Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Я знаю, ти повернешся.

Це теж було сказано серед ночі, але й у центрі світу. Сьогодні вони, мабуть, святкували Новий рік, а опівночі випили за моє здоров'я, щоб я вижив. Сподіваюся, вони згадували про мене у перші години нового року, перш ніж лягти у теплі ліжка. На нічному столику бабці вже лежить обручка, яку вона знімає щовечора, бо та тисне. А я стою і чекаю на розстріл. Я уявив собі, що всі ми стоїмо у велетенській коробці. Її дах – небо – був укритий чорним лаком ночі і прикрашений старанно відшліфованими зорями. А дно цієї коробки було по коліна вистелене ватою, щоб ми падали на м'яке. Стіни коробки були оббиті крижаним посрібленим шовком, і всюди повно торочок і мережива. На протилежному від нас мурі табору, поміж вежами для вартових, сніг перетворювався на катафалк. А на ньому стояло багатоповерхове ліжко висотою з вежу, воно впиралося в небо, ця багатоповерхова труна, у якій було місце для всіх нас, складених рядами, схожими на ряди нар у бараках. А над усім цим – чорна лакована покрівля. У вартових вежах з обох боків катафалка несли свою вахту двоє вбраних у чорне почесних вартових. З боку, ближчого до табірних воріт, блимало нічне світло табірного двору, схоже на вогник лампадки. З темнішого боку височіли вкриті снігом гілки шовковиці, ніби помпезні вінки з квітів, із написами і скорботними паперовими стрічками. Сніг приглушує звуки, думав я собі, постріли мало хто почує. Наші рідні спокійно сплять, безтурботні і втомлені новорічним святкуванням, десь посередині світу. Можливо, їм сняться наші небажані похорони у новому році.

А мені вже не хотілося нікуди з цієї багатоповерхової могили. Якщо ти прагнеш опанувати власний страх смерті, але не можеш протидіяти їй, то сама по собі з'являється байдужість. А окрім того, холоднеча, посеред якої тобі не можна рухатися, послаблює відтінки цього страхіття. У трансі замерзання я віддався розстрілу.

Але у цей момент двоє закутаних росіян, які вийшли з причепа машини, кинули нам під ноги лопати. Тур Прікуліч і один із росіян протягнули між темрявою і білістю снігу чотири мотузки, паралельні до муру фабрики. Комендант табору Шіштваньйонов заснув у кабіні вантажівки. Можливо, він був п'яний. Він спав, сперши підборіддя на груди, як подорожній, якого забувають в останньому купе нічного потяга. Він спав, поки ми копали. Тобто не так, ми копали, поки він спав, бо Тур Прікуліч повинен був чекати на його розпорядження. Поки ми копали між мотузками два ряди своїх могил перед розстрілом, він спав. Не знаю, як довго це тривало, мабуть, аж поки небо не посірішало. І весь цей час лопата повторювала мені в такт копання: «Я знаю, ти повернешся». Від копання я знову отямився і волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним. Я погоджувався, що бабуся має рацію:

– Так, я повернуся, – відповідав я, але потім заперечував: – Так, але ти ж знаєш, як це складно.

А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.

Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:

– Копати ями під дерева!

Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало об залізо. Шматки льоду завбільшки з горіхи відламувалися і влучали нам в обличчя. Я вкривався потом у цей мороз, а потім мерз від власного поту. Я розділився на гарячу і крижану половини. Верхня частина тіла була обгоріла, механічно схилялася лише від страху перед нормою. Нижня частина замерзла, крижані ноги входили просто в кишківник.

У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.

Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.

Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.

Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:

– Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?

Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.

НОСОВИК І МИШІ

У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.

Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.

Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.

– Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, – сказала вона, – і вас незабаром відпустять додому.

Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.

– Абажді, – сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.

Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.

Потім, коли я вже був надворі, я висякався у свою шмату, в якій ніс вугілля. А потім зав'язав на шию, це був мій шалик. Його кінчиком я під час ходи витирав собі кутики очей, часто і коротко, так, щоб це не було помітно. І хоча ніхто за мною не спостерігав, я хотів, щоб це не було помітно. Я занадто добре знав правило, що не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин. Я переконував себе, що сльози – це від холоду, і вірив собі.

Білосніжний носовик із тонесенького батисту був старий, добротна річ ще з царських часів. Його край був вручну вишитий ажуром, шовковими нитками. Акуратні стовпчики, а в куточках – вишиті троянди. Чогось настільки гарного я вже давно не бачив. Краса звичайних побутових предметів удома не важила особливо багато. А в таборі про неї краще було забути. Ця хустинка накрила мене з головою спогадами. Ця краса боліла мені. Чи повернеться коли-небудь додому цей син старенької росіянки, який був мною і собою в одній особі. Я почав співати, щоб припинити думати про це. Я співав для нас обох блюз вагона для худоби:

 
У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.
 

По небу туго набитими подушками бігли хмари. Потім визирнув ще напівпрозорий місяць із обличчям моєї матері. Хмари підсували їй подушку під підборіддя і ще одну під праву щоку. А крізь ліву щоку витягли подушку на інший бік. І я запитав у місяця: хіба моя мама вже така слабка? Хіба вона хвора? Чи наш дім ще стоїть на місці? Чи живе вона ще там, чи її теж забрали у табір? Чи вона ще взагалі жива? Чи знає вона, що я ще живу, чи вже оплакує мерця, коли думає про мене?

Я був у таборі вже другу зиму. Нам не дозволялося писати листів додому, жодних звісток. У російському селі стояли кругом голі берези, а під ними снігові дахи, ніби криві нари у повітряних бараках. У цих ранніх сутінках блідість кори берез виглядала по-іншому, ніж удень, а її білизна відрізнялася від снігу. Я бачив, як спритно вітер прокрадається між гілками. На протоптаній поміж плетеними вербовими парканами стежці мені назустріч вибіг пес кольору темного дерева. Його голова була трикутною, ноги високими, тоненькими, ніби барабанні палички. З його пащі вилітав білий подих, так ніби він з'їв мій носовик, а при цьому барабанив своїми ногами. Песик пробіг повз мене, ніби я був лише тінню паркана. І він мав рацію, у темряві на цій стежці до табору я нічим не відрізнявся від звичайних російських предметів.

Білим носовиком з батисту ще ніхто не користувався. Я теж ніколи не користувався ним, а беріг як реліквію на згадку про матір і сина, беріг у своїй валізі до останнього табірного дня. А потім привіз із собою додому.

У таборі було не місце для такого носовика. Протягом усіх цих років я міг би виміняти за нього на базарі щось їстівне. Можливо, я отримав би за нього цукор або сіль, або навіть просо. Спокуса постійно чатувала на мене, голод не давав спокою. Але мене стримувало те, що я вірив: цей носовик – моя доля. Якщо випустити свою долю з рук, пропадеш. Я був переконаний, що прощальна фраза моєї бабці Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, перетворилася на носовик. І я не соромлюся, коли кажу, що носовик був єдиною людиною в таборі, яка піклувалася про мене. Я впевнений у цьому, навіть сьогодні все ще впевнений.

Іноді речі набувають ніжності, жорстокої ніжності, якої ти від них не очікуєш.

У головах, за подушкою я тримаю валізу, а під подушкою, загорнутий у хустинку, захований від рота надзвичайно цінний хліб. А у місці, де на подушці лежить вухо, одного ранку почувся писк. Ти піднімаєш голову і дивуєшся. Між хустинкою з хлібом і подушкою метушиться світло-рожевий клубок завбільшки з твоє вухо. Шість сліпих мишенят, кожне менше за дитячий пальчик. Їхня шкіра схожа на шовкові панчохи, вони здригаються, бо вони живі. Народжені з нічого миші, незаслужений подарунок. І тут я раптом відчув гордість за них, так ніби вони теж пишалися мною. Гордість, бо моє вухо народило дітей, бо з усіх 68 нар у бараку вони народилися у мене і саме мене обрали своїм батьком. Вони лежали там самі, матері я ніколи не бачив. Я соромився їх, бо вони так беззастережно довіряли мені. Я відразу відчув, що люблю їх і мушу позбутися, причому моментально, ще до того, як вони з'їдять хліб, і ще до того, як прокинуться всі інші і зауважать щось.

І я загорнув їх у хустинку для хліба, склав із пальців гніздо, щоб не завдати їм шкоди. Я вислизнув із барака і відніс гніздо надвір. Мої ноги тремтіли від тривоги, щоб мене не помітив вартовий або не занюхав пес. Але при цьому я не зводив погляду з хустинки і пильнував, щоб жодна мишка не випала на ходу. І я приніс їх у туалет і викинув у яму. Миші провалилися. Без жодного писку. Я лише глибоко зітхнув. Зроблено.

Коли мені було дев'ять років, я знайшов на старому килимі у закутку пральні новонароджене ще сліпе сіро-зелене кошеня. Я взяв його на руки і гладив по животі. Воно бавилося зі мною, вхопилося зубами за мій палець і не відпускало. І тут я побачив кров. І стиснув великий і вказівний пальці – здається, я зімкнув їх, і то на шиї. Моє серце билося, як після бійки. Кошеня було мертве і застукало мене за вбивством. Те, що так трапилося ненавмисно, тільки погіршувало справу. Жорстока ніжність по-іншому переходить у відчуття провини, ніж запланована жорстокість. Вона сягає глибше. І мучить довше.

Що було спільного у того кошеняти з мишенятами:

Жодного писку.

А що відрізняє кошенят від мишеняти:

З мишенятами мною керувала зумисність і співчуття. З кошеням – образа за те, що я хотів приголубити його, а воно мене вкусило. Це одне. Цуґцванґ – це наступне. Якщо вже одного разу притиснеш сильніше, більше не зупинишся.

ЛОПАТА-СЕРЦЕ

Існує багато лопат. Але я найбільше люблю лопату-серце. Їй одній я дав ім'я. Лопатою-серцем можна розвантажувати або завантажувати тільки вугілля.

Лопата-серце має велику поверхню, завбільшки з дві розташованих поряд голови. Вона має форму серця, і вона глибока, розрахована десь на п'ять кілограмів вугілля, зад янгола голоду теж поміститься у ній цілком. Лопата кріпиться до руків'я довгою запаяною шийкою. У порівнянні з розмірами самої лопати її ручка досить коротка. Із поперечиною на кінці.

Одною рукою слід хапатися за бляшану шийку лопати, а іншою – за дерев'яну поперечину на горішньому кінці. Хоча я би сказав, що це нижній кінець. Бо для мене у цій лопаті головне – серце, а ручка – другорядна річ, отже, збоку або внизу. Тож я хапаюся за серце угорі на шиї і за поперечину внизу на руків'ї. Я балансую, лопата перетворюється на гойдалку у моїх руках, як гойдалка дихання у мене в грудях.

Для роботи з цією лопатою слід потренуватися, аж поки серце не відполірується до блиску, а запаяна шийка не ляже в руці, як шов, а вся лопата не перетвориться на частину твого тіла-таку собі зовнішню штуку для рівноваги.

Розвантажувати вугілля цією лопатою слід зовсім по-іншому, ніж цеглу. Із цеглою ти маєш лише свої руки, тут ідеться тільки про логістику. А під час вантаження вугілля лопата-серце перетворює логістику на артистику. Розвантаження вугілля – це дуже складний та престижний спорт, із ним не зрівняється ні кінний спорт, ні стрибки у висоту, ні навіть елегантний теніс. Як фігурне катання. Ми з лопатою – це пара на льоду, можна було би так сказати. Той, хто одного разу потримав у руках лопату-серце, назавжди збереже захоплене ставлення до неї.

Розвантаження вугілля починається так: коли боковину вантажівки опускають, ти вилазиш на лівий бік кузова і запихаєш свій інструмент у вугілля трохи під кутом, але до самого дна, при цьому натискаєш ногою на поверхню лопати зверху, на саме серце. А після того, як вивільниш собі у кутку кузова місце для обох ніг, так, щоб стояти на землі, а не на вугіллі, починаєш копати. У розгойдувальному ритмі задіяні всі м'язи. Лівою рукою ти берешся за поперечину, а правою за довгу шийку лопати, так, що твої пальці міцно тримають запаяний шов. Потім ти загрібаєш лівий верхній шар вугілля й одним ривком тягнеш його аж до протилежного краю машини, а потім тим самим рухом викидаєш через борт, донизу. Для цього права рука повинна з'їхати вздовж дерев'яного руків'я аж до поперечини – а вага тіла переноситься на праве стегно, так, що відчутно аж у пальцях ніг. Потім порожню лопату закидаєш через лівий бік назад, догори. А тоді наступний ривок і знову повну лопату донизу.

Після того, як розвантажено переважну більшість вугілля, відстань до борту кузова стає занадто великою, і одним ривком працювати вже неможливо. Тепер потрібно фехтувати: праву ногу елегантно пересунути вперед, ліва стає опорою і залишається ззаду, пальці ноги розчепірені. Ліва долоня – на поперечині, а права цього разу не на шийці, а на руків'ї, ковзає взад-уперед, балансуючи тягар. І ось ти запихаєш лопату, допомагаючи собі правим коліном, витягуєш назад і відновлюєш рівновагу завдяки вправному рухові лівої ноги, так, що жоден шматочок вугілля не падає з лопати, потім виконуєш наступний поворот, робиш крок назад правою ногою, при цьому тулуб і обличчя теж повертаються. Далі центр ваги переноситься на третю точку, ззаду, праворуч, ліва нога продовжує елегантно стояти, п'ятка злегка припіднята, як під час танцю, лише зовнішній край великого пальця міцно притиснутий до землі – і тепер ти могутнім ривком викидаєш вугілля назовні, у хмари, при цьому лопата зависає у повітрі у вертикальному положенні, тільки твоя ліва рука тримає її за поперечину. Це гарно, ніби танго, такт залишається незмінним, але рухи різко чергуються, руки і ноги постійно рухаються під гострим кутом, то в один бік, то в інший. А після фехтувальної позиції, коли треба розвантажувати вже рештки вугілля, рухи відбуваються вже у ритмі вальсу, а центр ваги пересувається з однієї точки на іншу у великому трикутнику, тіло нахилене під кутом до 45 градусів, а вугілля, ніби зграйка птахів, летить на призначену йому відстань від лопати до землі. Янгол голоду летить разом із ним. Він ховається у вугіллі, у лопаті, у тілі. Він знає: ніщо так не розігріває тіла, як копання, яке примушує рухатися всі м'язи. Але він знає і те, що голод з'їдає майже всю артистичність цих рухів.

Ми розвантажували переважно вдвох або втрьох. Янгола голоду не рахуємо, бо ми не знали, чи цей янгол спільний для всіх нас, чи кожен має свого власного. Але він дуже близько підходив до кожного. Він знав, що там, де розвантажують, можуть знову завантажити щось. Якщо продовжити цей математичний ряд, то кінець був би жахливим: бо якщо у кожного є свій власний янгол голоду, то він звільняється щоразу, коли хтось помирає. І таким чином рано чи пізно світ складатиметься із самих лише осиротілих янголів голоду, лопат-сердець, покинутого вугілля.

ПРО ЯНГОЛА СМЕРТІ

Голод завжди тут.

І оскільки він тут, він приходить, коли хоче і як хоче.

Першопричиною є недоліки в роботі янгола голоду.

Коли він приходить, то це відразу дуже відчутно.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Мені не потрібна лопата-серце. Але мій голод залежить від неї. Я би хотів, щоб ця лопата була моїм інструментом. Але вона керує мною. Інструмент – це я. Вона мною управляє, а я підкоряюся їй. Але вона все одно залишається моєю улюбленою лопатою. Я примусив себе її любити. Я підпорядковуюся їй, бо вона краще ставиться до мене, коли я не даю собі ненавидіти її. Я маю дякувати їй, бо коли працюю за хліб, тоді робота відволікає мене від голоду. Оскільки голод не минає, то вона дбає про те, щоб лопата встигала поперед голодом. Копати – означає зосереджуватися на самому лише копанні, по-іншому тіло не може впоратися з роботою.

Треба відкидати вугілля, але його ніколи не стає менше. Його, на щастя, щодня привозять із міста Ясинувата, так написано на вагонах. Щодня ти з головою поринаєш у відгортання. Усе тіло, кероване згори, від голови, – це інструмент для відгортання. І все.

Відгортати важко. Коли мусиш відгортати, але не можеш, – це одне. Коли хочеш відгортати і не можеш, – це подвійний відчай, скрип, як скрип вугілля.

Я не боюся відгортання, а лише себе самого. Тобто того, що я під час відгортання думатиму про щось інше, окрім відгортання. На початку таке зі мною іноді траплялося. Це забирало сили, потрібні для відгортання. Лопата-серце відразу помічає, коли я відволікаюся. І тоді моє горло перехоплює тонка цівка паніки. У скронях клацає монотонний двотакт. Він захоплює пульс, ніби безліч клаксонів. Я на межі втрати свідомості. У солодкому піднебінні набрякає мій язик. І янгол голоду вішає мене у моєму власному роті, на янгола мого піднебіння. Це його вага. Він умикає мої очі, лопата-серце заточується, а вугілля розпливається. Янгол смерті притуляє мої щоки до свого підборіддя. Він розхитує мій подих. Гойдалка дихання – це страшний сон, надзвичайно страшний. Я дивлюся догори, наді мною нерухомо зависла вата літнього повітря, мереживо хмар. А мій мозок зосереджено шпортає в'язальною спицею небо, бо це тепер його єдина точка опори. І марить їжею. Я вже бачу у повітрі накриті білими скатертинами столи, і гравій шарудить під ногами, і сонце світить на мене яскраво просто крізь шишкоподібну залозу. І янгол голоду дивиться на свою вагу і каже:

– Ти все ще недостатньо легкий для мене, чому ти не відпустиш рук і не припиниш триматися.

Я відповідаю:

– Ти обдурюєш мене моїм же тілом. Воно у твоїй владі, але я не підвладний своєму тілу. Я трохи інший, і я не буду відпускати рук і продовжуватиму міцно триматися. Про того, ким я є, більше не може бути мови, але я тобі не скажу, хто я. Той, ким я є, обдурює твою вагу.

Так бувало часто другої табірної зими. Я приходжу вдосвіта смертельно втомлений з нічної зміни. Я вільний тепер, маю відіспатися, але не можу заснути. Усі 68 нар у бараку порожні, всі решта працюють. Мене тягне надвір, у порожньодворе пообіддя. Вітер кидається ріденьким снігом і шарудить у мене за потилицею. Відкритим голодом іде янгол разом зі мною до вигрібної ями за їдальнею. Я теліпаюся за ним на невеликій відстані, бо я бачу, як криво висить янгол мого піднебіння, бачу, як мої ноги роблять крок за кроком, якщо це, ясна річ, не його ноги. Голод стає моїм напрямком, якщо це, ясна річ, не його напрямок. Янгол пропускає мене вперед. Він не соромиться, він просто не хоче, щоб його бачили поряд зі мною. Тоді я згинаю спину, якщо це, ясна річ, не його спина. Моє пожадання оголене, мої руки хапливо хапають усе підряд. Це мої руки, янгол не торкається сміття. Я підношу до рота шкірку від картоплі. Замерзла шкірка смакує солодким склом.

Янгол голоду шукає сліди, які неможливо стерти, і стирає сліди, які неможливо втримати. Цілі плантації картоплі прориваються крізь мій мозок, нерівно поділені клаптики поміж ділянками скошеного сіна у горах, види картоплі у нас вдома. Перша кругла і бліда рання картопля, або синьо-скляна, з нерівною поверхнею пізня, чи борошнисті сорти завбільшки з кулак, з цупкою шкіркою і жовто-солодкі, синьоочка – вона рідко розварюється, тверда і невелика, правильної овальної форми, з гладенькою шкіркою. І як картопля цвіте влітку біло-жовтими, сіро-рожевими чи ліловими клубками на темно-зелених з чіткими гранями стеблах.

Як швидко, з піднятою верхньою губою, я тоді поїдав мерзлі картопляні шкірки. Я запихав їх одну за одною до рота, не зупиняючись, як не знав спочинку мій голод. Я не відкидав жодної, як на суцільному нескінченному конвеєрі картопляних шкірок.

Усі, усі, усі.

А потім надходить вечір, усі повертаються з роботи і долучаються до спільного голоду. Він стає опорою для наших нар, коли один голодний дивиться на решту голодних. Але це оманливе відчуття, знаю по собі, як голод спускається в нас, і ми самі перетворюємося на опору для голоду. Усі ми пожираємо чорне повітря, заплющивши очі, ми годуємо наш голод усю ніч, ми примощуємо його на самі вершечки наших лопат.

Я з'їдаю короткий сон, а потім прокидаюся і знову з'їдаю ще один короткий сон. Усі сни однакові, в усіх їдять. Уві сні настає помилування від невпинних голодних фантазій і це помилування перетворюється на катування. Я їм зупу на чиємусь весіллі, зупу з хлібом, фарширований перець з хлібом, пляцок. Потім на мить розплющую очі, вдивляюся у близькозоре жовтувате густе повітря барака, знову заплющую очі і їм зупу з кольрабі і хліб, маринованого у вині зайця з хлібом, полуничне морозиво на срібній тарілці. Потім макарони з горіхово-медовим соусом і тістечка. А тоді квашену капусту з хлібом, налисники. Потім смажений свинячий мозок з редискою і хлібом. Далі окорок косулі з хлібом і абрикосовим компотом. Але все це обриває звук рупора і настає день. Сон стає все полохливішим, чим більше я з'їдаю уві сні, а голод невтомний.

Про трьох перших із нас, які померли від голоду, я добре знав, хто вони і в якому порядку померли. Протягом кількох довгих днів я думав про кожного з них. Але цифра три ніколи не залишається першою цифрою три. Після кожної цифри йде наступна. І кожна наступна все більш незворушна. Коли ти сам перетворюєшся на шкіру і кістки, а тіло твоє вже не хоче тебе слухатися, ти просто відсуваєш мертвих геть від себе. Бо серед математичних слідів у березні четвертого року було вже триста тридцять мертвих. Тоді вже не можна було дозволити собі чітких відчуттів. Тоді лише коротко згадувалося про них, неясний настрій, і ти відганяєш від себе легкий і нетривкий смуток ще до того, як він торкається тебе. Смерть збільшується і тягнеться за всіма, не можна наближатися до неї. Треба дивитися вбік, як це робиться із набридливими псами, які чіпляються до тебе. Я ніколи більше не був настільки рішуче настроєний проти смерті, як протягом цих п'яти табірних років. І це нормально, бо у боротьбі проти смерті не потрібно віддавати власне життя, потрібно лише мати життя, яке ще не зовсім завершилося.

Але першими трьома мерцями у таборі стали:

Глуха Мітці, яку роздушило між двома вагонами.

Каті Маєр, яку засипало у цементній вежі.

Ірма Пфайфер, яка втонула у вапняній ямі.

У моєму бараку першим мерцем став машиніст Петер Шіль, який отруївся вугільним самогоном.

Посеред математичних слідів я одного разу сказав, звертаючись до дзеркала у перукаря Освальда Енйетера:

– Усе просте – це чистий результат, а свого янгола піднебіння має кожен. Янгол голоду зважує кожного, а з тими, хто відпускає руки і більше не тримається, він зістрибує з лопати-серця. Це принцип його роботи і основний закон його життєдіяльності.

– Але ні одне, ні друге не можна ані зневажити, ані проковтнути, – сказав перукар. – Це теж закон.

Я промовчав у дзеркало.

– На шкірі твоєї голови повно зав'язей гнійників, – сказав перукар. – Тут допоможе тільки зістригти все наголо.

– Які ще зав'язі? – запитав я.

Коли він почав зголювати моє волосся, мене охопило відчуття справжнього щастя.

Одне відомо напевно, подумав я собі, янгол голоду знає винних. Він розбещує їх, а потім відпускає. Вони падають і розбиваються. І він разом із ними. Він зроблений з того ж тіста, бо він обманює. І це основний закон його життєдіяльності.

І що я маю сказати тепер на це. Усе, що трапляється, – це прості речі. І якщо ці речі мають якусь тяглість, то їхня послідовність не випадкова, а підпорядкована чіткому принципу. І якщо це триває п'ять років, то стає занадто заплутаним і на це більше не зважають. І мені здається, що коли згодом хочеш розповісти про це, то можеш додати все що завгодно, і воно буде доречним: янгол голоду думає правильно, ніколи не помиляється, знає, що йому дозволено, звідки він походить і яка його місія, він свідомо суб'єктивний, завжди підтверджує факт свого існування, огидний в особистому спілкуванні, у нього неспокійний голодний сон, він експерт від лободи, від солі і цукру, від вошей і туги за домом, у нього в животі і в ногах вода. Ти можеш хіба що перелічувати це все.

Якщо ти не відпустиш рук і триматимешся міцно, – думаєш ти собі, – все буде ще півбіди. З тебе досі промовляє янгол голоду.

Не має значення, що він каже, ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Не можна тільки говорити про голод, коли ти голодний. Бо голод – не нари, він не має розмірів. Голод – не предмет.

ВУГІЛЬНИЙ САМОГОН

Однієї душної ночі, коли навіть думати про сон не було сенсу і навіть голодні видіння не приходили до мене, бо воші мучили сильніше, такої ночі Петер Шіль побачив, що і я не можу спати. Я сів на своїх нарах, а навпроти мене він сів на своїх і запитав:

– Що означає давати і брати?

– Спи, – відповів я.

І знову ліг навзнак. Він залишився сидіти, і я почув ковток. На базарі Беа Цакель виміняла йому за вовняний светр вугільний самогон. І тепер він пив його. І більше ні про що не питав. Наступного ранку Карлі Гальмен сказав:

– Він ще кілька разів питав про те, що означає давати і брати. Але ти вже міцно спав тоді.

ЦЕППЕЛІН

Там, де немає ніяких коксових батарей, витяжок і задимлених труб, де лише здіймається у небо біла хмара охолоджувальної башти і летить кудись далеко в степ, там, де закінчуються останні рейки, і ми, розвантажуючи біля ями вугілля, бачимо лише бур'яни, які рясно цвітуть на будівельному смітті, тобто там, де земля за фабрикою особливо гола і найтвердіша, а потім, трохи далі, де вона вже переходить у дикий степ, перехрещуються між собою витоптані вузенькі стежки. І вони ведуть до велетенської іржавої труби, ще довоєнної маннесманівської труби, яка давно вийшла з ужитку. Труба має у довжину близько семи-восьми метрів і зо два метри заввишки. На одному кінці, біля ями, вона запаяна, як цистерна, а на протилежному кінці, ближче до степу, відкрита. Ніхто не знає, як сюди потрапила ця велетенська труба. Відколи ми приїхали у табір, ми принаймні знаємо, як можна її використовувати. Всі називають її ЦЕППЕЛІН.

Сам цеппелін не літає в небі, але уява охоче відправляє його туди. Це готель, кімнати в якому винаймають погодинно, і табірне начальство закриває на це очі. У цеппеліні наші жінки зустрічаються з німецькими військовополоненими, які прибирають будівельне сміття десь тут, недалеко в степу, або на розбомблених фабриках. Ковач Антон розповідав мені, що вони зустрічаються тут.