Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Твій дідусь постійно чекав на тебе. У день його смерті гори втекли у хмари, і до міста та до всіх околиць вдерлося багато чужих хмар, ніби чужих валіз. Хмари знали, що твій дідусь далеко подорожував. Одна з хмар точно була від тебе, навіть якщо ти і не знаєш про це. О п'ятій завершився похорон, і відразу після цього півгодини падав тихий дощ. Я пригадую, що була середа, і мені ще треба було поїхати до міста за клеєм. Дорогою додому я побачив біля вашого порога безволосого щура. Його шкіра вся була у складках, він тремтів і намагався видряпатися на ваші дерев'яні двері. Я здивувався, що у нього немає хвоста і що він не сидить на своєму хвості. Коли я підійшов ближче, то побачив, що це кріт з бородавками. Він подивився на мене і надув на щоках дві білі бульбашки, якими потворно жонглював. Спершу я хотів відігнати його кінчиком парасолі, але потім не наважився. Краще не буду, – подумав я собі, – це земляний кріт, він підморгує мені білими бульбашками, це точно має щось спільне зі смертю Лео. Всі думали, що ти давно помер. Дідусь дуже чекав на тебе спочатку, а потім уже не так сильно. Усі думали, що ти помер. Ти не писав нікому, тому ти і живий.

– Це тут ні до чого, – сказав я.

Я важко дихав, бо пан Карп жував кінчик свого нерівно підстриженого вуса і дав мені зрозуміти, що він зі мною не згоден. Мама визирнула у двір, на якому не було на що дивитися, окрім шматочка неба і просмоленого даху сараю.

– Пане Карп, будьте обережні зі словами, – сказала бабця. – Раніше ви розповідали це мені по-іншому, тоді білі бульбашки стосувалися смерті мого чоловіка. Це вітання від мого померлого чоловіка, – так ви тоді сказали.

Пан Карп пробурмотів більше сам до себе, ніж до когось іще:

– Усе було саме так, як я тепер це розповідаю. Я ж не міг відразу після смерті вашого чоловіка сказати вам і про смерть Лео.

Маленький Роберт потягнув до себе вассервагу і почав шипіти: ш-ш-ш. Він посадив Мопі на дах уявного поїзда, потягнув матір за сукню і сказав:

– Сідай у поїзд, ми поїдемо на Венч.

На вассервагах коливалося повільне зелене очко. На даху потяга сидів Мопі, але усередині вагона була Беа Цакель, і вона дивилася крізь вассерваги на пальці пана Карпа. Пан Карп не сказав нічого нового, просто вимовив уголос найстрашніше. Я знав, що страх сильніший за несподіванку, у домі запанувало позбавлене радості полегшення, коли я повернувся. Я зрадив їхній траур, бо виявився живим.

Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.

Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими – це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного – це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.

У серпні одного пізнього вечора я повернувся додому з фабрики, а на столі веранди лежав адресований мені лист. Це був лист від перукаря Освальда Енйетера. Мій батько спостерігав, як я читаю, так, буває, хтось дивиться на іншого під час їжі. Я читав:

Любий Лео! Сподіваюся, ти вже нарешті вдома. У мене вдома нікого більше не залишилося. І я поїхав далі, до Австрії. Тепер я живу у Відні, у районі Марґаретен, багато моїх земляків теж опинилося тут. Можливо, колись ти теж приїдеш до Відня, і тоді я знову зможу поголити тебе. Тут я знову працюю перукарем, один із земляків запропонував мені місце. Тур Прікуліч розповідає всім, що це він був перукарем у таборі, а я начальником. Беа Цакель пішла від нього, але попри це і вона так усім розповідає. Свою дитину вона назвала Леа. Це має щось спільного з Леопольдом? Два тижні тому будівельники знайшли Тура Прікуліча під мостом. У нього в роті був кляп із його ж власної краватки, а його чоло було розрубане посередині сокирою. Сокира лежала у нього на животі, жодних слідів убивці не знайшли. Шкода, що це був не я. Він заслужив таке.

Коли я поклав листа назад у конверт, батько запитав:

– У тебе є дитина у Відні?

Я відповів:

– Ти ж читав листа, там нічого про це немає.

Він сказав:

– Невідомо, що ви робили там, у таборі.

– Невідомо, – погодився я.

Мама тримала за руку мого ерзац-брата Роберта. А Роберт тримав у руках свого напханого стружкою плюшевого ведмедика Мопі. Потім мама з Робертом пішли на кухню. А коли мама повернулася, то на одній руці вона тримала Роберта, а в іншій несла тарілку зупи. А Роберт притискав до грудей Мопі, а в руці тримав ложку для зупи. Для мене. Відтоді як я почав працювати на фабриці, я щовечора гуляв містом. Зимові пообіддя підтримували мене, бо рано темнішало. Вітрини магазинів стояли у жовтому світлі, ніби автобусні зупинки. Вбрані у нові моделі сезону, у вітринах на мене чекали двоє-троє гіпсових чоловічків. Вони стояли тісно, один біля одного, у кожного під ногами таблички з цінами, здавалося, вони повинні бути обережними й уважно дивитися, куди ступають. Здавалося, ці таблички з цінами біля їхніх ніг мали стати знаками для поліції, що незадовго до мого приходу звідси винесли мерця. На рівні вікон на вітринах були розміщені менші товари. Найбільше серед них було порцелянового і бляшаного посуду. Я проходив повз них і ніс їх із собою далі, ніби шухляди на плечі. У сумному освітленні чекали на когось речі, які проживуть довше, ніж ті, хто їх купить. Можливо, так само довго, як гори довкола. Від Ґроссе Рінґ я пішов уздовж густозаселених вуличок. У вікнах висіли освітлені штори. Виплетені гачком мереживні розетки найрізноманітнішої форми і лабіринти з ниток однаково відбивали чорним тіні оголених гілок дерев. А люди у кімнатах не здогадувалися, що їхні білі фіранки оживають у постійно оновлюваній суміші, комбінованій із чорним деревом, бо вітер гойдав гілками. Аж у кінці вулиць небо знову вивільнялося, я бачив, як тане вечірня зірка, і вішав на неї своє обличчя. А потім уже минало достатньо часу, і я міг бути певен, що поки я прийду додому, всі вже давно повечеряють.

Я відвик їсти ножем і виделкою. У мене не лише тремтіли руки, а й шматки застрягали в горлі. Я знав, як це, коли ти голодуєш, як треба розтягувати їжу на якомога довше або заковтувати якомога швидше, коли ти нарешті отримаєш її вдосталь. Але як довго треба жувати і коли вже можна ковтати їжу, якщо слід показати за столом гарні манери, я вже не знав. Батько сидів навпроти мене, а стільниця здавалася мені велетенською, ніби півсвіту. Він дивився на мене напівзаплющеними очима і приховував своє співчуття. Коли він позирав на мене, увесь його переляк враз прозирав у нього на обличчі, як іноді оголювалася рожева слизова з внутрішнього боку губи. Бабусі найкраще вдавалося берегти мої почуття. Вона варила густі зупи, мабуть, щоб я не повинен був мордуватися з ножем і виделкою.

Того серпневого дня, коли прийшов лист, на вечерю була квасолева зупа з реберцями. Після листа мені вже не хотілося їсти. Я відрізав собі грубу скибку хліба і спершу з'їв крихти зі столу, а вже аж тоді почав сьорбати зупу. Мій ерзац-брат повзав по підлозі, одягав на голову своєму плюшевому ведмедику ситечко для заварки замість шапки і садовив його на край шухляди шафи, що стояла на веранді. Усе, що б не робив Роберт, лякало мене. Це була дитина, складена з різних частин, – очі були мамині, старі, круглі і кольору синього неба. Очі, мабуть, уже такими і залишаться, – думав я собі. Його горішня губа була від бабці, ніби гострокутний комірець попід самим носом. Горішня губа теж, мабуть, залишиться такою, як зараз. Його вигнуті нігті на пальцях рук були успадковані від дідуся, і вони такими і залишаться. Його вуха – від мене і дядька Едвіна, складки, які скручуються у пружину, а вгорі розпрямляються. Шість однакових вух з такою ж шкірою, бо його очі теж залишаться такими вже назавжди. Але його ніс не залишиться таким, як зараз, – подумав я собі, – носи здебільшого змінюються, коли ростуть. Згодом він буде, мабуть, батьківським, із грубою кісткою біля основи. А якщо ні, то Роберт від батька не успадкував нічого. Тоді батько не має нічого спільного з цією ерзац-дитиною.

Роберт видерся до мене на стіл, тримав свого Мопі з ситечком для чаю у лівій руці, а правою вхопив мене за коліно, так, ніби воно було бильцем крісла. Від моменту обіймів, коли я щойно приїхав, вісім місяців тому, ніхто більше не торкався мене у цьому домі. Для всіх я був тим, до кого не наближаються, а для Роберта просто новим предметом у домі. Він хапався за мене, як за меблі, щоб не впасти, або клав мені щось на коліна. Цього разу він запхнув мені Мопі у кишеню плаща, так, ніби я був його шухлядою. А я сидів тихо, ніби і справді був шухлядою. Я хотів відіпхнути його геть, але цілковитий безрух зупинив мене. Батько взяв у мене з кишені плюшевого ведмедика разом із ситечком для чаю і сказав:

– Забери свої скарби.

Він пішов разом із Робертом сходами донизу, у двір. Мама сіла навпроти мене за столом і спостерігала за мухою на ножі для хліба. Я помішував ложкою зупу і бачив себе у перукарні Освальда Енйетера перед дзеркалом. Тур Прікуліч заходить у двері. А я чую, як він каже:

– Скарби, на яких написано «я тут», – це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», – це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби – це ті, на яких написано «я був тут».

«Я був тут» «Da war ich» (Да вар ix) прозвучало у нього як Товарищ. Тут я був уже чотири дні неголеним. У дзеркалі вікна на веранді рука Освальда Енйетера з густим чорним волоссям рухалася туди-сюди у білій піні. А за ножем тягнулася смужка моєї шкіри, ніби ґумова, від рота до вуха. Чи, можливо, тоді це вже був дистрофічно викривлений рот, який ми отримували від голоду. Батько міг би говорити про скарби так само, як Тур Прікуліч, він не мав про це жодного уявлення. Адже вони обоє ніколи не мали голодно-дистрофічного рота. А муха на ножі для хліба орієнтувалася на веранді так само бездоганно, як я у перукарні. Вона летіла з ножа на шафу, з шафи на мій шматок хліба, потім на край тарілки, а звідти назад на ніж для хліба. Щоразу вона різко злітала догори, кружляла, підспівуючи, і мовчки приземлялася. На порцелянову сільничку з тонесенькими дірочками вона ніколи не сідала. І раптом я збагнув, чому я з моменту свого повернення ще ні разу не користувався сільничкою. На її накривці з крихітними дірочками були порцелянові очі Тура Прікуліча. Я ковтав зупу, а мама дослухалася, ніби я ще раз читав листа з Відня. На ножі для хліба блищав живіт мухи, раз схожий на краплю роси, іншим разом – на краплю смоли, коли муха поверталася. Роса і смола, а також те, як безкінечно тягнуться одна за одною секунди, коли чоло розколоте навпіл над обличчям. Газове, біль зайця, але як влізла ціла краватка у невеличкий рот Тура.

ПАЛИЦЯ

Після роботи я пройшовся у зворотному від дому напрямку, з протилежного боку вуличок до Ґроссе Рінґ. Я хотів подивитися у церкві Святої Трійці, чи досі там стоїть у білій ніші святий із вівцею замість коміра на шиї.

На Ґроссе Рінґ стояв товстий хлопчик у білих підколінках, коротких штанцях і білій сорочці з мереживами, так, ніби він утік із якогось свята. Він ламав букет білих жоржин і годував ними голубів. Вісім голубів повірили, що на бруківці лежить хліб, намагалися поклювати білі жоржини, а потім летіли геть, залишаючи пелюстки на бруківці. Через кілька секунд вони про все забували, крутили головами і знову клювали ті самі квіти. Як довго їхній голод віритиме, що жоржини перетворяться на хліб? І у що вірив сам хлопець? Йому було цікаво експериментувати, чи навпаки, він був таким же дурником, як і голуби? Я не хотів думати про облуду голоду. Якби хлопець кришив птахам хліб, а не жоржини, я би взагалі не зупинився. На церковному годиннику була за десять шоста. Я поквапився перейти через площу на випадок, якщо церкву зачиняють о шостій.

Мені назустріч вийшла Труді Пелікан, уперше з моменту повернення з табору. Ми занадто пізно побачили одне одного. Вона йшла, спираючись на палицю. Оскільки вона не могла більше уникнути зустрічі зі мною, то відклала убік палицю і нахилилася до свого мешта. Але шнурівка на ньому не розв'язалася.

Ми з нею обоє ось уже понад півроку жили вдома, в одному місті. Але нам було приємніше робити вигляд, ніби ми не знайомі. І тут немає нічого незрозумілого. Я швидко відвернув голову. Але мені так сильно хотілося обійняти її і сказати, що я цілком із нею згоден. Із яким задоволенням я сказав би їй:

– Мені так прикро, що це ти змушена нахилятися, адже я не потребую палиці, щоб ходити, дозволь мені наступного разу зробити це за нас обох.

Її палиця була полірованою, унизу на ній була іржава підкова, а вгорі, на ручці – біла кулька.

Замість зайти до церкви, я різко повернув ліворуч у вузеньку вуличку, з якої щойно вийшов. Сонце кололо мені у спину, спека розтікалася під волоссям у різні боки, так, ніби моя голова була тільки голою бляшанкою. Вітер витягував килимок із пилюки, у кроні дерева співали птахи. А потім на стежці раптом утворилася лійка з пороху і пройшла крізь мене, аж поки не розлетілася на шматки. Коли порох опустився на землю, тротуар вкрився чорними плямами. Вітер засвистів і кинув у мене першими краплями. Починалася гроза. Зашурхотіли скляні китиці, і почулися раптові удари водяних нагайок. Я сховався у канцелярському магазині.

Зайшовши, я витер рукавом воду з обличчя. Продавчиня вийшла до мене з-за дверей із завісою. На ногах у неї були стоптані пантофлі з китицями, і здавалося, ніби на кожній кісточці ноги у неї виросло по пензлику. Вона стала за прилавок. Я залишився стояти біля вітрини і якийсь час дивився одним оком на неї, а іншим – надвір. Її права щока була спухлою. Її руки лежали на прилавку, перстень із печаткою на мізинці був занадто важким для її худорлявих пальців, це був радше чоловічий перстень. Тепер її права щока стала пласкою, навіть занадто, а ліва напухла. Я почув, як щось клацнуло у неї на зубах. Вона смоктала цукерку. Дівчина заплющила очі, спершу одне, а потім інше, її повіки були паперовими. Вона сказала:

– У мене кипить вода на чай.

І зникла за дверима, а тієї ж миті з-за завіси вистрибнула кішка. Вона підійшла до мене і притулилася до моїх штанів, так, ніби знала мене. Я взяв кішку на руки. Вона здавалася невагомою. Це зовсім і не кішка, – сказав я сам до себе, – а лише хутро пофарбованої насіро нудьги, терпіння страху у вузькій вуличці. Кішка принюхалася до мого мокрого плаща. Її ніс був шкіряним і вигнутим, ніби п'ята. Коли вона поставила передні лапи на мої плечі і зазирнула мені у вухо, я не відчув її дихання. Я відхилив її голову, і вона стрибнула на підлогу. У момент стрибка не чутно було ні звуку, вона приземлилася, ніби хустина. Вона була порожньою всередині. Продавчиня також повернулася з-за дверей із порожніми руками. Де ж вона залишила свій чай, не могла ж вона так швидко випити його? А крім того, тепер її права щока знову напухла. Її перстень скреготнув по ляді.

Я купив зошит.

– Для математики чи диктанту? – запитала вона.

Я сказав:

– Для диктанту.

– У вас не буде дрібних, я не маю здачі, – сказала вона і присьорбнула при цьому.

Обидві її щоки стали пласкими. Цукерка випала з рота на ляду, вона була прозорою, продавчиня моментально запхнула її назад у рот. Насправді це була не цукерка, вона смоктала відшліфовану скляну кульку з люстри.

ЗОШИТИ ДЛЯ ДИКТАНТІВ

Наступного дня була неділя. Я почав писати у зошиті для диктантів. Перший розділ називався ПЕРЕДМОВА. І починався словами: Ти зрозумієш мене, знак запитання.

На «ти» я звертався до зошита. А потім на семи сторінках розповідалося про чоловіка на ім'я Т. П. І про іншого на ім'я А. Ґ. І ще про одного К. Г. і про О. Е. Про жінку на ім'я Б. Ц. Для Труді Пелікан я вигадав ім'я ЛЕБІДЬ. Назву фабрики Коксохім і шахти Ясинувата я виписав на окремому листку. Ім'я Кобелян і Плантон-Катя також. Я згадав про її молодшого брата Латці і про її момент просвітлення. Розділ закінчувався довгим реченням:

Рано-вранці під час умивання з мого волосся впала краплина і скотилася вниз моїм носом аж до рота, ніби крапля часу, я хотів би відростити бороду у формі трапеції, щоб ніхто у місті не впізнав мене більше.

Протягом наступних тижнів я продовжив ПЕРЕДМОВУ ще на три зошити.

Про те, що ми з Труді вже на зворотному шляху, не змовляючись, сіли у різні вагони, я не згадав. Про валізу у коробці з-під грамофона теж змовчав. Натомість дуже детально описав свою нову дерев'яну валізу і свій новий одяг: балетки, кепку, сорочку, краватку і костюм. Не написав я і про сльози, які здушили мені горло, коли я на зворотному шляху прибув до Сіґетул Мармаціеі, пересильного табору і першого на нашому шляху румунського вокзалу. Як і про тижневий карантин, який ми відбули на запасному пероні товарного вокзалу. Внутрішньо я похолов зі страху від усвідомлення, що мене відсилають на свободу, у прірву, яка все скорочує шлях додому. Я сидів у своїй новій плоті і в новому одязі, із трохи спухлими руками поміж грамофонною і дерев'яною валізами, ніби у гнізді. Вагон для худоби не був запломбований. І ось двері відчинилися навстіж, і потяг в'їхав на вокзал Сіґетул Мармаціеі. На пероні лежала тоненька верства снігу, я ступав на цукор і сіль. Калюжі замерзли сірим, лід був подряпаним, як обличчя нав'язаного мені брата.

Коли румунський поліцейський видав нам прохідні квитки на батьківщину, я тримав у руках прощання з табором і схлипував. Додому залишилося їхати не більше десяти годин, треба було двічі пересісти у Байя Маре і Клаузенбурзі. Наша співачка Лоні Міх притискалася до адвоката Пауля Ґаста, вона глянула на мене і зашепотіла адвокату, намагаючись говорити якомога тихіше, але я чітко почув кожне її слово:

– Дивися, як він реве, йому забагато всього цього.

Я часто думав над цим реченням. А потім написав його на чистому аркуші свого зошита. Наступного дня перекреслив. А через день знову записав. Знову закреслив і ще раз написав. Коли сторінка заповнилася, я її видер. Так виглядає спогад.

Замість того, щоб написати сказане бабусею Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, або згадати про білий батистовий носовик і здорове молоко, я сторінка за сторінкою, ніби своєрідний тріумф, описував власний хліб і хліб зі щоки. А потім мою витривалість під час рятівного обміну з лінією горизонту і вкритими пилюкою вулицями. Коли справа дійшла до янгола голоду, то я замріявся і впав у ностальгію, так, ніби він не мучив мене, а навпаки, рятував. Тому я перекреслив слово ПЕРЕДМОВА і замість нього написав ПІСЛЯМОВА. Це було велике внутрішнє фіаско – я відчував себе вільним, безнадійно самотнім і фальшивим свідком самому собі.

Свої три зошити для диктантів я заховав у дерев'яну валізку. Вона лежала під моїм ліжком і відтоді, як я повернувся додому, слугувала мені білизняною шафою.

Я ВСЕ ЩЕ ПІАНІНО

Цілий рік я робив ящики. Я навчився тримати в роті відразу дванадцять цвяшків і всі дванадцять одночасно пропихати між пальцями. Я умів забивати цвяхи зі швидкістю дихання. Майстер сказав мені:

– Ти здібний, бо у тебе пласкі руки.

Але справа була не в руках, а у плиткому диханні російської норми. Формула: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба перетворилася на: 1 цвях = 1 грам хліба. У моїй пам'яті спливали глуха Мітці, Петер Шіль, Ірма Пфайфер, Гайдрун Ґаст, Коріна Марку, які голими лежали в землі. Для майстра це були всього лише ящики для масла або баклажанів. А для мене – маленькі труни із свіжозрубаного ялинового дерева. Щоб зробити все як слід, я повинен був відчувати, що цвяхи літають у мене між пальцями. Я довів результат до 800 цвяхів на годину, ніхто не міг зрівнятися зі мною. У кожного цвяшка була тверда головка, і біля кожного за мною спостерігав янгол голоду.

Наступного року я записався до вечірньої школи на курси бетонувальників. Удень я був фахівцем із бетону на будівництві в Утші. Саме там я накреслив свій перший план круглого будинку на промокальному папері. У ньому навіть вікна були круглими, бо все, що мало кути, занадто нагадувало мені вагон для худоби. Кожна накреслена мною лінія здавалася мені схожою на Тіті, сина прораба на будові.

Одного разу восени Тіті пішов зі мною до Ерленпарку. Біля входу до парку стояла старенька селянка з кошиком лісових суниць, вогняно-червоних і крихітних, як кінчик язика. І кожна суниця мала на своєму круглому комірці гострий спис, ніби тонесенький дротик. На деяких суницях ще залишилися трипалі листочки з гостро обрізаним краєм. Вона дала мені скуштувати одну. Я купив нам із Тіті два великих паперових згортки з суницями. Ми прогулювалися довкола різьбленого павільйону. Потім я заманював його все далі вздовж течії потічка, до густіших чагарників, аж поза пагорб, порослий травою. Після того як ми з'їли суниці, Тіті зім'яв свій папірець і хотів було викинути його геть. Але я попросив:

– Дай мені.

Він простягнув мені руку, я схопив її і більше не відпускав. Він промовив із холодним поглядом:

– Гей.

І цього вже було не стерти ні посмішками, ні словами.

Осінь видалася короткою і швидко пофарбувала листя. Я обходив Ерленпарк стороною.

Наступної зими сніг випав ще у листопаді. Невеличке місто було запаковане у ватний костюм. Усі чоловіки мали своїх жінок. Усі жінки мали дітей. Усі діти мали ковзани. Усі були товстенькими і ситими батьківщиною. Вони бігали по білому снігу у своїх тісних темних пальтах. Моє пальто було світлим, брудним і завеликим на мене. Теж сите батьківщиною, це було все ще те саме пальто дядька Едвіна. Пішоходи гойдали шматки свого дихання біля губ і зізнавалися: усі ситі батьківщиною проводять тут своє життя, але у кожного воно кудись тікає. Усі дивляться йому вслід, у всіх блищать очі, ніби агатові, смарагдові або бурштинові брошки. І на них якогось дня, рано чи пізно, чекатиме остання крапля щастя.

Я відчував тугу за худими зимами. Янгол голоду всюди ходив за мною слідом, а він не вміє думати. Він примушував мене петляти вузькими вуличками. З протилежного боку вулиці йшов чоловік. Він був без пальта, а мав на собі лише картату ковдру з торочками. У нього не було жінки, а тільки візок. У візку не було дитини, а сидів чорний пес із білою головою. Голова пса хиталася в такт їзди. Коли ковдра в клітинку підійшла ближче, я побачив на правому боці грудей чоловіка контур лопати-серця. Коли візок проїздив повз мене, то лопата-серце виявилася розмитим слідом від праски, а пес – бляшаною поливалкою з емальованим носиком. А коли я подивився услід чоловікові, то бляшана поливалка знову перетворилася на пса. А я на той момент уже дійшов до басейну «Нептун».

Лебідь на емблемі вгорі мав три скляні ноги з льоду. Вітер хитав лебедя, і одна зі скляних ніг відвалилася. Нога розбилася об землю і перетворилася на шматки солі, які у таборі слід було ще розбивати. Я розчавив його каблуком. Коли сіль була достатньо дрібною, щоб сипати її на страви, я зайшов у відчинені залізні ворота і став перед вхідними дверима. Не роздумуючи, зайшов крізь двері досередини. Темна кам'яна підлога відблискувала, як спокійна вода. Я бачив, як моє світле пальто пливе слідом за мною. Я попросив у касирки квиток.

Вона запитала:

– Один чи два?

Я сподіваюся, що у ній говорив тільки оптичний обман, а не підозра. Сподіваюся, що вона бачила тільки подвійне пальто і мене, мою подорож у колишнє життя. Касирка була новенька. Але приміщення впізнало мене, блискуча підлога, колона посередині, скляна шибка каси, кахлі з візерунком водяних лілій. Холодний візерунок мав свій власний розум, орнамент не забув, хто я. Мій гаманець залишився у кишені маринарки. Тому я поліз до кишені пальта і сказав:

– Я забув гаманець удома, у мене немає грошей.

Касирка відповіла:

– Не страшно. Я вже відірвала квиток, заплатиш наступного разу. Я запишу твоє прізвище.

Я заперечив:

– Ні, ні в якому разі.

Вона витягла руку з віконечка каси і хотіла спіймати мене за край пальта. Я вивернувся, надув щоки, втягнув голову і задом прошмигнув біля колони до дверей.

Вона гукнула мені вслід:

– Я довіряю тобі, просто запишу в зошит!

Аж тепер я побачив у неї за вухом зелений олівець. Я наштовхнувся спиною на ручку вхідних дверей і шарпнув за неї. Довелося потягнути сильніше, ручка не піддавалася відразу. Я прослизнув у шпарину, двері скрипнули мені вслід. Я побіг за ворота на вулицю.

Уже стемніло. Лебідь на емблемі став білим, а повітря – чорним. Під ліхтарем на розі вулиці сипало сірим пір'ям снігу. І хоча я не зрушився з місця, у мене в голові гуло відлуння моїх кроків. Потім я пішов і перестав чути власні кроки. Мій рот пахнув хлором і лавандовою олією. Я згадав про ЕТУБУ і протягом цілої дороги додому, минаючи ліхтар за ліхтарем, розмовляв зі снігом, який запаморочливо опускався на землю. Це був не той сніг, який падав тут, а інший, виголоднілий, який бачив моє старцювання.

Цього вечора бабця знову вийшла мені назустріч, поклала долоні на моє чоло, але запитала:

– Ти так пізно повертаєшся, у тебе є дівчина?

Наступного дня я записався на курси бетонувальників у вечірній школі. Там, у дворі школи, я познайомився з Еммою. Вона вчилася на бухгалтера. У неї були світлі очі, але не порцелянові, як у Тура Прікуліча, а айвово-пухнасті. І вона, як і всі у цьому місті, мала темне сите батьківщиною пальто. Через чотири місяці ми з Еммою одружилися. На той момент батько Емми був невиліковно хворий, тому ми не святкували весілля. Я перебрався до батьків Емми. Усе своє я привіз із собою, мої три зошити для диктантів і одяг помістилися у дерев'яну валізу, привезену з табору. Через чотири дні помер батько Емми. Її мама перебралася у вітальню і залишила нам спальню з подружнім ліжком.

Півроку ми прожили в Емминої мами. А потім ми переїхали з Германнштадта до столиці, до Бухареста. Номер нашого будинку був 68, стільки ж нар поміщалося у бараці. Помешкання на четвертому поверсі, всередині лише кімната і кухонна ніша, туалет у коридорі. Але зовсім поряд із помешканням, двадцять хвилин пішки, був розташований парк. Коли у місті настало літо, я ходив навпростець, у напрямку руху пилюки. Тоді до парку було лише п'ятнадцять хвилин пішки. Коли я стояв у під'їзді і чекав на ліфт, у дротяній клітці шахти їздили вгору-вниз сплетені з чогось світлого мотузки, схожі на коси Беа Цакель.

Одного вечора ми з Еммою сиділи в ресторані «Ґольденер Круґ» за столиком біля оркестру. Кельнер, наливаючи нам вино, закрив собі одне вухо і сказав:

– Чуєте, я не раз казав про це шефу, фортепіано фальшивить. І знаєте, що він зробив – звільнив піаніста.

Емма суворо подивилася на мене. В її очах оберталися жовті зубчасті коліщата. Вони були іржаві, а її повіки зависали на них, коли вона моргала. Потім її ніс здригнувся, коліщата вивільнилися, і Емма сказала, дивлячись мені просто в очі:

– От бачиш, завжди винен піаніст, а не піаніно.

Я не знаю, чому вона зачекала, аж поки кельнер піде, щоб сказати це речення. Я сподіваюся, вона не розуміла, що говорить. На той момент у парку мене називали ПІАНІСТОМ. Страх не вміє пробачати. Я поміняв парк із найближчого на дальший. І мене стали називати по-іншому. У новому парку далеко від свого дому і близько від вокзалу я взяв собі ім'я ПІАНІНО.

Одного дощового дня Емма поверталася додому у солом'яному капелюшку. Вона вийшла з автобуса. Недалеко від автобусної зупинки біля невеличкого готелю «Дипломат» під дашком стояв чоловік. Коли Емма проходила повз нього, він запитав, чи може пройти з нею разом під її парасолею за ріг будинку до наступної зупинки. На його голові теж був солом'яний капелюх. Він був на голову вищий за Емму, та ще й у солом'яному капелюсі, тож Еммі довелося підняти парасолю вище. Замість того, щоб самому взяти парасолю, він випхав Емму під дощ і запхнув собі руки в кишені. Він сказав: коли вода пускає бульбашки, це означає, що дощ не припиниться кілька днів. Коли заснула його дружина, теж ішов такий дощ. Він переніс похорон на два дні, але дощ так і не припинився. Він виставляв вінки на ніч на дощ, щоб вони пили воду, але це не допомогло квітам, вони зів'яли і погнили. Потім його голос став слизьким, і він нерозбірливо забурмотів щось невиразне, ця промова закінчилася словами:

– Моя дружина вийшла заміж за труну.

А коли Емма зауважила, що між одруженням і смертю є певна різниця, він відповів, що як одне, так і друге вимагає від людини страху. Коли Емма запитала, чому саме страху, він звелів їй віддати йому свій гаманець.

– Бо інакше мені доведеться вкрасти гаманець в автобусі, у беззахисної довоєнної старенької, а у неї в гаманці не виявиться нічого, крім світлини покійного чоловіка.

Коли він пішов геть, його солом'яний капелюх упав у калюжу. Емма віддала чоловікові свій гаманець. Він сказав:

– Не кричи, а то відкрию його.

У нього в руці був ніж.

Коли Емма закінчила розповідати цю історію, вона додала ще одне речення:

– Страх не вміє пробачати.

З Еммою часто траплялися такі обмовки. Більше я не можу сказати, бо коли я говорю, то просто по-іншому запаковую все у мовчання всіх парків і випадкових обмовок Емми. Наш шлюб витримав одинадцять років. І Емма залишалася б зі мною і далі. Я знаю це. Але не знаю чому.

На той момент у парку заарештували ЗОЗУЛЮ і КУШЕТКУ. Я знав, що поліція примушує всіх заговорити і що потім не допоможуть жодні виправдання, якщо ті двоє скажуть про ПІАНІНО. Я вирішив зробити собі австрійську гостьову візу. Запрошення від тітки Фінні я написав собі сам, щоб було швидше.