Текст книги "Гойдалка дихання"

Автор книги: Герта Мюллер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Під час переклички я тренувався забувати про себе на час стояння струнко і не відділяти вдих і видих один від одного. І піднімати очі догори, не рухаючи при цьому головою. І шукати на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості. Коли мені вдавалося забути про себе і знайти на небі такий гачок, він тримав мене міцно. Часто хмара так і не знаходилася, кругом була лише однорідна синява, ніби відкрите море.

Часто ковдра із хмар бувала щільною, однорідно сірою.

Часто хмари рухалися, і жоден гачок не міг утриматися на місці.

Часто дощ пік очі і приклеював мені одяг до тіла.

Часто мороз прокушував мої нутрощі.

У такі дні небо піднімало мої очі до себе, а перекличка опускала їх додолу – тоді кості без жодної опори висіли на мені одному.

Капітан Тур Прікуліч ставав між нами і комендантом Шіштваньйоновим, і в його пальцях шаруділи списки, численні зім'яті листки. Щоразу, коли він збирався вигукнути чиєсь ім'я, його груди надималися, як у півня. Його руки залишилися дитячими. А мої долоні розрослися в таборі, стали квадратними, твердими і пласкими, ніби дві дошки.

Коли хтось один із нас після переклички набирався хоробрості і питав когось із начальників або й самого коменданта табору Шіштваньйонова, коли вже можна буде додому, відповідь була короткою: СКОРО ДОМОЙ.

Це російське СКОРО забирало у нас найдовший у нашому житті період. Тура Прікуліча голив перукар Освальд Енйетер, він же стриг йому нігті й обрізав волосся у носі. Перукар і Тур Прікуліч були із села, з Карпатської України. Одного разу я запитав, чи у тій місцевості так заведено, що особливо поважним клієнтам у перукарні обрізають ще й нігті. Перукар відповів:

– Ні, так у нас не заведено. Це пішло від Тура, а не з дому. З дому пішло п'яте через десяте.

– А що це означає? – запитав я.

Перукар відповів:

– Трохи бардаку.

– А це що означає? – запитав я.

Він відповів:

– Трохи безладу.

Тур Прікуліч не був росіянином, як Шіштваньйонов. Але він розмовляв німецькою і російською, тому вважався одним із росіян, не одним із нас. Він теж був із інтернованих, але став ад'ютантом табірного керівництва. Він ділив нас на робочі батальйони і складав списки, а також перекладав нам російські накази. І додавав свої власні вже німецькою. Він упорядковував папери – складав загальний перелік із нашими іменами, робочими номерами, номерами наших батальйонів. Кожен мав знати напам'ять свій номер і чітко називати його, навіть якщо його будили серед ночі, кожен мусив пам'ятати, що всі ми нумеровані, а не звичайні люди.

Тур Прікуліч вписував у клітинки поряд із нашими іменами місце праці – колгосп, фабрика, сміттєзвалище, перевезення піску, залізничні або будівельні роботи, транспортування вугілля, гараж, коксовидобувна фабрика, переробка відходів, підземні роботи. Від того, що стояло поряд із твоїм іменем, залежало все. Те, чи будемо ми просто втомленими, втомленими як собаки чи смертельно втомленими. Чи будемо ми після роботи ще мати час і сили для жебрацтва. Чи дозволять нам непомічено перебирати кухонне сміття за їдальнею.

Тур Прікуліч ніколи не ходить на роботу, в жоден батальйон, до жодної бригади, у жодну зміну. Він царює, тому він енергійний і зверхній. Якщо він посміхається, за цим криється якийсь підступ. А якщо ти посміхаєшся йому у відповідь, а ти мусиш, то цим ти принижуєш себе. Він посміхається, бо записує у клітинки біля прізвищ щось нове, гірше. Я намагаюся уникати його на табірному просторі, поміж бараками, намагаюся перебувати від нього на відстані, на якій неможливо розмовляти. Він стає на доріжку, переставляє ноги у своєму начищеному до блиску взутті, ніби два лакових портфелі, його ноги опускаються з висоти так, ніби це порожній час випадає з нього і просочується крізь підошви. Він усе помічає. Кажуть, навіть те, про що він забуває, перетворюється на наказ.

У перукаря Тур Прікуліч поводиться зі мною зверхньо. Він говорить, що хоче, і нічим при цьому не ризикує. Коли він нас ображає, це навіть краще для нас. Він знає, що мусить принижувати нас, щоб усе залишалося так, як є. Він витягує шию і говорить низьким голосом. Він має час, цілі дні, щоб милуватися собою. Мені він теж подобається. Він має атлетичну будову тіла, яскраво-голубі очі, млосний погляд, маленькі акуратні вуха, схожі на дві брошки, підборіддя наче з порцеляни, ніздрі рожеві, мов квіти тютюну, восково-гладеньку і струнку, як церковна свічка, шию. Те, що він ніколи не торкається бруду, – його щастя. І його щастя робить його вродливішим, ніж він на це заслуговує. Той, хто не знайомий із янголом голоду, може віддавати накази під час переклички, прогулюватися по табору, підсміюватися над іншими у перукаря. Але він не має права голосу. Я знаю про Тура Прікуліча більше, ніж йому б хотілося, бо я добре знайомий із Беа Цакель, його коханкою.

Російські накази звучали подібно до імені коменданта товарища Шіштваньйонова, це було суцільне шипіння і скрипіння, складене з X, ш, ч, щ. Ми все одно не розуміли цих наказів, але добре відчували зневагу до себе. До зневаги швидко звикаєш. З часом накази почали звучати для нас як суцільний шурхіт, кашель, пчихання, шмаркання, плювання – як виверження слизу. Труді Пелікан казала: російська – заморожена мова.

Поки всі інші ще мордувалися під час вечірньої переклички, ті, хто працював по змінах, звільнені від переклички, вже розпалювали вогнище у закутку табору за криницею. І ставили на вогонь казанок із лободою або іншими дивними речами, які потрібно було варити під покришкою, щоб не бачити, що це таке. Буряки, картопля, навіть просо, якщо вдалося вигідно щось обміняти – десять буряків за куртку, три мірки проса за светр, півмірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.

Для приготування додаткової вечері у казанку обов'язково потрібна покришка. А покришок не було. Хіба що шматок бляхи, і то радше уявний. Не має значення, як саме це вдавалося, але щоразу знаходилася якась покришка для казанка. Щоразу звучала одна й та сама тупа фраза: це треба накрити покришкою. І хоча жодного разу не накривалося покришкою, а тільки говорили так, залишалася тільки назва від покришки.

Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.

Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота – дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.

Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую. А зубну щітку зовсім не пам'ятаю. Я взяв із собою в несесер лише одну. Але не може бути, щоб вона протрималася чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо взагалі було таке, лише в останній, п'ятий рік у таборі, коли ми отримали гроші, готівку за свою роботу. Але і свою нову щітку, якщо така була, я теж не пригадую. Можливо, я витратив свою готівку на новий одяг, а не на зубну щітку. Моя перша справжня зубна паста, яку я привіз із дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пам'ятає мене. Зубні щітки, як справжня перша, так і ймовірна друга, мене забули. Те саме з моїм гребінцем. У мене мусив бути якийсь гребінець. Я пригадую слово БАКЕЛІТ. У кінці війни всі гребінці у нас вдома були з бакеліту.

Чи можливо таке, що я швидше забув речі, привезені з дому, ніж ті, які придбав уже в таборі? А навіть якщо так, то справа була саме в тому, що ці речі приїхали зі мною. У тому, що я мав їх і використовувати, поки вони не нищилися, або і далі, так, ніби я був разом із ними не десь далеко, а вдома. Чи можливо таке, що я краще пам'ятаю чужі речі, ніж свої, бо чужі мені доводилося позичати.

Я добре пам'ятаю залізні гребінці в таборі. Вони з'явилися разом із вошами. Токарі і слюсарі робили їх на фабриці і дарували жінкам. Вони були з алюмінію, з довгими зубцями і здавалися вологими на дотик, у руці і на шкірі голови. Це через те, що вони були холодними. А коли ти починав чесатися ними, вони швидко вбирали в себе тепло тіла і пахли чимось гірким, як редька. Цей запах залишався на долоні ще довго після того, як ти давно відклав убік гребінець. Алюмінієві гребінці сильно заплутували волосся, доводилося шарпати і рвати. На цих гребінцях після чесання залишалося більше волосся, ніж вошей.

Але для вичісування вошей були і чотирикутні, із зубцями з обох сторін кістяні гребінці. Сільські дівчата привезли їх із дому. З одного боку зубці були грубіші, щоб робити проділ і зачісувати волосся, а з іншого боку зубці були дуже густими і дрібними, цим боком вичісували бліх. Кістяні гребінці були солідними, їхня вага відчувалася у долоні. Волосся ними добре зачісувалося і залишалося гладеньким, не збивалося у вузли. Кістяні гребінці можна було позичати у сільських дівчат.

Через шістдесят років мені хочеться пригадати собі всі предмети у таборі. Усе це речі з моєї нічної валізи. Від моменту повернення з табору безсонна ніч для мене – це валіза з чорної шкіри. Ця валіза у мене в скронях. І всі шістдесят років я так і не знаю, чи я не можу заснути від того, що хочу пригадати собі всі предмети, чи що все якраз навпаки. Що я ношу ці предмети у своїй пам'яті, бо все одно не можу спати. Так чи інакше, ніч завжди розпаковує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я мушу згадувати всупереч своєму бажанню. І навіть тоді, коли я не мушу, а хочу, я радше хотів би не мусити хотіти.

Іноді предмети з табору накидаються на мене всі разом, а не по черзі. Тому я знаю, що предметам, які мене переслідують, ідеться не лише про мої спогади, а про можливість покатувати мене. Варто лише мені подумати про те, що я взяв нитки і голку для шиття, як відразу ж до цього додається якийсь рушник, про який я не маю поняття, як він виглядав. До нього додається пилочка для нігтів, про яку я теж не знаю, чи була вона у мене. А потім ще кишенькове дзеркальце, яке було або якого не було. А тоді ще наручний годинник, про який я не пам'ятаю, звідки він узявся і чи брав я його з собою. Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене. Вони хочуть вирвати мене серед ночі зі сну і депортувати назад, у табір, цього їм треба. І оскільки вони приходять усі нараз, то не обмежуються самою лише головою. Мій шлунок стискається і піднімається до горла. Гойдалка дихання збивається з ритму, я починаю задихатися. Така мішанина із зубної щітки, гребінця, голки, ножиць, дзеркала – це потвора, і голод – це потвора. Тож якби голод не існував як предмет, то і решта предметів не могли б переслідувати мене.

Коли вночі на мене накидаються предмети і перекривають доступ повітря до мого горла, я відчиняю вікно і висуваю голову назовні. Місяць на небі схожий на склянку холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання знову повертається до звичного ритму. Я ковтаю холодне повітря, аж поки не усвідомлюю, що я більше не в таборі. Тоді я зачиняю вікно і знову лягаю в ліжко. Постіль ні про що не здогадується і гріє мене. Повітря у кімнаті роздивляється мене і пахне теплим борошном.

ЦЕМЕНТ

Цементу завжди бракувало. Зате вугілля було більш ніж достатньо. Шлакоблоків, гальки і піску також було вдосталь. Тільки цемент постійно закінчувався. Його кількість постійно зменшувалася, сама по собі. Треба було пильнуватися біля цього цементу, бо можна було збожеволіти. Цемент міг зникати не тільки сам по собі, а і сам у собі. Тоді все довкола було повне цементу, а одночасно цементу всюди бракувало.

Бригадир кричав: вважайте на цемент.

Прораб кричав: цемент треба заощаджувати.

А якщо починався вітер: цемент не повинен полетіти геть.

А коли йшов дощ або сніг: цемент не можна мочити.

Мішки з цементом паперові. Цей папір занадто тонкий для повного мішка. Можна нести цей мішок як завгодно – самому або удвох, на животі або за чотири кути, все одно порветься. З подертим мішком неможливо заощаджувати цемент. Із сухого подертого мішка половина висипається на землю. У вологому подертому мішку з цементом половина залишається приліпленою до паперу. Нічого з цим не зробиш, чим більше намагаєшся заощадити цемент, тим швидше він закінчується. Цемент – це обман, як вуличний пил, туман або дим – він розвіюється у повітрі, опускається на землю, ліпиться до шкіри. Його всюди видно, але ніде не зловиш.

Цемент потрібно заощаджувати, але вважати при цьому слід на себе. Ти несеш мішок надзвичайно обережно, але все одно цементу стає все менше і менше. Тебе звинувачують у шкідництві, фашизмі, саботуванні і крадіжці цементу. Ти пробиваєшся крізь цей крик, прикидаєшся глухим. Ти сунеш візок, повний будівельного розчину, на похилій дошці, на гору риштувань, до мулярів. Дошка хитається, ти міцно тримаєшся за візок. Під час цього хитання можна злетіти в небо, бо порожній шлунок піднімається аж до голови.

Чого домагаються охоронці цементу своїми підозрами. Депортований робітник не має нічого, лише ватну фуфайку на тілі, валізу в бараці і нари. Навіщо йому красти цемент. Його беруть із собою не як здобич, а як додатковий бруд. Щодня ти борешся зі своїм лютим голодом, але цемент не їдять. Ти мерзнеш або пітнієш, але цемент не гріє і не охолоджує. Він викликає підозри, бо він летить, прокрадається і липне, бо він сірий, як заєць, оксамитовий і безформний, він зникає без причини.

Будівництво було розташоване біля табору, неподалік конюшні, де залишилися самі лише ясла для худоби і давно не було жодного коня. Нам сказали, що було побудовано шість житлових будинків для росіян, шість будинків на дві сім'ї. Кожен будинок мав три кімнати. Але у кожному будуть жити як мінімум п'ять сімей, – думали ми собі, бо під час старцювання бачили, у яких злиднях живуть тут люди, які худі та виснажені їхні діти. Дівчатка схожі на хлопчиків, усі поголені налисо, усі у світло-блакитному одязі. Вони крокували по болоті біля будови, ніби гуси, завжди парами, тримаючись за руки і співаючи героїчних пісень. Спереду і ззаду пливла товстенна мовчазна бабера, понуро наглядала за всіма і коливала задом, ніби корабель.

На будівництві було вісім бригад. Вони викопували фундаменти, носили шлакоблоки і мішки з цементом, розмішували гашене вапно і бетонний розчин, заливали фундаменти, готували будівельний розчин для мулярів, носили його на ношах, везли на візках і піднімали на риштування, готували вапняну суміш для побілки стін. Усі шість будинків зводили одночасно, робітники безперестанку снували туди-сюди, всюди панував хаос, і робота майже стояла на місці. Можна було побачити мулярів, які сиділи на риштуваннях, було видно, що біля них стоїть будівельний розчин і цегла, але не видно було, щоб стіни росли. Це дивовижна річ на всіх будовах – якщо дивитися на них цілий день, то не видно, як ростуть стіни. А через три тижні вони раптом стають високими, мабуть, вони таки виросли. Можливо, за ніч, самостійно, як місяць. Так само незбагненно, як зникає цемент, ростуть і стіни. Тобі віддають накази, ти щось береш у руки, і тебе женуть геть. Тобі дають ляпаси і стусани. Ти стаєш затятим і сумним, а зовні здаєшся боязким і пригніченим. Цемент роз'їдає рани на шкірі. Коли ти відкриваєш рот, губи розриваються, ніби папір мішків із цементом. Ти мовчки і покірно виконуєш усі накази.

Але вище за всі стіни росте недовіра. У цьому будівельному смутку всі підозрюють один одного, кожному здається, що іншому дістався легший кут мішка з цементом, що його використовують, шануючи себе. Кожного принижують криками, обдурюють цементом і зраджують будовою. Лише коли хтось помирає, прораб говорить:

– Жалко. Очень жалко.

Але відразу ж міняє інтонацію і кричить:

– Внимание! Ахтунґ!

Ти працюєш і чуєш биття власного серця, а також: цемент треба заощаджувати, треба бути обережним із цементом, цемент не може замокнути, цемент не можна розсипати. Але цемент розпорошується, марнується сам по собі і поводиться з нами як останній скупердяй. Ми живемо так, як цього хоче цемент. Це він злодій, він викрав нас, а не ми його. І не лише це, від цементу ти починаєш ненавидіти все і всіх. Цемент сіє недовіру, бо він розсипається, цемент – інтриган.

Щовечора дорогою додому, коли цемент опинявся на належній відстані, а будівництво залишалося за спиною, я усвідомлював, що це не ми обманюємо один одного, а всіх нас обманюють росіяни з їхнім цементом. Але наступного дня підозра проти цього мого усвідомлення і проти всіх решти знову з'являлася. І це всі відчували. І всі були проти мене. І я це відчував. Цемент і янгол голоду пов'язані між собою. Голод розширює пори і заповзає всередину. А коли він уже всередині, цемент заклеює пори, і ти зацементований.

Цемент може бути смертельно небезпечним у цементній вежі. Сорокаметровій заввишки вежі, порожній та позбавленій вікон. Майже порожній, але у ній можна втонути. На такий обсяг рештки цементу справді невеликі, але вони лежать всюди насипом, не розфасовані у мішки. Ми збираємо їх у відра голими руками. Це старий цемент, але він підступний і просочується між пальцями. Він дуже швидкий і тікає від нас, насувається на нас мовчазною сірою масою, швидше, ніж ми можемо відступити і втекти геть. Цемент може текти, і тоді він тече швидше, ніж вода, він плиткіший. Він може схопити тебе, і ти втонеш у цементі. Я занедужав на цемент. Тижнями мені привиджувався всюди один лише цемент: небо вкрилося гладкою верствою цементу, хмари на небі перетворилися на купки цементу. Дощ простягав із неба на землю свої цементні шнури. Моя поплямлена сірим бляшана миска для їжі була з цементу. Вартові пси мали цементну вовну, те саме було і зі щурами у помиях біля їдальні. Веретільниці повзають поміж бараками у шкарпетках із цементу. Шовковиці, обліплені гніздами гусениць, – вирви з оксамиту і цементу. Коли сонце світило яскраво, я намагався стерти їх зі своїх очей, але їх там не було. А на майданчику для переклички увечері на колодязі сидів птах із цементу. Його спів був шорстким, цементна пісня. Адвокат Пауль Ґаст бачив такого птаха і вдома, це був степовий жайворонок. Я запитав, чи у нас він також цементний. Він трохи подумав, перш ніж сказати: до нас він прилітає з півдня.

Про все інше я не питав, бо це можна було побачити на портретах в адміністративних бараках, а також почути з мегафонів: вилиці Сталіна і його голос були зі сталі, але його вуса – з чистого цементу. У таборі ти завжди був брудним, яку б роботу не виконував. Але жоден бруд не чіплявся так сильно, як цемент. Цементу неможливо уникнути, як пилюки, невідомо, звідки він з'являється, але він постійно поряд. Крім голоду, тільки туга за домом проникає у мозок так само миттєво, як цемент. І обкрадає тебе так само, і так само можна втонути в ній. Мені здається, що тільки одна річ іще швидше проникає в голову людини, ніж цемент, – страх. І тільки цим я можу пояснити собі те, що вже навесні на будові я змушений був занотувати собі на шматочку брунатного паперу з цементного мішка:

 
СОНЦЕ ВИСОКО У ВЕЛЬОНІ,
ЖОВТА КУКУРУДЗА,
ЧАСУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ
 

На цьому я закінчив, бо цемент треба заощаджувати. Насправді я хотів записати щось зовсім інше:

 
глибоко й криво червоним світить
місяця половинка на небі
і додолу хилиться
 

Але я відмовився від цього, просто промовив це нечутно сам собі. І фраза відразу ж зламалася, на зубах у мене скрипів цемент. Я замовк.

Папір теж треба заощаджувати. І добре ховати. Той, у кого знайдуть записи на папері, потрапляє у карцер, на одинадцять годин під землю – у бетонну шахту, таку вузьку, що у ній можна лише стояти. Смердючу від випорожнень і повну паразитів. Угорі карцер закритий залізними ґратами.

Увечері дорогою додому, дослухаючись до совгання своїх підошов, я часто казав собі: цементу стає все менше, він може зникати сам по собі. Я ж теж із цементу і постійно зменшуюся. Чому я не можу зникнути?

ВАПНЯНІ ЖІНКИ

Одна з восьми бригад на будові – це вапняні жінки. Вони везуть бричку спершу догори, стрімкою стежкою повз конюшню, потім донизу, у самий кінець будови, де розташована яма для гашення вапна. Бричка – це великий дерев'яний ящик у формі трапеції. По п'ять жінок із кожного боку дишла запряжені за стегна і плечі шкіряними ременями. Поряд із ними йде наглядач. Коли вони тягнуть віз, від напруження очі їхні стають вологими, а рот – напіввідкритим.

Одна з вапняних жінок – Труді Пелікан.

Коли дощ забуває про степ на цілі довгі тижні і болото довкола вапняної ями висихає, ніби хутряна квітка, болотяні мушки стають нестерпними. Труді Пелікан каже, що вони летять на сіль в очах і цукор у роті. І чим слабшою стає людина, тим сильніше сльозяться очі і більше цукру виділяється у слині. Труді Пелікан була запряжена з самого кінця, бо для передньої запряжки вона вже була занадто слабкою. Болотяні мушки сідали вже не у кутик ока, а просто на зіницю, і не на губи, а вже усередину рота. Труді Пелікан захиталася. А коли вона впала, бричка переїхала їй пальці ніг.

ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА

Труді Пелікан, я і Леопольд Ауберґ приїхали з Германнштадта. Перш ніж ми опинилися поряд у вагоні для худоби, ми не знали одне одного. Артур Прікуліч і Беатріс Цакель, тобто Тур і Беа, знали одне одного ще дітьми. Вони приїхали з гірського селища Луги у Карпатській Україні. З тої ж місцевості, з Рахова, прибув і перукар Освальд Енйетер. Акордеоніст Конрад Фонн теж приїхав з Карпатської України, з містечка Суходіл. Мій компаньйон із вантажівки Карлі Гальмен прибув із Кляйнбечкерека, а Альберт Ґіон, з яким разом я згодом працював у підземеллі, приїхав із Арада. Одна Сара на прізвище Каунц, на руках якої були шовковисті волосинки, народилася у Вурмльоху. Інша Сара, Вандшнайдер, мала родимку на передостанньому пальці, вона приїхала з Кастенгольца. Вони не зналися до табору, але були схожі між собою, наче сестри. У таборі їх називали дві Ціррі. Ірма Пфайфер приїхала з маленького містечка Дета, глуха Міці, Аннамарі Берґ, прибула з Медіаша. Адвокат Пауль Ґаст і його дружина Гайдрун Ґаст були з Обервішау. Трубач Антон Ковач приїхав із гір Банату, з містечка Карансебеш. Катаріна Зайдель, яку ми називали Катею Плантон, приїхала з Бакови. Вона була розумово неповноцінною і за всі п'ять років так і не збагнула, де опинилася. Машиніст Петер Шіль, який помер від вугільної самогонки, був із Боґароша. Співуча Лоні, Ілона Міх, з Луґоша. Кравець пан Ройш з Ґоттенбрунна. І так далі. Всі ми були німцями, яких привезли з дому. Окрім Коріни Марку, яка з'явилася у таборі зі старанно зачесаними локонами і в оксамитовій сукні з брошкою. Вона була румункою, а вночі на вокзалі у Бузау її зловили вартові і запхнули у наш вагон. Здається, нею намагалися замінити одну померлу під час подорожі жінку. Вона замерзла на третій рік, відгортаючи сніг на залізничній колії. А Давід Ломмер, якого називали Цитра-Ломмер, бо він грав на цитрі, був євреєм. Оскільки у нього забрали його кравецьку майстерню, він їздив з місця на місце і пропонував свої послуги заможним клієнтам. Він не розумів, чому потрапив у російські списки, адже був німцем. Його домівка була в Молдавії, у Дорогої. Його батьки, дружина і четверо дітей втекли туди від фашистів. Він не знав, куди саме, а вони не знали, де він, навіть ще до того, як його депортували. Його забрали, коли він шив вовняний костюм для дружини одного з офіцерів.

Ніхто з нас не був на війні, але для росіян було достатньо того, що ми німці, аби не сумніватися у тому, що і ми винні разом із Гітлером. І Цитра-Ломмер теж. Йому довелося відсидіти у таборі три з половиною роки. Одного ранку біля будови зупинилася чорна машина. З неї вийшли двоє поважних чужинців у каракулевих шапках і заговорили з прорабом. А потім взяли у свою машину Цитру-Ломмера. Відтоді нари Цитри-Ломмера у бараку стояли порожні. Його валізу і цитру Беа Цакель і Тур Прікуліч, мабуть, продали на базарі.

Беа Цакель сказала, що чоловіки в каракулевих шапках були високопосадовцями з Києва. Вони вивезли Цитру-Ломмера до Одеси і там посадили на корабель до Румунії.

Освальд Енйетер на правах земляка дозволив собі запитати Тура Прікуліча, чому саме до Одеси. Тур відповів:

– Ломмеру тут було не місце, а з Одеси він може їхати, куди хоче.

Я сказав перукареві замість того, щоб звернутися до Тура:

– Куди він може хотіти, якщо у нього нікого не залишилося.

Тур Прікуліч не дихав, щоб не поворухнутися. Перукар саме підрізав йому іржавими ножицями волосся у носі. А коли обидві ніздрі були готові, він позмітав йому з підборіддя волосинки, ніби мурашок, і повернувся боком до дзеркала, щоб Прікуліч не бачив, що він моргає.

– Ти задоволений? – запитав перукар.

– Своїм носом – так.

Надворі припинився дощ. Біля воріт проїхав по калюжах візок із хлібом. Щодня один і той самий чоловік провозив цей візок із буханцями хліба крізь табірні ворота на задній двір їдальні. Хліб завжди був накритий білим полотном, ніби гора трупів. Я запитав, яке військове звання має чоловік, який возить хліб. Перукар відповів, що жодного, а форму він успадкував від когось або вкрав. Із такою кількістю хліба і таким сильним голодом довкола йому була необхідна уніформа, щоб викликати повагу до себе.

Візок мав два високі дерев'яні колеса і два довгі дерев'яні руків'я. Він був схожий на ті візки, з якими вдома їздили від двору до двору, протягом цілого літа, гострильники ножів. Коли чоловік відходив од візка з хлібом, ставало помітно, що він кульгає.

– Одна його нога складена із кількох дерев'яних уламків від лопати, – сказав перукар.

Я позаздрив чоловікові з хлібом, бо хоча ніг у нього було і замало, зате хліба-багато. Перукар також подивився услід візкові з хлібом. Його голод був лише наполовину таким сильним, як у нас, мабуть, він якось домовлявся з чоловіком, що возить хліб. Тур Прікуліч, шлунок якого був ситим, також подивився услід чоловікові з хлібом, можливо, щоб проконтролювати його, або просто випадково, думаючи про своє. Я не знав, чому саме, але мені здалося, що перукар хотів відволікти Тура Прікуліча від хлібного візка. Бо інакше я не можу собі уявити, чому він сказав саме у момент, коли я сів на дзиґлик:

– Яка ж у нас тут, у таборі, все-таки випадково зібрана разом публіка. Люди з різних куточків світу, як у готелі, де живеш тимчасово.

Це було під час будівельних робіт. Цікаво, яке могли мати відношення до нас вислови типу ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА, ГОТЕЛЬ, ТИМЧАСОВО. Перукар не належав до табірного керівництва, але користувався певними привілеями. Йому дозволялося працювати і спати у його перукарській комірчині. У наших головах більше не було місця для жартів після того, як ми жили у бараках і носили цемент. Протягом дня Освальд Енйетер не залишався сам у своїй комірчині, ми постійно заходили туди, а потім виходили. І він змушений був голити і стригти усіх, навіть найбільш жалюгідних в'язнів. Дехто з чоловіків плакав, побачивши себе у дзеркалі. Місяць за місяцем він спостерігав за тим, як ми заходимо у його двері і виглядаємо щораз гірше. Протягом усіх п'яти років він добре знав, хто все ще приходить до нього, хоча вже і складається наполовину з воску. А хто вже більше не приходить, бо його замучила робота, туга за домом, або він помер. Я би не хотів витримувати цього всього. З іншого боку, Освальд Енйетер був позбавлений необхідності працювати в бригаді, і йому не загрожували жахливі дні посеред цементу. Не було в нього і нічних чергувань у шахті. Його оточувало знищення наших тіл, але цемент обдурював не його. Він змушений був утішати нас, ми використовували його, бо не могли по-іншому. Ми були сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього.

Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю немає. Я зіскочив тоді з дзиґлика, мало не перевернув його, і сказав:

– Це ви тут належите до власників готелю, пане Енйетер, не я.

– Лео, сядь на місце, – сказав він мені. – Мені здавалося, ми на «ти». Ти помиляєшся. Власник називається Тур Прікуліч.

А Тур висунув рожевий кінчик язика з рота і кивнув. Він був таким дурним, що сприйняв це як похвалу собі, він зачісувався перед дзеркалом, здував волосинки з гребінця. Він поклав гребінець на стіл, а ножиці на гребінець, тоді ножиці поряд із гребінцем, а гребінець на ножиці. А потім пішов геть. Коли Тур Прікуліч був уже за дверима, Освальд Енйетер сказав:

– Ти бачив, це він власник, він має владу над усіма нами, а не я. Сядь на місце, ти можеш помовчати біля своїх мішків із цементом, а я мушу говорити про щось із кожним. Тішся, що ти досі пам'ятаєш, що таке готель. Для більшості тих, хто тут живе, усе, що вони знають, – це зовсім інші речі.

– Усе, крім табору, – відповів я.

Того дня я більше не сів на дзиґлик. Я наполіг на своєму і пішов геть. Тоді я не показав цього, але насправді я був таким же марнославним, як Тур Прікуліч. Я відчув приємність від того, що Енйетер без жодної необхідності намагався помиритися зі мною. І чим більше він перепрошував мене, тим рішучіше я рвався геть неголеним. Зі щетиною на обличчі цемент дошкуляв ще більше. Лише через чотири дні я знову пішов до нього і сів на дзиґлик так, ніби нічого не трапилося. Я був таким утомленим будовою, що мені стало байдуже до його готелю. Перукар теж не згадав про попередню розмову.

Через декілька тижнів, коли чоловік із візком для хліба волочив цей візок порожнім назад до воріт табору, мені знову пригадався ГОТЕЛЬ. І тоді мені це сподобалося. Попри відразу, мені було потрібне це слово. Я ледь дійшов до своїх нар після нічної зміни розвантажування цементу, я брів ранковим повітрям навмання, як теля. У бараку спали ще троє. Я ліг брудним, як був, у ліжко і сказав собі: у цьому готелі нікому не потрібні ключі. Тут немає рецепції, живеш у всіх на видноті, все як у Швеції. Мій барак і моя валіза завжди відчинені. Моїми цінностями є цукор і сіль. Під подушкою лежить мій засохлий, заощаджений від рота шматок хліба. Це маєток, і він сам себе охороняє. Я – теля у Швеції, а теля робить щоразу те саме, коли повертається у готель – насамперед зазирає під подушку і перевіряє, чи на місці хліб.