Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Час хлібної справедливості був у лютому. У квітні Карлі Гальмен сидів на кріслі у перукаря Освальда Енйетера. Рани Карлі загоїлися, борода відросла, ніби потоптана трава. А я був наступним за ним у черзі і дивився на нього у дзеркало, за мною, як завжди, стояв Тур Прікуліч. Перукар поклав свої м'які долоні на плечі Карлі і запитав: відколи нам бракує двох передніх зубів. Не до мене і навіть не до перукаря, а звертаючись до самих лише м'яких рук, Карлі Гальмен сказав: від часу кримінального випадку з хлібом.

Коли його бороду зголили, на стілець сів я. Це був єдиний випадок, коли Освальд Енйетер під час гоління насвистував щось на зразок серенади, а з-під піни викотилася крапля крові. Не світло-червоної, як сургуч, а темної, ніби ягода малини на снігу.

МАДОННА МІСЯЧНОГО СЯЙВА

Коли голод стає особливо нестерпним, ми починаємо розмови про дитинство і про їжу. Жінки вміють детальніше описувати їжу, ніж чоловіки. А найдетальніше про їжу розповідають сільські жінки. У них кожен рецепт має як мінімум три акти, ніби театральна п'єса. Через різницю поглядів про ті чи інші складники наростає напруження. Особливо сильне напруження наростає у момент, коли з'ясовується, що у начинку із сала, хліба і яйця слід додати не половину, а цілу цибулину, і не чотири, а шість зубків часнику, і коли цибулю і часник треба не просто порізати, а потерти. І коли булочки з сезамом виявляються кращими за хліб, а кмин кращим за перець, а майоран просто найкращий із усього, навіть кращий, ніж естрагон, останній все одно пасує тільки до риби, а до качки вже ні. І коли начинку слід запихати між шкірою і м'ясом, щоб вона увібрала в себе під час смаження підшкірний жир, або коли її слід запихати точно у шлунок і нікуди більше, щоб під час смаження вона не увібрала у себе підшкірного жиру, тоді настає кульмінаційний момент усієї вистави. Іноді рація опиняється на боці качки, фаршированої на євангелістський манер, іноді – на католицький.

А коли сільські жінки починають на словах готувати домашні макарони для зупи, це точно триває як мінімум півгодини, поки вони домовляться про точну кількість яєць, про те, чи тісто мішати ложкою, чи місити руками, поки тісто на макарони не стане тоненьким, аж прозорим, ніби скло, але при цьому ніде не порветься і висохне на дошці. А потім поки його загорнуть у рулет і поріжуть, а тоді аж поки макарони з дошки потраплять у зупу, а зупу готуватимуть довго і повільно або, навпаки, швидко і на великому вогні, поки зупу поставлять на стіл і кинуть у неї велику жменю або, навпаки, лише трохи свіжопорізаної зелені петрушки, це потриває ще чверть години.

Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.

Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти – це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:

– А Труді є?

І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд, де розташовані нари Труді Пелікан. Одноповерхові залізні нари тут розташовані так само, як у чоловічому бараку. Деякі завішані ковдрами, для кохання. Я ніколи не хочу за цю ковдру, я хочу тільки послухати кулінарні рецепти. Жінки вважають мене надто несміливим, бо у мене колись були книги. Їм здається, що читання робить людину делікатнішою.

Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.

Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.

Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.

Кожного літа ми їздили з міста у село, на Венч, там проходили всі літні канікули. Ми – це моя мама, я і служниця Лодо. Наш літній будиночок був розташований у горах, а гора навпроти називалася Шнюрляйбл. Ми жили там вісім тижнів. Протягом цих восьми тижнів ми щоразу влаштовували поїздку на цілий день до Шесбурґа, найближчого звідти міста. Ми сідали на потяг унизу, в долині. Угорською станція називалася Гетур, а німецькою Зібенменнер. На даху залізничної станції дзвенів дзвін, коли поїзд вирушав із Данеш. Через п'ять хвилин він прибував до нас. Перону не було. Коли поїзд зупинявся, сходи вагона діставали мені до грудей. Перед тим як ми заходили до вагона, я роздивлявся його знизу. Чорні металеві колеса, ланцюги, гаки і буфер. Потім ми їхали повз місце, де зазвичай купалися, повз будинок Тома і поле старого Захаріаса. Останній щомісяця отримував від нас дві пачки тютюну як відшкодування за те, що ми топтали його ячмінне поле, коли йшли купатися. Потім ми проїжджали залізний міст, а внизу перекочувалася жовта вода. Ззаду стояла надщерблена скеля, а на ній вілла Франка. І ось ми вже приїздили у Шесбурґ. Щоразу ми насамперед ішли на ринкову площу в елегантне кафе «Мартіні». Ми трохи виділялися серед гостей недбалістю свого одягу, мама була вбрана у спідницю-штани, а я у шортах і сірих шкарпетках, на яких не дуже було видно бруд. Тільки Лодо завжди одягала свою сільську недільну сукню і чорну хустину із трояндами і зеленими торочками. Червоні троянди були велетенськими, майже як яблука, більшими за справжні троянди. Того дня нам було дозволено їсти все, що ми захочемо, і стільки, скільки ми зможемо. Нам дозволялося обирати між марципановими трюфелями, шоколадними тістечками, пончиками, тістечками із заварним кремом, горіховим рулетом та рулетами з іншими начинками, пісочними тістечками в шоколаді, тістечками з лісовими горіхами, ромовим тортом, «Наполеоном», нугою і шматочками угорського торта «Добош». А крім того, було морозиво – полуничне у срібних чи ванільне у скляних горнятках або ж шоколадне у горнятках порцелянових і завжди зі збитими вершками. А на завершення, якщо ми ще мали сили, то бісквітний торт із фруктовим желе зверху. Я відчував під ліктями холодний мармур стільниці, а під колінами м'який плюш стільця. А вгорі на чорному буфеті, під вітром вентилятора, колисалася у довгій червоній сукні мадонна місячного сяйва, яка кінчиками пальців спиралася на дуже-дуже маленький місяць. Коли я розповів це, усі ми відчули, як колишуться наші шлунки на краю ліжка. Труді Пелікан запхнула руку під подушку і витягла заощаджений зранку хліб. Кожен вхопив свою миску і запхнув ложку в кишеню фуфайки. Я мав усі ці речі вже при собі, і ми всі разом пішли вечеряти. Стали в чергу до казана із зупою. А потім усі сиділи за довгими столами. Кожен їв свою зупу за власним методом, щоб розтягнути її якомога надовше. Усі мовчали. З іншого кінця столу Труді Пелікан запитала мене, перекрикуючи стукіт ложок:

– Лео, як називалося кафе?

– Кафе «Мартіні»! – прокричав я.

А через дві-три ложки вона запитала:

– А як звали ту жінку на кінчиках пальців?

– Мадонна місячного сяйва! – прокричав я.

ВІД ВЛАСНОГО ХЛІБА ДО ХЛІБА ЗІ ЩОКИ

У хлібну пастку потрапляє кожен.

У пастку сили волі під час сніданку, у пастку обміну хлібом за вечерею, у пастку ночі із запасами хліба під подушкою. Найгірша пастка янгола голоду – це пастка сили волі: бути голодним і мати хліб, але не їсти його. Поводитися із собою жорстокіше, ніж заморожена земля. Янгол голоду щоранку говорить: думай про вечір.

Увечері перед овочевою зупою всі міняються шматками хліба, бо власний хліб завжди здається меншим, ніж хліб іншого. А іншим здається те саме.

Перед обміном у мозку наростає паніка, а відразу після обміну закрадається сумнів. Після обміну в руці іншого щойно відданий хліб видається більшим, ніж він був у моїх власних руках. А те, що я отримав замість цього, відразу ж зменшується. Як швидко інший відвернувся від мене з моїм хлібом у руках, мабуть, у нього точніше око і він виграв. Я знову мушу мінятися. Але тому, хто взяв мій хліб, здається те саме, він переконаний, що виграв я, і теж вдруге міняється з кимось. І знову зменшується хліб у моїй долоні. Я шукаю третього і знову міняюся. А інші тим часом уже їдять. Якщо витримає голод, то трапляється і четвертий обмін або і п'ятий. А якщо ніщо вже не допомагає, то відбувається зворотний обмін. І тоді я знову маю свій власний хліб.

Мінятися хлібом необхідно. Бо хліб зникає дуже швидко. Він обманює тебе, як цемент. Так само як можна захворіти на цементну хворобу, можна захворіти від безперервного обміну хлібом. Обмін хлібом-це головна подія вечора, оборудка, під час якої блищать очі і тремтять руки. Вранці скибки хліба контролюють на вагах, а ввечері їх ще раз перевіряють очима. Для обміну хлібом треба знайти собі не лише відповідний хліб, а й відповідне обличчя. Треба відрізнити тих, чиї вуста вже викривлені дистрофією.

Найкраще, коли ці вуста вже вузькі і довгі, ніби лезо коси. Треба вчасно зауважити хутро голоду у заглибленнях щік, визначити, чи його довгі білі ворсинки вже достатньо довгі і густі. У того, хто незабаром має померти з голоду, на обличчі виростає густе, схоже на заяче, хутро. І тоді ти думаєш собі, що його хліб – викинутий намарно, що немає більше сенсу його годувати, бо незабаром білий заєць виросте зовсім. Тому хліб, виміняний у тих, у кого на обличчі вже росте білий заєць, називають хлібом зі щоки.

Вранці немає часу, але і міняти немає чого. Свіжопорізаний хліб виглядає однаково. Але до вечора кожна скибка засихає по-іншому – загострюються прямі кути або випинається круглий живіт. Саме через цю оптику засихання з'являється відчуття, що твій хліб обманює тебе. Це відчуття є у всіх, навіть у тих, хто не міняється хлібом. А під час обміну це відчуття симулюють. Тому й обмінюють один оптичний обман на інший. Після цього ти все ще обманутий, але втомлений. Обмін власного хліба на хліб зі щоки закінчується так само, як і починається, – раптово. Головна подія вечора завершилася, слід зосередитися на зупі. В одній руці ти тримаєш хліб, в іншій – ложку.

І тут ти опиняєшся один посеред стада і починаєш випробовувати всі способи, щоб якнайдовше розтягнути свою зупу. Ложки теж належать до стада, як і бляшані миски, як сьорбання і совгання ніг під столами. Зупа гріє, вона живе у горлі. Я голосно сьорбаю, я мушу чути свою зупу. Я примушую себе не рахувати ложки. І поки я їх не рахую, ложок набирається більше ніж 16 або 19. Я мушу забути ці цифри.

Одного вечора акордеоніст Конрад Фонн помінявся з Катею Плантон. Вона дала йому свій хліб, а він їй – дерев'яний брусок. Вона вкусила його, дуже здивувалася і проковтнула слину. Ніхто, крім акордеоніста, не засміявся. А Карлі Гальмен забрав у Каті брусок і поклав його в зупу акордеоніста, а Каті віддав її хліб.

Кожен потрапляє у хлібну пастку. Але з хліба зі щоки Каті Плантон ніхто не має права робити свій власний хліб. Цей закон теж належить до хлібної справедливості. У таборі ми навчилися забирати мертвих і не боятися. Ми роздягали їх ще до того, як тіло зіштивніє, нам був потрібен їхній одяг, бо ми мерзли. І ми з'їдали їхній захований хліб. Після того як ми востаннє видихаємо повітря, смерть – це наш виграш. Але Катя Плантон живе, хоча і не знає, де вона перебуває. Ми це знаємо і поводимося з нею як зі своєю власністю. Ми можемо виправити у ставленні до неї всі кривди, які завдаємо одне одному. Поки вона живе поміж нас, ми коримося правилу, що ми здатні на багато що, але не на все. І ця обставина вартує, мабуть, більше, ніж сама Катя Плантон.

ПРО ВУГІЛЛЯ

Вугілля є стільки, як землі, більше ніж потрібно.

ПОВНЕ ВУГІЛЛЯ привозять з Петрівки. У ньому повно сірого каміння, воно важке, мокре і липке. Воно пахне чимось квасним, ніби пожежа, а його грудки відділяються окремими листками, наче графіт. Після того як його змелють у млині і відмиють на мийці, залишається багато шлаків.

СІРЧАНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із Краматорська, переважно в обід. Під ямою є ще пивниця для вугілля, велетенська підземна діра, а над нею – ґрати. Кожен вагон наїздить на ґрати окремо. У кожному вагоні міститься 60 тонн, це вагон пульманівського зразка, з п'ятьма лядами внизу. Їх відчиняють молотком, і це щоразу звучить, ніби останній дзвінок у кінотеатрі, якщо ляди піддаються з першого разу. І якщо вони піддаються, то вже немає потреби заходити у вагон, вугілля само миттєво висипається. Від пилюки темніє в очах, сонце стоїть у небі сіре, ніби дно бляшаного баняка. Ти задихаєшся і вдихаєш більше пилюки, ніж повітря, на зубах скрипить пісок. Протягом п'ятнадцяти хвилин розвантажується 60 тонн. На ямі залишаються лише кілька занадто грубих шматків. Сірчане вугілля легке, ламке і сухе. Воно блищить кришталево, ніби кварц, і складається з уламків і пилюки. У ньому немає зерен. Його назва походить від сірки, але це вугілля не має запаху. Сірку з цього вугілля помічаєш набагато пізніше у вигляді жовтого осаду в калюжах фабричного двору. Або вночі на території складу шлакоблоків, де у насипах сміття також утворюються жовті очі, які світяться, ніби у них порозкидано уламки порізаного місяця.

МАРОЧНЕ ВУГІЛЛЯ привозять із шахт Рудного, це зовсім поряд. Воно не масне, але і не сухе, не кам'янисте, не пісочне, не зернисте. Але воно тримається купи, не розпадається на шматки, і як не крути, воно ніяке. Відомо, що у ньому багато антрациту, але воно позбавлене характеру. Його називають найціннішим видом вугілля. Антрацитове вугілля ніколи не було моїм другом, навіть небажаним. Воно було підступним, його важко було розвантажувати, здавалося, що запихаєш лопату всередину тугого вузла або клубка.

Яма схожа на вокзал, так само напівнакрита дахом і така ж відкрита для всіх перетягів. Сильний вітер, суворий мороз, короткі дні, необхідність електричного освітлення вже в обід. Перемішаний вугільний і сніговий пил. Або ж косий вітер і дощ в обличчя, а крізь дах просочуються ще більше краплі. Або виснажлива спека і довгі дні з сонцем і вугіллям, аж поки ти не падаєш з ніг. І настільки ж важким, як розвантажування, є назва цього вугілля – «марочне вугілля», – можна тільки спотикатися об кожне з цих слів, неможливо прошептати це, як, наприклад, назву газового вугілля.

ГАЗОВЕ ВУГІЛЛЯ летюче. Його везуть із Ясинуватої. Начальник вимовляє назву газового вугілля майже пошепки: ГАЗОВЕ. Це звучить, як заячий біль, заєць – німецькою «газе», а біль – «ве». Тому я люблю це вугілля. У кожному вагоні є грецькі горіхи, лісові горішки, кукурудза і горох. Кожна ляда на вагоні – а їх п'ять – піддається легко, можна відчинити навіть, як то кажуть, голими руками. П'ять разів шурхотить донизу газове вугілля, легке, кольору шиферу, тільки вугілля, без шлаків. Дивишся на нього і думаєш: газове вугілля має м'яке серце. Газове вугілля розвантажене, ґрати і далі здаються такими порожніми, ніби нічого між них не впало. Ми стоїмо вгорі на ґратах. Внизу, у животі ями, повинні міститися гірські хребти й ущелини, повні вугілля. Тут розташований і склад газового вугілля.

У голові також є склад. Літнє повітря тремтить над ямою, зовсім як удома, і небо шовкове, як удома. Але вдома ніхто не знає, що я ще живий. Вдома дідусь їсть зараз холодний салат із огірків на веранді і думає, що я мертвий. І бабуся кличе курей до сараю, у затінок завбільшки з площу кімнати, кидає їм їжу і думає, що я мертвий. А тато з мамою, мабуть, у нашому будиночку в горах. Мама лежить у своєму саморобному матроському костюмі у високій траві посеред гірської галявини і думає, що я вже на небі. А я не можу поторсати її за плече і сказати:

– Ти любиш мене, я ще живий.

А батько сидить на кухні за столом і помаленьку напихає дробом патрони, тверді бляшані кульки для полювання на зайців, це буде вже незабаром, восени. Газове. Заячий біль.

ЯК ТЯГНУТЬСЯ СЕКУНДИ

Я ходив на полювання.

Кобеляна не було, а я тієї другої осені в степу вбив лопатою ховраха. Він видав короткий свист, схожий на сигнал потяга. А потім довго тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Я хотів його з'їсти.

Тут є тільки трава. А травою неможливо прибити тушку до стіни, як лопатою неможливо оббілувати. У мене не було ні інструментів, ні серця до цього. І часу теж не було. Повернувся Кобелян і побачив ховраха. І тоді я залишив його лежати, і все було так само, як тоді, коли тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Батьку, колись ти хотів навчити мене, як свистіти у відповідь, коли хтось заблукає в лісі.

ПРО ЖОВТИЙ ПІСОК

Жовтий пісок може мати різні відтінки – від воднево-блідого до канарково-жовтого, може мати навіть злегка рожевий відтінок. Він ніжний, і його стає дуже шкода, коли його закопують у сірий пісок.

Кобелян знову забрав нас із Карлі Гальменом у приватну поїздку за жовтим піском. Цього разу він сказав:

– Ми поїдемо до мене додому. Я нічого не будую, але наближаються вихідні, а людина ж потребує культури.

Ми з Карлі Гальменом зрозуміли, що жовтий пісок – це культура. Жовтим піском посипали доріжки й у таборі, після весняної і осінньої побілки. Це були прикраси до весняного свята Перемоги і осіннього свята Жовтневої революції. 9 травня збиралися святкувати першу річницю Перемоги. Але нам це нічого не дало, для нас це був другий рік у таборі. А потім прийшов жовтень. Весняні прикраси з жовтого піску давно були розвіяні вітром спекотних днів і змиті дощами. Тепер свіжий жовтий пісок лежав у табірному дворі, схожий на цукор. Пісок-прикраса для Великої Жовтневої революції, але це не був знак того, що нам уже можна їхати додому.

А наші поїздки не мали нічого спільного з прикрашанням. Ми тоннами возили жовтий пісок, а будівництво пожирало його. Це називалося пісочний КАР'ЄР. Він був невичерпний, як мінімум 300 метрів у довжину і 20 або 30 метрів завширшки, і всюди лише пісок. Відкрита розробка піску, оточена пісочною ареною. Піску вистачало на всю околицю. І чим більше піску видобували, тим вищою ставала арена, тим глибше доводилося вгризатися у ґрунт.

Якщо водій був хитрий, він примудрявся заїхати машиною просто у пісочну гору, тоді не треба було відкидати пісок собі за спину, а спокійно нагрібати його на тій же висоті або і взагалі зручно скидати собі вниз.

Від одного погляду на кар'єр сліпило в очах, це виглядало справді грандіозно – ніби відбиток великого пальця. Чистий пісок, ні грама землі у ньому. Прямі, розташовані паралельно одна до одної верстви, білі як віск, бліді як шкіра, світло-жовті, яскраво-жовті, охряні і рожеві, шар за шаром. Холодні і вологі. Пісок збивався у грудки під час копання і, висихаючи, злітав у повітря. Лопата рухалася ніби сама по собі. Машина наповнювалася швидко. І сама розвантажувалася, це був самоскид. Ми з Карлі Гальменом чекали на кар'єрі, поки Кобелян повернеться.

Кобелян, і той не витримував і лягав навзнак у пісок, чекаючи, поки ми завантажимо машину. Він заплющував очі і, можливо, навіть дрімав. Коли машина була повна, ми легко постукували кінцем лопати по його підошві. Він зривався на рівні ноги і кульгав до кабіни, ніби на дротяних ногах. А в піску залишався відбиток його тіла, так, ніби Кобелян двічі був тут, один раз у вигляді чистої форми, лежачи, а вдруге – стоячи біля кабіни з вологими ззаду штанами. Перед тим як сісти за кермо, він двічі спльовував у пісок, одною рукою хапався за кермо, а іншою тер собі очі. І їхав геть.

Тепер була наша з Карлі черга звалитися у пісок і нічого не робити, лише дослухатися, як він шурхотить, допасовуючись до кшталтів тіла. Угорі прогиналося над нами небо. Між небом і піском тягнулася нитка трави, ніби горизонт. Час був непорушним і гладким, а довкола нас мерехтіли мікроскопічні блискітки. У наші голови зазирала далечінь, так ніби ти втік кудись і тепер належиш усім на світі піскам, а не примусовій роботі тут, на місці. Це була втеча лежачи. Я зник кудись під горизонт без жодних наслідків і небезпек. Пісок підтримував мою спину знизу, а небо, піднімало моє обличчя до себе. Незабаром небо сліпло, і мої очі стягували його до себе вниз, мої очні яблука і скроні були наповнені небом, цілковито і непорушно синім. Накритий небом, я був непомітним, ніхто не знав, де я. Навіть туга за домом не знала. У піску небо не могло урухомити час, але і повернути назад теж не могло, так само як жовтий пісок не міг змінити річниці Перемоги, ні третьої, ні четвертої. І після четвертої річниці ми все ще були в таборі.

Карлі Гальмен лежав у піску обличчям донизу. Шрами, які залишилися у нього після крадіжки хліба, просвічували крізь його волосся, ніби воскові. Крізь шкіру його вуха світилася червона стрічка артерії. Я згадав собі одне зі своїх останніх побачень в Ерленпарку і басейні «Нептун» з тим удвічі за мене старшим одруженим румуном. Цікаво, як довго він чекав на мене, коли я вперше не з'явився на побачення. І як довго ще приходив на домовлене місце, поки не збагнув, що я не прийду більше ніколи. Кобелян приїде не раніше ніж за півгодини.

І ось у мене знову піднялася рука, мені захотілося погладити Карлі Гальмена. На щастя, він допоміг мені уникнути спокуси. Він підняв обличчя з піску, і я побачив, що він відкусив піску. Він їв, і у нього крихтіло на зубах, він ковтнув. Я застиг, а він наповнив собі рот удруге. Піщинки відпадали у нього зі щік, коли він жував. А їхній відбиток був як сито на щоках, на носі і на чолі. А сльози на обох щоках – ніби світло-брунатний шнур.

– Коли я був малий, я надкушував персики і кидав надкушеними донизу, – сказав він. – Потім я піднімав їх і їв надкушене місце з піском, тоді знову кидав на землю. І так поки не залишалася сама лише кістка. Мій батько ходив зі мною до лікаря, бо переживав, що у мене якесь відхилення, раз мені смакує пісок. А тепер у мене є більш ніж достатньо піску, але я вже забув, як виглядає персик.

– Жовтий, з пушком на шкірці, а з боку кісточки червона пляма, – сказав я.

Ми почули, що їде машина, і піднялися.

Карлі Гальмен почав копати. Коли він наповнював лопату, його сльози падали донизу. Коли він скидав пісок, вони падали ліворуч, у рот, і праворуч, у вухо.

У РОСІЯН Є СВОЇ МЕТОДИ

Ми з Карлі Гальменом знову їдемо через степ на «Ланції». У всі боки розбігаються з-під коліс ховрахи. Всюди помітні сліди коліс, вирвані з корінням кущики трави із засохлим брудом зверху, ніби вкриті червоно-брунатним лаком. На кожному кроці рої мух на роздушеному хутрі із виваленими назовні нутрощами. Деякі блищали ще доволі свіжим м'ясом, синювато-білими колами, ніби нагромаджені одна на одну низки перлин. Інші були синьо-червоні і напівзогнилі або вже геть висохлі, ніби квіти з гербарію. А із зовнішнього боку від слідів коліс лежали вбиті ударом ховрахи, здавалося, колеса не заподіяли їм нічого, ніби тварини просто заснули. Карлі Гальмен сказав:

– Мертвими вони схожі на праски.

Але вони ніколи не були схожими на праски: ні мертвими, ні живими. Мені було дивно, що він узагалі думав про щось таке, я сам давно забув це слово.

Бували дні, коли ховрахи відчували замало страху перед колесами. Можливо, у такі дні вітер видавав звуки, схожі на автомобільні, і збивав їхні інстинкти з пантелику. Коли на них наїздили колеса, вони намагалися втекти, але зовсім не від своєї смерті. Я переконаний, що Кобелян ще ніколи не завдавав собі клопоту оминути ховраха на дорозі. Але я настільки ж певен, що він ніколи не переїхав жодного з них, бо ніколи жоден із них не пищав під колесами. Хоча цей високий писк і так не було б чути, машина гуде занадто голосно.

Але я все одно знаю, як пищить ховрах під колесами, бо я чую цей звук під час їзди. Коротко, так що серце рветься на шматки, він свистить один за одним три склади: газове. Так само, як коли вбиваєш його лопатою. Бо це відбувається так само швидко. І я знаю також, як на тому місці лякається і вібрує земля, розходиться колами, ніби вода, у яку падає величезний камінь. Я знаю і те, як тобі відразу після цього печуть губи, бо ти кусаєш їх, коли з усієї сили лупиш ховраха по голові.

Відтоді, як я залишив одного з них лежати при дорозі, я переконую себе, що ховрахів не їдять, навіть якщо в тебе немає ні крихти співчуття до них живих і ні тіні відрази до них мертвих. Бо якби у мене все це було, то співчуття і відраза поширювалися б не на ховрахів, а на мене. Це була б лише відраза до моєї власної нерішучості, а не до ховраха.

Але якби ми з Карлі наступного разу мали час, якби ми могли вийти з машини, поки Кобелян понапихає три чи чотири мішки трави для своїх кіз, якби у нас було хоча б стільки часу. Мені здається, що Карлі Гальмен не погодився б робити це разом зі мною, саме тому, що поряд був би я. Я був би змушений витрачати час, щоб переконати його, і це тривало б, аж поки не було б запізно, якби ми наступного разу мали час. Ховраха немає чого соромитися, – сказав би я йому, – як і степу. Але мені здається, він би соромився саме себе, у кожному разі більше, ніж я соромився б себе. І більше, ніж я соромився б Кобеляна. Я, мабуть, повинен був би його спитати, чому він орієнтується на Кобеляна. Я переконаний, що якби Кобелян був так само далеко від дому, як ми, він теж їв би ховрахів, щось таке я мусив би говорити йому.

Деякі дні були тільки вкритими брунатним лаком перевернутими кущиками трави у степу, незмінними з дня на день. А хмари танули, перепливаючи з одного дня в інший. Залишалися тільки худі журавлі високо в небі і дикі товсті мухи на землі. Але у траві не лежало жодного мертвого ховраха.

Куди вони всі поділися? – запитав би я у Карлі. – Дивися, он росіяни. Чому їх так багато? Пішки ходять по степу і нахиляються, а потім сидять якийсь час навпочіпки. Ти думаєш, вони просто так відпочивають, бо втомилися? Але вони мають таке саме гніздо в голові, як і ми, і шлунок настільки ж порожній. У росіян свої методи. І часу в них більше, ніж у нас. Вони тут, у степу, у себе вдома. Кобелян нічого б не мав проти. Інакше навіщо йому тоді в кабіні, біля гальма, лопата з короткою ручкою, адже траву він вириває руками. Коли нас немає, він виходить із кабіни не тільки за травою для кіз, – сказав би я Карлі, і при цьому я навіть не мусив би брехати, бо ж правди я все одно не знаю.

Але навіть якби я знав правду, це була б тільки одна правда, а її протилежність – це була б інша правда.

– Навіть ти і я, ми інші, коли з нами Кобелян і коли його немає, – сказав би я. – Я сам інший без тебе. Тільки ти вирішив собі, що ти завжди однаковий. Коли ти вкрав хліб, ти був інший, і я був інший, і всі решта також, – але цього я ніколи не скажу, бо це вже було б випоминання.

Хутро смердить, якщо його спалити.

– Я зніму шкіру, а ти розводь вогонь, – сказав би я, якби Карлі Гальмен усе ж таки погодився.

Ми з Карлі Гальменом і Кобеляном їздили через степ знову і знову. Через тиждень після цього ми також їхали на своїй «Ланції» і стояли нагорі. Повітря було чистим, трава помаранчевою, сонце повертало степ у пізню осінь. Мертві ховрахи лежали посріблені ранковою росою. Ми проїхали повз старого чоловіка. Він стояв серед хмарки куряви і махав нам лопатою. У неї було коротке руків'я. На його плечі висіла торба, наповнена лише на чверть, але важка. Карлі сказав:

– Він не траву збирає.

Якби ми наступного разу мали час, якби могли вийти з машини. Кобелян не мав би нічого проти, але ти був занадто делікатний, ти б ніколи не погодився.

Недаремно кажуть, що голод нестерпний. Ми з Карлі Гальменом мало знали один про одного. Ми забагато часу проводили разом. А Кобелян нічого не знав про нас, як і ми нічого не знали про нього. Ми всі були іншими, ніж ми є насправді.

ПРО ЯЛИНКИ

Незадовго до Різдва я сидів у Кобеляна в кабіні. Вже стемніло, а ми ще їхали до його брата. Везли вугілля.

Містечко починалося руїнами вокзалу і бруківкою. Ми повернули на розбиту дорогу якоїсь кривої вулички. На небі ще залишилася остання світла смужка, а за залізним парканом стояли ялинки – стрункі у темряві ночі, з гострими кінчиками, вони вивищувалися над усім краєвидом, і їх було дуже чітко видно. Кобелян зупинився на три будинки далі.

Коли я почав розвантажувати, він махнув мені рукою, щоб я не поспішав, бо ще є час. Він зайшов у будинок, який, мабуть, був білим, але у світлі фар виглядав жовтим.

Я поклав пальто на дах кабіни і розвантажував якомога повільніше. Але мною керувала лопата, я лише слухався її і не мав вибору. Тоді вона пишалася мною. Копання протягом останніх років залишалося єдиним заняттям, у якому збереглися хоча б рештки гордості. Незабаром машина була порожньою, а Кобелян усе ще сидів у свого брата.

Іноді план зріє повільно, але буває і так, що тебе раптово пронизує електричним струмом несподіваного рішення, яке вже прийняте тобою ще до того, як ти це усвідомлюєш. Я похапцем надягнув пальто. Коли я повторював собі пошепки, що за крадіжку садять у карцер, мої ноги рухалися до ялинок ще швидше. Ворота були незачинені. Це був здичавілий парк або цвинтар. Я позрубував усі нижні гілки, а потім зняв пальто і загорнув їх. Я не зачинив за собою воріт і поспішив назад, до будинку брата Кобеляна. Тепер будинок був білим, він стояв і дослухався до цілковитої темряви довкола себе, фари більше не світилися, Кобелян уже зачинив кузов. Мій пакунок гостро пахнув смолою і різко – страхом, коли я кидав його у себе над головою у кузов машини. Кобелян сидів у кабіні і смердів горілкою. Так я думаю тепер, але тоді я думав, що він пахне горілкою. Я думав, що він ніякий не пияк і вживає горілку тільки під добру закуску. Він міг би і про мене трохи подумати.