Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Я сказав:

– Гайдрун, їж зупу.

– Я не можу, – відповіла вона.

Я присунув тарілку до себе. Труді Пелікан теж подивилася у бік зупи. І Альберт Ґіон, який сидів навпроти. Я почав їсти, не рахуючи ложок. Я навіть не сьорбав, бо це забирає час. Я їв тільки сам-один, не пропонуючи ні Гайдрун Ґаст, ні Труді Пелікан, ні Альберту Ґіону. Я забув про все на світі, про їдальню довкола. Я втягував зупу у своє серце. Перед цією тарілкою мій янгол голоду не був завбільшки з долоню, а був цілим адвокатом.

Я відсунув порожню тарілку назад до Гайдрун Ґаст, до її лівої руки, тарілка торкнулася її мізинця. Вона облизала свою чисту ложку і витерла її досуха об фуфайку, так, ніби це вона поїла, а не я. Або ж вона вже не розрізняла, їсть вона чи тільки дивиться, або лише хотіла зробити вигляд, ніби це вона поїла. Так чи інакше, було видно, що її янгол голоду розтягнувся на її спотвореному дистрофією роті, ззовні він був аристократично-блідим, а зсередини темно-синім. Не виключено, що він навіть міг стояти вертикально. І, без сумніву, він відраховував у залишках капустяної зупи на денці, скільки днів ще їй залишилося. Але, можливо, він забув про Гайдрун Ґаст і загострив увагу на моєму піднебінні. Що під час їжі він вираховував, скільки ще можна витягти з мене і за який час.

У МЕНЕ Є ПЛАН

Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, – кажу я собі, – це короткий план, якого вистачить надовго.

БЛЯШАНИЙ ПОЦІЛУНОК

Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.

Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя – з плоті.

Я би не хотів помінятися ролями з вартовим, зі зграєю птахів теж ні. Та і розвантажувальником шлакової породи, який щовечора спускається донизу на ті самі 64 сходинки під землю, я теж не хотів більше бути. Але помінятися з кимось я був би не проти. Мені здається, що я хотів би стати зброєю.

Під час нічної зміни я, як завжди, перекидав одну вагонетку за іншою, а Альберт Ґіон пішов підштовхувати. Потім ми помінялися. Гарячі шлаки огорнули нас туманом. Жевріючі жарини пахли сосновою смолою, а моя спітніла шия – медовим чаєм. Очні білки Альберта Ґіона хиталися, ніби два почищених яйця, а його зуби – як гребінець для вичісування вошей. А його чорного обличчя не було разом з ним у шахті.

Під час перерви, на дошці мовчання, невеличке коксове полум'я освітлювало наше взуття до колін. Альберт Ґіон розстебнув фуфайку і запитав:

– Кого Гайдрун Ґаст бракує більше – німця чи картоплі? Вона вже не раз перекушувала нитку. Хто знає, що було написано у попередніх записках. Адвокат правильно робить, що краде у неї їжу. Стара сім'я збільшує голод. Зрада насичує. – Альберт Ґіон поплескав мене по коліну.

Напевно, він мав на увазі, що перерва закінчилася, – подумав я собі. Але він сказав:

– Завтра зупа буде моя. Що на це скаже дріт Мінковського?

Мій дріт Мінковського мовчав. Ми мовчки посиділи ще мить. Мою чорну руку на лавці не було видно. Його руку теж.

Наступного дня Пауль Ґаст, попри свої зуби, вже сидів біля своєї дружини в їдальні. Він знову міг їсти, а Гайдрун Ґаст знову могла мовчати. Мій дріт Мінковського думав, що я був розчарований, як це часто траплялося. І що Альберт Ґіон був агресивним, як ніколи раніше. Він намагався зіпсувати настрій Паулю Ґасту і шукав можливості посваритися з ним. Він зробив йому зауваження, що Пауль занадто голосно хропе. І тут я розізлився і сказав Альберту Ґіону, що він хропе голосніше за Пауля Ґаста. Альберт Ґіон був страшенно лютий, що я зіпсував йому сварку. Він підняв на мене руку, а його кістляве обличчя нагадувало кінську голову. Поки ми сварилися, адвокат давно набирав ложку за ложкою з тарілки своєї дружини. Її ложка рухалася все повільніше, а його – все швидше. Він сьорбав, а його дружина закашлялася, щоб якось зайняти рот. А під час кашлю вона затулила рот і виставила вперед мізинець, як справжня дама, її мізинець був понищений сірчаною кислотою і страшенно брудний від машинного мастила, як і всі руки присутніх у їдальні. Чисті руки були тільки в Освальда Енйетера, але вони були такі ж темні, як і наші брудні руки, бо у нього на руках росло стільки волосся, ніби він позичив шкіру в ховрахів. Труді Пелікан теж мала чисті руки, відколи стала медсестрою. Чисті, але жовто-брунатні від постійного натирання хворих іхтіолом.

Поки я замислювався над відстовбурченим мізинцем Гайдрун Ґаст і станом наших рук, прийшов Карлі Гальмен і захотів помінятися зі мною хлібом. Я не мав настрою мінятися хлібом і залишився зі своїм власним шматком. Тоді він помінявся з Альбертом Ґіоном. І тут мені стало заздрісно, бо здавалося, що шматок, від якого зараз кусає Альберт Ґіон, на третину більший, ніж мій.

Довкола на столах гримів бляшаний посуд. Кожна ложка зупи – це бляшаний поцілунок, – подумав я собі. А свій власний голод для кожного – це чужорідна сила. І наскільки ж добре я усвідомлював це у той момент, настільки ж швидко забув про це потім.

ПРИРОДНИЙ ХІД РЕЧЕЙ

Гола правда полягає у тому, що адвокат Пауль Ґаст крав із тарілки своєї дружини Гайдрун Ґаст їжу, аж поки вона більше не здатна була встати з місця і померла, бо інакше вона не могла, так само як і він крав її зупу, бо його голод не міг інакше, так само як він носив її пальто з круглим комірцем і пошарпаними кишенями із заячого хутра і не був винен у тому, що вона померла, так само як вона не була винною в тому, що більше не встала з місця, так само як наша співачка Лоні Міх носила пальто і не була винною в тому, що після смерті дружини адвоката звільнилося одне пальто, так само як адвокат не був винен, що сам він звільнився після смерті своєї дружини, так само як він не був винен у тому, що він хотів замінити дружину співачкою Лоні Міх, так само як Лоні Міх не була винною у тому, що їй хотілося іноді мати чоловіка у себе під ковдрою, або просто пальто, або одне було важко відділити від іншого, так само як зима не була винною в тому, що пальто добре гріло, так само, як дні не були винні у тому, що вони були ланцюгом причин і наслідків, так само як причини і наслідки не були винні у тому, що вони становили голу правду, хоча йшлося всього лише про пальто.

Таким був природний хід речей: оскільки ніхто не був у цьому винен, насправді винними були всі.

БІЛИЙ ЗАЄЦЬ

Батьку, білий заєць зганяє нас із цього світу. Все більше стає облич, на яких наростає білий пушок на щоках.

У мене він ще не виріс, але вже розглядає плоть ізсередини, бо це і його плоть. Газове. Біль зайця.

Його очі – це вугілля, його морда – бляшаний посуд, його ноги – кирки, його живіт – вагонетка у шахті, його шлях – це колія, яка веде просто до гори.

Він ще сидить у своїй рожевій шкірі глибоко в мені зі своїм власним ножем, який одночасно є і хлібним ножем Фені.

ТУГА ЗА ДОМОМ.

ТАК, НІБИ МЕНІ ЇЇ БРАКУВАЛО

Через сім років після повернення додому виповнилося сім років відтоді, як я позбувся туги за домом. Коли я побачив на вітрині однієї з центральних книгарень «Фієсту» Гемінґвея, то прочитав прізвище автора неправильно – Гаймве, німецькою – туга за домом. Тому я купив книгу і вирушив додому, до туги за домом.

Існують слова, які роблять зі мною все, що їм заманеться. Вони зовсім не схожі на мене, а у своїх думках вони не такі, як насправді. Вони з'являються у мене в голові, щоб я думав, ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо я цього не хочу. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

Існують слова, для яких я є метою, так, ніби вони створені лише для повернення в табір, тільки саме слово ПОВЕРНЕННЯ не таке. Це слово не підходить, якщо зі мною справді трапляється повернення. Не підходить і слово СПОГАД. І слово КРИВДА не підходить для повернення. І слово ДОСВІД також. І коли я маю справу з цими невідповідними словами, то мушу прикидатися дурнішим, ніж я є насправді. Але вони після кожної зустрічі зі мною стають ще нестерпнішими, ніж перед тим.

У тебе воші в голові, у бровах, на шиї, під пахвами, на інтимних частинах тіла. У твоїй постелі повно плюскв. Ти голодний. Але ти не говориш: у мене воші, плюскви і голод. Ти кажеш: я тужу за домом. Так ніби тобі ще й цього бракувало.

Дехто проговорює, проспівує, промовчує, переходжує, пересиджує або просипає свою тугу за домом, дуже довго і марно. Дехто говорить, що туга за домом із часом втрачає свою сутність, починає легенько тліти і врешті-решт вичерпується, бо вже не має нічого спільного з конкретною домівкою. Я належу саме до тих, хто так говорить.

Я знаю, що вже навіть на рівні вошей існує три види туги за домом: воші голови, воші інтимних частин тіла і воші одягу. Воші голови повзають і примушують свербіти шкіру голови, за вухами, на бровах, на шиї, біля коренів волосся. Якщо чухається шия, то це може бути і воша з одягу на комірці.

Воші в одязі не повзають. Вони сидять у швах. їх називають вошами одягу, але живляться вони не нитками. Воші інтимних частин тіла повзають у волоссі інтимних частин тіла і примушують тіло свербіти. Слова «інтимні частини тіла» не вживалися. Казали просто: у мене чухається внизу.

Воші бувають різного розміру, але всі вони білі і схожі на маленьких крабів. Якщо їх душити між нігтями, вони сухувато потріскують. Тоді на одному нігті залишається водянистий слід від воші, а на іншому – липкий кров'яний слід.

Яйця вошей прозорі і нанизані рядком, одне за одним, ніби скляна вервиця або прозорі горошини у стручку. Воші стають небезпечними тільки тоді, коли вони заражені тифом. В усіх інших випадках з ними можна співіснувати. Поволі звикаєш до того, що все тіло свербить. Можна було б подумати, що воші переносяться перукарем, через гребінець, з однієї голови на іншу. Але їм це не потрібно, вони просто собі переповзають у бараці з одного ліжка на інше. Ми ставимо ніжки нар у консервні бляшанки з водою, щоб перекрити вошам шлях. Але вони такі ж голодні, як ми, і знаходять інші дороги. Під час переклички, під час стояння у черзі за їжею, за довгими столами у їдальні, під час роботи, коли щось навантажуєш або розвантажуєш, під час перекурів, навіть коли ми танцюємо танго, ми обмінюємося вошами.

Нас стригли наголо спеціальною машинкою, чоловіків у голільні Освальда Енйетера. Жінок у дощаній прибудові до медпункту, біля помешкання російської фельдшерки. Після першої стрижки жінкам дозволяли забрати собі свою косу і покласти до валізи як спогад про себе.

Я не знаю, чому чоловіки ніколи не вичісували один одному вошей. Увечері, якщо на вулиці температура сягає хоча б нуля градусів за Цельсієм, достатньо вирити дірку в землі глибиною тридцять сантиметрів, запхнути туди свій светр і, залишивши назовні шматочок тканини, закопати все решту в дірку. Протягѳм ночі всі воші вилізуть зі светра. На світанку всі вони сидітимуть у білих снігових клубках на виставленому назовні шматочку. Тоді можна одним махом затоптати їх усіх черевиком.

Коли настав березень і земля вже не була промерзла на метр у глибину, ми рили діри між бараками. Шматочки светрів щоночі стирчали з землі, ніби плетений вовняний сад. На світанку він розцвітав білою піною, ніби цвітна капуста. Ми топтали вошей і витягали светри з землі. Светри знову гріли нас, і Цитра-Ломмер сказав:

– Одяг не помирає, навіть якщо його закопати.

Через сім років після мого повернення з табору виповнилося сім років мого життя без вошей. Але щоразу, коли я бачу на своїй тарілці цвітну капусту, я вже 60 років їм вошей зі шматка светра на світанку. І збиті вершки для мене досі не мають нічого спільного з вершками.

Для позбавлення від вошей починаючи з другого табірного року, окрім душу, щосуботи була ще ЕТУБА – камера з гарячим повітрям, нагріта до 100 градусів за Цельсієм. Ми вішали свій одяг на залізні гачки, і вони рухалися на спеціальних коліщатках, подібно до механізмів у холодильній камері бойні. Термічна обробка одягу тривала довше, ніж проміжок часу, протягом якого ми мали теплу воду в душі – приблизно півтори години. Після душу ми стояли у передпокої голі й чекали. Згорблені виснажені постаті, голими ми виглядали як спрацьована робоча худоба. Ніхто з нас не соромився свого голого тіла. Чого соромитися, якщо більше не маєш тіла. Але саме з цією метою ми були тут, у таборі, для фізичної роботи. І чим менше тіла залишалося на кожному, тим більше страждань доводилося через нього терпіти. Ця оболонка належала росіянам. Я ніколи не соромився інших, тільки себе самого, такого, яким я знав себе раніше, з гладенькою шкірою у басейні «Нептун», там, де мене збивали з пантелику пара із запахом лаванди і моменти цілковитого щастя. Там, де я жодного разу не думав про спрацьовану робочу худобу на двох ногах.

Коли одяг повертався з ЕТУБИ, він смердів гарячим і солоним. Одяг був пошкоджений і легко рвався. Але протягом двох-трьох сеансів у гарячій пічці пронесені контрабандою у кишенях цукрові буряки перетворювалися на цукати. У мене ніколи не було цукрових буряків. Була лопата-серце, вугілля, цемент, пісок, шлакоблоки і шлаки з шахти. Був у моєму табірному житті день жахів на картоплі, але я ніколи не бував на полі з цукровими буряками. Тільки ті чоловіки, які у колгоспі навантажували або розвантажували машини з цукровими буряками, могли їсти цукати. Я з дому знав, як смакують цукати: скляного зеленого кольору, червоно-малинового, цитриново-жовтого. Вони стирчали зверху на пляцках, ніби коштовні камені, а потім, під час їжі, застрягали у дірках в зубах. Цукати з цукрових буряків були землисто-брунатного кольору, коли з них знімали шкірку, вони ставали схожими на засклені кулаки. Коли я бачив, як інші їдять, то моя туга за домом їла пляцки з цукатами, а шлунок стискався.

У Новорічну ніч четвертого року у жіночому бараку я також їв бурякові цукати – торт. Він був не спечений, а збудований руками Труді Пелікан. Замість звичайних цукатів – печені цукрові буряки, замість горіхів – соняшникове насіння, замість муки – кукурудзяні висівки, замість десертних тарілок були фаянсові кахлі з кімнати для мертвих у медпункті. А до цього для кожного була одна цигарка LUCKY STRIKE з базару. Я двічі затягнувся і був п'яний. Голова попливла з моїх плечей і змішалася з іншими обличчями, нари кружляли у повітрі. Ми співали і хиталися в ритмі блюзу товарного вагона:

 
У лісі дафнія цвіте,
А в рові сніг лежить.
Писала ти мені, проте
Цей лист мені болить.
 

Плантон-Катя сиділа зі своїм шматком торта на фаянсовій кахлі у кінці стола біля лампи. Вона байдуже дивилася на нас. Але коли пісня закінчилася, вона захиталася на своєму стільчику і завила: УУУУУУ.

Цей низький і глибокий звук нагадував приглушене виття локомотива під час останньої стоянки снігової ночі чотири роки тому. Я остовпів, хтось заплакав. Труді Пелікан теж більше не могла стримуватися. А Плантон-Катя подивилася на тих, хто плакав, і почала їсти свій торт. Було видно, що їй смакує.

Існують слова, які роблять зі мною, що їм заманеться. Я вже не пригадую, що саме означає російське слово ВОШЬ – плюскв чи вошей. Я називаю вошами і тих, і тих. Це слово, мабуть, саме не знає своїх тварин. На відміну від мене.

Плюскви лазять по стінах і падають у темряві з плафонів на нари. Я не знаю, чи при світлі вони не падають, чи їх просто не видно. У бараках цілу ніч горить світло, частково для захисту від плюскв.

Наші нари зроблені з заліза. Іржаві труби зі шкарубкими від зварювання швами. Плюскви можуть розмножуватися у цих трубах, а також у неструганих дошках під матрацами. Коли плюскв стає занадто багато, ми повинні, а здебільшого це відбувається у вихідні, виносити постіль надвір. Чоловіки з фабрики зробили собі щітки з дротів. Постіль і дошки, по яких деруть цими щітками, стають брунатно-червоними від крові роздушених плюскв. Ми беремо активну і заангажовану участь у цій обов'язковій процедурі винищення плюскв. Ми хочемо вичистити свої ліжка і мати спокій уночі. Ми любимо бачити кров плюскв, бо це наша кров. І що більше крові, то більше задоволення від вичісування. З нас виходить ненависть. Ми вичісуємо плюскв до смерті і пишаємося собою так, ніби це не плюскви, а росіяни.

А потім нас раптом валить із ніг, ніби ударом по голові, від перевтоми. Втомлена гордість дарує смуток. Вона вичесала себе до крихітних розмірів, аж до наступного разу. Свідомі марноти цього заняття, ми заносимо очищені від плюскв ліжка назад до барака. Ми промовляємо із вошивою скромністю, вошивою у прямому сенсі слова:

– Принаймні можна спокійно чекати ночі.

І через 60 років мені сниться: мене депортували вдруге, втретє, а іноді і всьоме. Я ставлю свою валізу з-під грамофона на криницю і ходжу довкола майданчика для переклички. Тут немає жодних бригад, жодних начальників. У мене немає ніякої роботи. Світ і нове керівництво табору забули про мене. Я покладаюся лише на свій досвід як ветерана табору. Врешті-решт у мене є лопата-серце, а мої денні та нічні зміни завжди були витвором мистецтва, так я пояснюю все це. Я не випадковий перехожий, а дещо вмію. Я знаюся на шахтах і шлакових породах. У мене ще з першої депортації залишився у гомілці врослий синьо-чорний шматок шлаку. Я демонструю це місце, ніби орден героя. Я не знаю, де мої нари, бо тут усе нове.

– Де бараки? – питаю я. – Де Беа Цакель? Де Тур Прікуліч?

Феня, від якої кров стигне в жилах, у кожному сні вбрана в інший плетений гачком светр, а зверху на ньому та сама біла ряднина, якою накривають хліб. Вона каже, що немає ніякого керівництва табору. Я відчуваю себе покинутим. Ніхто не хоче, щоб я був тут, але я в жодному випадку не маю права податися геть.

У який табір потрапив цей сон. Чи взагалі сон цікавить, що лопата-серце і шахта існували насправді. Що з мене досить п'яти років у неволі. Хіба сон хоче вічно депортувати мене і вже у сьомому таборі не дає мені навіть працювати. Це справді ображає. Я нічого не можу протиставити сну, не має значення, котрий раз він мене депортує і в якому за рахунком таборі я зараз перебуваю.

Якби у цьому житті мене ще раз мали депортувати, я знав би: ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо ти цього не хочеш. Що штовхає мене у цю взаємопов'язаність. Чому я хочу вночі мати право на своє приниження. Чому я не можу звільнитися. Навіщо змушую табір належати мені. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

СВІТЛИЙ МОМЕНТ

Одного пообіддя Плантон-Катя вже невідомо скільки сиділа за дерев'яним столом у бараці. Мабуть, дивилася на годинник із зозулею. Коли я зайшов досередини, вона запитала:

– Ти тут живеш?

Я відповів:

– Так.

– Я теж, але за церквою. Навесні ми переселилися у новий дім. Там помер мій маленький брат. Він був старим.

Я сказав:

– Але ж він був молодшим за тебе.

– Він був хворим, а тоді людина стає старою, – відповіла вона. – Тоді я вбрала його антилоп'ячі мешти і пішла до старого будинку. Там у дворі був якийсь чоловік. Тоді цей чоловік запитав мене, як я сюди потрапила. Я показала йому антилоп'ячі мешти. Тоді він сказав, щоб наступного разу я приходила з головою.

– І що ти тоді зробила? – запитав я.

– Тоді я пішла до церкви, – сказала вона.

Я запитав:

– Як звали твого маленького братика?

Вона сказала:

– Лаці, як тебе.

– Мене звати Лео, – заперечив я.

– Може, це у вас удома, але тут ти називаєшся Лаці, – сказала вона.

Це момент просвітлення, – подумав я, – в імені є німецьке слово «лаус», воша. Лаці походить від Ладіслаус.

Плантон-Катя встала, згорбилася і, вже дійшовши до дверей, озирнулася і ще раз подивилася на годинник із зозулею. Але її праве око підморгувало мені, так, як буває, коли розгортають старий шовк.

Вона підняла вказівний палець і сказала: – Знаєш що, ти не повинен більше махати мені рукою в церкві.

ЛЕГКОВАЖНІСТЬ ЯК СІНО

Улітку нам дозволяли танцювати надворі, на майданчику для переклички. Перед самим присмерком ластівки літали слідом за своїм голодом, дерева вже опоясала темрява, хмари підфарбувало знизу червоним. Згодом над їдальнею зависав місяць завбільшки з палець. Барабанний ритм у виконанні Антона Ковача пробивався крізь вітер, пари коливалися у танці, ніби чагарі. Посеред хвиль стукотів передзвін коксових батарей. А відразу за ним із території фабрики виривалася хмарка вогню й освітлювала небо аж до танцмайданчика. І поки не згасло світло, можна було побачити, як трясеться голова співачки Лоні і які важкі очі в акордеоніста Конрада Фонна, він завжди відводив їх убік, туди, де не було видно нікого і нічого.

У жесті, з яким Конрад Фонн розтягував і зводив докупи боки акордеона, відчувалося щось тваринне. Його повіки виглядали достатньо важкими, щоб зобразити чуттєвість, але порожнеча в очах була занадто холодною. Музика не проникала йому в серце. Він просто відпихав пісні подалі від себе, і вони потрапляли всередину нас. Його акордеон видавав приглушені звуки, схожі на сьорбання. Відтоді як Цитру-Ломмера відвезли кудись, як було сказано, до Одеси, в напрямку дому, оркестру явно бракувало теплих світлих звуків. Можливо, це акордеон був розстроєний, як і музикант, тому сумнівався, що коли депортовані стають парами на майданчику для переклички і хитаються, мов кущі, це можна вважати танцями.

Плантон-Катя сиділа на лавці і хитала ногами в такт музики. Якщо хтось хотів запросити її до танцю, вона тікала у темряву. Іноді вона танцювала з кимось із жінок, витягуючи при цьому шию і зазираючи в небо. Її ноги рухалися в такт музики, мабуть, раніше вона часто танцювала. Коли вона сиділа на лавці і спостерігала за парами, то кидала камінцями у тих, хто підходив один до одного занадто близько. Вона не бавилася, її обличчя залишалося серйозним. Альберт Ґіон казав, що більшість із нас забуває, де ми танцюємо, не думає про переклички і уявляє собі, що всі ми на танцмайданчику. Він ніколи не танцював із Ціррі Вандшнайдер, казав, що вона клеїться до нього і прагне віддатися йому. Але тут, у темряві, спокушає музика, а не він. Коли звучала зимова палома, відчуття збивалися у складки і ставали схожими на ребра акордеона, зачиненого в їдальні. Літній танець присипав нашу тугу легковажністю, ніби сіном. Вікна барака відкидали ледь помітні тіні, ми більше відчували, ніж бачили одне одного.

Труді Пелікан казала, що на танцмайданчику туга за домом перебирається із голови у живіт. Партнери міняють одне одного щогодини, це пари, які тужать за домом.

Мені здається, що суміші взаємних симпатій і обману, які випливали під час парування, мабуть, були такими ж різноманітними і ні до чого не придатними, як суміші різних видів вугілля. Але ми могли змішувати між собою лише те, що мали. Ми не могли, ми були змушені. Так само, як я змушений був триматися осторонь будь-яких сумішей і зберігати пильність так, щоб ніхто не здогадався, чому я так роблю.

Можливо, акордеоніст про все здогадувався, у ньому було щось відсторонене. Це мене ображало, хоча він і здавався мені потворним. Я щоразу змушений був дивитися йому в обличчя, так довго і так часто, як хмарка вогню виривалася із території фабрики і проривалася у небо. Що чверть години я бачив його шию і його собачу голову над акордеоном і страхітливі, відведені вбік кам'яні очі. А потім небо знову зливалося з чорнотою ночі. І я чекав наступні п'ятнадцять хвилин, поки собача голова знову не стане потворною на світлі. Літня палома на місці для перекличок виглядала завжди однаково. Тільки одного разу, пізнього вересня, під час останнього нічного танцю, все відбулося по-іншому.

Я сидів, як завжди, на лавці і підтягнув коліна до підборіддя. Адвокат Пауль Ґаст сів біля мене перепочити під час танцю, він сидів біля моїх пальців ніг і мовчав. Можливо, іноді він таки згадував свою покійну дружину, Гайдрун Ґаст. Бо у той момент, коли він сперся спиною об стіну, над селом упала зірка. Він сказав:

– Лео, швидко загадай бажання.

Село проковтнуло зірку, всі інші продовжували блищати, ніби грубо помелена сіль.

– Мені нічого не спало на думку, – сказав він. – А тобі?

Я сказав:

– Нехай би всі ми вижили.

Це була брехня, легковажна, як сіно. Насправді я загадав бажання, щоб мій ерзац-брат помер. Я хотів завдати болю своїй матері, а самого брата я не знав.

ТАБІРНЕ ЩАСТЯ

Щастя – це щось раптове.

Мені знайомі щастя рота і щастя голови.

Щастя рота приходить під час їжі, воно коротше за рот і навіть за саме слово «рот». Якщо вимовити його, то не залишається часу на те, аби воно потрапило в голову. Щастя рота не хоче, щоб про нього говорили. Якщо я говорю про щастя рота, то перед кожним реченням мені слід вимовляти слово РАПТОМ. А після закінчення речення: ТИ НІКОМУ ПРО ЦЕ НЕ СКАЖЕШ, БО ВСІ ГОЛОДНІ.

Але я скажу це тільки один раз: раптом ти тягнеш додолу гілку, зриваєш квітку акації і з'їдаєш. Ти нікому про це не говориш, бо всі голодні. Ти зриваєш щавель біля дороги і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий чебрець поміж трубами і з'їдаєш. Ти зриваєш ромашки біля дверей до підземелля і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий часник біля паркана і з'їдаєш. Ти нахиляєш донизу гілку, зриваєш чорні ягоди шовковиці і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий овес у степу і з'їдаєш. Біля їдальні ти не знаходиш жодної картопляної шкірки, лише бур'яни, і з'їдаєш їх.

Узимку ти нічого не зриваєш. Ти йдеш після зміни просто до барака і не можеш визначити, у якому місці сніг смакує найкраще. І де тобі краще запхнути до рота жменю снігу – відразу біля входу до підземелля чи ближче до куп вугілля, або аж біля воріт табору. Не в змозі вирішити, ти береш повну жменю з білого дашка над вартовою будкою біля воріт, і свіжість проникає тобі у пульс, до рота, у горло, глибоко всередину аж до самого серця. І раптом ти більше не відчуваєш втоми. Ти нікому про це не кажеш, бо всі втомлені.

Якщо не трапиться ніякої несподіванки, день проходить, як і всі інші. П'яте через десяте, – каже перукар Освальд Енйетер, – відповідно до його теорії щастя – це трохи бардаку. Мені мусить пощастити, бо моя бабця сказала: Я знаю, ти повернешся. І це я також нікому не говорю, бо всі хочуть повернутися. Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету. Я мушу знайти собі мету, навіть якщо це всього-на-всього сніг на вартовій будці біля воріт.

Про щастя голови можна сказати більше, ніж про щастя рота.

Щастя рота любить бути на самоті, воно німе і проростає зсередини. А щастя голови любить спілкуватися з іншими, навіть потребує цього. Це щастя блукання довкола, навіть якщо воно і кульгаве. Воно триває довше, ніж ти можеш витримати. Щастя голови порізане на шматочки, і його важко посортувати, воно втручається куди хоче і як хоче, а потім швидко перетворюється із світлого на темне розмите сліпе невдале приховане непостійне несміливе нестримне нав'язливе хитке розбите впущене додолу нагромаджене протягнуте крізь вушко голки зраджене непереконливе роздушене на крихти розгублене насторожене колюче страхітливе повторюване нахабне викрадене викинуте геть залишене наостанок щастя, яке мало не пройшло повз.

Щастя голови може мати вологі очі, витягати шию тобі услід, або у нього можуть тремтіти пальці. Але воно завжди вдаряє в голову, як жаба, яка б'ється об стінки бляшанки.

Коли тобі пощастить востаннє – це останнякраплящастя. Вона наздоганяє тебе у момент смерті. Я пригадую, коли Ірма Пфайфер загинула у ямі з вапном, Труді Пелікан прицмокнула язиком, ніби показала великий нуль, і сказала одним словом:

– Останнякраплящастя.

Я погодився з нею, бо бачив полегшення на обличчі мертвих, коли ми роздягали їх, полегшення від того, що у голові нарешті заспокоїлося застигле гніздо, у подиху – запаморочлива гойдалка, у грудях – повністю зосереджена на ритмі помпа, а у животі – порожній зал очікування. Чисте щастя голови не траплялося ніколи, бо кожен рот складався із голоду.

Для мене навіть через 60 років після табору їжа все ще залишилася великою подією. Я їм усіма порами шкіри. Якщо я їм у товаристві, це неприємно спостерігати. Я їм нахабно. Інші не знають, що таке щастя рота, вони їдять по-товариському і ввічливо. Але мені саме під час їжі кидається в голову останнякраплящастя, яка рано чи пізно приходить до кожного, так само як ми з вами сидимо тут, і тоді треба віддати їй своє гніздо у голові, запаморочливу гойдалку подиху, помпу в грудях і порожній зал очікування у животі. Я їм із таким задоволенням, що навіть не хочу помирати, бо тоді не зможу більше їсти. І вже понад 60 років я знаю, що повернення додому не змогло притлумити табірного щастя. Воно і досі своїм голодом відгризає половину від кожного іншого відчуття. А всередині у мене порожньо.

З моменту мого повернення кожне нове відчуття кожного нового дня має свій власний голод і вимагає взаємності, якої я йому не даю. Нікому більше не дозволено чіплятися за мене. Голод навчив мене, а приниження зробило недосяжним, саме приниження, а не гордість.

ТИ ЖИВЕШ. ТИ ЖИВЕШ ЛИШЕ РАЗ

Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, у моєму мозку залишилася тільки невпинна катеринка, яка повторювала день і ніч: холод обрізає, голод обманює, втома обтяжує, туга за домом розриває, воші і блохи кусають. Я хотів би виторгувати заміну на речі, які не жили, але і не мертві. Я хотів домовитися про рятівний обмін між моїм тілом і лінією горизонту у повітрі вгорі і вкритими пилюкою вулицями внизу. Я хотів би перейняти їхню витривалість й існувати без тіла, а коли найгірше залишиться позаду, знову прошмигнути всередину свого тіла і з'явитися у ватнику. Це не мало нічого спільного з помиранням, радше навпаки.

Нульова зона – це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити. Нуль садить тебе під замок своєї задушливої ніжності. Рятівний обмін не терпить ніяких порівнянь. Він примушує і спрощує аж до такого: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, мені, здається, вдалося здійснити справді рятівний обмін. Іноді я мусив би перейняти терплячість лінії горизонту і вкритих пилюкою вулиць. Перетворившись на шкіру і кістки у своєму ватнику, я не зміг би сам врятувати своє життя.