Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Коли вже так пізно, то ніколи не відомо, що трапиться з тобою в таборі. Троє сторожових псів загавкали. Вартовий вибив мені рушницею з рук мою в'язанку. Гілки лежали на землі, моє пальто з оксамитовими торочками – під ними. Пси понюхали гілки, а потім пальто. А найсильніший, мабуть, головний пес потягнув пальто зубами, ніби труп, через півподвір'я до центрального майданчика, на якому відбувалася перекличка. Я пішов за ним, і мені навіть вдалося врятувати пальто, але тільки після того, як пес випустив тканину з пащі.

Через два дні повз мене проїхав візок із хлібом. І на білому рядні я побачив нову мітлу, зроблену з руків'я лопати і моїх ялинових гілок. Через три дні було Різдво – це слово приносить у кімнату зелені ялинкові гілки. Але у мене у валізі залишилися тільки подерті зелені вовняні рукавиці від тітки Фінні. Адвокат Пауль Ґаст уже два тижні працював машиністом на фабриці. Я попросив його роздобути дріт. Він приніс мені жменю дротиків завдовжки з долоню, зв'язаних дротом з одного кінця, ніби пензлик. Я зробив із них дротяне дерево, на нього вбрав рукавицю і прив'язав її зелені пальці якомога міцніше до дротів, ніби ялинкові голочки до гілок.

Різдвяна ялинка стояла на столику під годинником із зозулею. Адвокат Пауль Ґаст повісив на неї дві брунатні хлібні кульки. Я тоді не запитав сам себе, чому він обрав для прикрашання саме хліб, я був переконаний, що наступного дня він його з'їсть, бо коли він робив із хліба кульки, він розповідав про свій дім.

У нашій гімназії в Обервішау перед Різдвом щоранку до початку уроків запалювали свічки на різдвяному вінку. Він висів над кафедрою. Наш учитель географії називався Леоніда і був повністю лисим. Свічки горіли, а ми співали: oh Tannenbaum, oh Tannenbaum, wie grün sind deine Blä… [1]1
  Одна з найвідоміших німецьких різдвяних пісень, текст якої відомий ще з XVI століття.


[Закрыть]І тут ми раптово обривали спів, бо Леоніда верещав:

– Ау!

На його лисину капав рожевий віск. Леоніда кричав:

– Гасіть свічки!

Він вистрибував на стільчик і витягав із кишені бляшаний складний ножик у формі карпа.

– Іди сюди! – верещав Леоніда, відкривав ножа і нахилявся.

Я зішкрябував йому з лисини віск. І жодного разу не порізав його. Але щойно я сідав назад на своє місце, він прибігав до мене і вліплював мені ляпаса по щоці. А коли я хотів витерти сльози з очей, він верещав: – Руки за спину!

10 РУБЛІВ

Беа Цакель дістала для мене у Тура Прікуліча пропуск на базар. Голодному не можна розповідати про можливість вийти на волю. І я нікому про це не казав. Я взяв свою пошивку та шкіряні гамаші пана Карпа, бо як завжди йшлося про обмінні оборудки з калоріями. Об 11-й я вирушив, тобто ми вирушили, ми з моїм голодом.

Надворі було ще пасмурно після дощу. Посеред болота стояли продавці, які тримали в руках іржаві гвинти та шестерні, а біля них – жінки з поморщеною шкірою, які пропонували бляшаний посуд і синьку для побілки. Довкола фарби були сині калюжі. А поряд із ними лежали гірками цукор і сіль, сушені сливи, кукурудзяна мука, просо, перловка і горох. І навіть кукурудзяний пляцок із пюре з цукрових буряків на зелених листках редьки. Беззубі жінки з жирним квасним молоком у бляшаних каністрах і одноногий хлопець із палицею і повним відром води, підсолодженої малиновим сиропом. Довкола бігали рухливі хлопці з погнутими ножами, виделками і вудками. У коробках з-під американських консервів блищали сріблясті рибки, ніби живі шпильки.

Я пропихався крізь тлум зі своїми шкіряними гамашами в руках. Біля одного чоловіка у військовій формі, з залисинами на голові і з великим вибором орденів на грудях, лежали дві книжки, одна про мексиканський вулкан Попокатепетль, а інша з двома великими блохами на обкладинці. Я погортав блошину книжку, бо у ній було багато малюнків. Дві блохи на качелях, а поряд – рука дресирувальника з крихітною нагайкою; блоха на бильці крісла-гойдалки; блоха, запряжена у весільну бричку у вигляді горіхової шкаралупи; груди хлопчика з двома блохами між пиптиками грудей, а донизу, до пупка, тягнуться дві симетричні доріжки з блошиних укусів, обидві доріжки мають однакову довжину.

Чоловік у військовій формі взяв у мене з рук гамаші й приклав до своїх грудей, потім до плечей. Я показав йому, що вони призначені для ніг. Він зареготав якимось утробним сміхом, так іноді сміявся Тур Прікуліч під час переклички, такі звуки видають також великі індики. Його верхня губа постійно зачіпалася за уламок зуба. Продавець, який стояв поряд, підійшов ближче і потер у пальцях шкіряні шнурівки моїх гамашів. Потім долучився ще один, із ножами, він порозпихав свій товар по кишенях і приклав собі гамаші праворуч і ліворуч до обох стегон, потім до сідниць, при цьому він поплескував себе по заду, кривляючись, ніби клоун. А вбраний у військову форму з поламаним зубом при цьому імітував ротом пердіння. Потім підійшов іще один, із закутаним горлом і без ноги. Опираючись на косу, він підчепив своєю палицею гамашу і кинув її у повітря. Я побіг слідом і зловив її. А на кілька метрів далі приземлилася моя друга гамаша. А коли я нахилився за другою, то у болоті лежала ще і зім'ята грошова купюра.

Я подумав, що її хтось загубив, і сподівався, що наразі ще не спохопився. Або, можливо, власник уже шукає свої гроші, або ж вони випали у когось із цієї банди, поки вони потішалися наді мною, або навіть і щойно, коли я нахилився, можливо, власник навіть бачить гроші і спостерігає за моїми діями зараз. Товариство продовжувало сміятися з мене і моїх гамаш, а я вже затиснув гроші в кулаці.

Треба було терміново зникнути, і я затесався у натовп. Я затиснув шкіряні гамаші під пахвою і розгладив гроші. То були 10 рублів.

10 рублів були справжнім багатством. Не рахувати, а їсти, – подумав я собі, – а все, що я не зможу з'їсти, сховаю у пошивку. У мене вже не було часу на мої шкіряні гамаші, цей нікому не потрібний товар із іншої планети тільки привертав до мене увагу. Я випустив їх з-під пахви на землю і, ніби срібляста риба, побіг разом зі своїми 10 рублями в протилежний бік.

У горлі в мене пересохло, на тілі виступив піт страху, я купив собі за 2 рублі дві склянки червоної води з малиновим сиропом і випив залпом обидві. Потім купив два шматки кукурудзяного пляцка з пюре з цукрових буряків і з'їв разом із листям редьки, воно було гірке і, мабуть, дуже корисне для шлунка, як ліки. Тоді купив чотири налисники з сиром. Два запакував у пошивку, а два з'їв відразу. Далі випив цілий глечик квасного молока. Я купив ще два шматки пляцка із соняшнику і з'їв обидва. Потім я знову побачив одноногого хлопця і випив ще одну склянку води з малиновим сиропом. А тоді перерахував свої гроші. 1 рубль і 6 копійок. Цього не вистачить навіть на цукор, і на сіль також ні. Жінка із сушеними сливами уважно стежила, як я рахую, водила за мною своїми очима – одне око було темне, а інше зовсім біле, без зіниці, ніби квасолина. Я показав їй гроші у руці. Вона відіпхнула мою долоню, сказала: «Ні» і замахала руками так, як проганяють набридливих мух. Я стояв на місці як укопаний і продовжував показувати їй свої гроші. Я тремтів і хрестився і бурмотів, як під час молитви:

– Отче наш, допоможи мені з цією проклятою Богом черепахою. Введи її у спокусу і визволи мене від цього зла, – бурмотів я і думав про холодну святість Фені, а у кінці молитви проказав тверде й однозначне АМІНЬ, щоб завершити своє прохання відповідною формальністю. Жінка була зворушена і втупилася у мене своїм оком-квасолиною. Тоді вона взяла мої гроші і наповнила мені стару зелену шапку сушеними сливами. Половину з того я висипав собі у пошивку, решту – у шапку-вушанку, щоб з'їсти відразу. А коли я доїв усі сливи з шапки, то з'їв і два куплені попередньо налисники. У пошивці залишилося тільки трохи слив.

Теплий вітер шелестів листям акацій, болото сохло й облущувалося довкола калюж, ніби довкола сірих горнят. На стежці, яка вела до табору, поряд із дорогою, ходила по колу прив'язана коза. Її шия була натерта, бо вона постійно тягнула за шнурок. Він був уже стільки разів обмотаний довкола палиці, що вона більше не досягала до трави. Її погляд був зеленооким і таким самим подовгастим, як у Беа Цакель, і було у ньому щось від мучеництва Фені. Вона хотіла піти за мною. Я згадав тих синіх, замерзлих і розрубаних поздовж кіз, яких ми спалили у вагоні для худоби дорогою сюди. Я пройшов тільки половину дороги, а вже доволі пізно, і мені ще доведеться пройти через охорону зі своїми сливами у шапці. Щоб вартові не забрали їх у мене, я з'їв усі. Крізь гілки тополь за селом уже було видно охолоджувальну башту фабрики. Чотирикутне сонце над його білою хмарою раптом вскочило мені до рота. Моє горло ніби замурували, я марно намагався вхопити повітря. Шлунок болів, кишки бунтували й оберталися, ніби криві шаблі. Мої очі закотилися, й охолоджувальна башта почала обертатися довкола своєї осі. Вантажівка посеред вулиці раптом злетіла у повітря. На дорозі три пси раптом спливлися в одне зображення. Мене вивернуло на дерево, і було страшенно шкода всієї дорогої їжі, яку я тепер вивергав із себе і плакав.

І ось все з'їдене вже лежало під шовковицею і блищало.

Все, все, все.

Я сперся головою об стовбур і дивився на дрібно пережовану блискучу масу так, ніби очима міг знову з'їсти її. Потім я пройшов крізь перший вартовий пост, овіяний вітром, з порожньою пошивкою і порожнім шлунком. Такий самий, як і раніше. Тільки без шкіряних гамаш, гамаш життя. Вартові спльовували соняшникове насіння униз зі своєї вежі, і лушпиння літало у повітрі, ніби мухи. Порожнеча у мені була жовчно-гіркою, мені було погано. Але уже перші кроки по табірному подвір'ю змусили мене подумати про те, чи у їдальні ще залишилася овочева зупа. Та їдальню вже було зачинено. І у такт постукування своїх дерев'яних черевиків я сказав собі:

– Є мадонна з її білою хмаркою довкола голови. Є моя лопата і є місце у бараку, і ще є проміжок поміж голодом та здиханням. Я мушу тільки знайти цей проміжок, бо їжа сильніша за мене. Холодна обмежувальна святість Фені думає правильно. Вона справедлива, коли виділяє мені порцію їжі. Навіщо мені ходити на базар, табір тримає мене зачиненим для мого ж добра. Наді мною можна сміятися тільки там, де я не на своєму місці. А в таборі я на місці, вартовий уранці впізнав мене і помахав мені рукою, щоб я ішов до воріт. А пес біля нього залишився лежати на своєму прогрітому асфальті, він теж мене знає. І майданчик для перекличок знає мене, дорогу до свого барака я знайду із заплющеними очима. Мені не потрібні відгули, у мене є табір, і табір має мене. Мені потрібні тільки мої нари, хліб від Фєні і моя бляшана миска. Навіть Лео Ауберґ мені не потрібен.

ПРО ЯНГОЛА ГОЛОДУ

Голод – це предмет.

Янгол проник у мозок.

Янгол голоду не думає. Він думає правильно.

Він завжди присутній.

Він знає мої можливості і знає свій напрямок.

Він знає, звідки я родом, і знає, як він діє на мене.

Він знав ще до того, як зустрів мене, і знає моє майбутнє.

Він проникає в усі капіляри, як ртуть, і залишається там назавжди. Солодкий смак у роті. Повітря стискає шлунок і груди. Страх – це занадто багато.

Все стало легким.

Янгол голоду з відкритими очима рухається тільки в один бік. Він ходить колами, все ближче і ближче, він балансує на гойдалці дихання. Він знає, де у мозку міститься туга за домом, а у повітрі – глухі кути.

Янгол повітря з відкритим голодом рухається в інший бік.

Він шепоче собі і мені у вухо: там, де навантажують, можуть і розвантажити. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. Бо його самого обмануть.

Він знає, що таке власний хліб і хліб зі щоки, він посилає попереду себе білого зайця.

Він каже, що скоро повернеться, а сам нікуди не йде.

Коли він приходить, це відчувається відразу.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Голод – це предмет.

ЛАТИНСЬКІ ТАЄМНИЦІ

Після того як ми з'їли свої порції в їдальні, треба відсунути дерев'яні столи і лавки до стіни. Іноді нам дозволяють по суботах потанцювати до за п'ятнадцять дванадцята. А потім ми знову все прибираємо. Рівно о дванадцятій із радіорупора звучить радянський гімн і кожен повинен поспішати у свій барак. По суботах вартові здебільшого у хорошому настрої від самогонки з цукрового буряку, тож недовго нарватися на кулю. Якщо у неділю вранці когось знаходять у дворі, це називається спробою втечі. А те, що насправді він поспішав до туалету в самих лише підштаниках, бо його вичищений від усього кишківник не міг уже перетравлювати навіть овочевої зупи, не вважається виправданням. Але навіть попри це ми іноді танцюємо танго суботніми вечорами у їдальні. Коли ти танцюєш, то живеш на кінчиках пальців, як мадонна місячного сяйва у кафе «Мартіні» з того світу, звідки ти прибув. У танцювальній залі з гірляндами і лампами, з вечірніми сукнями, брошками, краватками, мереживними хустинками і запонками. Моя мама з двома локонами, закрученими у спіралі, з піднятим догори у кокон волоссям, схожим на кошичок із виноградної лози, танцює у світло-брунатних сандалях на високих обцасах із тоненькими ремінцями, схожими на шматочки шкіри, коли чистять грушку. Вона вбрана у зелену атласну сукню, а точно на тому місці, де серце, у неї брошка з чотирма смарагдами, ніби квітка конюшини. А мій батько вбраний у костюм пісочно-сірого кольору з білою мереживною хустинкою у кишені маринарки і білою гвоздикою у петлиці.

А я танцюю як депортований і ношу вошей у своїй фуфайці і смердючі онучі у ґумових калошах, і мені крутиться в голові, коли я згадую про танцювальну залу вдома, і від того, що у мене порожньо в шлунку. Я танцюю з однією із двох Ціррі, з Ціррі Каунц, у неї на руках шовковисті волосинки. Інша, у якої родимка завбільшки з оливку на безіменному пальці, називається Ціррі Вандшнайдер. Ціррі Каунц під час танцю переконує мене, що вона приїхала з Кастенгольца, а не як усі, з Вурмльоха. І що її мама виросла в Аґнетельні, а батько у Волькендорфі. Що її батьки переїхали до Кастенгольца ще до її народження, бо батько купив там великий виноградник.

– Ще є село, яке називається Ліблінґ, – кажу я їй. – І місто Ґросшам [2]2
  Усі топоніми – Кастенгольц, Вурмльох, Волькендорф, Ліблінґ, Ґросшам – мають прозору етимологію. Kastenholz – у перекладі з нім. дерев'яні бруски. Wurmloch – яма з хробаками. Wolkendorf – село хмар. Liebling – коханий, кохана. Grossscham – великий сором.


[Закрыть], але не у Семигороді, а у Банаті.

– Про Банат я нічого не знаю, – відповідає Цірі. – Не орієнтуюся там взагалі.

– Я теж не орієнтуюся, – кажу я і повертаюся довкола неї у своїй просяклій потом фуфайці. Її просякла потом фуфайка теж обертається довкола мене. Вся їдальня обертається. Марно намагатися зрозуміти хоча б щось, коли все довкола кружляє.

– Дерев'яні будинки за табором теж не обов'язково розуміти, – кажу я. – Вони називаються фінськими будиночками, але живуть у них російськомовні українці.

Після паузи починається танго. Я танцюю з іншою Ціррі. Наша співачка Лоні Міх стоїть на півкроку перед музикантами. Коли звучить палома, вона робить ще крок уперед, бо хоче мати цю пісню тільки для себе. Руки і ноги у неї нерухомі, очі вона зводить догори, головою хитає. Її зоб тремтить, голос стає хрипким, як звук глибоководного джерела:

 
Корабель опинився на дні,
І з собою потягне він нас.
Всі на світі матроси сумні,
Всім приходить прощатися час.
Кінець усьому настає,
З'являється біда.
Нікого вже не віддає
Жорстока та вода.
 

Коли танцюють палому як слід, усі повинні мовчати. Тут кожен втрачає дар мови і думає тільки про те, про що повинен, навіть якщо думається йому через силу. Тоді кожен несе перед собою свою тугу, ніби важку скриню. Ціррі збивається з ритму, і я міцно притискаю руку їй до спини, аж поки вона не починає знову рухатися як слід. Вона відвернула від мене голову, щоб я не бачив її обличчя. Її спина тремтить, я відчуваю, як вона плаче. Її шморгання досить гучне, я мовчу. А що я міг би сказати крім того, щоб вона перестала плакати?!

Оскільки без пальців неможливо танцювати, Труді Пелікан сидить на лавці, а я сідаю до неї. Вона відморозила пальці ще першої зими. А влітку їх потрощила бричка з вапном. Восени їй їх ампутували, бо бактерії проникли під пов'язку. Відтоді Труді Пелікан ходить на п'ятках, схиляє плечі вперед, а сама відхиляється назад. Від цього її спина стає круглою, а руки штивніють, мов руків'я від лопати. Оскільки тепер вона не може працювати ні на будові, ні на фабриці, ні в гаражі, то починаючи від другої табірної зими вона допомагає у медпункті.

Ми кажемо на медпункт, що це просто кімната для помирання. Труді Пелікан говорить:

– Ми не маємо нічого, щоб допомогти хворим. Хіба що іхтіол для натирання.

Фельдшерка-росіянка вважає, що німці помирають хвилями. Зимова хвиля найбільша. Літня іде відразу за нею за кількістю епідемій. Восени дозріває тютюн, тоді починається осіння хвиля. Вони отруюються тютюновою самогонкою, яка ще дешевша за вугільну. А різати собі вени склом немає сенсу, так само як намагатися відрубати собі ногу або руку.

– Так само марно, але ще важче, – каже Труді Пелікан, – битися головою об стіну, поки не впадеш замертво.

Більшість людей у таборі ти знаєш тільки в обличчя. З перекличок, з їдальні. Я знав, що багатьох більше немає. Але якщо вони не померли на моїх очах, я не вважав їх покійними. Я уникав питання, де вони тепер. Якщо ти постійно бачиш, як хтось помирає у тебе на очах і випереджає у цьому помиранні тебе самого, твій страх росте. А з часом цей страх стає всесильним і надзвичайно схожим до байдужості. Бо інакше, як примусити себе діяти оперативно, коли знаходиш мерця. Треба якомога швидше роздягнути його, поки він ще не застиг і поки ніхто інший не присвоїв собі одяг. Треба забрати з-під подушки його заощаджений хліб, поки цього не зробив хтось замість тебе. Усе це – наша метода скорботи. Коли за мерцем прийдуть до барака, для табірного керівництва не повинно залишитися нічого, крім самого тіла.

Якщо мрець не був твоїм другом, то для тебе його смерть корисна. Забирати у мерця не соромно, бо якби ти опинився на його місці, він зробив би те саме, і ти б йому це дозволив. Табір – це вкрай практичний світ. Ти не можеш собі дозволити сорому і страху. Ти живеш у стані стабільної байдужості, можливо, боягузливої задоволеності. Це не має нічого спільного із злорадством. Мені здається, що чим менше ти боїшся мертвих, тим сильніше тримаєшся за життя. І тим сильніше піддаєшся ілюзіям. Переконуєш себе, що тих, кого бракує, просто перевели до іншого табору. Те, що ти знаєш, не рахується, віриш ти все одно у протилежне до того, про що знаєш. Зникання, як і хлібна справедливість, знає лише теперішній час, але воно не несе в собі насильства. Воно діє чітко і виважено.

 
Під батьківською хатою липа цвіте,
Під батьківською хатою лавка моя.
Якщо доля мене знов сюди приведе,
Назавжди залишуся тут я.
 

Так співає наша співачка Лоні Міх, і на чолі у неї виступають краплі поту. А Цитра-Ломмер тримає на колінах свій інструмент, на пальці у нього – металевий перстень. Після кожного рядка він відщипує від струни м'яке відлуння і підспівує. А Ковач Антон кілька разів пересуває свій барабан уперед, аж поки не опиняється на такій відстані від Лоні, що може зачепити її обличчя паличками. Пари танцюють під спів і похитуються, наступаючи одне одному на ноги, ніби птахи, які сідають на землю, коли дує сильний вітер. Труді Пелікан каже, що ми все-одно не можемо більше ходити, ми можемо тільки танцювати, ми перетворилися на товсті шматки вати, у яких коливається вода і стукотять кістки, але їхній звук слабший за удари барабана. Причинами цього вона називає мені свої латинські таємниці з медпункту.

Поліартрит. Міокардит. Дерматит. Гепатит. Енцефаліт. Пелаґра. Дистрофія з викривленим ротом, яку називали Обличчям мертвої мавпи. Дистрофія з негнучкими холодними руками, яку називали Пазурами когута. Деменція. Правець. Тиф. Екзема. Ішіас. Туберкульоз. Дизентерія з кров'ю у калі, фурункули, пухлини, атрофія, сухість шкіри і сверблячка, запалення ясен, випадіння зубів та гниття зубів. Про відмороження Труді Пелікан не згадує. Як і про відмороження частин обличчя, шкіра на яких стає кольору цегли з білими плямами, ці плями темнішають у перші дні весни і стають темно-брунатними, такими, якими зараз є обличчя тих, хто танцює. А оскільки я нічого не кажу і ні про що не питаю, Труді Пелікан міцно хапає мене за лікоть і каже:

– Лео, я говорю серйозно, не помирай взимку.

А барабанщик співає з Лоні на два голоси:

 
Моряк, забудь про мрії,
Не думай про домівку…
 

Труді говорить крізь пісню, що мерців узимку складають на вулиці, на задньому дворі, закидають снігом і так залишають на кілька ночей, щоб вони остаточно задубіли. А гробарі страшенно ліниві і не хочуть копати могили, тому розрубують труп на шматки і риють лише невеличку дірку.

Я уважно слухав Труді Пелікан і відчуваю, що у мені є потроху від кожної з її латинських таємниць. Музика додає смерті сміливості, і тепер вона може хитатися в ритм разом із усіма.

Я тікаю від музики у свій барак. На сторожових вежах по обидва боки алеї, яка веде до табору, стоять вартові, невеличкі і застиглі, ніби вони впали з Місяця. З ліхтарів на вежах ллється молоко, зі сторожки на вході до табору у двір долинає сміх, там знову п'ють самогон із цукрових буряків. А на центральній алеї табору сидить вартовий пес. Його очі світяться зеленим, а між передніми лапами у нього лежить кістка. Мені здається, що це куряча кістка, і я заздрю псові. Він це відчуває і гарчить. Я мушу сказати щось, аби він не скочив на мене, і я кажу:

– Ваня.

Він точно називається якось по-іншому, але дивиться на мене так, ніби і сам міг би назвати моє ім'я, якби захотів. Я мушу втекти геть, перш ніж він зробить це, я роблю великі кроки і кілька разів обертаюся, дивлячись, чи не йде він за мною. Коли я вже доходжу до дверей барака, то бачу, що він і досі не взявся за свою кістку. Пес продовжує дивитися вслід мені або ж моєму голосові і слову «Ваня». У вартового пса теж буває так, що свідомість залишає його, а потім вертається назад. А самотність така ж, як і він. Можливо, російська самотність називається Ваня.

Я лізу на свої нари просто в одязі, як був. Нічник, як завжди, світиться над дерев'яним столом. І як завжди, коли я не можу заснути, дивлюся на пічну трубу з її чорними складками і колінами, на два залізні тягарці годинника з зозулею. Але потім я бачу себе у дитинстві.

Я стою біля дверей веранди свого дому, моє волосся – це чорні кучері, і я не досягаю ще навіть до клямки. У руках у мене м'яка іграшка – брунатний пес. Його звати Мопі. На відкритих дерев'яних сходах – мої батьки, вони повернулися з міста. Мама обгорнула ланцюжок своєї червоної торбинки довкола руки, щоб він не дзеленчав під час піднімання сходами. У батька в руках білий солом'яний капелюх. Він заходить до кімнати. Мама зупиняється, відкидає мені волосся з чола, забирає у мене іграшку. Вона кладе іграшку на стіл на веранді, дзеленчить ланцюжок на її сумці, і я кажу:

– Віддай мені Мопі, бо без нього я занадто самотній.

Вона сміється:

– Але ж у тебе є я.

Я кажу:

– Але ти можеш померти, а Мопі – ні.

Із ледь чутного сопіння занадто слабких, які більше не можуть танцювати, я чую свій дитячий голос. Він такий оксамитовий, що мені аж страшно. КУШЕЛЬТІР німецькою означає М'ЯКА ІГРАШКА – що за слово для тваринки з тканини, напханої тирсою. А тут, у таборі, ти знаєш тільки КУШЕН, як німці називають перелякане мовчання. А російською є КУШАТЬ. Але я не хочу зараз думати ще й про їжу. Я поринаю в сон і починаю перегляд сновидінь.

Я їхав верхи на білій свині по небу додому. З повітря, згори, землю можна добре роздивитися, всі контури співпадають, вони навіть оточені парканами. Але посередині окремих країн то тут, то там стоять якісь нічийні валізи, а поміж ними блукають нічийні вівці. У них на шиях висять ялинкові шишки, які дзвенять, ніби дзвіночки. Я кажу:

– Це великий сарай із валізами, або великий вокзал із вівцями. Там ніхто більше не живе, куди мені тепер податися.

Янгол голоду дивиться на мене з неба і каже:

– Їдь назад.

Я відповідаю:

– Але ж тоді я помру.

– Якщо ти помреш, я пофарбую все на помаранчеве, і це не буде боляче, – відповідає він.

І я повертаюся, а він дотримує слова. Поки я помираю, небо над усіма вартовими вежами забарвлюється у помаранчевий колір, і мені зовсім не боляче.

А потім я прокидаюся і витираю собі пошивкою від подушки куточки вуст. Бо туди найчастіше приповзають уночі плюскви.

ШЛАКОБЛОКИ

Шлакоблоки – це квадратні блоки зі шлаків, цементу і вапняного розчину. Їх розмішують у бетономішалках, а пресують ручним пресом. Цеглярня була розташована за коксохімічним заводом, по інший бік ями, біля териконів. Там було достатньо місця, щоб висушувати тисячі свіжозроблених шлакоблоків. Вони лежали, викладені тісними рядами, ніби гробівці на військовому цвинтарі. У тих місцях, де були ями або пагорби, ці ряди теж ставали нерівними. А крім того, кожен клав свій камінь трохи по-іншому, ніж його попередник чи наступник. Шлакоблоки носили у руках, поклавши їх на спеціальні дощечки. Від постійного носіння вологих каменів дощечки набрякали і вкривалися тріщинами та дірками.

Перенесення було тривалим актом балансування на сорокаметровому шляху від преса до місця сушки. І від того, що кожен балансував по-іншому, ряди виходили кривими. А дорога змінювалася після кожного покладеного каменя, просувалася трохи вперед, назад або до середини, через те що той чи інший камінь доводилося заміняти, або ж залишалося невикористаним місце у вчора покладеному ряду.

Свіжопресований шлакоблок важив десять кілограмів і був зернистий, як мокрий пісок. Потрібно було нести дошку поперед себе, як у танці, координувати рухи язика, плечей, ліктів, сідниць, живота і колін із рухами пальців. Ці десять кілограмів ще не стали каменем, вони не повинні були зауважити, що їх несуть. Їх треба було перехитрувати, рівномірно погойдувати, щоб вони не хиталися і не впали надто різко з дощечки на землю для сушки. Їх треба було класти на землю швидко, але водночас плавно, одним-єдиним рухом, щоб вони переміщалися на землю з єдиним гладеньким переляком, без зайвого струсу. Потрібно було присісти, пружинячи колінами, відстовбурчити лікті, як крила, і з максимальною точністю дати шлакоблоку зіслизнути на землю. Тільки так можна було розмістити його якомога ближче до сусіднього, але при цьому не пошкодити ні його грані, ні грані сусіднього каменя. Достатньо було одного неправильного руху в цьому танці, і блок перетворювався на безформну купу, схожу на купу лайна.

Від перенесення, а особливо від опускання шлакоблока на землю напружувалося навіть обличчя. Язик треба було висунути під прямим кутом, а очі вибалушити. А якщо покласти камінь як слід не вдавалося, то навіть не було як вилаятися. Після кожної зміни зі шлакоблоками наші очі і губи від постійного напруження ставали чотирикутними, як самі ці блоки. І тут знову входив у гру цемент. Він намагався втекти, злітав у повітря. До нас, до бетономішалки, до преса прилипало більше цементу, ніж до блоків. Під час пресування першою у прес клали дощечку. Потім лопатою накладали на неї суміш і притискали, аж поки готовий камінь разом із дощечкою не вискакував назовні. Тоді треба було обома руками братися за дощечку і нести її, танцюючи і балансуючи, аж до місця сушки.

Шлакоблоки виготовляли день і ніч. Вранці прес був ще прохолодним, ноги легкими, а на місце сушки не світило сонце. Але над териконами воно вже стояло високо. Найгіршою була обідня спека. Ноги збивалися з ритму ходи, у литках болісно відчувався кожен нерв, коліна тремтіли. Пальці німіли. Вже більше неможливо було витягати назовні язик, кидаючи камінь на землю. Було багато браку і багато ударів по спині. Увечері прожектор освітлював цю сцену. Бетономішалка і прес стояли у яскравому світлі, ніби закутані в хутра, а довкола них кружляли метелики. Вони летіли не лише на світло, їх приваблював і вологий запах бетонної суміші. Метелики сідали на шлакоблоки і присмоктувалися до них своїми хоботками, приклеювалися лапками. Вони сідали і на камінь, який ти саме ніс, відволікаючи від балансування. Ти бачив волосинки на їхніх голівках, кільця, які прикрашали їхні черевця, чув шурхіт їхніх крил, і здавалося, що камінь оживає. Іноді прилітали двоє-троє одночасно і сідали на шлакоблок, і тоді здавалося, що вони вилупилися зсередини цього каменя. Так ніби волога суміш на дощечці складалася не із шлаків, цементу і вапна, а із спресованих у куб личинок, що з них вилітають метелики. Вони дозволяли носити себе від преса до сушки, зі світла прожекторів у таємничу тінь. Ці тіні були нерівними і небезпечними, вони викривлювали контури блоків і порушували рівновагу рядів. Блок на дошці сам уже не знав, як він виглядає. Ти втрачав певність, бо не мав права переплутати реальні контури блока з контурами тіні. Від терикона навпроти також падали відблиски. Вони загоралися то тут, то там численними жовтими очима, ніби нічні тварини, які продукують власне світло, щоб освітлювати або спалювати своє безсоння. Гарячі очі терикона гостро пахли сіркою.

Під ранок надходила прохолода, небо ставало схожим на матове скло. Ноги легшали, принаймні так здавалося, бо наближалася перезмінка і хотілося забути, наскільки ти втомлений. Прожектор теж був утомлений, його поволі перемагало денне світло, і він бліднув на очах. На наш несправжній військовий цвинтар опускалося синє світло, рівномірно на всі ряди каменів. Над усім запановувала спокійна справедливість, єдина, яка була можливою тут.

Шлакоблокам було добре, а наші мерці не мали ні рядів, ні каменів. Про це не можна було думати, бо інакше наступного дня не зможеш ні танцювати, ні балансувати. Достатньо було зовсім трохи подумати про це, і знову було багато браку і багато ударів по спині.

ФЛАКОН-ОПТИМІСТ І ФЛАКОН-СКЕПТИК

Це вже було о порі шкіри і кісток, вічності імені овочевої зупи. Капуста щоранку після прокидання, капуста увечері після переклички. Німецькою КАПУСТА буде «краут» – зелень, але російська капустяна зупа часто означає, що у ній немає нічого зеленого. Якщо абстрагуватися від російської і від зупи, то слово «капуста» складається з двох речей, між якими немає нічого спільного, окрім самого цього слова. КАП румунською означає голова, ПУСТА – це угорською низина. А якщо думати про все це німецькою, то табір – це щось настільки ж російське, як і капустяна зупа. Завдяки таким дурницям можна демонструвати власну ерудованість. Але розділене навпіл слово КАПУСТА не надається на слово голоду. Слова голоду – це географічна карта, замість назв окремих країн можна перелічувати собі подумки назви страв. Весільний борщ, м'ясний фарш, реберця, свинячі ніжки, заяча печеня, печінкові кнедлі, окіст косулі, маринований заєць і т. д.

Кожне слово голоду – це назва страви, зображення якої тут же постає перед очима, а в роті відчувається її смак. Слова голоду, вони ж слова їжі, годують фантазію. Вони їдять себе самі, і їм смакує. З ними не будеш ситий, але принаймні перебуваєш недалеко від їжі. Кожен хронічно голодний має власні улюблені страви, рідкісні або ж, навпаки, частовживані і постійно повторювані назви страв. Кожному найкраще смакує інше слово, що позначає певну страву. Так само, як і капуста, лобода не могла бути словом голоду, бо її справді їли. Змушені були їсти.