Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Те, як живиться тіло, досі залишається для мене таємницею. У тілі відриваються одні і створюються інші частини, так само як на будові. Ти бачиш себе й інших щодня, але жодного дня не зауважуєш, скільки у тобі всього ламається або, навпаки, спинається на ноги. Залишається таємницею, яким саме чином калорії все забирають або віддають. Як їм вдається знищити у тобі всі свої сліди, коли вони забирають, і, навпаки, відновити все, коли вони віддають. Ти не знаєш, коли саме з тобою сталася та чи інша позитивна зміна, але ти знову відчуваєш приплив сил.

Протягом останнього табірного року ми отримували за свою роботу гроші, їх давали кожному в руки. І ми могли купувати щось на базарі. Ми їли сушені сливи, рибу, російські налисники з солодким або підсоленим сиром, салом чи смальцем, кукурудзяні пляцки з підливкою з цукрових буряків, масну халву з соняшникового насіння. Не минуло і кількох тижнів, як ми знову нормально харчувалися. На нас понаростали скожі на мочалки прошарки жиру, перукар називав нас БАМСТІ. Ми знову стали звичайними чоловіками і жінками, так, ніби вдруге вступили у перехідний вік.

Нова хвиля марнославства розпочалася у жінок ще тоді, коли чоловіки бездумно блукали туди-сюди по табору у своїх ватних уніформах. Вони знову відчули себе достатньо вродливими, і це давало їм підстави для марнославства. А потім янгол голоду отримав нове відчуття для одягу, для нової табірної моди. Чоловіки приносили з фабрики шматки білосніжних лляних мотузок, довжиною приблизно метр і товщиною з руку. Жінки розбирали ці мотузки на нитки і плели з них залізними гачками бюстгальтери, трусики, блузки і трико. Вузлики вони затягували всередину, на зовнішній стороні не було видно жодного. Жінки плели навіть стрічки у волосся і брошки. Труді Пелікан носила плетену лілію, яка була схожа на пришите до грудей горнятко для мокко. Одна з Ціррі носила брошку-конвалію, це були причеплені до дротів білі напальчники, а Лоні Міх – пофарбовану червоною цеглою жоржину. У цей перший період транспортування льону я теж здавався собі ще достатньо вродливим. Але вже незабаром я теж відчув потребу обновити свій гардероб. Я досить довго просидів із голкою в руках, щоб пошити собі з подертого пальта з оксамитовими зав'язками кепку. План її створення сидів у мене в голові, це була доволі складна для виконання конструкція з усіма можливими вишуканостями. Довкола голови я зробив основу з ґуми для коліс, обшив її тканиною, розмір кепки дозволяв носити її навскоси, натягуючи на вухо. Дашок над обличчям був зроблений із шматка руберойду, овальна верхня частина була зміцнена шматком паперу з мішка для цементу, а вся шапка зсередини була вимощена шматочками з розірваної сорочки. Внутрішня підкладка була для мене важливою, бо нагадувала про колишнє марнославство, про те, що потрібно хотіти краси для себе самого, навіть там, де ніхто цього не побачить. Це була шапка, яка насувалася на очі або на вухо, шапка-очікування, шапка для кращих часів.

На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.

Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.

А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.

Я пішов до пана Ройша з Ґоттенбрунна, що у Банаті. Я знав його тільки з перекличок. Удень він розгрібав завали сміття на розбомбленій фабриці. А вечорами за тютюн латав подерті фуфайки. Він був кравцем, а відтоді, як янгол голоду легковажно кружляв довкола, то його вміння користувалися неабияким попитом. Пан Ройш витягнув скручену в клубок мотузку і поміряв мене з ніг до голови. Потім сказав, що для штанів необхідно півтора метра тканини, для маринарки три метри і двадцять сантиметрів. А крім того, три великі ґудзики і шість маленьких. Підкладку для маринарки він дістане сам, так він сказав. Я хотів, щоб маринарка мала ще пояс із пряжкою. Він запропонував мені виготовити пряжку з двох металевих кілець, які проходили одне в одне, а на спині зробити подвійну складку, одну навпроти другої. Він сказав, що зараз такі дуже модні в Америці.

Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку – у клітинку двох кольорів – пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.

Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:

– Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.

Все, що може трапитися, вже тут, – думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:

– Зарозумілість приходить перед падінням.

Але я відповідав йому:

– Людина живе. Людина живе тільки раз.

Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.

Моя валізка для грамофона вже мала новий ключ, але поволі ставала замалою. Я замовив у столяра ще солідну валізу для свого нового одягу. А Пауля Ґаста, слюсаря, попросив зробити мені справжній замок на валізу, замок із різьбою.

Коли я вперше демонстрував свій новий одяг на танцях, я думав собі: все, що може трапитися, вже тут. І все повинно залишатися так, як є тепер.

КОЛИСЬ І Я ПРОЙДУСЯ ПОВЗ ЕЛЕГАНТНІ ВІТРИНИ

Лобода продовжувала рости зелено і зі свистом і на четверту весну після Перемоги. Ми вже не зривали її, бо нас більше не мучив такий сильний голод. Ми були переконані, що після чотирирічного голодування нас тепер годуватимуть, можливо, не для того, щоб відправити додому, але хоча б для роботи тут. Росіяни щороку чекали майбутнього, а ми його боялися. На нашій дорозі опинилося минуле, а в їхню велетенську країну впливали нові часи.

Пішла чутка, що Тур Прікуліч і Беа Цакель протягом усіх трьох років збирали у гардеробній одяг, продавали його на базарі, а гроші ділили з Шіштваньйоновим. Тому багато хто загинув від переохолодження, хоча навіть згідно з табірним розпорядком кожен мав право на білизну, фуфайку і взуття. Ми вже більше не рахували мертвих. Але якщо я згадував про річницю Перемоги, то знав і те, що у регістрі медпункту Труді Пелікан вписала 334 душі, які спочили з миром протягом першого, другого, третього і четвертого років. Я не згадував про них багато тижнів підряд, а потім вони раптом вдиралися у мою свідомість, ніби галаслива тріскачка, і переслідували мене протягом цілого дня.

Як часто я думав про те, що булькання коксової батареї звучить із року в рік. Я хотів би колись, замість того щоб, як завжди, сидіти на лавці центральної алеї табору, посидіти на лавці у парку, де зустрів би людину, яка розгулює собі вільно і ніколи не бувала у таборі. На танцях одного вечора випливло слово КАУЧУК, каучукові підошви. Наша співачка Лоні Міх запитала, що означає каучук. А Карлі Гальмен підморгнув адвокатові Паулю Ґасту і сказав, що це походить від слова «покійник», у степовому небі усі ми будемо носити каучукові підошви. Але Лоні Міх не заспокоїлася після такого пояснення. Після каучукових підошов почалася розмова про ФАВОРИТІВ, які зараз у моді в Америці. Лоні Міх знову запитала, що таке ФАВОРИТИ. А акордеоніст Конрад Фонн сказав їй, що це така зачіска, кінські хвости над вухами.

Раз на два тижні у кінотеатрі села для нас, в'язнів табору, показували фільми і новини. Радянські фільми, але також і американські, а іноді навіть реквізовані у Берліні німецькі фільми. В одному з тижневих випусків новин показували, як у небі Америки поміж хмарочосами літає конфеті, ніби сніг, а по землі ходять і співають чоловіки у взутті на каучуковій підошві і з бакенбардами аж до підборіддя. А після фільму перукар Освальд Енйетер сказав, що такі бакенбарди називаються фаворитами.

– Ось тепер ми вже цілковито русифіковані, а будемо ще й сучасними на американський манер, – сказав він.

Я також не знав, що таке фаворити. Я рідко ходив у кіно. Через свою роботу в нічну зміну я у цей час переважно був ще у підземеллі або щойно вийшов звідти і був занадто втомлений для кіно. Але балетки на літо в мене були, Кобелян подарував мені півшини. І свою валізу з-під грамофона я тепер уже міг зачинити на ключ, який зробив мені Пауль Ґаст, чудовий ключ із трьома виступами, схожими на мишачі зуби. А від столяра у мене була нова дерев'яна валіза з врізаним замком. У мене був оновлений гардероб. Каучукові підошви не годилися для підземелля, а бакенбарди росли самі по собі, хоча я і думав, що вони пасували б радше Туру Прікулічу. Мені вони здавалися занадто мавпячими.

Але все одно, – думав я собі, – давно пора зустріти Беа Цакель або Тура Прікуліча десь в іншому місці, де ми були б на рівних, наприклад, на вокзалі з чавунними пілястрами, з яких звисають горщики з петуніями, як на курорті. Скажімо так, я сідаю в поїзд і бачу, що Тур Прікуліч сидить у моєму купе. Я коротко привітаюся з ним і сяду навпроти, трохи осторонь, от і все. Я робитиму вигляд, ніби це все, бо побачу обручку в нього на пальці і не питатиму, чи одружився він із Беа Цакель. Я витягну свою канапку і покладу її на розкладний стіл. Білий хліб із товстим шаром масла і рожевим шматочком шинки. Канапка не смакуватиме мені, але я не видам себе жодним рухом. Або я зустріну Цитру-Ломмера. Він прийде зі співачкою Лоні Міх. Я побачу, що її зоб збільшився. Вони захочуть взяти мене з собою на концерт до Атенеума. Я вибачатимусь зміненим голосом і пропущу їх досередини. Бо насправді я перевірятиму квитки і вказуватиму правильні місця в Атенеумі, тож зустріну їх обох знову при вході і з піднятим вказівним пальцем промовлю:

– Покажіть, будь ласка, ваші квитки, розподіл місць відбувається за парними і непарними числами, у вас 113 і 114, це означає, що ви сидите окремо.

Вони впізнають мене тільки після того, як я засміюся. А можливо, я і не засміюся взагалі.

Ще я думав собі, що вдруге зустріну Тура Прікуліча у якомусь великому американському місті. У нього на пальці не буде обручки, зате під руку він триматиме одну з Ціррі, і вони підніматимуться сходами. Ціррі, не впізнає мене, але він підморгне, як це робив мій дядько Едвін, коли казав:

– Я знову ризикнув собі однією бровою.

Я просто піду собі далі, от і все. Можливо, я ще буду відносно молодим, коли вийду з табору, як то кажуть, найкращі роки, як у пісні, яку співає Лоні Міх, співає як арію, і голова її трясеться: ЩОЙНО ТРИДЦЯТЬ МЕНІ МИНУЛО. Можливо, я зустріну Тура Прікуліча втретє, вчетверте і потім ще дуже часто, у третьому, четвертому, шостому або і восьмому майбутньому. Одного разу я визирну з вікна готелю на другому поверсі, подивлюся на вулицю внизу, там падатиме дощ. А якийсь чоловік розкриє парасолю. Він довго не зможе її відкрити і намокне, бо парасолю заклинить. Я побачу, що його руки – це руки Тура, але він не знатиме цього. Якби він це знав, – думаю я собі, – він поспішив би, вдягнув би рукавиці або взагалі не пішов би цією вулицею. А якби він не був Туром Прікулічем, а просто мав його руки, я гукнув би йому з вікна:

– Перейди на інший бік вулиці, під дашком ти не змокнеш.

А якщо він підняв би голову, то сказав би:

– Відколи це ми на «ти»?

А я відповів би:

– Я не бачив вашого обличчя, я звертався на «ти» до ваших рук.

Я думав собі, що колись і я пройдуся повз елегантні вітрини, де людина почуває себе не так, як у маленькому містечку, де я народився. Це буде променад над Чорним морем. Вода білою піною буде набігати такими хвилями, яких я ще ніколи не бачив. Довкола променаду будуть світитися неонові вогні і музикант гратиме на саксофоні. Я зустріну Беа Цакель і впізнаю її, її очі збережуть свій сповільнений рух і відсутній погляд. У мене не буде обличчя, бо вона не впізнає мене. Вона і далі носитиме своє важке волосся, але тепер уже не заплетене у коси, а розпущене по плечах, на скронях воно буде просіяне білими борошняними нитками і схоже на крила чайок. Її вилиці будуть такими ж високими і відкидатимуть гострі тіні, ніби опівдні на розі двох вулиць. Я подумаю про прямий кут, про село за табором.

Минулої осені за табором побудували нове село для росіян. Це були ряди будинків із готових дерев'яних частин, які привезли з Фінляндії, фінські будиночки. Карлі Гальмен розповідав мені, що дерев'яні деталі будинків були витесані дуже акуратно, а до них додавалися детальні описи монтування. Але під час розвантажування все переплуталося, і ніхто вже не знав, що до чого слід прикручувати. Тому зведення будинків перетворилося на катастрофу, бо в одному випадку деталей бракувало, в іншому їх було забагато, а іноді просто були не ті, що потрібно. Будівничий був єдиною людиною за всі останні роки, хто вважав примусових робітників освіченими людьми, для яких прямий кут має дев'яносто градусів. Він уявляв собі депортованих як людей, що вміють думати, тому я і запам'ятав собі цей випадок. Під час одного з перекурів він виголосив промову на будмайданчику про хороші наміри соціалізму і про його неспроможність. У своїй промові він дійшов висновку: росіяни знають, що таке прямий кут, але вони не вміють його досягнути.

Одного дня, – подумав я собі, – не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві сні їду на білій свині по небу і про яку люди говорять, що це моя батьківщина.

Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни – дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:

– Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.

І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а потім через Гібралтар і Середземне море. Через двадцять п'ять років ми повернемося додому зі сходу через захід, ясна річ, якщо до того часу це все ще буде нашим домом, а не належатиме росіянам. Або інші варіанти: що ми взагалі ніколи звідси не поїдемо, бо нас так довго триматимуть тут, аж поки табір не перетвориться на звичайне село, без вартових веж, а ми хоча і не станемо ні росіянами, ні українцями, але будемо мешканцями, які звикли тут жити. Або що ми так довго змушені будемо залишатися тут, аж поки самі не захочемо нікуди їхати, бо будемо вважати, що вдома ніхто вже на нас не чекає, бо там давно живуть інші, бо всіх кудись депортували, ніхто не знає, куди саме, і вони самі не мають більше дому. І ще один варіант передбачав, що ми захочемо залишитися тут, бо не зможемо більше жити вдома, а вдома не знатимуть, що робити з нами.

Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад – це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.

Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, – думав я собі, – і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.

– Це моя сім'я, – говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.

Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.

– Ти завжди любив читати, – скаже вона.

Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.

– Ти завжди любив подорожувати, – скаже він.

Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.

Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.

– Можливо, колись я стану комівояжером, – сказав я, – і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, – сказав я на дошці мовчання у підземеллі. – Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола – однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова – рожева, лілова, цинамоново-брунатна.

Альберт Ґіон послухав це все і сказав:

– Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи і не здобудеш такий фах. Це професії, які дає тобі доля. Якби ти знав, що одного дня потрапиш до табору, ти став би перукарем, шевцем або кравцем. Але ні в якому разі не комівояжером, будівельником чи архітектором.

Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно – це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.

Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.

РЕТЕЛЬНІ, ЯК ТИША

Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:

1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Нульова зона – це щось несказанне.

Рятівний обмін – це гість із будинку навпроти.

Табірне «ми» – це насправді однина.

Обсяг сягає у глибину,

Але всіх цих п'яти речей стосується одне і те ж:

Вони ретельні, як тиша між ними, але тільки не на людях.

ЦІЛКОВИТИЙ БЕЗРУХ

На початку січня 1950-го я приїхав із табору додому. І ось я знову сидів у вітальні, у глибокому чотирикутному приміщенні під білою ліпниною стелі, ніби під снігом. Батько малював Карпати, кожні кілька днів продукував нову акварель із зображенням сірих зубців гір і розмитих снігом ялин, майже на всіх картинах дерева і гори були розташовані так само. У підніжжі гір – поодинокі ялинки, на полонинах – групки дерев, на хребті – ялинки парами або поодинці, поміж ними то тут, то там – берези, ніби білі оленячі роги. Мабуть, найважче малювати хмари, на всіх картинах вони нагадують радше диванні подушки. На кожній із цих акварелей Карпати були сонними.

Дідусь помер. Бабуся сиділа у його плюшевому кріслі і розв'язувала кросворди. Час від часу вона питала про якесь слово: диван на сході, частина взуття на «п», порода коней, дах із парусини.

Мама плела одні шкарпетки за іншими для свого ерзац-сина Роберта. Перша пара була зеленою, друга білою. Потім пішли брунатні, біло-червоні, сині, сірі. Після білої пари почалося непорозуміння – моя мама виплітала клубки вошей. Відтоді у кожній парі шкарпеток я бачив наші плетені сади поміж бараками, шматки светрів на світанку. Я лежав на дивані, клубок вовни лежав у бляшаній мисці біля стільця матері, і він був жвавіший за мене. Нитка спиналася вгору, провисала і падала. Два клубки завбільшки з кулак робили з себе готову шкарпетку, неможливо було вирахувати повну довжину вовняної нитки. Якщо скласти докупи всю вовну, використану мамою на шкарпетки, її довжина, мабуть, відповідала би відстані від дивана до вокзалу. Я уникав околиць вокзалу. Тепер у мене були теплі ноги, і тільки відморожені колись ділянки шкіри свербіли біля кісточки, там онуча найшвидше примерзала до тіла. Зимові дні починали сіріти вже з четвертої години дня. Бабуся вмикала світло. Лампа була світло-синьою лійкою із темно-синіми китицями довкола обруча. На стелю потрапляло мало світла, і ліпнина залишалася сірою і починала розпливатися. Наступного ранку стеля знову ставала білою. Я вигадав собі, що за ніч, поки всі ми спимо по різних кімнатах, стеля замерзає, як снігові візерунки на степовому ґрунті за цеппеліном. Біля шафи цокав годинник. Його маятник літав туди-сюди і розкидав наш час поміж меблями від шафи до вікна, від столу до дивана, від пічки до плюшевого крісла, із дня до вечора. На стіні це цокання стало гойдалкою мого дихання, у мене в грудях воно перетворювалося на лопату-серце. Мені тепер дуже її бракувало.

У кінці січня дядько Едвін зайшов за мною рано-вранці, щоб представити мене своєму майстрові на фабриці, що виготовляла ящики. Надворі, у провулку біля школи, на один будинок далі від брами пана Карпа, стояло обличчя. Нижче шиї воно було відрізане візерунком зі снігових квітів. Довкола чола була коса зі снігового волосся, а біля кістки носа – око з відсутнім зеленим поглядом – я побачив Беа Цакель у ранковому халаті з білими квітами і сірою важкою косою. У вікні, як і щодня, сиділа кішка пана Карпа, але мені було шкода Беа, яка так швидко постаріла. Я знав, що кішка може бути тільки кішкою, телеграфний стовп не може бути вартовим постом, біле вогнище снігу – це не табірна центральна алея, а провулок неподалік школи. Що тут, удома, все не може помінятися, бо тут усе залишилося по-старому. Все, крім мене. Посеред ситих батьківщиною людей мені паморочилося в голові від свободи. Мій настрій навчився робити різкі рухи, був вимуштруваний і готовий до раптових падінь і тваринного страху, мій мозок узалежнився від принижень. Мені ввижалася Беа Цакель у вікні, ніби вона сидить і чекає на мене, але думаю, що і їй ввижалося, як я проходжу повз. Я мав би привітатися з нею, як мінімум кивнути головою чи помахати рукою. Але це занадто пізно спало мені на думку, ми вже були на два будинки далі. Коли ми у самому кінці провулку біля школи повернули за ріг, мій дядько взяв мене попід руку. Напевно, він відчув, що хоча я і йду поряд із ним, але подумки перебуваю в зовсім іншому місці. А можливо, він узяв під руку не мене, а своє старе пальто, яке я носив. Його легені свистіли. Мені здалося, що він зовсім не збирався казати того, що промовив після тривалого мовчання. Що це легені примусили його, тому він сказав відразу двома голосами:

– Сподіваюся, тебе візьмуть працювати на фабрику. Мені здається, що у вас вдома зовсім туго. – Він мав на увазі цілковитий безрух.

На тому місці, де хутряна шапка торкалася його лівого вуха, складки шкіри довкола цього вуха розходилися гладенько, як у мене. Я повинен був побачити ще і його праве вухо. Тому обійшов його і став із правого боку. Праве вухо дядька ще більше було схоже на моє, ніж ліве. Гладенький край вуха починався у самому низу, він був довгим і гладеньким, ніби випрасуваним.

Мене взяли працювати на фабрику. Я щодня виходив із цілковитого безруху свого дому, а після завершення зміни знову повертався туди. Щоразу, коли я приходив додому, бабуся питала:

– Ти прийшов?

І я відповідав:

– Так, я прийшов.

Щоразу, коли я йшов із дому, вона питала:

– Ти йдеш геть?

І я відповідав:

– Так, я йду геть.

У момент, коли вона ставила це питання, вона завжди робила крок мені назустріч і недовірливо хапалася за своє чоло. Її руки були прозорими, на них залишилася сама лише шкіра з прожилками і кістки, це були два шовкові віяла. Мені хотілося кинутися їй на шию, коли вона питала мене. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Маленький Роберт чув ці щоденні питання. Коли він пригадував собі їх, то намагався наслідувати бабцю, робив крок мені назустріч, хапав себе за чоло і питав одним реченням:

– Ти прийшов, ти ідеш геть.

Щоразу, коли він хапав себе за чоло, я бачив складки жиру на його зап'ястях. Щоразу, коли мій ерзац-брат питав мене про це, мені хотілося задушити його. Але цілковитий безрух не давав мені зробити цього.

Одного дня, коли я повернувся з роботи, то побачив край білого мережива з-під зачиненої накривки швейної машини. Іншого дня на ручці кухонних дверей висіла парасоля, а на столі стояла розбита тарілка, два однакові уламки, ніби розрізані рівно навпіл. А мама зав'язала собі палець носовичком. Ще одного дня батькові підтяжки лежали на радіо, а бабусині окуляри у моєму черевику. Ще іншого дня плюшевий ведмедик Роберта Мопі був прив'язаний моїми шнурівками до ручки чайника. А у моїй шапці лежав окраєць хліба. Можливо, вони відставляли вбік цілковитий безрух, коли мене не було вдома. Можливо, вони оживали. У нас вдома все виглядало, як у таборі з янголом голоду. Так ніколи і не з'ясувалося, чи цілковитий безрух був нашим спільним, чи кожен із нас мав свого власного.

Мабуть, вони усміхалися, коли мене не було вдома. Мабуть, шкодували мене або сварили. Мабуть, вони цілували маленького Роберта. Мабуть, вони говорили, що повинні мати до мене терпіння, бо люблять мене, або просто мовчки думали про це і механічно пересувалися вслід за власними руками. Мабуть. Мабуть, я мав би усміхатися, коли повертався додому. Мабуть, мав би шкодувати їх або сварити. Мабуть, мав би цілувати маленького Роберта. Мабуть, мав би казати, що мушу мати до них терпіння, бо я їх люблю. Але як я мав сказати це, якщо не міг навіть мовчки думати такого.

Протягом першого місяця вдома я не вимикав уночі світла у себе в кімнаті, бо боявся спати у темряві. Мені здається, що вночі можна бачити сни, тільки якщо ти достатньо втомився удень. Лише після того як я почав працювати на фабриці, мені наснився перший сон.

Ми з бабусею сидимо разом на плюшевому кріслі, Роберт – на стільці поряд із нами. Я маленький, як Роберт, а він дорослий, як я. Роберт залазить на свій стілець і обдирає ліпнину зі стелі. А потім вішає її нам із бабусею на шию, ніби білий шалик. Тато стоїть на колінах перед нами на килимі, націлює на нас свій фотоапарат «Лейку», а мама каже:

– Посміхніться одне одному, це буде останнє фото перед її смертю.

Мої ноги звисають зі стільця. Зі свого місця мій батько може фотографувати мої мешти лише знизу, тоді підошви дивитимуться уперед, до дверей. Татові не залишається нічого іншого, навіть якби він хотів, бо ноги у мене ще занадто короткі. Я знімаю з плечей ліпнину. Бабуся обнімає мене і знову притискає мені ліпнину до шиї. І тримає її міцно своєю прозорою рукою. Мама диригує батьком, махаючи своєю спицею, аж поки він не починає рахувати у зворотному порядку – три, два, а на цифрі один натискає на кнопку. Після цього мама запихає в'язальну спицю собі у волосся і знімає ліпнину з наших плечей. А Роберт знову вилазить на стілець і повертає ліпнину на місце.

ЧИ МАЄШ ТИ ДИТИНУ У ВІДНІ

Я вже кілька місяців був удома, де ніхто не знав, що мені довелося пережити. І ніхто про це не питав. Розповідати можна тільки тоді, коли того, кому ти розповідаєш, це справді цікавить. Я радів, що ніхто ні про що мене не питав, але водночас мене це ображало. Дідусь обов'язково запитав би мене про щось. Але він помер два роки тому. Влітку, після мого третього дня Перемоги, він помер від нервового виснаження і, на відміну від мене, так і залишився серед мерців.

Одного вечора до нас прийшов сусід, пан Карп, він приніс позичені напередодні вассерваги. Коли побачив мене, остовпів. Я подякував йому за його жовті шкіряні гамаші і збрехав, що вони гріли мене у таборі. А потім розповів, що завдяки їм мені пощастило, бо я знайшов на базарі десять рублів. Від збудження зіниці пана Карпа бігали, ніби вишневі кісточки. Він склав руки, погладжував себе долонями, часто кліпав і сказав: