Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Просто тримай очі відкритими, коли відгортаєш вугілля.

Ще у рік Сталінградської битви, того останнього літа на веранді вдома голос спраглої любові арійки промовив із радіо:

– Кожна німецька жінка подарує фюреру дитину.

Тітка Фінні запитала мою маму:

– Але як ми це зробимо, фюрер щовечора приходитиме до однієї з нас у Трансільванію чи ми по черзі їздитимемо до нього у райх?

Того дня ми їли маринованого зайця, моя мама облизала соус, повільно провівши язиком по лавровому листку. А коли листок уже був чисто вилизаний, вона вставила його у петельку на блузці. Я думав, що вони лише жартують собі. Але їхні блискучі очі видавали, що їм цього таки хочеться, і то доволі сильно. Мій батько теж це помітив, він наморщив чоло і на мить перестав жувати. А бабця сказала:

– Мені здавалося, вам не подобаються чоловіки з вусами. Відправте фюреру телеграму, щоб він попередньо поголився.

Коли після роботи яма вже стояла порожня і покинута всіма, а сонце ще світило досить яскраво, я пішов однією зі стежок до цеппеліна і зазирнув усередину. Біля входу труба була затінена, посередині панували сутінки, а у самому кінці було темно як у мішку. Наступного дня під час роботи я тримав очі відкритими. Пізнього пообіддя я побачив, як чоловіки по троє-четверо пробираються крізь бур'ян. Їхні фуфайки відрізнялися від наших, вони були смугасті. Неподалік цеппеліна чоловіки сідали і по шию ховалися у глибоку траву. Незабаром біля входу до труби з'являлася подерта пошивка з-під подушки на знак, що там зайнято. Трохи згодом знак зникав. А потім знову з'являвся і знову зникав. Коли перші троє чоловіків пішли геть, підійшли наступні троє-четверо і сіли у траву.

Я побачив також, що цілі жіночі бригади прикривають ці побачення. Поки три-чотири жінки йшли у бур'яни, решта заговорювала зуби начальнику. А якщо він таки питав, куди пішли ті жінки, йому відповідали, що їм припекло у бур'яни через бігунку. Для частини з тих, які пішли, це було правдою, але для скількох саме, перевірити він не міг. Начальник жував губами, якийсь час слухав, що йому говорять, але все частіше повертав голову до цеппеліна. Тепер стало очевидним, що жінки змушені щось зробити, аби попередити товаришок, вони пошепотілися з нашою співачкою Лоні Міх, і Лоні почала насвистувати голосніше, ніж стукали лопати, щоб було чути якнайдалі:

 
Вечорова тиша лине,
Соловейко у долині…
 

І тоді зниклі жінки відразу поверталися. Вони ставали поміж нас і копали, так, ніби нічого не трапилося.

Мені подобалася назва «цеппелін», вона вдало перегукувалася з образом сріблястого забуття нашого жалюгідного становища, з паруванням навпотемки, похапцем. Я розумів, що ці чужі німці мали все, чого бракувало нашим чоловікам. Їх фюрер послав у світ як солдат, і вони були у відповідному віці, не надто юні і не перезрілі, як наші чоловіки. Вони теж були виснажені і здеградовані, але перед тим вони билися на війні. Для наших жінок вони були героями, це було трохи краще, ніж вечірнє кохання з депортованим із сусіднього барака на нарах під ковдрою. Хоча від вечірнього кохання відмовитися було неможливо. Але для наших жінок воно пахло їхньою бідою, тим самим вугіллям, тою ж тугою за домом. І воно завжди приводило до щоденного брати і віддавати. Чоловік мав забезпечувати їжею, жінка мала прати і втішати. А у цеппеліні кохання було безтурботним, хіба що білий прапорець треба було то підіймати, то опускати.

Ковач Антон не підозрював, що я розумію жінок із їхнім цеппеліном. Що у мене в голові був той самий прапорець, що я знаю це відчуття, коли зі збудженого тіла сповзає одяг, коли бажання розтікається по кожній клітині, а потім раптово тебе накриває щастям в Ерленпарку або в басейні «Нептун». Ніхто не підозрював, що я сам був учасником численних рандеву. ЛАСТІВКА, ЯЛИНКА, ВУХО, НИТКА, ВИВІЛЬГА, КАПЕЛЮХ, ЗАЄЦЬ, КІШКА, ЧАЙКА. А потім ПЕРЛИНА. Ніхто б не повірив, якби дізнався, скільки мовчання і прізвиськ я ношу в голові.

І в цеппеліні кохання мало свої пори року. На другий рік побачення у цеппеліні припинила зима. Потім голод. Коли янгол голоду істерично літав над нами, коли всі ми перетворилися на ходячі скелети, шкіру і кістки, коли самки перестали відрізнятися від самців, біля ями вже тільки розвантажували вугілля. А стежки у бур'янах позаростали. І лілові квіти вики перепліталися з білим деревієм і червоною лободою, цвіли сині лопухи і чортополох. Цеппелін спав і відтепер цілковито належав іржі, так само як вугілля табору, трава – степу, а ми – голоду.

ПРО ФАНТОМНІ БОЛІ ГОДИННИКА ІЗ ЗОЗУЛЕЮ

Одного вечора влітку другого табірного року над бляшаним відром із питною водою поряд із дверима на стіні з'явився годинник із зозулею. Ніхто не знав, звідки він там узявся. Тож цей годинник належав тільки бараку і цвяхові, на якому висів, а більше нікому. Але цей годинник обтяжував нас усіх і кожного зокрема. У порожній пообідній тиші тепер панувало ритмічне поцокування, від якого неможливо було позбутися незалежно від того, чи ти виходив із барака, чи заходив, чи спав у своєму ліжку. Чи навіть просто лежав на нарах, заглиблений у власні думки, бо голод був занадто сильним для того, аби заснути, а на те, щоб підвестися, бракувало сили. Але після очікування нічого не траплялося, не змінювалося, і залишалося лише подвійне ритмічне постукування годинника і посіпування жилки на піднебінні.

Навіщо нам у бараку був годинник із зозулею? У нас ніколи не виникало потреби вимірювати час. Нам не було що міряти, щоранку нас будив гімн із рупора у бараку. А увечері він же відправляв нас спати. Ми завжди були напоготові, і нас ганяли, коли треба, куди треба і звідки слід: з двору, з їдальні, зі сну. Фабричні сирени теж були годинником, біла хмара охолоджувальної башти і булькання коксової батареї.

Здається, годинник із зозулею приніс трубач, Ковач Антон. І хоча він присягався, що не має нічого спільного з цим годинником, саме він заводив його щодня.

– Якщо вже він висить тут, то нехай хоча би правильно показує час, – казав трубач.

Сам по собі годинник був звичайним, але дивною була зозуля. Вона вистрибувала на кожні чверть години, але сигналізувала, що вже половина, а на половині, що вже минула година. А коли минала ціла година, зозуля забувала про це повідомити або називала неправильний час, плутала цифру, подвоювала її або розполовинювала. Ковач Антон стверджував, що годинник правильно рахує час, тільки визначає його в інших часових поясах. Ковач Антон був закоханий у цей годинник, у його дві важкі залізні гирі у формі ялинкових шишок і у швидкий маятник. Він би залюбки слухав цілу ніч, як годинник вибиває час інших часових поясів. Але всі інші не мали ніякого бажання ні спати під повідомлення з інших часових поясів, ані щоб ці повідомлення будили їх.

Ковач Антон працював слюсарем на фабриці, а у табірному оркестрі був барабанщиком і трубачем на час танців. Свої музичні інструменти він зробив собі сам, на фабричному верстаті. Він був терплячий і наполегливий винахідник, умів давати собі раду зі складними завданнями. Ковач Антон хотів перебудувати годинник на російський денний і нічний режим. Він звузив звукову щілину годинникового механізму, щоб досягнути коротшого, більш глухого і на октаву нижчого звуку вночі, а також тривалішого і дзвінкішого денного звуку. Але ще до того, як йому вдалося опанувати звички цього годинника, хтось не витримав і зірвав механізм зі стіни. Дверцята зозулі криво висіли на поламаних шарнірах. А коли годинниковий механізм хотів спонукати птаха до співу, дверцята наполовину розхилялися, але замість зозулі з дверцят вилазив лише шматок ґуми, схожий на дощового хробака. Гумовий обрубок вібрував і видавав жалюгідне шипіння, схоже на кашель, відкашлювання, хропіння, пердіння, зітхання уві сні. Так ґумовий хробак захистив наш нічний спокій.

Ковачу Антонові хробак подобався не менше, ніж зозуля. Він не лише був винахідником, а й страждав від того, що не міг знайти собі партнера для свінґу, такого, з яким грав колись, у біґ-бенді у Карансебеш. Увечері, коли гімн із рупора заганяв нас по бараках, Ковач Антон за допомогою зігнутого дроту перелаштовував ґумового хробака на нічне шипіння. Щоразу він ще на мить затримувався біля годинника, роздивлявся відбиток свого обличчя у відрі з водою і, ніби загіпнотизований, чекав на перше шипіння. Коли дверцята відчинялися, він пригинався, а його ліве око, трохи менше за праве, дуже уважно придивлялося і блищало. Одного разу після такого шипіння він сказав, звертаючись більше до себе, ніж до мене:

– Ого, хробачок успадкував від зозулі нічогенькі фантомні болі.

Мені подобався годинник.

Тобто ні божевільна зозуля, ні хробак, ні рухливий маятник мені не подобалися. Зате обидві гирі у формі ялинкових шишок були дуже гарні. Вилиті з важезного заліза, неповороткі, вони все одно нагадували мені ялинові ліси у горах біля дому. Високо над головою тісно один біля одного громадилися зелені плащі із голок. А під ними рівненько вишикувані, наскільки сягає око, дерев'яні ноги стовбурів, які стоять, поки ти залишаєшся на місці, і йдуть разом із тобою, коли рушаєш із місця, крокують в одному з тобою ритмі, поки ти знову не зупинишся. Але зовсім не так, як ти, а по-військовому, вони схожі на армію. А коли тобі від переляку серце підстрибує аж під язик, ти помічаєш під ногами гладеньке хутро із голок, цей світлий спокій із розкиданими де-не-де ялинковими шишками. І ти нахиляєшся, щоб підняти собі дві з них і запхнути одну до кишені штанів.

Іншу тримаєш у руці і вже більше не відчуваєш себе таким самотнім. Шишка повертає тебе до реальності, ти розумієш, що армія – це насправді всього лише ліс, а твоя загубленість – не більше ніж звичайна прогулянка.

Мій батько доклав чималих зусиль, щоб навчити мене свистіти і визначати напрямок за звуком відлуння, якщо хтось свистить, загубившись у лісі. І як знайти його за допомогою свисту у відповідь. Користь свистіння я збагнув, але так і не навчився правильно випускати повітря з губ, щоб видавати звук. Я неправильно тягнув його, всередину замість назовні, і від цього груди переповнювалися повітрям, але з губ не зривалося ні звуку. Я так і не навчився свистіти. Батько часто свистів мені, демонструючи, як це робиться, але я у той момент думав тільки про те, що бачив, що чоловічі губи завжди блищать, ніби рожевий кварц. Батько казав, що я ще не раз переконаюся, наскільки потрібна штука свист. Але я все одно думав лише про блискучу шкіру вуст.

Узагалі-то годинник із зозулею належав янголу голоду. Тут, у таборі, взагалі не йшлося про наш час, а тільки про те: зозуле, як довго мені ще лишилося.

КАТЯ ПЛАНТОН

Катаріна Зайдель, яку називали Катею Плантон, приїхала з Банату, з Бакови. Мабуть, хтось із її села викупився зі списку і якийсь негідник взяв її на заміну. Або цей негідник був садистом, і вона з самого початку була у списку. Вона народилася божевільною і всі п'ять років не знала, куди потрапила. Її зріст залишився дитячим, але починаючи від певного віку вона росла в ширину, тож мала досить об'ємне тіло. Брюнетка, з довгою косою і дрібними кучерями довкола обличчя і шиї. Спочатку жінки зачісували її щодня, а коли почалася епідемія вошей, то раз на декілька днів.

Катя Плантон не надавалася до жодної роботи. Вона не розуміла, що таке норма, наказ чи покарання. Вона перетворювала робочий день на хаос. Аби чимось її зайняти, на другий табірний рік вигадали спеціальне Плантон-чергування. Вона вночі чергувала по бараках. Приходила до нашого барака і сідала до маленького столу, складала на ньому руки, примружувала очі і спостерігала за світлом не прикритої нічим жарівки. Стілець був зависоким, і її ноги не діставали до підлоги. Коли їй ставало нудно, вона хапалася руками за край столу і хиталася на стільчику вперед-назад. Катя не витримувала навіть години в одному бараку і йшла до наступного. Влітку вона приходила вже тільки до нашого барака, бо їй подобався годинник із зозулею. Вона не вміла читати цифри. Тож сідала біля світла, складала руки і чекала, коли хробак вилізе з дверцят. Коли він хрипів, вона відкривала рот, ніби намагалася повторити цей звук, але мовчала. А коли хробак з'являвся вдруге, вона вже спала, поклавши обличчя на стіл. Перед тим як заснути, вона брала свою косу з-за спини, перекидала наперед і спала, всю ніч тримаючи косу в руці. Можливо, завдяки цьому вона почувалася не такою самотньою. Можливо, їй було страшно у цьому лісі з 68 чоловічих нар. Можливо, коса допомагала їй так само, як ялинкові шишки у лісі. Або вона просто хотіла мати певність, що поки тримає косу в руці, ніхто не може її вкрасти.

Косу в неї вкрали, але не ми. За те, що вона заснула, Тур Прікуліч вигадав їй покарання і відправив у медпункт. Фельдшерка змушена була постригти її налисо. Того вечора Катя Плантон прийшла до їдальні із косою, намотаною на шию, і поклала її, як змію, на стіл. Вона вмочала верхній кінець коси у зупу і прикладала до голови, щоб коса знову приросла. Вона давала їсти також нижньому кінчикові коси і плакала. Гайдрун Ґаст забрала у неї косу і сказала, що краще нехай забуде про неї. Після вечері вона кинула косу у вогонь, а Катя Плантон спостерігала, як коса горить.

Поголена налисо Катя Плантон продовжувала любити годинник із зозулею і продовжувала засинати після першого хрипу ґумового хробака, тримаючи кулак зігнутим, так ніби у ньому і далі була затиснута коса. Коли волосся відросло і було завдовжки з палець, вона і тоді засинала зі стиснутим кулаком. Багато місяців підряд Катя Плантон засинала, аж поки її голову знову не поголили, і тепер уже волосся відростало таким ріденьким, що більше було слідів від укусів вошей, ніж волосин. Вона засинала і засинала, аж поки Тур Прікуліч не збагнув, що можна просвердлити у ній дірку, але неможливо підкорити божевілля. Плантон-чергування відмінили.

Перед тим як її поголили, Катя Плантон під час переклички завжди сідала посеред свого ряду на землю, підстеливши собі шапку-вушанку. Шіштваньйонов кричав:

– Фашистка, вставай!

Тур Прікуліч тягнув її за косу догори, а коли він відпускав, вона знову сідала. Він бив її по спині, аж поки вона не падала, скоцюрблена, на землю, затискала косу в руці, а руку запихала в рот. Кінчик коси стирчав із кулака, так ніби хтось відкусив половинку маленького брунатного птаха. Вона лежала, поки хтось із нас не піднімав її після переклички і не допомагав дійти до їдальні.

Нами Тур Прікуліч міг керувати, але над Катею Плантон він міг лише демонструвати жорстокість. А коли і це йому не вдавалося, то лише імітувати співчуття. Незмінно і безпорадно Катя Плантон позбавляла його панування змісту. Щоб не втратити рештки гідності, Тур Прікуліч відчепився від неї. Під час переклички Катя Плантон сиділа біля нього на землі. Вона годинами сиділа на своїй шапці і здивовано спостерігала за ним, як за лялькою-маріонеткою. Після переклички її шапка виявлялася примерзлою до снігу, доводилося віддирати її від землі.

Три літні вечори підряд Катя Плантон зривала перекличку. Спершу вона досить довго спокійно сиділа біля Прікуліча, а потім присувалася ближче до його ніг і полірувала його черевик своєю шапкою. Він ставав їй на руку. Вона забирала руку і полірувала інший черевик. Він наступав і на другу руку. Коли він піднімав ноги, вона зривалася з місця і бігла вздовж рядів вишикуваних на перекличку в'язнів, розмахуючи руками і туркаючи, ніби голуб. Усі затамовували подих, а Тур сухо сміявся і був схожий на великого індика. Тричі Каті вдалося відполірувати його черевики і побути трохи голубом. Потім їй заборонили бути присутньою під час переклички. У цей час вона повинна була мити підлоги у бараках. Вона набирала воду з криниці у відро, полоскала і викручувала ганчірку, намотувала її на мітлу, а після кожного барака міняла брудну воду на чисту. Жодна непевність, яка могла би зашкодити процесу, не спадала їй на думку. Підлога була чиста, як ніколи доти. Вона мила старанно і непоспіхом, мабуть, звикла до цієї роботи ще вдома.

Насправді вона не була такою вже божевільною. Перекличку – німецькою «аппель» – вона називала яблуком – «апфель». Коли рідина у коксовій батареї бурчала особливо голосно, вона вважала, що це почалася служба у церкві. Їй зовсім не потрібно було створювати собі ілюзій, бо її думки були не тут. Її поведінка допасовувалася не до порядку в таборі, а до її внутрішнього стану. У ній було щось первинне, просте, і ми заздрили цьому. У її інстинктах не міг зорієнтуватися навіть янгол голоду. Він переслідував її так само, як усіх нас, але не міг потрапити у її мозок. Вона виконувала найпростіші речі, не залишаючи собі вибору, повністю віддавалася на волю випадку. Вона пережила табірні роки, ні разу не вийшовши на обмінні оборудки в село. Її ніколи не бачили біля кухонного сміття за їдальнею. Вона їла все, що можна було знайти на дворі табору і території фабрики. Квіти, листки, насіння бур'янів. Усіх можливих комах, хробаків, гусениць, личинок, жуків, слимаків і павуків. А в снігу на дворі табору вишукувала заморожені екскременти вартових псів. Усі дивувалися, наскільки пси довіряли їй, так ніби вважали цю божевільну людину своєю.

Божевілля Каті Плантон завжди трималося в рамках, які можна було зрозуміти і вибачити. Вона не була набридливою і не надто абстрагованою від дійсності. Протягом усіх цих років вона зберегла природність домашньої тварини, яка живе у таборі. У ній не було нічого чужого. Ми любили її.

Одного вересневого пообіддя моя зміна закінчилася, сонце все ще яскраво світило. Я заблукав стежками за ямою. Поміж яскраво-вогняною лободою, яку давно неможливо було їсти, коливався, позолочений сонцем, дикий овес. Його зернята блищали, ніби остови риб. У твердих шкаралупах зернята були ще молочно-м'які. Я їв. На зворотному шляху я вже не хотів продиратися крізь бур'яни і пішов звичайною стежкою. Біля цеппеліна сиділа Катя Плантон. Її руки лежали на мурашнику і мерехтіли чорним. Вона облизувала руки і їла мурах. Я запитав:

– Катю, що ти робиш?

– Я роблю собі рукавички, вони лоскочуть, – відповіла вона.

– Тобі холодно? – запитав я.

– Сьогодні – ні, завтра, – відповіла вона. – Мама спекла мені макові рогалики, вони ще теплі. Не ставай тут ногами, ти ж можеш зачекати, ти не мисливець. Коли рогаликів більше не буде, солдатів порахують на яблуку. А потім вони поїдуть додому.

Тут її руки знову замерехтіли чорним. Перед тим як злизати мурах, вона запитала:

– Коли війна закінчиться?

Я відповів:

– Війна закінчилася два роки тому. Ходімо, повертаймося до табору.

Вона відповіла:

– Ти ж бачиш, зараз я не можу.

КРИМІНАЛЬНА СПРАВА З ХЛІБОМ

Феня ніколи не носила фуфайки, а лише білий робочий костюм, на який одягала власноруч виплетені гачком вовняні светри, які часто міняла. Один із них був горіхового кольору, інший – брудно-фіолетового, як нечищені буряки, ще два були лимонний і сіро-білий у кашку. Кожен із них мав занадто широкі рукави і був розтягнутий на животі. Ніхто не знав, чому той чи інший светр Феня вбирала саме сьогодні, а тим більше навіщо вбирала на робочий одяг. Навряд чи светри були теплими, бо у них було більше дірок, ніж вовни. Ще довоєнна вовна, з якої десятки разів плели на спицях, а потім знову розпускали светри, все ще годилася для того, аби плести з неї гачком. Можливо, це була вовна з усіх светрів, які залишилися їй у спадок від великої родини або навіть від померлої великої родини. Про сім'ю самої Фені ми не знали нічого, навіть того, чи була у неї коли-небудь сім'я, до війни чи уже після. Ніхто з нас не цікавився особисто Фенею, але усі ми були віддані їй, бо вона розподіляла хліб. Вона була хлібом, була нашою пані, з рук якої ми їли щодня.

Ми не зводили з неї очей, так ніби це вона вигадала для нас хліб. Наш голод роздивлявся усе на Фені дуже прискіпливо. Її брови, схожі на дві зубні щітки, обличчя з потужним підборіддям, її занадто маленькі конячі губи, які не прикривали до кінця ясен, сірі нігті з великим ножем у них, ножем, який відмірював точні порції, її кухонні ваги з двома тягарцями. І насамперед її важкі очі, у яких було не більше жвавості, ніж у дерев'яній дошці для різання хліба, якою вона майже не користувалася. У тому, що Феня була потворною, не можна було зізнатися навіть собі самому. Було страшно, що вона побачить твої думки.

Поки її ваги коливалися вгору-вниз, я уважно стежив за цим рухом очима. Разом із вагами коливався язик у мене в роті, я міцно стискав зуби. Рот я залишав відкритим, щоб Феня бачила мої зуби у посмішці. Треба було весь час посміхатися, ти був змушений робити це постійно, незалежно від того, справжня твоя посмішка чи удавана, беззахисна чи підступна, призначена тільки на те, щоб добитися прихильності Фені. Щоб не ризикувати її справедливістю, а навпаки, щоб спонукати її збільшити цю справедливість хоч на кілька додаткових грамів.

Але нічого не допомагало, Феня завжди перебувала у поганому настрої. А її права нога була набагато коротшою за ліву. Вона так сильно перехилялася набік, повертаючись до полиці з хлібом, що ми казали: Феня кульгає. Нога була настільки коротшою, що вона тягнула за собою донизу навіть кутики рота, лівий постійно, а правий час від часу. І завжди здавалося, що її поганий настрій походить від темного хліба, а не від закороткої ноги. Через ці здригання кутиків рота права половина її обличчя набувала мученицьких рис.

І оскільки вона давала хліб нам усім, ми сприймали її кульгання і мученицький вираз на обличчі як щось доленосне, як непевну ходу історії. Феня мала в собі щось від комуністичної святої. Вона однозначно належала до найкращих кадрів табірного начальства, вірна офіцерка хліба, по-іншому вона ніколи не виросла б до такої важливої посади хлібної королеви і спільниці янгола голоду.

Вона стояла у своїй побіленій вапном камері самотня і недосяжна за прилавком і тримала в руках великий ніж, стояла між вагами і дерев'яною стільницею. У її голові мали бути списки. Бо вона завжди точно знала, хто отримує 600-грамову порцію, хто – 800-грамову, а хто 1000 грамів.

Я був цілковито відданий потворності Фені. З часом я почав бачити у ній якусь дуже своєрідну і перверзійну красу, тож поклонявся їй з іще більшим завзяттям. Якби я зневажав її, то неминуче збайдужів би, а це було небезпечно з огляду на її кухонні ваги. Я кланявся і принижувався, зневажаючи сам себе, але зневага приходила вже після того, як мені смакував її хліб і я хоч на кілька хвилин почувався майже ситим.

Сьогодні мені здається, що Феня розподіляла усі три відомі мені на той момент сорти хліба. Першим сортом був щоденний семигородський, зароблений у поті чола квасний хліб від євянголістського Бога. Другим був чорний хліб із цільних сортів пшениці, завезений від Гітлера, з арійських висот німецького райху. А третім була порція хліба з російських вагів. І мені здається, що янгол голоду знав про цю триєдиність хліба і використовував її. Фабрика хліба продукувала першу порцію ще вдосвіта. Коли ми між 6-ю і 7-ю ранку приходили в їдальню, Феня вже мала готові зважені порції. Порцію кожного з нас вона ще раз клала на ваги, уважно вдивлялася в них і додавала ще шматочок або ж відрізала зайве. Вона показувала кінчиком ножа на ваги, криво тримала своє кінське підборіддя і дивилася на мене відсутнім поглядом, так, ніби бачила мене вперше після того, як я з'являвся на її очі щоранку протягом 400 днів.

Ще півроку тому, коли трапився перший кримінальний випадок через хліб, я подумав собі, що ми здатні вбити від голоду, бо холодна святість Фені якимось чином просочилася у хліб.

Своїм акуратним переважуванням хліба Феня демонструвала нам, що вона має рацію. Готові, зважені порції лежали на полиці, накриті білим полотняним рядном. Беручи до рук кожну порцію, вона спершу піднімала рядно, а потім опускала, відкриваючи і знову прикриваючи хліб, як це робили вправні міняйли, які носили своє вугілля від хати до хати. У своїй білосніжній побіленій вапном камері, у білому робочому одязі, з білим полотном Феня перетворювала хлібну гігієну на елемент табірної культури. Світової культури. Мухи сідали на рядно, а не на хліб. На хліб вони сідали вже аж тоді, коли він опинявся у нас у руках. Якщо вони не тікали достатньо швидко, то ми з'їдали разом зі своїм хлібом і їхній голод. Але тоді я ніколи не думав про голод мух, як не думав і про інсценізовану гігієну білого рядна.

Справедливість Фені перетворила мене на дійсно слухняного, особливо це сполучення перекривленого рота і точності на вагах. Бридке у Фені мало елемент довершеності. Феня не була ні доброю, ні злою, вона навіть не була людиною, вона була втіленням закону у виплетених гачком светрах. Мені ніколи б не спало на думку порівнювати Феню з іншими жінками, бо жодна інша не була настільки по-мученицьки дисциплінованою і бездоганно потворною. Вона була такою ж, як і омріяний, жахливо мокрий, липкий і гріховно поживний хліб, випечений цеглинками.

Порцію хліба ми отримували вранці на весь день. Як і більшість в'язнів, я належав до тих, хто отримував 800 грамів, це була середня порція. 600 грамів належалося тим, хто був задіяний на легких роботах на території табору: зливати відходи з туалетів у цистерни, відгортати сніг, білити навесні та восени стіни і камені довкола центральної табірної стежки. А 1000 грамів отримували лише деякі, це було винятком для тих, хто виконує найважчу роботу. Вже 600 грамів звучить як неабищо. Але хліб був таким важким, що навіть 800 грамів – це була порція завбільшки з кулак, якщо її вирізали з середини буханця. Якщо тобі пощастило отримати окрайку, то шматок виходив завширшки з два пальці.

Першим рішенням дня було: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію вже з ранковою овочевою зупою. Чи вдасться мені попри голод вберегти ще шматочок на вечір. Обідом не годували, всі працювали і протягом дня не мали можливості приймати жодних рішень. Увечері після роботи, якщо мені вдавалося проявити силу волі, доводилося приймати друге рішення: чи проявлю я достатньо сили волі і просто запхну руку під подушку, щоб перевірити, чи лежить там мій заощаджений зі сніданку хліб. Чи зможу я дочекатися кінця переклички і з'їсти хліб аж у їдальні. Адже це може тривати ще дві години. Або і довше, якщо перекличка затягувалася.

Якщо вранці мені не вдавалося проявити силу волі, то увечері хліба в мене не було і навіть не залишалося можливості що-небудь вирішувати. Тоді я набирав лише по півложки і зосереджено ковтав. Я навчився їсти повільно, ковтати слину після кожної ложки. Янгол голоду навчив мене: слина дає можливість розтягнути зупу надовше, а якщо ти підеш спати раніше, голод буде коротшим.

Я рано лягав спати, але постійно прокидався, бо язик набрякав у роті і пульсував. Незалежно від того, чи я заплющував очі, чи тримав розплющеними, перевертався з боку на бік чи вдивлявся у тьмяне світло жарівки на стелі, коли хтось хропів, так ніби він тоне, або коли вистрибував ґумовий хробак із годинника з зозулею – ніч все одно була нездоланно довгою, а посеред неї нескінченно біліло рядно Фені, під яким лежало багато недосяжного хліба.

Вранці відразу після гімну голод спішив разом зі мною на сніданок, до Фені. До цього надлюдського першого рішення: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію хліба… і так далі.

Як далеко.

Щодня янгол голоду вигризав мій мозок. А одного дня він підняв мою руку. І цією рукою я мало не вбив Карлі Гальмена – йшлося про кримінальний випадок із хлібом.

Карлі Гальмен мав цілий вільний день і з'їв увесь свій хліб ще на сніданок. Усі пішли працювати. Карлі Гальмен залишився у бараку сам-один аж до вечора. А увечері відкладений Альбертом Ґіоном хліб зник. Альберт Ґіон п'ять днів підряд був мужнім і заощадив собі п'ять шматочків хліба, цілу денну порцію. Він був цілий день із нами на роботі і, як і всі ми, хто заощадив собі трохи хліба, цілий день думав про вечірню зупу з хлібом. А повернувшись після роботи, він, як і всі, перш за все запхнув руку під подушку. Але там уже не було хліба.

Хліба не було, а Карлі Гальмен сидів у спідній білизні на своїх нарах. Альберт Ґіон підійшов до нього і мовчки двічі вдарив кулаком. Карлі Гальмен, теж мовчки, виплюнув на ліжко два зуби. Акордеоніст повів Карлі, тримаючи за шию, до відра з водою і запхнув його голову всередину. Спершу чулося булькання, потім хрипіння, а потім все затихло. Барабанщик витягнув голову з води і душив за шию так довго, аж поки рот Карлі не викривився так само потворно, як рот Фені. Я відіпхнув барабанщика геть, але роззувся зі своїх дерев'яних черевиків. І тримав черевик у руці так, що мало не вбив ним хлібного злодія. Адвокат Пауль Ґаст до цього моменту спостерігав за всім зі своїх нар. Він стрибнув мені на спину, забрав у мене черевик і кинув ним у стіну. Обісцяний Карлі Гальмен лежав біля відра і відригував хлібним слизом.

Бажання вбити потьмарило мені розум. І не лише мені, всі ми були в одній банді. Ми витягли Карлі у закривавленому і засцяному спідньому з барака надвір, у ніч. Був лютий. Ми поставили його до стіни барака, він захитався і впав. Не домовляючись, ми з барабанщиком зняли штани, а разом із нами і Альберт Ґіон та інші, й один за одним насцяли Карлі Гальмену в обличчя. Адвокат Пауль Ґаст разом із нами. Загавкали двоє сторожових псів, за ними прибігли вартові. Пси почули кров і скавуліли. Вартовий матюкався. Адвокат і вартовий занесли Гальмена до медпункту. Ми дивилися їм услід і витирали кров із рук. Усі мовчки пішли у барак і залізли у ліжка. У мене на долоні була пляма крові, я подивився на неї на світло і подумав, яка світло-червона кров у Карлі Гальмена, ніби сургуч, добре що з артерії, а не з вени. У бараку було дуже тихо, і я почув, як шипить хробак у годиннику з зозулею, близько, ніби у мене в голові. Я більше не думав ні про Карлі Гальмена, ні про безкінечно біле рядно Фені, ні навіть про недосяжний хліб. Я поринув у глибокий спокійний сон.

Наступного ранку нари Карлі Гальмена були порожніми. Ми пішли до їдальні, як завжди. На снігу теж було порожньо і чисто, вночі нападав свіжий сніг. Карлі Гальмен пролежав два дні у медпункті. А потім сидів разом із нами в їдальні. Його рани гнили, а очі і губи були посинілими і напухлими. Справу з хлібом забули, всі поводилися, як завжди. Ми більше не згадували про крадіжку Карлі Гальмена. А він не згадував про те, як ми його покарали. Він знав, що заслужив це. Хлібний суд не засідає, він карає. Нульова зона не знає параграфів, їй не потрібні закони. Вона сама закон, бо янгол голоду – це також злодій, який краде мозок. Хлібна справедливість не знає ні попередніх слухань, ні апеляції, вона перебуває лише у теперішньому. Зовсім прозора або цілковито загадкова. У кожному разі насильство хлібної справедливості інше, ніж насильство, позбавлене голоду. Неможливо оцінювати хлібну справедливість відповідно до звичайних моральних норм.