згорнув її, поклав на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже було, що він на них чекав.

– Ходімо,– прошепотів Джем.

Ми помчали через площу, потім через вулицю і опинилися за кіоском. Джем обережно визирнув.

– Можна трохи ближче,– сказав він.

Ми побігли до магазину Тіндела – звідси було вже зовсім близько, місце безпечне і все видно.

З машин по одному і по двоє почали виходити люди. Розпливчасті, мов тіні, постаті прямували до дверей тюрми і при світлі поступово перетворювалися в кремезних чоловіків. Аттікус не зрушив з місця. Чоловіки підійшли ближче і заступили його.

– Він тут, містер Фінч? – спитав один.

– Тут,– відповів Аттікус.– Він спить. Не будіть його.

Тільки пізніше я збагнула весь драматизм ситуації; було смішно і страшно водночас: люди послухалися батька і стали розмовляти пошепки.

– Ви знаєте, чого ми сюди приїхали? – запитав другий.– Відійдіть од дверей, містер Фінч.

– Їдьте додому, Уолтер,– приязно сказав Аттікус. – Десь тут поблизу ходить Гек Тейт.

– Який там у дідька Гек! – сказав ще хтось.– Ваш Гек з компанією блукає тепер у лісі і до ранку звідти не вибереться.

– Справді? Чого їх занесло туди?

– На бекасиків полюють,– випалив один,– Цього ви не передбачали, містер Фінч?

– Передбачав, хоч і не був певен...– Як і раніше, батьків голос був спокійний.– Ну що ж, це міняє справу, так же?

– Міняє,– басом відповіла темна постать.

– Ви справді так думаєте?

За останні два дні я вдруге чула від нього це запитання, отже, комусь із них дістанеться. Цього пропустити не можна. Я зірвалась і щодуху помчала до батька.

Джем скрикнув і разом з Ділом кинувся за мною, але вони мене не догнали. Я проштовхалася між темними постатями, від яких несло важким духом, і опинилася в колі світла.

– Гей, Аттікус!

Я думала, що він зрадіє, побачивши мене, проте батькове обличчя стало таке, що мій веселий настрій пропав. У його очах я прочитала страх, який зник, коли біля мене опинився Джем і Діл. Від чоловіків несло спиртним перегаром і хлівом, я глянула навкруги – жодного знайомого обличчя. Це не ті, що приходили вчора ввечері. Мені стало не по собі: я так вискочила поміж люди, яких ніколи не бачила раніше.

Аттікус підвівся, рухи його були повільні, як у зовсім старої людини. Він ретельно розгладив газету і не поспішаючи відклав її. Пальці його легенько тремтіли.

– Іди додому, Джем,– сказав він.– Забирай сестру та Діла, і йдіть додому.

Все, що наказував Аттікус, ми звикли виконувати негайно, хоч і не завжди охоче. А тепер Джем стояв, і видно було, що він нікуди не збирається йти.

– Іди додому, я сказав.

Джем похитав головою. Аттікус уперся кулаками в боки, Джем зробив те саме. Так вони й стояли один проти одного, зовсім різні: Джем успадкував від матері каштанове волосся, карі очі, овал обличчя, вуха щільно прилягали до голови; у батька волосся було чорне з сивиною, риси обличчя – прямі. І все-таки вони чимось схожі. Можливо, небажанням поступитися.

– Сину, я сказав: іди додому.

Джем похитав головою.

– Я йому швидко покажу дорогу,– втрутився якийсь здоровань і, схопивши Джема за комір, турнув так, що той ледве втримався на ногах.

– Не чіпай його!

Я налетіла на чоловіка і вдарила його ногою. Я була боса і здивувалася, коли здоровань скривився від болю і відступив. Я хотіла вдарити нижче коліна, а вцілила трохи вище.

– Облиш, Всевидько,– Аттікус обняв мене за плече.– Не треба кидатися на людей. Помовч,– сказав він, коли я стала виправдуватися.

– Хай не чіпають Джема,– сказала я.

– Коротше, містер Фінч, зробіть так, щоб їх тут не було,– заревів котрийсь із чоловіків.– Даю вам на це п’ятнадцять секунд.

Аттікус стояв серед цього незвичайного натовпу і вмовляв Джема послухатися. Він погрожував, просив, нарешті сказав:

– Прошу тебе, Джем, одведи їх додому.

Але Джем уперто відповідав:

– Не піду.

Мені вже почало набридати все це, але я відчувала: якщо Джем, знаючи, чим може скінчитися для нього така перепалка з батьком, усе-таки стоїть на своєму, то, певно, у нього є для цього підстави. Я стала оглядатися навкруги. Стояла тепла літня ніч, але майже всі ці чоловіки були одягнені в комбінезони і грубі бавовняні сорочки, застебнуті до самого коміра. Мерзляки якісь, подумала я, бо й рукава не закачані, манжети застебнуті. Деякі були в капелюхах, натягнутих аж на вуха. Всі насуплені, напівсонні, наче не звикли вештатися по ночах. Я приглядалася до кожного обличчя – люди стояли півколом – і одного, що стояв посередині, впізнала.

– Містер Канінгем, здрастуйте!

Але мій знайомий, здавалося, не чув мене.

– Здрастуйте, містер Канінгем. Як ваші справи з відчуженням?

Я добре знала справи містера Канінгема. Аттікус колись розповів мені про це докладно. Здоровило заблимав очима і засунув великі пальці під шлейки комбінезона. Він почував себе ніяково: кашлянув, потім одвернувся. Моє дружне привітання лишилося без відповіді.

Містер Канінгем стояв без капелюха, обличчя засмагле, обпечене сонцем, а лоб білий, певно, Канінгем рідко знімає капелюха. Він переступив з ноги на ногу, на ньому були величезні грубі черевики.

– Невже ви мене не пам’ятаєте, містер Канінгем? Я Джін Луїза Фінч. Ви колись приносили нам горіхів, пам’ятаєте?

Я відчувала, що спроби мої даремні, і мені стало якось ніяково: знайомий – а не признається.

– Я навчаюся в одному класі з вашим Уолтером,– почала знову.– Це ваш син, сер. Так же? Скажіть, так?

Містер Канінгем не витримав і ледь помітно кивнув головою. Все-таки він упізнав мене!

– Ми з ним в одному класі,– сказала я,– і вчиться він добре, він непоганий хлопець,– додала,– справді хороший хлопець. Одного разу він у нас обідав. Він вам не розповідав? Колись я його набила, проте він гарний хлопець. Передайте йому привіт од мене, гаразд?

Якось Аттікус пояснював: коли ти людина ввічлива, то говори не про те, що тобі цікаво, а про те, що цікавить твого співрозмовника. Містерові Канінгему, певно, було нецікаво слухати про свого сина, але я зробила останню спробу розворушити його і заговорила про відчуження.

– Відчуження – справа ненадійна,– почала я радити йому і тільки тепер помітила, що звертаюся до всіх.

Чоловіки дивилися на мене, дехто навіть рота роззявив. Аттікус уже не чіплявся до Джема, вони стояли поруч, і Діл разом з ними. Стояли як зачаровані. Аттікус теж трохи відкрив рот, а сам казав колись, що це негарно. Наші погляди зустрілись, і він закрив рота.

– Аттікус, ти чуєш, я кажу містерові Канінгему, що відчуження – справа неприємна, але ж ти пояснював, що не треба хвилюватися, бо такі справи інколи тягнуться довго... і що ви разом якось залагодите цю справу...

Я поступово замовкла. Що за нісенітниці я тут плела? Про такі речі, як відчуження, певно, розмовляють у вітальні, а не на вулиці.

У мене аж голова змокріла від поту, я нічого не боялась, та коли побачила, що всі ці люди втупили в мене очі і стоять мовчки, мені стало моторошно.

– Що сталося? – запитала я.

Аттікус не відповів. Я глянула навкруги, потім на містера Канінгема; на його обличчі я прочитала те саме, що й на інших,– байдужість. Потім трапилося дивне. Містер Канінгем присів біля мене навпочіпки, взяв мене за плечі обома руками і сказав:

– Я передам йому привіт од тебе, дівчинко.

Він підвівся, випростався і махнув здоровенною рукою.

– Ходімо звідси! – гукнув.– Гайда, хлопці!

І знову по одному, по двоє кремезні постаті човгали ногами, тільки цього разу вони зникали в темряві, прямуючи до своїх стареньких автомобілів. Застукали дверцята, зачхали мотори – і машини зникли.

Я обернулася до батька й побачила, що він стоїть, схилившись обличчям до стіни тюрми. Я підійшла до нього і потягла за рукав.

– Тепер можна йти додому?

Він кивнув головою, витяг хусточку, витер обличчя і голосно висякався.

– Містер Фінч,– гукнув хтось із темряви, м’який, охриплий голос лунав десь згори,– вони вже поїхали?

Аттікус одійшов від стіни і підвів голову.

– Поїхали,– відповів.– Том, поспи трохи. Вони вже не повернуться.

В цей час іще один голос, уже з іншого кінця, порушив нічну тишу.

– Відбій, вони більше не повернуться. Аттікус, я весь час був напоготові.

З вікна другого поверху, що над редакцією «Мейкомб трібюн», висунувся містер Андервуд з двостволкою в руках.

У цей час я звичайно давно сплю. Тепер я була стомлена і сонна, а Аттікус і містер Андервуд ладні були розмовляти до ранку, один – висунувшись з вікна, другий – задерши голову. Нарешті Аттікус підійшов до нас, вимкнув світло над дверима і забрав свій стілець.

– Можна, я понесу стілець, містер Фінч? – озвався Діл.

Доти він весь час мовчав.

– Спасибі, друже.

Ми попрямували до банку, батько з Джемом попереду, ми з Ділом – за ними. Ділу заважав стілець, і він трохи відставав. Аттікус і Джем були далеко попереду, певно, зараз батько шпетить Джема за те, що він не пішов додому, подумала я, і... помилилась. У світлі вуличного ліхтаря я побачила, як Аттікус підняв руку над головою Джема і став куйовдити його волосся – саме так Аттікус виражав свої ніжні почуття.

РОЗДІЛ XVI

Джем почув мене і просунув голову в двері, що з’єднували наші кімнати. Коли він підійшов до мого ліжка, Аттікус увімкнув світло. Ми завмерли і не ворушились, аж поки світло погасло; ми чули, як він перевертається. Нарешті знову запала тиша.

Джем забрав мене до своєї кімнати, і я примостилася спати поруч з ним.

– Спробуй заснути,– сказав він.– Післязавтра, мабуть, усе скінчиться.

Додому ми поверталися тихо, щоб не збудити тітку. Аттікус заглушив мотор ще на під’їзній доріжці і самотужки закотив машину в гараж; ми зайшли в будинок через чорний хід, мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Я страшенно стомилась і незчулася, коли задрімала, та нараз у сні побачила Аттікуса, як він спокійно згортає газету, зсуває капелюха на потилицю, потім стоїть уже посеред безлюдної, лиховісно тихої вулиці і зсуває на лоб окуляри. Мене мов ошпарило – тільки тепер я зрозуміла, що сталося того вечора, і заплакала. А Джем – молодець, він навіть не сказав, що коли людині майже дев’ять років, то плакати їй не личить.

Вранці нікому не хотілось їсти, тільки Джем лишився вірним собі: з’їв троє яєць. Аттікус стежив за ним із щирим захопленням. Тітка Олександра тихенько сьорбала каву, вона була страшенно незадоволена. Діти, які десь тиняються вночі,– ганьба для родини. Аттікус сказав – яке щастя, що ця «ганьба для родини» вчора ввечері вчасно наспіла, але тітка заперечила:

– Дурниці, містер Андервуд весь час був напоготові.

– А знаєш, цей Брекстон – дивак,– сказав Аттікус.– Адже він терпіти не може негрів, навіть близько їх не підпускає.

В Мейкомбі вважали містера Андервуда запеклим нечестивцем, свого часу його батько недобре пожартував з нього – охрестив сина Брекстоном Брегом. Чого тільки не робив містер Андервуд, щоб люди, які його знали, забули це ім’я. Аттікус казав, що ті, хто має імена генералів Південної армії, хоч і поступово, але неодмінно стають п’яницями.

Келпурнія подала тітці Олександрі ще кави, а на мій благальний погляд тільки похитала головою і мовила:

– Ти ще замала, щоб пити каву. Підростеш, тоді я й тобі дам.

Я сказала, що трошки можна було б, це корисно для шлунка.

– Гаразд, – погодилась Келпурнія і дістала з буфета чашку, палила в неї столову ложку кави і по самісінькі вінця добавила молока. На знак подяки я показала чашці язик, підвела очі і побачила, що тітка насупилась. Але сердилася вона на Аттікуса. Підождала, поки Келпурнія вийшла в кухню, потім сказала:

– Не говори так при них.

– Що не говорити і при кому не говорити? – спитав Аттікус.

– При Келпурнії. Ти сказав при ній, що Брекстон Андервуд терпіти не може негрів.

– Так, але я певен, що вона й сама це добре знає. В Мейкомбі це знає кожен.

Останнім часом я стала помічати деякі зміни в поведінці нашого батька, це особливо відчувалося, коли він розмовляв з тіткою Олександрою. Не можна сказати, що він сердився, але дедалі частіше давав їй зрозуміти, що в їхніх поглядах мало спільного. Ось і тепер він сказав сухо, навіть різко:

– Все, про що ми говоримо за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Кел знає, що вона означає для нашої сім’ї.

– Мені здається, що це погана звичка, Аттікус. Їм тільки цього й треба. Ти ж знаєш, як вони люблять побалакати. Що б не трапилося в місті, до вечора уже весь негритянський квартал знає.

Батько поклав на стіл ніж.

– Я не знаю закону, який забороняв би неграм розмовляти. Можливо, вони й менше розмовляли б, якби ми не давали їм для цього підстав. Всевидько, чому ти не п’єш каву?

Я калатала ложечкою в чашці.

– Я думала, що містер Канінгем наш друг. Ти мені колись казав про це.

– Він і є наш друг.

– А вчора ввечері він хотів тебе бити.

Аттікус поклав виделку поряд з ножем і відсунув тарілку.

– Містер Канінгем, по суті, непогана людина, але він, як і всі ми, не позбавлений деяких вад.

– Ти вважаєш, що це звичайна вада? – втрутився Джем.– Коли вони приїхали вчора ввечері, він ладен був убити тебе.

– Може, він і вдарив би мене,– погодився Аттікус,– але, сину, коли ти станеш дорослим, то краще розумітимеш людей. Натовп – це люди, незалежно від того, які вони. Вчора ввечері містер Канінгем був часткою цього натовпу, проте все одно він лишався людиною. Будь-який натовп у будь-якому містечку нашого Півдня складається з людей, яких ми знаємо, і це не на їхню користь, розумієш?

– Я б цього не сказав,– зауважив Джем.

– Ось чому восьмирічна дитина примусила їх схаменутися. Це свідчить, – провадив далі Аттікус,– що зграю диких звірів усе-таки можна зупинити, бо зрештою вони люди. Г-м, може, нам потрібні діти-полісмени?.. Примусили ж ви діти, вчора ввечері Уолтера Канінгема влізти на хвилину в мою шкуру. І цього було досить.

Ну, коли Джем виросте, може, він і справді буде краще розуміти людей, але я не буду.

– Хай тільки Уолтер появиться в школі – це буде його останній день,– пообіцяла я.

– Ти його й пальцем не зачепиш,– рішуче мовив Аттікус.– Я б не хотів, щоб після вчорашнього ти або Джем затаїли злість проти кого-небудь.

– Тепер ти бачиш сам, чим усе це обертається,– сказала тітка Олександра.– А я тебе попереджала.

У відповідь Аттікус сказав, що не заперечує, попереджала, і, відсунувши стілець, підвівся.

– Прошу вибачити, у мене завтра важкий день. Джем, я не думаю, що сьогодні тобі і твоїй сестрі спаде на думку побігти в місто.

Не встиг Аттікус вийти, як у їдальню підстрибуючи влетів Діл.

– Сьогодні зранку все місто тільки про те й говорить,– повідомив він,– як ми голими руками вистояли проти сотні чоловік...

Тітка Олександра окинула його таким поглядом, що він одразу ж замовк.

– Яка там сотня,– мовила вона,– хто там проти кого вистояв! Приїхало п’яне розгнуздане кодло Канінгемів.

– Тітонько, Діл, як завжди, трохи перебільшив,– сказав Джем і подав знак, щоб ми йшли за ним.

– З двору нікуди не ходіть! – попередила вона, коли ми всі троє попрямували на веранду.

Цей день був схожий на суботу. Не поспішаючи, але безперервним потоком ішли повз наш будинок люди з південної частини округу.

Невпевнено проскакав на своєму породистому рисаку містер Дольфус Реймонд.

– Не розумію, як він тримається в сідлі,– промимрив Джем.– Як він ухитряється насмоктатися зранку, ще й восьмої години немає, а він уже теплий.

Проторохтів фургон, на якому щільно сиділи жінки в бавовняних панамах від сонця і в платтях з довгими рукавами. Бородатий чоловік у повстяному капелюсі був за кучера.

– Глянь, меноніти,– сказав Ділові Джем.– У них одяг без ґудзиків.

Меноніти жили в лісах, усе, що їм потрібно було, купляли по той бік річки, там збували і свої нехитрі вироби, а в Мейкомб приїздили рідко. Діл зацікавлено розглядав цих людей.

– У всіх менонітів блакитні очі,– пояснив Джем,– а чоловікам після одруження забороняється голитись. Їхнім жінкам подобається, коли їх лоскочуть бородами.

Проїхав на мулі Ікс Білапс, помахавши нам рукою.

– Цей чоловік трохи дивний,– сказав Джем.– Ікс – це не ініціал, так його звуть. Одного разу його викликали в суд як свідка і питають – як вас звуть. Він відповів – Ікс Білапс. Секретар попросив сказати ім’я повністю. Він знову – Ікс. Так тривало, аж доки він не написав на папері «ікс» і підняв аркуш так, щоб усі бачили. Потім питають, хто йому дав таке ім’я, а він каже – батько з матір’ю так записали, коли він народився.

А люди все йшли і йшли. І Джем вирішив познайомити Діла з видатними мешканцями округу, розповісти, чим вони прославилися: містер Тенсо Джоунс – голосував за сухий закон; міс Емілі Дейвіс – тайкома нюхає тютюн; містер Байрон Уоллер – грає на скрипці; у містера Джека Слейда втретє прорізуються зуби.

З-за рогу виїхав ще один фургон; люди, що сиділи в ньому, були незвичайно суворі. Коли екіпаж порівнявся з подвір’ям міс Моді Аткінсон, в якому пломеніли квіти, на ганок вийшла господиня. Дивна річ, обличчя міс Моді в той час, як вона стоїть на своєму ганку, ми розгледіти не можемо – далекувато, а от настрій її вгадуємо безпомилково. Зараз вона стоїть, узявши руки в боки, трохи подалася вперед, голову нахилила набік, проти сонця виблискують окуляри. Міс Моді усміхається, але то зла, колюча усмішка.

Кучер притримав мулів, а одна жінка, визирнувши з фургона, заверещала:

– Марнолюбка! Таких жде вічна темрява!

Міс Моді не забарилася з відповіддю:

– У кого в серці радість, у того усмішка на обличчі!

Ногомийки, певно, подумали, що то сам диявол тлумачить на свій смак священне письмо, бо від фургона і слід пропав. Незрозуміло, чого їм не подобалося подвір’я міс Моді. Хоч вона і порається цілими днями у своїй садибі, а священне письмо знає чудово.

Ми підійшли ближче до її дому.

– Міс Моді, ви в суд не йдете? – запитав Джем.

– Ні, не йду,– відповіла вона.– Мені сьогодні там нічого робити.

– А просто подивитися не хочете? – запитав Діл.

– Ні. Це сумне видовище, шкода бідолаху, можуть на смерть засудити. Гляньте, скільки народу суне, як на свято.

– Це тому, що його судитимуть прилюдно, міс Моді,– сказала я.– Інакше було б несправедливо!

– Я все це знаю,– сказала міс Моді.– Саме тому, що все відбуватиметься на людях, мені не варто туди йти, правда ж?

Вулицею пройшла міс Стефані Крофорд. Її голову прикрашав капелюх, на руках – рукавички.

– Гм-м,– мовила вона,– стільки людей, можна подумати, що там виступатиме сам Уїльям Дженінгс Брайєн.

– Куди це ти прямуєш, Стефані? – гукнула міс Моді.

– Загляну до «Джітні Джангл», треба дещо купити.

Міс Моді здивувалася: вона не пам’ятала, щоб міс Стефані ходила коли-небудь до крамниці в капелюсі.

– Може, зайду на хвилинку в суд,– призналася міс Стефані,– подивлюся, що там Аттікус затіває.

– Будь обережна, а то, чого доброго, вручить повістку...

Ми попросили міс Моді, щоб вона пояснила, що це означає. Міс Моді сказала – міс Стефані, певно, знає про цю справу стільки, що може виступити в суді як свідок.

Ми чекали до полудня, поки Аттікус прийшов на обід. Він сказав, що весь час, з самого ранку, відбирали присяжних. По обіді ми заскочили до Діла і втрьох подалися в місто.

Це справді був незвичайний день. Біля конов’язі – жодного вільного місця, під кожним деревом стояли мули, вози, площу перед будинком суду заповнили люди, які розмістилися прямо на землі, на розстелених газетах, здебільшого компаніями, їли печиво з патокою, запивали теплим молоком просто з глечиків. Справжнісінький пікнік. Один жує холодну курку, другий ласує смаженою свининою. Заможніші запивали страву кока-колою, купленою поряд в аптеці разом із скляночками. В натовпі вешталися замурзані діти, матері годували своїх немовлят.

Край площі під сонцем спокійно сиділи негри, їли сардини з печивом і запивали запашною негі-колою. Містер Дольфус Реймонд сидів з ними.

– Джем,– сказав Діл,– він п’є з пакета.

Містер Дольфус Реймонд і справді пив, тримаючи в роті дві жовті соломинки (такі продають в аптеці), кінці яких були в середині пакета з цупкого паперу.

– Ніколи не бачив, щоб хтось так пив,– промимрив Діл.– Як він ухитряється не розлити?

Джем засміявся.

– У нього в пакеті пляшка від кока-коли, а в ній віскі. Це для того, щоб жінки не хвилювалися. От побачиш, він з того пакета смоктатиме до вечора: докінчить пляшку – піде знову наллє.

– Чому він сидить з кольоровими?

– Він завжди так. Мені здається, що вони йому подобаються більше, ніж білі. Живе в самому кінці округу, в глушині. З ним кольорова жінка і ціла купа дітей-мулатів. Я тобі покажу, якщо вони прийдуть.

– Зовні він не схожий на покидька,– сказав Діл.

– Який же він покидьок, у нього чималий клапоть землі по той бік річки, вздовж берега, рід його старовинний, порядні люди.

– Чого ж він так дивно поводиться?

– Йому так подобається,– відповів Джем.– Кажуть, він ніяк не може отямитися після свого одруження. Його дружиною мала стати котрась із Спендерів. Готувалося пишне весілля, але не вийшло... Після заручин наречена пішла в свою кімнату і застрелилася. З рушниці. Пальцем ноги натиснула на спуск.

– Знає хто, яка причина?

– Ніхто до пуття не знає, крім самого містера Дольфуса,– відповів Джем.– Кажуть, ніби вона дізналася про ту негритянку і що він хотів одружитись і негритянку тримати. Відтоді він і п’є. А малюків не кривдить...

– Джем, а що таке – мулат?

– Напівбілий, напівчорний. Ти їх бачила, Всевидько. Знаєш отого рудого, кучерявого рознощика з аптеки? Він напівбілий. Їм не позаздриш.

– Чого?

– Їм нікуди приткнутися. Кольорові не визнають їх за своїх, бо вони напівбілі; білі не приймають до себе, бо вони напівчорні. Так і плутаються посередині, ні сюди ні туди. А містер Дольфус, кажуть, одіслав нещодавно двох своїх дітей на північ. Там на це не зважають, кольоровий ти чи ні. Онде один з них.

У нашому напрямку простувала негритянка, рядом, чіпляючись за її руку, перебирав ніжками маленький хлопчик, і мені здалося, звичайний негритянський хлопчик; шоколадний полиск шкіри, широкі ніздрі, гарні зуби. Він весело підстрибував, і негритянка смикала його за руку, щоб не пустував.

Джем зачекав, доки вони поминули нас.

– Цей малюк – мулат,– сказав він.

– Звідки ти знаєш? – запитав Діл.– Чорний, та й годі.

– На вигляд інколи важко відрізнити, треба ще знати, хто він. А цей – напів-Реймонд, тут нема сумніву.

– Як же ти вгадуєш? – запитала я.

– Кажу ж тобі, Всевидько, я просто знаю.

– Може, і ми негри? Звідки тобі відомо, що ні?

– Дядько Джек Фінч каже, що це справді невідомо. Наскільки він знає, Фінчі завжди були білі, хоч і не виключено, що батьківщина наших предків – Ефіопія.

– Ну, коли це далекі предки, то й далекі часи, а те, що було давно, до уваги не береться.

– Я теж такої думки,– сказав Джем,– але в Мейкомбі вважають: якщо в тобі є хоч крапля негритянської крові, ти негр. Ого, та ви тільки подивіться...

Враз уся площа заворушилася, ніби якась невидима сила підняла людей. На землі валялися газети, клапті паперу і целофану. Діти бігли до своїх матерів, немовлят брали на руки. Чоловіки в наскрізь пропотілих капелюхах збирали свої сім’ї і, наче пастухи, вели їх до дверей суду. В кінці площі підвелися негри, з ними і містер Дольфус Реймонд, почали струшувати пилюку з штанів. Серед негрів було всього кілька жінок та дітей, це надавало святковій атмосфері відтінку буденності. Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали, поки пройдуть білі з своїми сім’ями.

– Давай зайдемо,– сказав Діл.

– Ні, заждімо, доки всі зайдуть; може, Аттікус не хоче, щоб ми тут були, а ми ж, певно, натрапимо на нього.

Будинок мейкомбського окружного суду дещо скидався на арлінгтонську радіостанцію: бетонні колони, що підтримували верхню частину будівлі з південного боку, були надто масивні для такої легкої ноші. В 1856 році старий будинок суду згорів, лишилися тільки колони. Після пожежі до них прибудували нову будівлю. Точніше, побудували, незважаючи на колони. За винятком південного порталу, будинок цей був витриманий у ранньовікторіанському стилі і з північного боку мав досить скромний вигляд. Зате з протилежного боку грецькі колони аж ніяк не пасували до великої вежі дев’ятнадцятого століття, в якій містився іржавий і дуже ненадійний годинник. Але разом з тим усе свідчило, що жителі цього міста сповнені рішучості свято берегти кожний камінчик, що нагадує минуле.

Щоб пройти на другий поверх до залу суду, треба було поминути різні напівтемні нори: податковий інспектор, збирач податків, секретар окружного управління, присяжний повірений, роз’їзний секретар, суддя у справах спадщини – всі вони тулилися в холодних закапелках, де пахло прілим папером, вогкістю і вбиральнею. Тут і вдень вмикали світло, а дощана підлога була завжди вкрита шаром пилюки. Мешканці цих закутків були до пари помешканню: миршаві, з сірими обличчями чоловіки, здавалося, не відали, як світить сонце і віє вітер.

Ми знали, що людей збереться багато, але хто міг передбачити, що будуть вщерть заповнені коридори. Джем і Діл загубилися в натовпі, а я пробралася до стіни, ближче до сходів, бо знала, що Джем усе одно знайде мене. Я опинилася серед членів Клубу Нероб, притулилася до стіни і принишкла. Це були вже похилого віку люди в білих сорочках, у штанях кольору хакі з підтяжками; все своє життя вони нічого не робили, і тепер, на схилі літ, коротали час на площі, цілими днями просиджуючи на дерев’яних лавах у затінку віргінських дубів. Аттікус казав, що вони досить обізнані з процедурою судових засідань, роками не пропускають жодного процесу; спостережливі і тонкі критики, вони знали закони не гірше за головного суддю. Здебільшого під час засідань суду в залі, крім них, нікого не було, і сьогодні вони, здається, були незадоволені, що звичний хід подій та спокійну атмосферу було порушено. Розмовляли вони поважно, гордовито, як люди, що знають собі ціну. Розмова йшла про мого батька.

– ...думає, він знає, що робить,– промовив один.

– Це ще як сказати, я іншої думки,– заперечив другий.– Аттікус Фінч – людина вельми вчена, страх як багато читає.

– Читати він читає, а на більше не здатний.– Усі захихикали.

– Я тобі ось що скажу, Біллі,– заговорив третій.– Це суддя його призначив захищати чорномазого.

– Так, але ж він і справді збирається його захищати. Оце мені і не подобається.

Це була новина – новина, яка істотно змінювала становище. Отже, Аттікус змушений був взятися за цю справу незалежно від того, хотів чи ні. Дивно, що він нам про це не сказав, ми могли б захистити від нападок його і себе. Він мусив узятися за цю справу – і взявся. Коли б ми знали про це, куди менше було б бійок і сварок. Але чим же пояснити, що все місто настроєне проти нього? Це ж суддя призначив Аттікуса захищати негра. І Аттікус збирається захищати його по-справжньому. Оце їм не подобається. Все переплуталося.

Негри, зачекавши, поки всі білі піднялися по сходах, теж почали заходити.

– Гей, ви, хвилинку, – гукнув хтось із Клубу Нероб і підняв ломаку.– Встигнете, заждіть.

Нероби в білих сорочках, ступаючи старечими здерев’янілими ногами по сходинках, повільно піднімались і раптом наткнулися на Джема та Діла, що бігли вниз шукати мене. Хлопці протиснулися між ними, і Джем гукнув:

– Всевидько, швидше, там уже ніде сісти. Доведеться стояти... Обережно,– сказав він сердито.

По східцях почали підніматися негри. Старі нероби, що піднялися раніше, займуть майже всі вільні місця. Нам не пощастило, і в цьому була винна я, сказав Джем. Зажурені, ми стали біля стіни.

– Ви не можете пройти?

Тримаючи в руці капелюха, перед нами стояв преподобний Сайкс.

– Добридень, ваша превелебність,– привітався Джем.– Не можемо, Всевидько винна.

– Що ж, якось зарадимо лихові.

Преподобний Сайкс пішов наверх. За кілька хвилин він повернувся.

– В залі жодного вільного місця. Але якщо хочете, можете пройти зі мною на галерею.

– Звичайно, хочемо! – сказав Джем.

Зрадівши, ми помчали попереду священика вгору по східцях і опинилися на тому поверсі, де був зал засідань, потім пішли ще вище і зупинилися біля дверей, що вели на галерею. Трохи захекавшись, підійшов преподобний Сайкс і обережно повів нас через натовп негрів на передній край галереї. Четверо негрів підвелися, звільнивши чотири місця в першому ряду.

Галерея для негрів у залі засідань тяглася вздовж трьох стін і скидалася на велику веранду, з неї нам було все чудово видно.

Присяжні сиділи ліворуч, під високими вікнами. Засмаглі, худорляві, всі вони, певно, були фермери, і це природно, серед присяжних городян майже немає: або їхні кандидатури відхиляють, або вони самі просять, щоб їх звільнили. Двоє присяжних трохи скидалися на причепурених Канінгемів. Вони сиділи прямо і уважно слухали.