Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Половину літа я був біля цементу і був телятком у Швеції, я приходив після денної чи нічної зміни і бавився подумки у готель. Іноді мені було смішно від цього. Іноді ГОТЕЛЬ завалювався сам у собі, тобто у мені, і від цього на очі виступали сльози. Я хотів випростатися, але більше не міг. Чортове слово ГОТЕЛЬ. Усі п'ять років ми жили зовсім не там – на ПЕРЕКЛИЧЦІ.

ДЕРЕВО І ВАТА

Було два види взуття: ґумові калоші, тобто взуття розкішне. Або дерев'яні черевики, які були катастрофою, у них тільки підошва була з дерева – дощечка завтовшки з два пальці. А верхню частину робили із сірої ряднини, обв'язаної вузенькою шкіряною смужкою. Вздовж цієї шкіряної смужки тканина була прибита до підошви цвяхами. Оскільки ряднина була занадто тонкою для цвяхів, вона постійно рвалася, починаючи з п'яток. Дерев'яні черевики були високими, з дірками для шнурівок, але самих шнурівок до них не додавалося. Тому у дірки пропихали тоненький дріт, який закручувався на кінцях. У місцях, де були дірки на шнурівки, тканина також рвалася уже через декілька днів.

У дерев'яних черевиках неможливо зігнути пальці. Тоді не піднімаєш ступні від землі, а просто пересовуєш ноги. Від такого совгання ноги дерев'яніють. Коли тканина на дерев'яних черевиках рвалася на п'ятках, наставало полегшення, бо пальці ніг трохи вивільнялися, тож можна було хоча б трохи згинати коліна.

Дерев'яні черевики всі були на одну ногу, правий не відрізнявся від лівого, розмірів існувало лише три – крихітний, велетенський і лише зрідка – середній. У кімнаті з білизною треба було вибрати собі серед гори дощечок зі шматками парусини два черевики одного розміру. Беа Цакель, коханка Тура Прікуліча, панувала над нашим одягом. Декому вона допомагала порпатися у черевиках, щоб знайти міцно зшиту пару. А іншим лише дозволяла шукати самостійно, а сама просто підсувала стілець ближче до купи і пильнувала, щоб нічого не вкрали. Сама вона носила хороші шкіряні черевики, а коли було дуже холодно – валянки. Коли треба було перейти через бруд, вона одягала на валянки ґумові калоші.

Згідно з планом табірного керівництва дерев'яні черевики мали б витримувати півроку. Але вже через три-чотири дні тканина на п'ятках була подертою. Кожен намагався роздобути собі ґумові калоші, вдаючись до різних обмінних оборудок. Калоші були еластичними й легкими і всього лише на ширину долоні більшими за розмір ступні. Тож залишалося достатньо місця, аби намотувати одна на одну кілька онуч, які ми носили замість шкарпеток. А щоб під час ходи калоші не спадали, ми примотували їх до ноги шматком дроту, який закручували зверху, над стопою. У місці розміщення дротяного вузла нога завжди натиралася до крові. А на рані шкіра обморожувалася найшвидше. Як дерев'яні черевики, так і калоші протягом усієї зими примерзали до онуч. А онучі – до шкіри. У ґумових калошах було значно холодніше, ніж у дерев'яних черевиках, але зате вони витримували довше, іноді по кілька місяців.

Робочий одяг, а іншого не було, отже, табірний одяг, уніформу для інтернованих, розподіляли раз на півроку. Жіноче і чоловіче вбрання нічим не відрізнялося. Окрім дерев'яних черевиків і ґумових калош, до робочого одягу належали спідня білизна, ватник, робочі рукавиці, онучі, постіль, рушник і обрубок мила, яке різко пахло содою. Шкіра від нього пекла, а до ран цим милом краще було не торкатися.

Спідня білизна була з небіленого полотна: одні довгі підштаники зі шнурівками на кісточках і на животі, одні короткі підштаники також із зав'язками, одна сорочка зі шнурівками, і все це разом слугувало як денним, так і нічним, як спіднім, так і верхнім, як зимовим, так і літнім одягом.

Ватник називався фуфайкою, пошитий із теплої товстої тканини, як для ковдри, усередині якої вата збивалася клубками. Штани до фуфайки були із широким ременем угорі, розрахованим на грубий живіт, а внизу були прив'язані тоненькі шнурівки. Спереду на ремені був один ґудзик, а з обох боків кишені. Сама фуфайка формою нагадувала мішок із комірцем-стійкою, цей комірець називали «рубашечним», на рукавах були манжети з ґудзиками, спереду були також ґудзики і петлі, а по боках – дві чотирикутні нашивні кишені. На голову чоловіки і жінки вбирали шапки-вушанки, «фуфайка-шапки».

Кольори фуфайок були синьо-сірий або сіро-зелений, залежно від того, як вдалося пофарбувати тканину. Через тиждень одяг ставав штивним від бруду і вкривався темним пилом від роботи. Фуфайки були хорошою річчю, це найтепліший одяг для сухої лютої зими, коли щойно видихнуте повітря замерзає на льоту і примерзає до обличчя. А у спеку фуфайки були достатньо широкими, аби пропускати повітря, яке висушує піт. Але під час дощу фуфайки були ні до чого. Вата вбирала в себе дощ і сніг, а потім тижнями не сохла. Люди цокотіли зубами і до вечора страшенно замерзали. У бараці, де стояло 68 нар, на яких спали 68 інтернованих та їхні 68 ватників, 68 вушанок, 68 пар онуч і 68 пар черевиків, повітря ставало густим і вологим. Ми лежали без сну і дивилися на жарівку так, ніби вона обіцяла відлигу. А під час відлиги нічний сморід у бараку накривав нас лісовою землею і прілим листям.

ЦІКАВИЙ ЧАС

Після роботи я не відразу повертався у табір, а ще ходив жебракувати у село. Двері УНІВЕРМАГУ стояли відчиненими, на полицях було порожньо. Продавчиня нахилилася над дзеркальцем для гоління і шукала у себе в голові воші. Поряд із дзеркалом стояв грамофон, та-та-та-та-а-а-а. Я знав цю мелодію, вдома її пускали по радіо перед новинами з фронту.

Мій батько купив собі радіо фірми «Бляупункт» із зеленим котячим оком ще у 1936 році, перед Олімпійськими іграми у Берліні. «У цей цікавий час», – сказав він. Інвестиція виправдала себе, потім часи стали ще цікавішими. Це трапилося на три роки пізніше, на початку вересня, у період, коли у затінку веранди вся сім'я часто збиралася, щоб поїсти холодного салату з огірків. На столику в кутку стояло радіо, на стіні поряд із ним висіла велика карта Європи. Із радіо звучало та-та-та-та-а-а-а, спецвипуск новин із фронту. Батько повернув стілець, щоб дістати рукою до приймача, і зробив голосніше. Усі замовкли і припинили стукотіти виделками. Навіть вітер затих у вікнах веранди. Те, що почалося 1 вересня, мій батько назвав бліцкриґом. Мама сказала, що це захоплення Польщі. Мій дідусь був юнгою на кораблі і здійснив кругосвітнє плавання, вирушивши з Пула, він був скептиком. Його завжди цікавило, що ж скажуть на це англійці. Щодо Польщі, то він узяв собі ще ложку салату з огірків і промовчав. Моя бабця сказала, що трапеза – це сімейна справа і під час їжі не варто слухати радіопередачі про політику.

У попільничці, що стояла біля радіоприймача, мій батько, учитель креслення, поскладав власноруч виготовлені зі шпильок із кольоровими кульками на кінцях прапорці, які мали би відзначати наші перемоги. 18 днів батько пересовував свої прапорці по карті у східному напрямку.

– Ось і все, – сказав він потім. – З Польщею покінчено.

А потім було покінчено з прапорцями. І з літом також. Бабуся повитягала прапорці з карти Європи, познімала їх зі шпильок і поскладала шпильки назад у свою скриньку з шитвом. А радіо переїхало до спальні моїх батьків. Кожного ранку я чув крізь три стіни сигнал побудки мюнхенського радіо. Передача називалася «Ранкова зарядка», і під її звуки підлога починала ритмічно вібрувати. Батьки робили зарядку під керівництвом радіотренера. А мене вони раз на тиждень відправляли на приватні спортивні заняття для людей із вадами хребта, бо я був занадто повним і мене треба було перетворити на більш придатного до військової служби.

Вчора на майданчику, де проводяться переклички, виголошував промову офіцер у зеленому капюшоні, великому, немов кухонна тарілка. Цей офіцер спеціально приїхав до табору. Його промова була про мир і ФУССКУЛЬТУРУ. І Тур Прікуліч не мав права його переривати, він стояв поряд, улесливо виструнчившись, немов церковний служка, а потім переповів нам усе у скороченій формі: фусскультура зміцнить наші серця. А у наших серцях б'ється серце Радянського Союзу. Фусскультура зміцнює робітничий клас. Завдяки фусскультурі СРСР процвітатиме, зміцнений силою Комуністичної партії і осяяний народним щастям у мирні дні. Акордеоніст Конрад Фонн, земляк Тура Прікуліча, пояснив мені, що насправді йдеться не про літеру «у», а про літеру «і», тобто про ФІЗИЧНУ культуру і її дію. Мабуть, офіцер просто помилково запам'ятав собі це слово, а Тур не наважується виправити його.

Слово ФІЗКУЛЬТУРА я добре знав зі своїх занять для людей із вадами хребта і з четвергової народної школи. Гімназистами ми щочетверга зобов'язані були брати участь у вечорах всенародної військової підготовки. Нас тренували на шкільному дворі: лягти, встати, видертися на паркан, присісти, знову лягти, відтиснутися на руках, встати. Ліворуч, праворуч, кроком руш, пісню заспівай. Вотан, вікінги, германські балади. По суботах, а іноді й по неділях ми вишиковувалися в колони і марширували кудись за межі міста. У заростях на пагорбі ми вправлялися у самозахисті з вінками із гілок на головах, тренували вміння орієнтуватися, імітувати котячі і собачі звуки, грали у військові ігри з нашитими на рукавах червоними і синіми вовняними нитками. Той, хто відірвав нитку з рукава ворога, убив його. Той, у кого назбиралося найбільше ниток, отримував криваво-червону квітку гібіскуса і звання героя.

Одного разу я просто не пішов на четвергову школу всенародної військової підготовки. Тобто не так щоб зовсім просто. Попередньої ночі був доволі потужний землетрус. У Бухаресті завалився житловий будинок і загинуло чимало людей. У нашому місті з дахів попадали лише димарі, а у нас вдома дві пічні труби опинилися на підлозі. Я вирішив використати це як алібі. Вчитель нічого не сказав, але у мене в голові вже спрацювало те, що я ходив на тренування для людей із вадами хребта. Бо я вбачав у цьому доказ того, що я таки каліка.

У ті цікаві часи мій батько фотографував саксонських дівчат у народних строях і гімнасток. Для цього він навіть купив собі фотоапарат фірми «Лейка». А по неділях він ходив на полювання. По понеділках я бачив, як він знімав шкіру з підстреленого зайця. Такі оголені від хутра, синювато-застиглі і виструнчені, ці зайці були схожими на саксонських гімнасток на колоді. Зайців з'їдали. Хутро прибивали до стіни сараю, а після того як воно висихало, складали до спеціальної бляшаної скриньки. Кожних півроку приходив пан Френкель, щоб забрати їх. Але одного разу він раптом не прийшов. І більше про нього ніхто не питав. Він був євреєм, із біляво-рудим волоссям, високий, стрункий, майже як заєць. Маленький Ферді Райх і його мама, які жили у нас на кінці двору, теж раптово зникли. І ніхто про них більше не питав.

Нічого не питати і не знати було легко. Приїздили біженці з Бессарабії і Трансістрії, їх поселяли, вони жили якийсь час і знову зникали. Приїздили також німецькі солдати з райху, їх селили, вони жили якийсь час і знову зникали. Зникали сусіди і родичі, вчителі, які йшли на війну до румунських фашистів або до Гітлера. Дехто приїздив на фронтову відпустку, а інші не поверталися взагалі. Були хитруни, які переховувалися від фронту, але вдома були героями і розгулювали у військовій формі по танцях і кав'ярнях.

Вчитель природознавства також носив чоботи і військову форму, так він був убраний, коли пояснював нам зозулині черевички як один із різновидів орхідей. І едельвейс. Едельвейс був чимось більшим, ніж просто квітка, це була мода. Усі носили погони і значки із зображеннями різних типів літаків і танків, видами зброї або ж едельвейсом чи тирличем у ролі талісмана. Я збирав погони, обмінював їх і вивчив напам'ять систему військових звань. Найбільше мені подобалися унтер– і обер-єфрейтори. Я думав, що єфрейтори – це такі собі коханці, унтер– і обер-коханці. Бо у нас удома мешкав обер-єфрейтор Дітріх із райху. І коли моя мама засмагала на даху сараю, Дітріх підглядав за нею у підзорну трубу. А мій батько підглядав за ним із веранди, а тоді витягнув його у двір і розбив його підзорну трубу молотком на бруківці двору поряд із сараєм. Моя мама із клуночком речей під пахвою на два дні втекла ночувати до тітки Фінні. А за тиждень до того Дітріх подарував моїй матері на день народження два горнятка для кави мокко. Це була моя провина, бо я йому сказав, що вона збирає горнятка для мокко, і пішов разом із ним у магазин порцеляни. Там я показав Дітріху два горнятка, які точно сподобаються мамі. Вони були блідо-рожеві, як ніжні хрящі, зі сріблястим кантом і такою ж краплинкою на вушку. Ще однією моєю улюбленою пам'яткою був бакелітовий едельвейс із фосфором, він світився уночі, ніби будильник.

Учитель природознавства пішов на війну і не повернувся. Вчитель латини повернувся на час фронтової відпустки і зайшов до нашої школи. Він сів за стіл і дав урок латини. Урок швидко закінчився і був зовсім не таким, якого він сподівався. Учень, який особливо часто отримував квітку гібіскуса, сказав із самого початку:

– Пане вчителю, розкажіть нам, як там, на фронті.

Вчитель прикусив губу і відповів:

– Зовсім не так, як ви собі уявляєте. – І тут його обличчя закам'яніло, а руки затремтіли, ми ніколи раніше не бачили його таким. – Зовсім не так, як ви собі уявляєте, – повторив він.

А тоді він поклав голову на стіл, звісив руки, ніби ватна лялька, донизу, і заридав.

Російське село невеличке. Коли ти йдеш старцювати, то сподіваєшся, що не зустрінеш іншого жебрака з табору. Усі ходять просити з вугіллям. Якщо ти справжній жебрак, то ховатимеш долоні. Ти несеш своє вугілля загорнутим у шмаття, ніби немовля. Стукаєш у двері, і якщо вони відчиняються, відгортаєш шмаття і показуєш, що маєш. У період із травня до вересня шанси виміняти щось на вугілля не дуже великі. Але у тебе є тільки вугілля.

В одному городі я побачив петунії, а також цілий ряд світло-рожевих горняток зі сріблястим кантом. Коли я пішов далі, то заплющив на мить очі і вимовив ГОРНЯТКО ДЛЯ МОККО, а подумки порахував літери: шістнадцять. Тоді я відрахував шістнадцять кроків, а потім тридцять два за обидва горнятка. Але там, де я зупинився, не було будинку. Я порахував сто шістдесят кроків за усі десять горняток, які стояли у серванті моєї мами, й опинився на три будинки далі. У городі не було петуній. Я постукав у перші двері.

ПРО ПОЇЗДКИ

Їхати завжди було за щастя.

По-перше: поки ти їдеш, ти ще не на місці. Поки ти ще не на місці, ти не мусиш працювати. Поїздка – це момент відпочинку.

По-друге: поки ти їдеш, ти перебуваєш на території, якій до тебе байдуже. Дерево не кричатиме на тебе і не битиме. Під деревом усе це може трапитися, але саме дерево ні в чому не винне.

Єдина зупинка, яку ми запам'ятали, приїхавши до табору, називалася НОВО-ГОРЛОВКА. Це могла бути назва табору чи сусіднього міста або ж цілої місцевості. Фабрика називалася не так, а КОКСОХІМЗАВОД. А у дворі табору поряд із краном для води лежала чавунна накривка для каналізації з написом кирилицею. Мої шкільні знання грецької допомогли мені відчитати ДНЕПРОПЕТРОВСК. І це могло бути якесь місто поблизу або ж просто якась сталеварня десь на протилежному кінці Росії. Вийшовши з табору, ти бачив замість букв широкий степ і обжиті ділянки степу. І через це поїздки також були щастям.

Тих, хто займався транспортуванням, щоранку призначали на машини у гаражі за табором, вони їздили переважно по двоє. Ми разом із Карлі Гальменом підійшли до чотиритонної «Ланції», моделі тридцятих років. Ми добре знали усі п'ять машин у гаражі, їхні переваги і недоліки. «Ланція» була хорошою машиною, не занадто високою і повністю металевою, без дерев'яних частин. Трохи гіршим був п'ятитонний MAN із колесами, які у висоту сягали до грудей дорослій людині. На кращій «Ланції» їздив шофер Кобелян з перекривленим ротом. Він був добряком.

Коли Кобелян казав КИРПИЧ, ми розуміли, що сьогодні ми поїдемо крізь безкраї степи за червоною цеглою. Якщо попередньої ночі йшов дощ, обгорілі рештки машин і танків поблискували у ямах на узбіччі. Ховрахи тікали з-під коліс. Карлі Гальмен сидів біля шофера у кабіні. Я більше любив стояти у кузові і триматися за дах кабіни. Семиповерхову казарму з червоної цегли з порожніми незаскленими віконницями і без даху було видно здалеку. Напівзруйнована і самотня серед пустелі, вона тим не менше була зведена за дуже сучасним проектом. Можливо, це була перша будівля майбутнього мікрорайону, але будівництво було припинене з дня на день. Мабуть, війна почалася ще до того, як будівлю встигли накрити дахом.

Сільська дорога була в ямах і вибоїнах, вантажівка підстрибувала на них, проїжджаючи повз розкидані у просторі оселі. У деяких дворах височіла кропива по пояс, а серед неї стояли залізні остови ліжок, на яких сиділи білі кури, вихудлі і дрібні, як шматки хмар.

– Кропива росте тільки там, де живуть люди, – казала мені бабця. – А лопухи – тільки там, де є барани.

Я ніколи не бачив людей у цих дворах. Я хотів побачити людей, які живуть не у таборі, мають дім, паркан, двір, кімнату з хідником, а можливо, навіть тріпачку до цього хідника. Там, де тріпають хідники, думав я собі, можна довіряти тиші, там панує цивільне життя, там людей не чіпають.

Під час нашої першої поїздки з Кобеляном я побачив в одному з дворів залізну поперечину для вибивання хідників. На ній можна було пересувати хідник під час вибивання вперед і назад. А поряд із цією конструкцією стояв великий білий емальований дзбан для води. Зі своїм дзьобом, тонкою шийкою й округлим животиком дзбан був схожий на лебедя. Це було настільки гарно, що я намагався знайти цей дзбан очима щоразу, коли ми їхали повз, навіть якщо надворі був страшенний вітер. Більше ніколи я не бачив такої поперечини для тріпання хідників і такого лебедя.

За дворами будиночків передмістя починалося невеличке місто з будинками кольору охри, тиньк на них потріскався, а бляшані дахи поіржавіли. Поміж рештками асфальту ховалися трамвайні колії. По коліях іноді проходили коні, які тягли на собі двоколісні брички з хлібної фабрики. Усі ці брички були накриті білим полотном, як хлібний візок у таборі. Але виголоднілі коні змушували мене підозрювати, що, можливо, під полотном зовсім не хліб, а трупи померлих із голоду.

Кобелян сказав, що місто називається Новогорлівка. Я запитав, чи місто називається так само, як табір.

– Ні, – відповів він. – Табір називається, як місто.

Табличок із назвами міст ніде не було. Всі, хто їздив тут, тобто Кобелян і його вантажівка, знали, як називається те чи інше місто. А хто був нетутешній, як ми з Карлі Гальменом, змушений був питати. А хто не мав у кого запитати, не приїздив сюди, та і не було йому тут що робити.

Цеглу ми брали за містом. Якщо нас двоє і машина під'їхала зовсім близько, завантажування триває півтори години. Береш по чотири цеглини за раз, притискаєш їх одну до одної, і виходить щось на зразок губної гармоніки. Три цеглини замало, а п'ять уже забагато. Нести можна було б і п'ять, але тоді верхня постійно зіслизає. Потрібно мати третю руку, щоб утримати її. Цегла нічим не перекладається і вантажиться просто в кузов, три-чотири ряди один на один. Цегла має власний звук, причому кожна цеглина звучить по-іншому. Червона пилюка завжди однакова, вона осідає на одяг, але вона суха. Цегляна пилюка не паралізує тебе так, як цемент, і не осідає масною плівкою, як вугільна пилюка. Цегляна пилюка нагадувала мені солодку червону мелену паприку, хоча та і не пахне.

На зворотному шляху машину вже не підкидало на ямах, вона була занадто важка. Ми знову проїздили через маленьке містечко Новогорлівку, по трамвайних коліях, повз будинки передмістя, попід уривками степових хмар аж до табору. А потім повз табір до будівництва.

Розвантажування займало менше часу, ніж завантаження. Цеглу треба було складати рядами, але вже не такими рівними, бо вона здебільшого вже наступного дня опинялася на риштуванні у руках мулярів.

Разом із дорогою туди і назад, із завантаженням і розвантаженням вдавалося двічі проїхати туди і назад. Тоді наставав вечір. Іноді Кобелян ще раз виїздив, але нікому нічого не казав про це. Ми з Карлі знали, що це була приватна поїздка. Тоді ми завантажували тільки півкузова палива. І на зворотному шляху повертали біля семиповерхової руїни у низину. Там довкола будинків росли тополі. У такий вечірній час хмари також уже бували кольору цегли. Ми проїздили між парканом і сараєм для дров у двір Кобеляна. Машина зупинялася, трохи здавала назад, і я занурювався до пояса у гілки якогось голого, мабуть, всохлого фруктового дерева, на якому все ще висіли засушені плоди з минулого чи позаминулого року. Карлі видирався до мене у кузов. Останнє денне світло вішало перед нашими обличчями фрукти, і Кобелян дозволяв нам зривати їх перед тим, як ми будемо розвантажувати машину.

Плоди були твердими як дерево, їх треба було смоктати і вигризати з них плоть, поки вони не починали нагадувати на смак вишні. Якщо добре жувати, то кісточка на язиці ставала зовсім гарячою і гладенькою. Ці нічні вишні були справжнім щастям, але вони лише посилювали голод.

На зворотному шляху довкола була чорнильно-темна ніч. Запізнитися у табір було добре. Перекличка вже закінчилася, а вечеря давно тривала. У казані рідкий верхній шар зупи був розподілений між іншими. А наші шанси отримати густе із дна зростали.

Але приїхати занадто пізно було погано. Тоді зупа вже закінчувалася. І нам не залишалося нічого, крім цієї великої порожньої ночі з вошами.

ПРО СУВОРИХ ЛЮДЕЙ

Беа Цакель помила руки біля криниці і тепер прогулюється. Вона сідає біля мене на лавку зі спинкою. Її погляд повільно опускається, й очі повертаються у мій бік, так, що здається, ніби у неї косоокість. Але вона не косоока, вона свідомо сповільнює рух очних яблук, бо знає, що це робить її ні на кого не схожою. Це настільки незвично, що навіть мене зачіпає. Вона починає говорити, просто говорити. Вона говорить так само швидко, як Тур Прікуліч, тільки не так претензійно. Вона переводить свій плавний погляд на фабрику навпроти нас, роздивляється хмару над охолоджувальною баштою і розповідає про свою батьківщину у горах, де сходяться три країни-Галичина, Словаччина і Румунія.

Гори, розташовані у неї вдома, вона перераховує вже помаліше, низькі Татри, Бескиди, які закінчуються у лісових Карпатах, у верхній течії Тиси. Моє село називається Луґі, маленьке, бідне, заховане у горах село біля Кашау. Там гори дивляться на нас з висоти, зазирають нам у голови, аж поки ми не помремо. Той, хто залишається там, стає мудрим, але багато хто їде геть. Тому і я поїхала до Праги, до консерваторії.

Велика охолоджувальна башта – це матрона, вона носить свої темні дерев'яні обладунки на стегнах, ніби корсет. Вона стоїть, стиснена цим корсетом, а день і ніч з її рота вириваються білі хмаринки. І тікають кудись подалі, як люди з гірського селища Беа Цакель.

Я розповідаю Беа про гори у Семигороді, Трансільванії, це також Карпати, – кажу я їй. Тільки у нас гори мають біля себе круглі глибокі озера. їх називають морськими очима, бо вони такі глибокі, що їхнє дно перебуває на тому ж рівні, що і дно Чорного моря. Коли дивишся у гірське озеро, то відчуваєш себе ногами на горі, а очима у морі. Мій дідусь каже, що Карпати під землею носять Чорне море на руках.

Тоді Беа розповідає про своє дитинство з Туром Прікулічем. Що він народився у тому ж селі, жив на тій самій вулиці і навіть сидів із нею за однією партою. Коли вони бавилися, вона була конем, а Тур кучером. Вона впала і зламала собі ногу, але це з'ясувалося аж згодом. Тур бив її нагайкою і стверджував, що вона прикидається, бо не хоче більше бути конем. Вулиця була дуже нерівною, а в іграх Тур завжди був садистом. А я розповідаю про гру в стоногу. Діти діляться на дві групи стоніг. І перетягують одне одного через намальовану крейдою лінію кожен на свою територію, щоб там з'їсти. Але стоноги з іншої території теж не віддають свого і з обох сторін жертву хапають за живіт і з усієї сили тягнуть. Здається, що тебе зараз розірвуть, у мене після цієї гри були синці на стегнах, а одного разу навіть вивихнуте плече.

– Я не кінь, а ти не стонога, – каже Беа. – Коли ти погоджуєшся, що ти той, в кого ти бавишся, тебе карають згідно із законом. А від закону вже не втечеш, навіть якщо переїдеш до Праги.

– Або у табір, – додаю я.

– Так, бо Тур поїде з тобою, – каже Беа. – Він також поїхав учитися, хотів стати місіонером, але не став. Але залишився у Празі, почав займатися торгівлею. Знаєш, закони маленького села і навіть закони у Празі дуже суворі. Тому неможливо вирватися з-під їхньої дії, їх придумали суворі люди. – У цьому місці Беа знову вбудовує у свій погляд те саме характерне сповільнення і продовжує: – Я люблю суворих людей.

«Одного», – думаю я собі, але мушу стримуватися, бо вона живе з цієї суворості і завдяки своєму суворому коханцеві отримала, на відміну від мене, тепле місце на складі одягу. Вона нарікає на Тура Прікуліча і хоче бути одною з нас, але при цьому жити так, як він. Коли вона говорить швидко, то іноді їй майже вдається стерти різницю між нами. Але у кульмінаційний момент вона знову ховається назад, у свою захищеність. Можливо, її очі і повільний погляд стають такими саме завдяки цій захищеності. Можливо, її турбує власна привілейованість, коли вона розмовляє зі мною. І вона так багато говорить, бо хоче крім свого суворого коханця мати ще трохи свободи, про яку він нічого не знає. Або ж, можливо, вона просто викликає мене на відвертість, випитує нас, а потім усе переповідає йому.

– Беа, – кажу я, – ми у дитинстві співали так:

 
СОНЦЕ У ВЕЛЬОНІ ВИСОКО,
КУКУРУДЗА ЖОВТА,
ЧАСУ ОБМАЛЬ
 

Бо найсильніший запах мого дитинства – це гнилий сморід пророслої кукурудзи. Ми поїхали на канікули в гори, на Венч, і пробули там вісім тижнів. Потім літні канікули закінчилися, і ми повернулися. У пісочниці в дворі проросла кукурудза. Коли я витягнув рослину з піску, то побачив, як білі корінці попродиралися по боках ізсередини смердючого жовтого старого зерна.

Беа повторює: кукурудза жовта, часу обмаль. Потім гризе свій палець і каже:

– Добре, що діти виростають.

Беа Цакель на півголови вища від мене. Її коси намотані довкола голови і нагадують грубезну мотузку завтовшки з руку. Можливо, її голова виглядає такою гордою не лише тому, що вона сидить на складі одягу, а й тому, що мусить носити на собі таке важке волосся. Мабуть, вона мала це важке волосся ще дитиною, щоб у цьому забутому Богом гірському селі гори не могли зазирати їй у голову з висоти, аж поки вона не помре.

Але тут, у таборі, вона не помре. Тур Прікуліч подбає про це.

ОСТАННЯ КРАПЛЯ ЩАСТЯ ДЛЯ ІРМИ ПФАЙФЕР

Уже в кінці жовтня у дощі з'являються цвяшки снігу. Наглядач і його помічник розподіляють між нами норми і відразу ж вертаються назад у табір, у свої теплі службові кімнати. На будові почався спокійний день, вільний від страху перед криками керівництва.

Але посеред цього спокійного дня раптом закричала Ірма Пфайфер. Можливо, РЯТУЙТЕРЯТУЙТЕ або ЯБІЛЬШЕНЕМОЖУ, ніхто точно не розчув. Ми з лопатами і дерев'яними палицями побігли до вапняної ями, але було вже запізно, прораб був уже там. Ми повинні були кинути все на землю. Руки назад – з піднятою лопатою він примусив нас зазирнути у вапняну яму, але заборонив робити хоча б щось.

Ірма Пфайфер лежала обличчям донизу, вапно пускало бульбашки довкола її тіла. Спершу вапно проковтнуло її руки, потім сіра ковдра накрила ноги до колін. Цілу вічність, кілька секунд вапно чекало, випускаючи з себе закручені шлярки. А потім різко квакнуло і заковтнуло тіло до стегон. Поміж головою і шапкою кипіла рідина, голова опустилася, а шапка піднялася. Розпустивши вуха, шапка повільно попливла до берега, ніби наїжачений голуб. Виголена потилиця зі слідами засохлих укусів вошей ще трималася на поверхні, ніби півкавуна. А коли і голова зникла, а стирчав тільки горб на спині, прораб сказав: жалко, очень жалко.

Потім він погнав нас із лопатами на край будівлі до вапняних жінок, зібрав усіх разом і закричав:

– Внимание, люди!

Акордеоніст Конрад Фонн мусив перекладати:

– Увага всім. Якщо хтось не хоче працювати і обирає смерть, то нехай собі має. Вона сама стрибнула вниз. Мулярі бачили все з риштувань.

Нас вишикували в колону і повели на табірний двір. І влаштували перекличку попри те, що був ще ранній ранок. Продовжував іти дощ із льодяними цвяхами, а ми стояли закам'янілі, мов статуї, від внутрішнього і зовнішнього страху. Шіштваньйонов прибіг зі своєї службової комірчини і несамовито кричав. У нього довкола рота була біла піна, як у розпашілого коня. Він кидав у нас шкіряною рукавицею. Той, біля кого вона падала, мусив нахилитися, підняти рукавицю і принести її вперед. Знову і знову. А потім він віддав нас Туру Прікулічу. Той був убраний у дощовик і ґумаки. Тур примушував нас називати свої номери, виступати наперед, потім відступати назад, називати свої номери, далі знову виступати наперед, а тоді назад, і так аж до вечора.

Коли Ірму Пфайфер витягли з вапняної ями і куди поділи тіло, ніхто не знав. Наступного ранку світило яскраве і холодне сонце. У ямі було свіже вапно. Все як завжди. Ніхто не згадував про вчорашнє. Дехто, мабуть, згадував Ірму Пфайфер, її майже нову шапку і ще не зношену фуфайку, бо Ірма Пфайфер, напевно, пішла під землю вбраною, а мертвим не потрібний одяг, коли мерзнуть живі.

Ірма Пфайфер хотіла скоротити собі шлях, а через мішок із цементом, який несла перед собою, не бачила, куди стають її ступні. Мішок набрався дощівки і першим полетів униз. Тому ми не бачили ніякого мішка, коли підбігли до вапняної ями. Так думав акордеоніст Конрад Фонн. Кожен може собі думати, що хоче. Але ніхто не знає точно.

ТОПОЛЯ ЧОРНА

Це була ніч із 31 грудня на 1 січня, новорічна ніч нашого другого табірного року. Нас викликали серед ночі на майданчик для переклички. Нас вели вісім вартових із рушницями і собаками. За нами їхала вантажівка. У високому снігу ззаду за фабрикою, біля муру, за яким уже починався степ, нас змусили вишикуватися у ряди і чекати. Ми думали, що це ніч розстрілу.

Я пропхався наперед, щоб бути серед перших і не мусити перед смертю ще вантажити трупи інших. Вантажівка чекала біля дороги. Шіштваньйонов і Тур Прікуліч сиділи в кабіні, а мотор працював, щоб вони не змерзли. Вартові ходили туди-сюди. Собаки тулилися одна до одної, від морозу в них злипалися очі. Час від часу вони піднімали лапи, щоб не задубіти.

Ми стояли з сірими обличчями та інеєм на бровах. У деяких жінок губи тремтіли не лише від холоду, вони молилися. Я сказав собі, що тепер точно настав кінець усьому. На прощання бабця сказала мені: