Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Одного разу після переклички я зібрався з силами і запитав Тура Прікуліча, звідки у нього цей шалик. Він, не вагаючись, відповів:

– З дому, він у мене завжди був із собою.

Він нічого не сказав про Беа. Минуло два тижні, а я не отримав від Беа Цакель ні крихти солі або цукру. Цікаво, чи ці обоє добре вгодованих мали хоча б приблизне уявлення про те, як сильно вони обдурювали мій голод. Хіба не вони довели мене до такого стану, коли мій власний шалик більше мені не личив. Хіба вони не знають, що шалик залишається моєю власністю, поки я не отримаю за нього хоча б щось. Минув цілий місяць, сонце вже більше не було таким блідим. Лобода знову стала сріблясто-зеленою, дикий кріп заколосився парасольками. Я вийшов із шахти і почав збирати лободу в пошивку. Коли я нахилявся, мені в очах темніло і я бачив перед собою лише чорне сонце. Я приготував свою лободу, вона смакувала, як болото, у мене все ще не було солі. Тур Прікуліч продовжував носити мій шалик, а я ходив на нічні зміни у підземелля, а потім, порожніми пообіддями, за їдальню до смітника, де їжа була смачнішою, ніж мій фальшивий несолений шпинат без солі чи така ж несолена лободяна зупа.

Дорогою до смітника я знову зустрів Беа Цакель, а вона, як завжди, просто заговорила зі мною про Бескиди, які впадають у лісові Карпати. А коли вона дійшла до моменту своєї втечі з рідного села Луґі до Праги і до того, як Тур Прікуліч нарешті перейшов від місіонерства до торгівлі, я перебив її і запитав:

– Беа, ти подарувала Туру мій шалик?

Вона сказала:

– Він просто забрав його собі. Він такий.

– Як це? – запитав я.

– Просто, – відповіла вона. – Він обов'язково дасть тобі щось за це. Можливо, один вільний день.

У її очах відбивалося не сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.

– Беа, яка мені користь від вільного дня? – сказав я. – Мені потрібні цукор і сіль.

ПРО ХІМІЧНІ РЕЧОВИНИ

З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.

Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.

Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще – вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, – я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.

Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються, що вона швидко розтечеться і це допоможе, зупинить вогонь.

– Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, – кажу я.

А мама киває:

– Так, так, нафталін.

Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.

Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині – побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.

Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші – вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею – другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд – ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.

Вентилі у густому плетиві труб – це КРИНИЦІ НАФТАЛІНУ, з них капає. Уночі видно, які білі у них крани. Це інша білість, не така, як у снігу, плинна. І чорнота будівель теж відрізняється від нічної, вона колюча. А місяць має одне своє життя тут, а ще одне – вдома, над фронтонами маленького міста. І як тут, так і там, він має подвір'я, у якому всю ніч горить ліхтар і освітлює старенький інвентар – оббите плюшем крісло і швейну машинку. Крісло пахне квітами цитрини, швейна машинка – воском для меблів.

Але найбільший подив у мене викликала параболічна вежа, МАТРОНА, грандіозна охолоджувальна споруда, не менше ніж стометрової висоти. Просочений чорним, її корсет пахнув сосновою смолою. Біла, незмінної форми хмара над охолоджувальною вежею складалася з водяної пари. Водяна пара не має запаху, але вона тонізує слизові оболонки носа, підсилює всі довколишні запахи і стимулює вигадування нових зникомих слів. Лише янгол голоду вмів вводити в оману настільки ж добре, як Матрона. Поряд із параболічною вежею лежала гора штучних добрив, ще довоєнних штучних добрив. Штучні добрива, – розповідав Кобелян, – це один із дериватів вугілля. ДЕРИВАТ звучало обнадійливо. Гора штучного добрива здалеку приваблювала яскравим блиском, так, ніби це було гліцеринове мило у целофані. Я пригадав, як в одинадцятирічному віці побував у Бухаресті, це було у 1938-му, тоді я вперше побачив великий сучасний магазин Калеа Вікторіеі, де відділ цукерок був довжиною з цілу вулицю. Солодкий подих у носі, на пальцях шарудить целофан. Мене охоплюють холодні і гарячі хвилі, зсередини і ззовні. Зі мною трапилася моя перша ерекція. Магазин називався «Сора» – сестра. Окремі шари довоєнних штучних добрив зрослися у єдине ціле, прозоро-жовті, гірчично-зелені і сірі. Зблизька вони пахли чимось дуже гірким, як галун. Каменю галуна я змушений був довіряти, адже він зупиняв кров. Деякі тутешні рослини споживали сам лише галун, і їхні квіти були ліловими, ніби зупинена кров, а потім на них виростали ягоди брунатно-лакованого кольору, як висохла кров ховрахів у степовій траві.

До хімічних речовин належить також антрацит. Він лежав на всіх доріжках і виїдав ґумові калоші. Антрацит – це масний пісок, або ж кристалізоване у пісок мастило. Якщо наступити на нього, воно відразу ж перетворюється знову на мастило, чорнильно-синього або сріблясто-зеленого кольору, ніби розтоптані гриби. Антрацит пахнув камфорою.

А іноді, попри всі вулиці ароматів і зникомі слова, пахнув навіть резервуар із закам'янілою смолою. Після свого отруєння світлом я боявся його і був радий, що я тепер працюю у шахті.

Але у шахті повинні бути невидимі оку речовини, які не мають ні запаху, ні смаку. Вони найпідступніші. Оскільки їх неможливо зауважити, неможливо і дати їм зникомі слова. Вони ховаються від мене і посилають поперед себе здорове молоко. Раз на місяць ми з Альбертом Ґіоном отримуємо здорове молоко після зміни, яке має протистояти невидимим хімічним речовинам, щоб ми отруювалися повільніше, ніж Юрій, росіянин, з яким Альберт Ґіон працював у шахті до мого отруєння. Щоб ми протрималися довше, раз на місяць нам видають у сторожці біля входу до фабрики півлітра здорового молока у бляшаному посуді. Це подарунок з іншого світу. Воно смакує чимось, що було б притаманне і мені, якби не янгол голоду. Я вірю йому, вірю, що воно допоможе моїм легеням. Що кожен ковток розтоплює отруту, як свіжий сніг, який ні з чим не зрівняється.

Ні з чим, ні з чим, ні з чим.

І щодня я сподіваюся, що воно діє протягом усього місяця і захищає мене. Я боюся, але все ж таки говорю:

– Я сподіваюся, що свіже молоко – це невідома сестра мого білого носовичка. І побажання моєї бабці. Я знаю, ти повернешся.

ХТО ПОМІНЯВ ЗЕМЛЮ

Три ночі підряд мені сниться один і той же сон. Я знову їхав додому верхи на білій свині. Але цього разу земля згори виглядала по-іншому, мала іншу форму. На її кінці не було моря. А посередині не було гір, жодних Карпат. Суцільна рівнина, а на ній ні одного поселення. Всюди лише дикий овес, уже по-осінньому пожовклий.

– Хто поміняв землю? – запитав я.

Янгол голоду подивився на мене з неба і відповів:

– Америка.

– А де Семигород? – запитав я.

Він відповів:

– В Америці.

– А люди де, – запитав я.

Він промовчав.

Наступної ночі він знову не сказав, куди поділися люди. І третьої ночі теж ні. І це не давало мені спокою увесь наступний день. Альберт Ґіон після зміни відправив мене до сусіднього чоловічого барака до Цитри-Ломмера. Він славився умінням пояснювати сни. Він потрусив тринадцять великих білих квасолин у моїй шапці-вушанці, викинув їх на валізу і порівняв між собою тринадцять відстаней між квасолинами. Потім роздивився сліди від хробаків, заглибини і подряпини на кожній квасолині. Поміж третьою і дев'ятою квасолинами є вулиця, а сьома – це моя мати, – сказав він. А друга, четверта, шоста і восьма – це колеса, але маленькі. Сам же засіб пересування – це дитячий візок. Білий дитячий візок.

Я заперечив, що у нас вдома не може бути ніякого дитячого візка, бо коли я почав ходити, мій батько відразу ж переобладнав його на візок для закупів. Цитра-Ломмер запитав мене, чи переобладнаний візок для закупів був білим, і показав на дев'яту квасолину, яка свідчила про те, що у візку лежить немовля у голубенькій шапочці, найбільш імовірно – хлопчик. Я вбрав свою шапку назад на голову і запитав, що ще він бачить. Він сказав:

– Більше нічого.

У мене в кишені був шматок заощадженого хліба. Але він відмовився його взяти, сказавши, що перший раз безкоштовно. Та мені здається, що він просто побачив, наскільки я пригнічений, і вирішив нічого з мене не брати.

Я пішов назад до свого барака. Я нічого не довідався ні про Семигород, ні про Америку, ні про те, куди поділися люди. Не довідався і про себе самого. Я подумав собі, що шкода лише квасолин, які вже так понищилися від численних снів тут, у таборі. З них можна було б приготувати смачну зупу.

Я завжди переконую себе, що у мене дуже мало почуттів. Якщо я беру щось близько до серця, воно здебільшого зачіпає мене лише помірно. Я майже ніколи не плачу. Але я не сильніший за тих, у кого очі вічно на мокрому місці, а, навпаки, слабший. У них є сміливість. Коли ти перетворюєшся на шкіру і кістки, почуття стають слухняними. Мені більше подобається бути боягузом. Різниця мінімальна, я використовую всю свою силу, щоб тільки не заплакати. А коли я все ж таки дозволяю собі якесь почуття, то сиплю сіль на рану, яка стала наслідком самої лише туги за домом. Наприклад, запах каштанів, тобто все ж таки туга за домом. Але тоді це лише каштани Австро-Угорської імперії, про які мені розповідав мій дідусь і які пахнуть свіжою шкірою. Коли він був матросом у порту Пула, то чистив і їв каштани перед тим, як вирушити у кругосвітню подорож на вітрильнику «Дунай». Тож моя відсутність туги за домом – це розказана мені туга мого діда, за допомогою якої я приборкував власну тугу. Отже, коли у мене з'являється якесь відчуття, то це обов'язково запах. Словесний запах каштанів або матросів. З часом кожен словесний запах глухне, як квасолини Цитри-Ломмера. Якщо припинити плакати, можна перетворитися на монстра. Те, що мене досі стримує від такого перетворення, якщо взагалі стримує, це дуже небагато, максимум одне речення:

– Я знаю, ти повернешся.

Я давно навчив свою тугу за домом тримати очі сухими. А тепер я хотів би, щоб моя туга ще й позбулася господаря. Тоді вона не бачитиме мого тутешнього стану і не питатиме більше про тих, хто залишився вдома. Тоді і в моїй голові ніхто, крім предметів, більше не зможе почуватися, як удома. І тоді я буду совгати їх довкола рани, посипаної сіллю, туди-сюди, як ноги під час танцю. Предмети бувають маленькими або великими, деякі, мабуть, занадто важкими, але у них є розмір.

Якщо мені це вдасться, то моя туга за домом не буде більше вразливою для ностальгії. Тоді моя туга за домом стане лише голодом за місцем, де я колись раніше був ситим.

КАРТОПЛЯНА ЛЮДИНА

Два місяці у таборі я додатково до порції у їдальні отримував картоплю. Два місяці варена картопля суворо поділеними порціями, іноді як холодна закуска, іноді як основна страва, іноді як десерт.

Холодною закускою була зварена з сіллю і посипана диким кропом картопля без шкірки. Шкірки я залишав на потім, бо наступного дня, як правило, бувала основна страва з порізаної квадратами вареної картоплі з макаронами. Шкірки з учорашньої картоплі разом із свіжою картоплею були моїми макаронами. А на десерт третього дня була нечищена картопля, порізана скибками і печена на вогні. Зверху на неї посипалося трохи підсмажених зернят вівса і цукор.

Я позичив собі у Труді Пелікан півмірки цукру і півмірки солі. Як і всі ми, Труді після третьої річниці Перемоги думала, що незабаром нас відпустять додому. Широку шубу з красивими хутряними манжетами Беа Цакель поміняла їй на базарі на п'ять мірок солі і п'ять мірок цукру. Оборудка з жіночим пальтом пройшла успішніше за обмін мого шалика. Шалик Тур Прікуліч продовжував одягати на час переклички. Але вже не щодня. У літню спеку він узагалі його не носив, але восени вбирав раз на кілька днів. І я раз на кілька днів питав у Беа Цакель, коли я щось отримаю за це від неї або від Тура.

Після однієї з перекличок без шалика Тур Прікуліч викликав мене, мого напарника з шахти Альберта Ґіона й адвоката Пауля Ґаста до себе. Тур смердів самогоном із цукрового буряку. Тепер масними здавалися не лише його очі, а й рот. Він закреслював щось у своїх списках, переносив наші прізвища з однієї рубрики в іншу і пояснював, що Альберт Ґіон завтра вже не мусить іти до шахти, і я теж не мушу, а адвокат Пауль Ґаст не повинен іти на фабрику. Але у свої списки він записав щось цілковито інше. Ми всі були розгублені. Тур Прікуліч почав з початку і ще раз пояснив, що Альберт Ґіон мусить завтра йти до шахти, але не зі мною, а з адвокатом. Коли я запитав, чому не зі мною, він напівзаплющив повіки і сказав:

– Бо ти завтра вранці рівно о шостій підеш до колгоспу. Без речей, увечері повернешся.

Коли я запитав, як саме я туди піду, він відповів:

– Відомо як – пішки. Праворуч дороги будуть три терикони, їх і триматимешся. Ліворуч буде колгосп.

Я був переконаний, що це не обмежиться одним днем. У колгоспі люди помирали ще швидше, там жили у землянках, п'ять-шість сходинок нижче рівня землі, замість даху хмиз і трава. Дощ промочував цей дах наскрізь, а знизу ще й піднімалися ґрунтові води. На день видавали літр води для пиття і миття. Тут помирали не від голоду, а від спраги на спеці. Від бруду і паразитів на шкірі з'являлися роз'ятрені рани, інфіковані правцем. Кожен у таборі боявся колгоспу. Я був певен, що замість заплатити мені за шалик Тур посилає мене на смерть у колгосп, тоді він успадкує мій шалик.

Наступного дня о шостій я вирушив із пошивкою під ватником, на випадок, якби у колгоспі знайшлося що вкрасти. Над капустяними і буряковими полями свистів вітер, трава коливалася і забарвлювалася напомаранчево, на цих хвилях трави поблискувала роса. А посеред усього цього височіла полум'яна лобода. Вітер дув мені в обличчя, увесь степ намагався увійти в мене і зламати мене, бо я був виснажений, а степ ненаситний. За полем капусти і посадкою акацій з'явився перший терикон, потім шматок незасадженої землі, посеред якої була латка кукурудзи. Потім був другий терикон. Ховрахи, стоячи на задніх лапах, визирали з трави, було видно їхні брунатні хутряні спини і хвости завдовжки з палець, вицвілі животи. їхні голови кивали, передні лапи були складені, ніби людські руки під час молитви. їхні вуха теж росли з обох боків голови, як у людей. Ще мить, останній кивок голови, а потім над землянками захиталася порожня трава, але вже зовсім по-іншому, ніж од вітру.

Лише тепер я зауважив, що ховрахи відчувають, коли я один і без охорони йду степом. Ховрахи мають хороші інстинкти, вони моляться за втечу, – подумав я собі. Втеча була б зараз можливою, але куди. Можливо, вони хочуть попередити мене, що я давно вже перебуваю в бігах. Я озирнувся, чи за мною ніхто не йде. Далеко-далеко позаду йшли дві постаті, схожі на чоловіка з дитиною, вони несли в руках дві лопати з короткими держаками, але не мали зброї. Небо було натягнуте над землею, як синя сітка, і зрослося із землею без єдиного рубця.

У таборі вже було три спроби втечі. Усі троє були українцями з Карпат, земляками Тура Прікуліча. Вони добре володіли російською, але усіх трьох зловили і після страшних побоїв провели перед нашими очима під час переклички. Потім їх ніхто більше не бачив, мабуть, їх відіслали у спецтабір або відразу в могилу.

Я побачив ліворуч дерев'яну будку і вартового з пістолетом на поясі, худого юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.

Потім я збагнув і те, що Тур Прікуліч домовився з ним, що він примушуватиме мене працювати цілий день, а застрелить аж увечері, нібито за спробу втечі. Або ж що він увечері запхне мене у землянку, але окрему, бо я був тут єдиним чоловіком. Або не лише на цей вечір, а й на всі наступні, бо тепер я вже ніколи не зможу повернутися в табір.

Коли настав вечір, юнак розширив свої повноваження і тепер був не лише вартовим, начальником, бригадиром, розподіляв роботу, контролював виконання, а й став комендантом табору. Жінки вишиковувалися на перекличку, кожна називала своє ім'я і номер, вивертала кишені фуфайки і показувала, що має у кожній руці тільки по дві картоплини. По дві середнього розміру можна було собі взяти. Якщо картоплина була завеликою, її міняли. Я стояв останнім у ряду і показав свою пошивку. У ній було 27 картоплин, 7 середніх і 20 великих. Мені теж дозволили взяти 4 середніх, а решту я повинен був витрусити на землю. Юнак із пістолетом запитав, як мене звати. Я відповів:

– Леопольд Ауберґ.

Він підчепив ногою одну із середніх картоплин із землі і так, ніби це мало якийсь зв'язок із моїм іменем, відфутболив її мені за спину. Я втягнув голову в плечі. Наступну він уже не ногою копне, а кине, прицілившись мені в голову, а потім наздожене її кулею зі свого пістолета, і вона розірветься разом із моїм мозком. Поки я думав про це, він спостерігав, як я запихаю свою пошивку у кишеню штанів. Потім він узяв мене за рукав, вивів із ряду і мовчки, ніби він знову онімів, показав рукою у вечірній степ, туди, звідки я прийшов уранці. Там він залишив мене стояти. А жінкам віддав наказ рухатися колоною і повів їх у протилежному напрямку. Я стояв на краю поля, дивився, як вони йдуть геть, і був певен, що незабаром він залишить свою бригаду без нагляду і повернеться до мене. І коли не буде свідків, прозвучить один-єдиний постріл, який означатиме: застрелений під час спроби втечі.

Бригада марширувала все далі й далі, зменшуючись кожної миті, ніби брунатна змія. Я стояв, ніби прирослий до місця, перед горою картоплі і починав вірити, що насправді домовленість існує не між Туром Прікулічем і вартовим, а між нами із Туром Прікулічем. Що ця домовленість – це гора картоплі. Що Тур хоче заплатити мені за шалик картоплею.

Я напхав усюди, куди тільки міг, картоплі різного розміру. Нарахував 273 штуки. Янгол голоду допомагав мені, він був вправним злодієм. Але після того, як він мені допоміг, він знову перетворився на вправного мучителя і не давав мені спокою протягом усієї дороги додому.

Я рушив до табору. Незабаром усе моє тіло почало чухатися, воші голови, воші шиї і потилиці, воші під пахвами, на грудях, воші у всіх інтимних місцях. А між пальцями ніг, не обгорнутих онучами, і так завжди свербіло. Щоб почухатися, я мав би підняти вгору руку, але рукави були напхані картоплею, тож я не міг. Під час ходи треба було згинати коліна, але я не міг через напхані картоплею штанини. Я прошкандибав повз перший терикон. Другий усе ніяк не наближався, хоча здавалося, що розташований він недалеко, або ж я помилявся, оцінюючи відстань. Картопля була важчою за мене. Для третього терикона поволі ставало занадто темно. У всіх куточках неба загорілися зорі.

– Чумацький Шлях веде з півдня на північ, – казав колись перукар Освальд Енйетер, коли другий із його земляків стояв на табірній площі після невдалої втечі. – Щоб потрапити на захід, – казав він, – треба перетнути Чумацький Шлях, а потім повернути направо і далі триматися прямо, тобто постійно перебувати лівіше Великої Ведмедиці.

Я ж не міг знайти навіть другого і третього териконів, які тепер, на зворотному шляху, мали б бути ліворуч від дороги. Краще, коли ти перебуваєш під постійною охороною, ніж коли ти постійно розгублений. Акації, кукурудза, навіть мої кроки – усе було вбране в чорне. Капустяні голови дивилися мені вслід, ніби людські голови, вони мали дуже різні зачіски і шапки. І тільки місяць був убраний у білий чепчик і ощупував пальцями моє обличчя, ніби медсестра. Я подумав собі, можливо, ця картопля мені взагалі не потрібна, можливо, я смертельно хворий, отруєний у підземеллі, просто ще про це не знаю. Я чув приглушені пташині крики з дерев і їхнє жалібне відлуння десь удалині. Нічні силуети можуть бути розмитими. Не можна давати волю страхові, – думав я собі, – бо тоді я пропав. Я говорив сам із собою, щоб не молитися:

– Статичні речі не псуються, їм не потрібне ніщо, окрім єдиного, постійного і незмінного зв'язку зі світом. Зв'язок степу зі світом – це спостереження, зв'язок місяця – підсвічування, зв'язок ховрахів – утеча, зв'язок трави – коливання. А мій зв'язок зі світом – це їжа.

Вітер шурхотів, і я почув голос своєї матері. У те моє останнє літо вдома мама не повинна була казати за столом:

– Не наколюй картоплю виделкою, вона кришиться, виделка призначена для м'яса.

Мама не могла собі навіть уявити, що степ знає її голос, що колись серед ночі у степу картопля тягтиме мене до землі, а зірки згори колотимуть мене кожна окремо. Що я шкандибатиму через поля і траву до табірних воріт, ніби шафа. Про це тоді за столом ще ніхто не здогадувався. Що мине всього лише три роки, і я стану самотньою серед ночі картопляною людиною, а своє повернення до табору називатиму дорогою додому.

Біля табірних воріт собаки гавкали своїми нічними голосами, високими, як сопрано, схожими на плач. Можливо, Тур Прікуліч домовився і з вартовими, бо вони пропустили мене, не контролюючи. І я почув, як вони сміються за моєю спиною. Хтось тупотів по землі. Я не міг озирнутися, бо був занадто напханий картоплею. Мабуть, один із них зімітував мою дерев'яну ходу.

Наступного дня я приніс Альберту Ґіону на нічну зміну три середні картоплини. Можливо, він захоче з'їсти їх згодом, спокійно, підсмаживши на відкритому вогні. Але він не захотів. Він роздивився кожну з них і поклав собі у шапку. А мене запитав:

– Чому саме 273 картоплини?

– Бо мінус 273 градуси за Цельсієм – це абсолютний температурний нуль, – відповідаю я. – Холодніше просто не буває.

– Тобі ще наука в голові, – каже він. – Ти точно прорахувався.

– Я не міг прорахуватися, – кажу я. – Число 273 само себе пильнує. Це постулат.

– Постулат, – каже Альберт Ґіон, – тобі варто було подумати про щось інше. Лео, слухай, ти ж міг утекти.

Я дав двадцять картоплин Труді Пелікан і заплатив цим за цукор і сіль. А через два місяці, незадовго до Різдва, картопля закінчилася. Останні картоплини мали на шкірці синьо-зелені очка, які дивилися вбік, як очі Беа Цакель. Я трохи подумав над тим, чи варто при нагоді розповісти їй про це.

НЕБО ВНИЗУ, ЗЕМЛЯ ВГОРІ

У нашому літньому будиночку на Венчі, у глибині саду, стояла дерев'яна лавка без спинки. Вона називалася дядько Германн. Мабуть, ця назва пішла від того, що ми не знали нікого, хто б так називався. Дядько Германн мав укопані у землю дві круглі дерев'яні ноги із стовбурів дерев. Сидіння лавки лише зверху було гладенько обстругане, знизу на дереві все ще була груба кора. На сонці дядько Германн пітнів краплинами соснової смоли. А якщо ми обдирали їх, наступного дня наростали нові.

Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля – наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.

Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав:

– Небо і земля – це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.

Я запитав:

– Де на світі найширше місце?

– Там, де світ закінчується.

– На пальцях його ніг?

– Так.

– Їх теж десять?

– Гадаю, так.

– Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?

– Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.

– Але ж там опиняються тільки мертві.

– Так.

– Як вони потрапляють туди?